Читать книгу Царівна Нефрета - Василий Масютин - Страница 2

– Тепер я остаточно переконаний, дорогий Райте, що ви на фальшивій дорозі. Ви залишаєте на боці поважні досліди, а захоплюєтесь оманною пишнотою зверхніх форм…

Райт слабо оборонявся перед нагальними аргументами Стакена.

«Дорогий Райте» – такого звороту досі не чув д-р Роберт Райт, молодий єгиптольоґ, автор кількох книжок. Професор Готгард Стакен – міжнародна величина і неохибний авторитет в царині єгиптольоґії, зводив підсумки з останньої книжки Райта. У останньому часі говорили про нього винятково багато: Єгипет, його останні розкопи і все зв’язане з ними стало улюбленою темою розмов навіть ляїків [1].

Стакен – худорлявий і випростований, стояв за столом. покритим книжками і рукописами. Він доторкався настільної плити своїми твердими, наче алябастровими нігтями і вибивав глухо такт до своїх слів. Його плоский череп покривало рідке дбайливо пригладжене волосся тільки ззаду та по боках. Його закарлючений ніс нагадував пташиний дзьоб. Чорні, блискучі очі. Зовсім як той славний суп [2] у музею в Каіро. Такий глибокий був погляд його незглибних – наче знання вічности – очей.

Перед ним стояв Райт з пошаною, але з упертою міною, і проти віку вчителя виглядав іще молодший, ніж ним був справді. Його подовгасте обличчя – що вказувало на його походження – було англійське. Завзяте підборіддя і трохи гостра лінія уст не зовсім згоджувалися з м’якістю вищої частини його обличчя. У його очах можна було відчитати супротивність людини не так може, впертої, як химерної. Напів жіночі і напів мужеські риси його вдачі, помітні у зверхньому вигляді, надавали його працям своєрідний чар.

«Дорогий Райте…». У цій апострофі пробивалася нотка самовладної протекційности. Така фраза лестила Райтові, а водночас і насторожувала його.

«Дорогий Райте!» – у тих словах критики на його книжку він відчував, як хочуть знищити його індивідуальність, але разом з тим він віднаходив у критиці якусь болісну насолоду, якби жертвував собою для якоїсь вищої мети. «Дорогий Райте» – звучало як обеззброєне великосердя батька і володаря, що наказує.

Райт уявляв зовсім інакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зі золотим шулікою на обгортці. Кілько незабутніх хвилин внутрішнього напруження! Кілько годин щасливої подорожі у підземелля єгипетського генія, якого твори призбирані у мовчазних салях єгипетської ґалєрії!

У кількох метрах від нього гудуть авта та електрична залізниця, пливе течія людей зовсім байдужих до величної минувшини. Йому не повинні були докоряти, а хвалити його за те, що він дав цій тупій масі свою книжку. Стакен признавав совісні підстави його праці, але не вмів відчути теплого віддиху тих картин минулого, які Райт оживив разом з терпіннями, любов’ю та думками єгиптян. Стакен не хотів признати вартости його книжці, дарма, що Райт вложив у неї так багато праці: кілька місяців треба було з напругою всіх сил визбирувати з надписів матеріали про буденне життя єгиптян і з окрушків складати повну його картину.

За це все – тільки докори…

Нігті Стакена барабанили глухо по столу, його очі дивилися непорушно і непризно.

«Орел повинен дивитися в сонце. Очі Стакена не повинні осліпнути від того, що вони ввесь час задивлені у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт відчував, що його думки розсіваються у тому погляді, який повертає унівець його думки. Він мусив зробити більше зусилля, щоб вернутись до рівноваги.

– Дуже мені прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всіх ваших доказів, мушу признатись, що не можу відректись від нічого з того, що я написав. Я знаю, що правда на моєму боці і це для мене полекша під тягарем ваших закидів.

Стакен стягнув уста, якби хотів усміхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен ніколи не сміявся.

– Ви вперті, пане докторе, і я поважно боюсь, щоб ви не ввійшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсім зміненому, офіційному тоні додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Відчитайте тексти, заки я прийду вполудне.

