Читать книгу Том 1. Круговерть. Зимові дерева. Веселий цвинтар - Василь Стус - Страница 2

КРУГОВЕРТЬ
II. КРУГОВЕРТЬ

Оглавление

ОПТИМІСТИЧНЕ

Коли ти вірити в добро навик,

то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.

Будинки зводити, мости ладнати,

Чи древні перелоги поорати.

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки – край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь.

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро.


* * *

Дерева, вітром підбиті,

Пещені літом і сонцем,

Піднявши вгору долоні,

Пнуться до неба. Зайшлися

У ритуальному танці.

Я заздрю вам, тривожні дерева

Із добрими дитячими очима!

Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж

До цього тільки прагну.

Людино! Коли дерево сторуко

Голубить небо, вітер, і весну,

І день, і ніч, і вечори, і ранки —

Не забувай, що дві твої руки

Не можуть мати спокою ніколи.


* * *

Берези – навтьоки!

Трава напнулась,

Згинаються тополі

В три дуги.

І спересердя

Хмари хтось

Прогупує,

Та гнівно ляскають

Білясті батоги.

З зазубринами грім,

Немов рубель,

Пригнічує

Поважні хмари-гарби,

І часто падають

Їздового удари.

Ушпарить – синій

Пучиться рубець.

Воли притомлені,

Схиливши круто голови,

Щипають на ходу

Шалену зелень.

Та в'юниться,

Немов батіг, їздовий:

– Рушай, гроза,

Під райдужну веселку!


В КОЛГОСПІ

(образок)

Вантажені машини відійшли,

Ми впали на вологе бурячиння

Відпочивать. Згасає повечір'я

Над полем, ніби спорожнілим літом.

Ляга на землю цигарковий дим,

Дівчата щільно туляться. Притихли,

Потомлені: студентки молоді,

До праці до колгоспної не звикли.

І вечоріють. Засинають. Сплять,

У сні коханно розметавши руки…

А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт

Дрімотні перепліскує поля.

І поки котяться вогні згори,

Густою прохолодою віддалені,

Осіннє поле спочива, дозрівши

Дівочими грудьми, немов плодами.


* * *

Щоб я не знеміг од щастя.

В руйнівному ритмі,

Щоб радість мене виповнювала —

а не втоляла жагу,

скажи, що прологом ночі

буває вечір. І потім

ще ж день пригаса!..

Додам я:

– Хай буде це наша ніч.


ВЕСНЯНЕ

Усміхаються глобусові

Школярі на уроках,

І сонце,

Неначе глобус,

Усміхається школярам,

А за вікном

Реве повесіння,

Вантажене снігом і кригою,

Та лісом тріск іде —

Нові проростають проліски.


* * *

1

Я чую – враз зірвусь. Риданням поночі.

І перетягну горло, мов жгутом,

затисненим в кулак промінням місячним.

Затихни. Все одно поганий друг —

твій крик самотній.

В вікні пливе подвоєна ріка

мого прощання. Синь стає густою,

аж фіолетовою. І рушають зорі —

черлено-ярі п'яні близнюки.

Помру – дорання. Вліво заплива

моя кімната. Коситься вікно.

І так, як місяць утіка з-за хмари,

з-під брів мої важкі втікають очі.

Уже моє загоготіло небо.

У пару пневматичних молотків

ударило. Спливають сосон крони,

мов однокрилі ворони – в пітьму.

І залоскоче серце язичок —

маленькою блакитинкою. Раптом

набухле серце підійде під груди,

ти – між землею і його биттям

затиснений, і вдаришся, мов птаха,

заломиш груддям рятівне крило.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрій. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

Так ніби кратер залива грозою.

Востаннє перехлюпнулась ріка

мого прощання.


2

На дальнім березі – високі тіні.

Високі сосни. І високий крик.

І полум'я промовистий язик

тріпоче полотном, палахкотіє

від жовтого до ярого і до

блакитно-синього. Стоять старцями

і остигають чорними серцями

високі тіні. Дивно-невідомі.

Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.

Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.

А це твоє прочорнене Прокляття.

Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти – завтра.

Стоять Пересторогою. Стоять

близ домовини – мов почесна варта.

Їх не минуть. Тож – не втікай, не варто.

Ще – кілька слів напутніх, як проклять.

Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати

вас буду, предки. Говоріть мені,

чи задаремно розколовся гнівом,

чи задаремно забаглося вщухнути.

Кажіть мені. Я слухаю. Я весь

востаннє виважусь на спізнених порадах,

на нових кривдах і на ваших правдах.

Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.

ДОДОМУ!

В ілюмінаторі

вже труби заводські

і терикони —

головою в хмари.

Аеродром!

Спалахують пожари

далеких домен.

Вже крила вечора

відлопотіли.

Замріли зорі.

День гойднувсь і згас.

А ти гориш,

ти твориш, вічно поривний,

о залізнобетонний

мій Донбас!

Йдем на посадку…

Спраглими грудьми

розкрилений

літак на землю падає.

Я скучив за тобою,

рідний мій,

моя важка,

моя вагома радосте.


* * *

Ми не перші, і не останні

Під розгойданим небом стали…

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

Як могутні дуби-запорожці,

Нам кремезними бути хочеться..

Молодий у борні не поточиться —

Молодий повен моці!

Лиш високого неба,

Тільки б льоту високого —

І спочину не треба,

Ані спокою.

Дружньо линути раді ми,

Занедбавши поради,

Проміж звичними правдами

До незвичної правди.

Юнь вируюча! Молодосте!

Нерозважний Ікаре!

Виростаєш ти гордістю,

Літами караною.

Хай не перші і не останні —

Та завзяттям серця насталені…

У міжзорря! До дальніх гаваней

Вирушаймо!


СВІТАНОК У ЛІСІ

Щось бризнуло попереду,

Наринуло і вдарило

У груди подорожнього.

Заледве голубим струмком

Бринів поранок між дерев,

А зараз повінь зринула

І ліс заворожила.

І солов'ї, по горло в ніч

Загорнені, почувши шум

Світання, захлинаються,

аж згіркло в горлі.

Бреде в ранковій синяві

Світанний гомін. Дерева

Стоять, мов коні, що прядуть

Сполохано ушима.

Їх вітер скоро осідла,

І довгі поводи напне,

І пустить чвалом. Зустрічать

До себе сонце в гості.


* * *

Захмелів землею дуб,

Захмелів коньячним духом,

Почорнівши од натуги,

Золотавіє од дум.

Запорожець – нелинь-дуб

Край борів отаборився.

Дідьком гнаний, вітер нісся,

Шарпав крону, в дупла дув.

Дуб, важкий, неначе дзвін,

Облітає у дзвіночках.

Тільки мало дня і ночі,

Щоби видзвонився він.

Мало років і століть,

Мало зим і хуги мало,

Аби геть пооблітало

Листя із козацьких віть.

Мало років і століть,

І зичливості, і злості.

Він стоїть, простоволосий!

Вітер дме, а він стоїть.

Вітер дме, а він стоїть.

І пірнувши, наче в віру,

В небі горнім, в небі зірнім,

Як вогонь палахкотить.

Наче сонце ще до дня

Свого вершника пускає.

Золота корона сяє.

Тільки – вершник – без коня.

Синій коню! Долинай.

Тільки скоро! Долинай.

Бачиш – поруб? Долинай.

На сю пору.


* * *

Нашорошений пролісок —

Ніби зайчик уважний

До вітрів і до шереху

Розвесіння гіркого!

Нашорошений пролісок,

Туги синій вістуне,

Годі смутку! Землі пора

Молодою квітчатись!

Нашорошений пролісок,

Зупиняй подорожнього,

Хай схиляє чоло своє

У доземнім поклоні.

Нашорошений пролісок —

Мов дитячий несмілий крик:

Бути радості на землі,

Доки проліски дзвонять.


* * *

Їй-богу, так, напевно, має бути,

Щоб наступала ніч і день згасав.

І восени прощальна туга рути

Видзвонювала в позолоті трав.

Щоб я мужнів, мінився і зростав,

І встиг пізнать, любити і забути,

І згадувати у годину скрути

Тебе одну. Котру одну кохав.

А ти прийшла, мов тінь повечорова,

Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…

І відійшла. І скоро відійшла —

В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.

І як тепер себе переконати,

Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?