Знову стук нігтів по столу – на знак, що цим разом востаннє. Легко кивнув головою і Райт мусив відійти. Учень, відходячи до дверей, нагадав шкільні роки і той настрій полекші, яку відчував, коли міг відповісти задовільно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель і відразу втратив сувору поставу. Він пожовк, мовби старівся на очах – подобав на чоловіка, що відчував приємність, коли його знесилене тіло може спокійно та вигідно знайти собі місце.

Працю, яку перервав Райт, щоб побачитися зі Стакеном, він не міг уже продовжувати після повороту. Тепер якось дуже поволі відчитував напис на п’єдесталі статуетки. Несподівані проблиски, що звичайно находили на нього під час такої праці, тепер не з’являлися. Щойно дзвінок, що сповіщав годину, коли зачиняли музей, звільнив Райта.

Він зібрав свої записки і поквапніше, ніж звичайно, подався до виходу.

При воротах музею побачив Райт знайоме авто і за спущеним вікном обличчя нареченої. Рукавичка переслала йому живий привіт. Сьогодні Райт мало тішився цією зустрічею. Марія, чи як він звав її – Мері теж заявляла права до його свободи. Він знав її лише рік, – від місяця був її нареченим. Райт не міг віднайти у своїй пам’яті зв’язку між своїм станом нареченства і теперішнім настроєм. Якесь зовсім чуже йому почування порушувало його рівновагу.

Та тільки на мить тривало це невдоволення. Він збіг сходами і всів у авто, що пахтіло парфумами. Вже сидів, коли побачив у дверях музею Стакена. Цей тримав під пахвою палицю, натягав рукавички і дивився тупо з-під старомодного капелюха з широкими крисами. Райт відхилився, щоб пірнути у глибину авта, викладеного подушками.

Мері притулилася до нареченого. Від цієї щирости його поганий гумор щез миттю. Він уже дивився з задоволенням на свою наречену: на її природно свіже личко, коротке волосся і кінчик нахабного носика. Усе інше щезало під її капелюхом. Мері мовби відчула його погляд – відвернула голову.

«Яке це дивне… – думав Райт, – коли вона дивиться на мене ось так, як тепер, маю вражіння, мовби вона прийшла з якоїсь далекої далечіні і приносила «зі собою щось давно забуте і загублене». Але перед ним світило ясне та безсумнівне личко гарної дівчини. На устах Мері заграла усмішка. Райт нахилився над ними і поцілував їх.

– Стакен хотів нині дати мені лекцію, йому не подобається моя книжка. Він уже зовсім припав порохом і цвіллю, нагадує мумію. Ані мені в голові слухати його! Нехай він собі воскрешає єгипетську історію, а я оживляю єгипетських людей. Але це тебе нудить? Це нецікаве… Зате по шлюбі поїдемо до Каіро. Побачиш Єгипет, тоді зрозумієш, чому я так полюбив той край.

Правду кажучи, Мері мала інші пляни. Єгипет не приваблював її: вона ж знала, що її заберуть туди не для приємности. Вона воліла б французьку Рів’єру або Італію. Навіть не було б погано залишитись у Німеччині і поїхати над море… Як наречена вона мусила спрямовувати свої думки на спільне життя з Райтом і вона пробувала знайти гармонію між звичками і бажаннями чоловіка і власними.

– Я радо поїду з тобою…

Її очі дивилися ніжно і покірливо. Райт побачив її закоханий погляд… Що після цього значить Стакен! Які смішні ті атентати на його свободу! Райт відчув з такою самовпевненістю своє право і свою силу, що його недавні сумніви видалися йому дитячим настроєм.

Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензії на його книжку. Сам автор не сподівався такого успіху. Між вирізками англійський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приємно. Якийсь великий англійський журнал. У ньому звіт з одного наукового засідання. Книжку Райта вважають подією. Такий осуд видав не хто інший, а сам славний Пікок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пікок це єдиний єгиптольоґ, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнім. Боротьба видавалась йому неминуча.

Райт мав рішучість молодих, яка дозволяє нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованої певности, подиктованої внутрішнім переконанням. Стакен був дослідником. Те, що світ учених уважає за плід його генія, є по правді тільки екстрактом його дослідів. Нема там нічого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевірити їх достовірність. Того, що давав Райт, не можна було завсіди перевірити, але тільки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – він знав з якнайліпшого джерела і цим джерелом був його власний дух, що жив скрізь і що не признавав перепон між минулим і теперішнім. У своїй книжці він змальовував єгиптянина на тлі його способу життя, того єгиптянина, що був у силі творити такі чуда, як голову богині Мут у Каіро, незрівнянний малий торс в Лондонському університеті, фльорентійську голову, що не уступає нічим голові Монни Лізи, і всі ті подиву гідні твори вічного мистецтва, які ще й досі дають спонуку до творчої праці, хоч би як сучасні хотіли оминути їх впливів. Пояснення тих чудес треба шукали не в магічних і обрядових текстах, але в самому життєвому ритмі того незвичайного мистецького народу.

Тарабанячи своїми твердими нігтями по столу, Стакен докоряв Райтові, що він висунув один загальний закон для любовних пісень і сакральних різьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгість різьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку різьбу, як малий торс, що стоїть в університеті, це щось інше, як скласти молитву? Чи саме тіло Мері теж не можна вважати поклоном перед великим Невідомим, а хіба її очі, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?

Перед ним вирізки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тільки моя, але що теж інші вірять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Наші правди ріжні і наші дороги розходяться».

Коли Райт заснув після дня, проведеного над листами і книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Він пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами виміреними, немилосерними словами. Кожне з тих слів западало у глибину Райтової душі. Він мав тоді таке вражіння, мовби Стакен наповнював душу найліпшого учня частиною своєї душі, мовби своїми словами накреслював довкола нього магічне коло, щоб забезпечити Райта від усяких спокус, що могли прийти до нього і охоронити його перед його власною правдою.

Тепер очі Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звідки до Райта дійшла свідомість двоїстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашній день вилікував його остаточно з небезпеки піддатися впливам Стакена. Його збентеженість розсіялася, коли він уявив тіло Мері – тіло статуетки з університету.

Вранці о дев’ятій Райт сидів уже за столиком бібліотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гімни – на один бік. На другий – усяке барахло, що не приносило нічого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.

Коротке оповідання, запашна любовна історія. Райт почав заглиблюватись. Він не міг перервати лектури і забув про інші ще невпорядковані наміри з багатої присланої збірки, до якої Стакен прив’язував велике значіння.

Нефрета. Хто вона така? Невідома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретареві фрагменти оповідання про тужливі зустрічі, хвилювання, надії. Короткі речення падають, як зірвані пелюстки квітки, з якої рука тремтячи хоче відчитати свою долю, дістати відповідь на питання розгубленого серед сподівань серця.

«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мій коханий! Моє серце стежить за тобою.

Я кличу тебе… глянь – я тут.

Мій коханий покидає свій дім і йде своєю дорогою, не вважаючи на моє кохання. Моє серце затихло у грудях. Навіщо мені солодощів і пахощів! Те, що було солодке для моїх змислів, тепер для мене гірке, як жовч птахів.

Зате від віддиху твоїх уст починає битися моє серце, з них пливе до нього вічне життя, наче таємний дар Бога…

О, мій любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твої груди, я довіряю своєму серцю. Я буду подібна до мерців, коли мій любий друг не прийде до мене вночі.

Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвітню зірку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, і моє серце зраділо; стало радіше, як серце всіх інших.

А! Я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відірватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця…

Моє серце б’ється так живо назустріч твоєму коханню, що кучері над моїм чолом падуть, моє волосся розкуйовджується, коли біжу тобі назустріч. Та я присягаю тобі, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».

Це навіть не оповідання, а низка натяків, від яких починає бурлити кров. Фрагментарні записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичікування. Обіцянки перед зустріччю. Гімни кохання, що ще не заволоділо предметом, за яким тужить, кохання ще не заквітчаного насолодою своєю жертви.

Ім’я Нефрети – однозвучне з єгипетським означенням звуків. У коханні звучить душа, у пісні тремтять струни. Оце ім’я солодке, безмежно близьке. Райтові здавалося, що воно йшло за його душею від хвилини, коли звук «Нефрета» виринув із темряви неіснування після довгої і таємничої блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним і надало йому зміст.

Дванадцять ударів. Округлі, повні удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висів у кутку, випускав їх вагаючись. З останнім ударом Стакен увійшов до бібліотеки.

Вчорашня свіжість Райта, його самовпевнена віра у перемогу десь пропали. Пронизливий і непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клітці його душа билася на всі боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мій шлях, Мері… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папірусами».