* * *

Ловить кожне вікно по сонечку.

Кожні очі людські.

Кожна краплина води.

Кожне крило метелика.

А ще – в косах,

в піснях заплетено.

А високе чоло?

А вологі губи?

А вимиті росами дерева?

А пряжка міліціонера?

А багнет караульного?

А мідні емблеми на

гембльованій голові?

Всюди – сонце.


* * *

Тобою я ввесь проранений.

Вигойдує серце гнів.

Любив. Та любов не вигоює,

Бо й зцілитись не хотів.

Любив – як губив. Як тратив.

І тратами терпко жив.

Намарне чекав розплати.

Даремно. Не заслужив.

Ані прощення. Ні чемної

Відмови – анічогісінько!

Як пісок на зубах – щемів

На серці військо.

Воюйте ж мене, воїтелі!

Вам треба – я можу завити,

Вам треба – я зможу за вітром

Літерами розгубитись між тител.


* * *

В понеділок зустрівся з дівчиною.

У вівторок – поцілував.

За першим разом – образилась.

За другим – мовчала.

В середу освідчувався в коханні.

Доводив довго-предовго,

коли четвер пропливав,

як козацький байрак – порогами.

В п'ятницю не прийшов на побачення.

У суботу згадав, але

не прийшов і в неділю.


* * *

Накрапив нам дорогу пізній глід,

земля осіння під ногами стогне,

і сонце огненне

лиша на вітті червіньковий слід.

Хай вечір жовтня жовтий і зелений,

та багряніє вечорова даль.

Чиюсь печаль

пронесли на крилі у тренах

останні журавлі…

А ми з тобою палимо багаття,

набравши хмизу. І при цім вогні

виводить тушшю силуети ніч

скорботна і розірвана на шмаття.

І видалося на єдину мить,

що ніч горить, і ми горим, і небо,

розпечене, вже рятувати треба,

бо спалахне й одразу догорить.

Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

що й ти, схилившись на моє плече,

шукаєш інших і чужих ночей

і з них у сні, мов риба, виринаєш,

чужа і рідна. Загаса вогонь.

І я один. І ніч самотня тліє…

Боронь мене, печаль моя, боронь

того, хто боронитись не уміє.

Похолодніло. В тебе сон пройшов,

зчорніла ніч нас разом огортає.

– Я так бажаю…

– Завше ти бажаєш, – відповіла, —

і все не знати що.


* * *

Ти мене не жури.

Не треба.

Я не знаю, чи зміг би

Пожурити колись тебе…

А тепер угорі

Стільки скорбного неба,

У провалля котрого

Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.

Тільки ж холодно. Холодно.

Тільки ж рук йому не зогріти,

Хоч би він дотягнувся

До найдальшої аж зорі…

Ти мене не жури.

Заблукав я у ночі. Забувся…

Нахоплюся – і тихну,

А стану —

І горлом відчую: не можна

Ніч зволожену

На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,

Не кажи, що розлукою

Пахне листя і вітер,

Пахне стежка і ліс…

Хочеш – радістю буду,

Хочеш – буду твоєю мукою.

Лиш не треба, благаю,

Тепер —

Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер – я не знаю,

Що зі мною, з тобою – не знаю.

Хто печальний ночами

Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов

І пильнує за нами,

Бо згубити стежину

Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.

Увіходиш ти, щемна,

В груди, в очі, у серце,

Як осінній терпкий настій.

Ну, не сердься! Не сердься!

Недаремно,

О, недаремно,

Розпросторивши крила, вересень

Нас уже наздогнав.

Настиг.


ЕССЕ НОМО!

Ніяк не можу зросту я дійти,

І в зрості зупинитися несила..

Я можу все —

Квітчати повесні,

Мов молоду,

Воскреслу землю,

Можу

Спинити річку,

Видовжить життя

Чи вкоротить його —

На все зугарен!

Я можу неба вимірять глибінь,

Як людські груди виміряють кулями.

Пізнать непізнане,

Щоби потому

Його навіки заховати в землю…

Мені життям даровано безсмертя

І вічну молодість.

Я виростав. З землі.


Том 1. Круговерть. Зимові дерева. Веселий цвинтар

Подняться наверх