У ньому виринув один спомин зі шкільних часів: саме так, а не інакше пропазить [3] учитель «віслячий міст» [4], який перед ним незручно заховали.

На папірусі спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених [5] уст тремтіли, коли він усміхнувся: «Пане доктор! Будьте такі добрі і занесіть це до мене».

Його пожовкла рука зробила над столом і над рукописами наказовий рух.

Райт чув на спині погляд Стакена, коли йшов до його робітні, де висіла скромна мідяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб відчинити двері: «Прошу, пане докторе».

Як і вчора, Райт знову стоїть перед столом директора. Стакен уже сів на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:

– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.

(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)

– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?

Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.

– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.

Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…

– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…

Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.

– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.

Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.

– Чи ви упорядкували до кінця всі надписи, пане доктор, чи ні? Прошу вас зайнятися ними сьогодні, бо завтра я попрошу вас переглянути в моїй робітні папіруси.

Обличчя Стакена задоволене, на його очі падають вії.

– Сподіваюсь, що ріжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаємин.

І подає через стіл руку Райтові, який хоче якнайшвидше розірвати нові пута.

Райт вертається до своєї праці зовсім схвильований. Його думки спрямовує у зовсім інший бік свідома воля.

«Чи за ті місяці надмірної праці в музею і дома я не перетомив себе?» – думає Райт. Зустрічі з Мері були для нього тільки коротким відпочинком і не зуміли переривати його умової праці. Він усміхався тільки зверха, говорив чемні слова, супроводив Мері на концерти і до театру, але ввесь час бачив тільки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз відкривав.

Він думав про своє недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виїду і кілька місяців буду далеко від Стакена, що тільки мені перешкоджає… Тоді й відпочину».

Ввечір Мері була ніжна. Її батько Ляндсберґ появився тільки на короткий час:

– Я тішуся вашими успіхами, пане Райт. Молодь іде тепер швидше вперед, ніж ми, старі. Ви вже дійшли до шпилю, хоч ви могли б бути моїм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те місце, яке займаю тепер! Які зусилля, кілько умової праці!… Але на нашу працю ніхто не звертає уваги, ніхто про нас не говорить.

Ляндсберґ був дуже себелюбний: він тішився, як дитина, коли який ілюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювілею – очевидячки не безкорисно – його фотографію. Не знати який уже раз він повторяв оповідання про поодинокі етапи своєї кар’єри. Починав від хлопця на посилки, а нині є директором ріжних підприємств. Не все можна було пояснити його успіхами – про не одне він мовчав. Виговорився, закурив циґару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати і вертався пізно вночі.

Мері чекала від Райта якоїсь ознаки ніжности. Але Райт обертав свою емальовану папіросницю і говорив:

– Стакен постарівся і став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всі його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробі. Він навіть не хоче слухати про періодичні виставки, які повинні показувати систематично ріжні сторінки старовини. Складати все у хронольоґічному порядку це ж нудна річ. Музеї мають тільки тоді вартість, коли вони не тратять зв’язку з життям і не нагадують цвинтарів, де скидаємо на купу все, що для життя непридатне.

– Роберте! Я хотіла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляєш, як тепер, маю таке вражіння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нікому непотрібна.

Райт глянув на Мері. Її уста складались по-дитячому, але її тон не був дитячий: у ньому звучало щось своєрідно владне.

– Вибач мені, але я в останньому часі був трохи неспокійний. Я почуваю потребу відпочити… ми мусимо кудись в недовзі виїхати.

– Ні, приспішити шлюб неможливо. Навіть якби наше мешкання було раніше готове, то перед початком жовтня не можна навіть про це і думати.

Мері все заздалегідь обдумала.

– Я матиму труднощі з відпусткою: Стакен…

– Я не розумію, чому ти так тримаєшся музею. Я гадаю, що наш маєток дозволяє нам зректися твоїх заробітків. Ти ж зрештою сам сказав, що твої книжки принесуть тобі гарні гонорари, – поправила першу думку Мері, щоб висунути на перший плян матеріальну самостійність Райта.

«Може, й її правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Ніщо не в’яже мене з музеєм, крім звички…». Та водночас він почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, і що він потребував щоденно всіх тих музейних предметів коло себе, як повітря для легенів. Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тільки з цікавости, вони справді видавалися нудні, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони відкривали довірливо свій зміст, спочатку незрозумілий. Між тими предметами ріжної вартости не було нічого такого, що не заслуговувало б на увагу.

Це ж усе були тільки частини великої цілости – цілости Єгипту Озіріса, що його проглинув час. Його тіло, що розпалося на тисячі відламків, містилося по всіх музеях світу.

Усе тут було конечне, все сутнє. Райт відчував свої сумніви з гіркотою, хоч вони виринали тільки на хвилину. Він не міг під ніяким приводом зректися свого внутрішнього зв’язку з музеєм.

Оця зневажлива байдужість Мері… Музей і Мері – два непримиренні бігуни [6]. Стакен, Єгипет і теперішність. Завмерлий Захід – країна занепаду – Аменті – захист покійників. Де є життя? Чи тут у тому світі, що вимирає, чи в Єгипті – вічно новому світі чудових візій, країні безсмертної краси? Безконечна зміюка торохливих авт, грюкіт поїздів над головами, шум підземельних залізниць… Ряди сірих, одноманітних, нудних домів, асфальт, що ввесь блищить товщем, сіре небо – все сіре та чорне серед холодного електричного світла.

Райт бачив інші лінії, інші пропорції. Він мріяв про інше темпо руху. Святошними фалдами царської мантії він покривав метушливу запопадливість сучасного життя.

Королівський Єгипет! Прадід усього нашого знання! Учитель незабутньої мудрости та краси!…

«Мері відійшла від мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямці дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моїй, коли казала: – Ти не мав сьогодні для мене ні одного ніжного слова». Натякала, що воліла його таким, яким він був учора. Чи не мала вона наміру перебрати вплив Стакена?» Та чи не він, Райт, не зраджував Єгипту, якому віддавна записав душу? Постать Мері нагадувала йому обов’язки супроти теперішнього світу. Оцей світ з’їдав його щоденне існування, під яким скривалося його безсмертне «я». Так, щоденщина своєю чергою вражінь тягнула його як крутіж проти його волі.

У сні бачив Райт Стакена, як стояв на другому кінці вузької кладки над широкою рікою. Райт хотів перейти на другий бік, але бачив перед собою непорушну, мов з каменя різьблену постать, що загороджувала йому дорогу. Він мусив дістатися на той беріг і відчував, що як не вимине Стакена, то пропаде. Коли Стакен не пропустить його добровільно, тоді він мусить шукати іншої дороги. Він перемагає в собі силоміць нехіть і острах, протискається попри холодне тіло Стакена і дістається на другий беріг очищений і зовсім прозорий. Він не може бачити власного тіла, але відчуває його дуже виразно. Крізь Стакена, що виростає перед ним і бовваніє, як будівля, він бачить Мері та якихось незнаних людей поза собою, на покиненому березі. Всі кличуть його, потім сідають до довгого ряду авт і від’їжджають довгою зміюкою.

У робітні Стакена чекають на Райта папіруси. Вони зложені в одному розі стола – все разом: договори, джерела, гімни… Нічого нового. Знову ті самі звіти, інвентарі, рецепти… що далі, далі?

Історії Нефрети тут нема. Чи вона справді так живо зацікавила Стакена? Райт засів неохоче за роботу. Йому важко було зосередити увагу на рукописах, бо його думки блукали все ще над пропащим папірусом.

Стакен не прийшов. Возний поклав якусь коперту на столі директора.

– Чи професор Стакен прийде скоро?

– Пан директор сказали вчора, що сьогодні либонь зовсім не прийдуть.

– Дякую.

Повний пошани голос возного, побожно вимовлювані слова «пан директор» і супровідні рухи мусили викликати настрій пошани для неприявного в тому священному місці.

«Де міг залишитися папірус з Нефретою?» – думав Райт, записуючи те, що відчитував. Тексти були нудні. Стакен буде порпатися в них, як шукач золота у піску. Райт наблизився до Стакенового стола, закиданого паперами і книжками. Перед каламарем – кулею з кришталевого скла – лежало побільшуване скло і старосвітські окуляри. Райт торкнувся розкинених листків, думаючи про те, де міг би запропаститись папірус.

– Добрий день, дорогий докторе. Як праця? – він почув голос Стакена. Очі професора блищали іронічно, його пальці скорчилися.

Стакен перевіряє переклад Райта, що відчуває, як його лице пашить від рум’янців.

– Ви можете, дорогий Райте, трохи з погордою споглядати на ці нудні гімни, але кожний новий папірус пояснює нам таємничий світ, відношення тодішніх людей до Творця. Чи з такого погляду не зовсім байдуже, які були взаємини людей? У гімнах находимо мудрість, якої не можна перевершити. Не в любовних листах, де віддзеркалюються тільки періодичні пориви тілесної жаги, тільки у пристрасній тузі до Вищого прояснюється дух. Приземна жага приковує нас. Чейже ви не вірите, щоб віддих божий, що надихує земну поволоку, засуджену на розклад, міг розбуджувати любовний вогонь? Ми живемо тільки нашими грубими змисловими органами і тільки ними пробуємо збагнути основи гармонії всесвіту…

Ці слова падали, як олив’яні краплі. Пальці барабанили по тафлі стола, мовби вибивали розділові знаки.

Якийсь проклятий тягар на шиї… так начеб на ній спочивали кам’яні кігті Сфінкса. Райт відчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому і на його книжці. Він готов був провалитися під землю, стати невидним, щоб тільки втекти перед цим поглядом. Знаки на папірусі почали тремтіти, видовжуватися, перемінюватися у щось нове.

«Ти боже Єство – одне, єдине, всетворяще. Ти створив усе живе, зі сліз Твоїх очей повстав рід людський, зі слова Твоїх уст – Божество.

Тільки віддих Твоїх уст розворушує моє серце, позичаючи йому вічне життя, що видається мені таємним даром Бога».

Ті рядки, що залишились у пам’яті Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своїй уяві відкритий лист, написаний колись у давній давнині, повний любови і сподівань. Кілько ніжности в ньому, а за нею притаєний докір. Поклик, на який він не вмів відповісти. Райт шукав у своїх споминах: чи не зможе пояснити собі цього настрою. Чи взагалі щось таке можливе? Його рука піднеслася до кишені від камізельки і вийняла недбало зібганий клаптик паперу. Це Мері написала до нього наоспіх: вона була раннім ранком у музею, перед його приходом, не застала його і прохає його зайти безумовно в годині п’ятій. П’ята година тричі підкреслена. Це було неможливе: в годині п’ятій буде чекати на нього його видавець. Він протелефонував Мері, що не зможе прийти.

Ні, не в цьому річ: не ця відмова мучила його тепер.

Стакен читав святошно підтягаючи:

– «Хвала Тобі, Єдиний, Ти єдине джерело всього життя від першого початку, Ти, що хорониш людських дітей. Хвала Тобі, що вічно бачиш, а проте хорониш добро всіх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?

«Бажання, що мене наповняють, те, що порушує твої груди, довір моєму серцю. Стану подібна до мерців, коли мій величний друг не прийде до мене вночі», – ці слова виринули з пам’яті Райта, поглибивши його неспокій і тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:

– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний і Володарю всіх володарів, ми молимося до твоєї душі і клякаємо перед Тобою, Ти найвищий з усіх богів».

Стакен перервав, і Райт відвернувся. Стакен сидів з легко відхиленою взад головою і з руками випрямленими, як Сфінкс. Його очі були напівзакриті темними віями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтові в голові. Він хотів що-небудь сказати Стакенові, щоб тільки розсіяти цей ворожий чар.

– Яке це гарне, – шептали вогкі уста Стакена.

– Так, це божеське, – сказав Райт проти своєї волі. Але зараз відчув нещирість своїх слів і прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити мені відпочити кілька день. Я почуваю себе не зовсім добре.

Райт відчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свідомости застрягло і розкололо його думки. Він не мав уже сили зв’язувати в одно минуле і теперішність. Звичайне зацікавлення минулим набрало для нього більше значіння, ніж досі. Теперішність перестала його цікавити: в ній він добачував щораз більше рис осоружних, незрозумілих, нудних. Райт відходив від теперішности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсім нового змісту. Погляд Стакена, щоб будувати свої думки на дослідах, відступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаємо мистецьким надхненням.

Мері… Оце ніжне, м’яке створіння, так легко вражливе, перемінилося у малу, гострокінчасту, нахабну жіночку. Вона чужа йому, незрозуміла, зовсім нецікавої породи.

Райт написав до Стакена. Він потребує довшої відпустки, ніж гадав раніше: він мусить основно поправити своє здоров’я. Але замість дбати за це здоров’я, він почав порядкувати вирізки з часописів, що множилися на його столі поруч ріжних проспектів з нововиданими книжками. Він діставав теж пропозиції на нові книжки і статті – тепер перо д-ра Райта було реклямою.

Сторінка йшла за сторінкою – росла нова книжка. Райт працював допізна вночі. Він дав себе нести новій течії до вимріяної нової пристані – поза дійсним життям. Течія заколисувала його – він забував непотрібну, пригнітливу буденщину.

Мері застала Райта розсіяного, але не помітила, як він віддалився від реального життя, бо сама занадто була зайнята думками про те, як виглядатиме їх нове спільне мешкання. Він поцілував її без зворушення. Мері трохи хвилювалася і хотіла за щось мститися на будь-кому. На щастя, не на Райті.

Стакен призбирував у музеї на Райтовому столі рукописи, які його асистент мав відчитувати: нероз’яснені загадки гімнів, невпинне змагання давнього духа за пізнання вічної божеської мудрости.

* * *

Прийшло літо зі своєю утомою, що мало настроювала до праці. Райт їздив, як усе, совісно до музею. В автобусі бачив ті самі нудні обличчя, пози і жести, ті самі намазані уста, напудровані носи і незграбні ручки парасоль.

Глибока музейна тиша. Уважливий погляд Стакена. Звичайне місце при вікні. Черга рукописів, що ні трохи не зменшувалась. Стакен уже не дратував його: Райт не відчував його присутности. Він був неминучий, як смерть.

Вони майже не розмовляли один з одним. Коли Райт віддавав свою роботу, навіть не чекав на його оцінку. Він знав, що нема там що виправляти. Все там було ясне. Стакен був зачудований поспіхом праці свого помічника і закривав стіл листками текстів, на яких писав коментарі. Стакен не сказав досі нічого Райтові про свою книжку, яка посунулась уже далеко вперед. Він хотів її назвати «Релігія Єгипту» і покласти на заголовній сторінці поруч свого прізвища теж Райтове. Райт теж не згадав Стакенові нічого про те, що під час своєї короткої відпустки почав книжку «Єгипетська жінка». Він розумів, що такий заголовок для наукової книжки, може, не зовсім підхожий, але читачі зацікавляться такою темою не менше, ніж він сам.

Мері дратувала впертість Райта, який щораз далі відсував намічений плян подорожі. Він вертався до своєї праці з завзяттям навіженого. Мері ображена, що він так мало має для неї часу, поїхала кудись над море. Він приймав досить байдуже до відома щораз-то нові її адреси. На її листівки він відповідав не завсіди і не завсіди так само: часом написав кілька рядків, то знову розписувався широко про свою працю і пізніше шукав цих міркувань надаремне між своїми записками. Він нерадо відбігав своїми думками від своєї праці і йому було тяжко, майже неможливо слідкувати за іншою темою поза тою, в яку пірнув. Райт майже не помітив, на як довго його наречена виїхала, бо взагалі почав затрачувати відчування часу. Він жив у іншому світі, який чудом поміщувався в теперішности. Минуле так обмотало його своїми нитками, що він почував себе тільки випадково заблуканою людиною в мільйоновій столиці у ХХ віці по Христі.

Одного дня Райт звернувся до Стакена:

– Пане професор! Недавно ви дали мені між іншими одно джерело, зовсім неподібне своїм змістом до інших. Я, на жаль, не мав нагоди його переглянути… Чи ви не були б добрі дати мені його, бо я хотів його простудіювати.

Стакен з похиленою головою, мовби хотів проглинути Райтові слова, з виглядом хижацького птаха глянув на нього зизом. Його нігті, як кігті, збирали порозсипувані на столі папери. Він не відповів зараз.

– Я вже знаю, що ви маєте на думці, пане доктор. Той документ, це моя особиста власність, і я маю його у своїй приватній збірці.

– Буду дуже тішитись, коли зможу його оглянути. Сподіваюсь, що ви найдете і серед моїх паперів не менше цікаві речі. У моїй збірці є не один унікат і ви можете з нього користати.

Райт чув про збірку Стакена. Дещо з неї він знав із цитат у його працях. Але тільки невелика частина матеріалу була досі оголошена. Пікок, що імовірно підтримував близький зв’язок зі Стакеном, тільки натякав на них, не описуючи самої збірки, а обмежувався до компліменту, що вона «поважна». Зваживши, що всі нею цікавились, незрозуміла була причина, чому Стакен так її приховує. Тим більше втішився Райт Стакеновими запросинами. Але в останньому часі він так відбився від людей, що не міг на цю пропозицію негайно відповісти. Стакен положив йому руку на плече – на це професор не дозволив собі досі ніколи. Від цього руху всі сумніви Райта розвіялись і він вимовив покірно:

– Дуже тішуся, пане професоре, і прийду, коли вам буде вигідно.

– Нині в десятій увечір. При вході будуть на вас чекати.

Порожньою вулицею, що перерізувала «Кайзералєе», йшов Райт з дивним почуванням. Він прийняв запросини Стакена не з самої цікавости, а відчув спільний зв’язок, духове посвоячення – тепер здалось йому, мовби йшов на любовну зустріч, так багато призбиралось у його серці сподівань. А проте у глибині свідомости якийсь голос шептав йому щось про насильство і про потребу самовизволення. Райт думав про свою книжку і згадав теж нараз Мері, про яку досі забув над своєю книжкою. Нелегко було відчитати числа домів і віднайти дім, де мешкав Стакен. В одному зі садом були відхилені ворота і тільки в одному вікні, що виходило на сад, світилося. Це нагадало йому світло маяка серед моря. «Отже тут мешкає Стакен…» – рішив.

У слабому світлі, що падало згори і відбивалося від стіни, зарисувалися невиразно сходи. На другому закруті сходів на малій стінній дощинці стояла глиняна червона посудина з дзьобом, з якої курився ґніт. На мідяній табличці на дверях надпис: Стакен.

Райт не мав іще часу доторкнутися персня від дзвінка, прикрашеного бронзовою львиною головою, коли двері безшумно відчинилися. Він мав вражіння, мовби вони відскочили самі від якоїсь схованої пружини. Увійшов і, піднісши очі, побачив створіння, що ледве досягало йому до пояса. Був це карлик з надмірно великою головою і старечим пожовтілим, зів’ялим обличчям, викривленим гримасою. «Бог Бес, – подумав Райт, – трохи кривий, у сірому».

Електрична лямпа без тінника, яку внесла ця потвора, освітила людську карикатуру і Райта. Голі стіни з гаками, де висіли плащ і капелюх Стакена. Карлик витягнув дитячу руку, схопив капелюх і палицю, і чекав так довго, поки Райт не положив йому на плечі свій плащ. Увесь обвантажений малюк щез за стіною, де чути було кроки. Перед Райтом виринув Стакен, виповнивши цілі двері у широкому, ясному, старомодному халаті, що робив вражіння священичої ризи.

– Дуже тішусь, що можу вас привітати у себе, – сказав Стакен трохи святошним тоном, простягнувши руку Райтові, який узяв її з пошаною.

Не випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до півтемної кімнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала світляна смужка на паркетову підлогу. Стакен ішов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збіркою, дарма, що не всі речі мали ту рису доцільности, яку можна віднайти у систематичних колекціях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрішній зв’язок і жило спільним життям. Можна було відчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуї, хоч які ріжні, належали до одної родини. Богиня Бастет з головою лева і павіян Тот – на постументах перед столом, що хоч і нагадував вівтар, а був призначений імовірно до праці – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях під стінами належали до буденного вжитку господаря дому.

Зараз при вході можна було оцінити наукову вартість зібраних тут предметів, але увага Райта звернулась на щось інше. Він відчув атмосферу чогось близького, рідного – той настрій, що спливав на нього ще в дитячих роках, від перших починів свідомого життя, коли він мав довкола себе улюблені речі. Музейна збірка була йому близька тільки формально, а тут мав таке вражіння, мовби вернувся до батьківського дому після довшого розстання.

Райт почув знову слова: «Вітаю вас у себе» і зараз після цього ввійшов Стакен з іншим світлом. Він мав на собі вже не старомодний халат, а білий одяг священика. Райт, віддавши своє пальто, капелюх і палицю, наче забув про теперішність.

Обидва сіли на низьких кріслах. У свічниках, напевне з давньої святині, блимали воскові свічки і скапували поволі, сумовито, мовби леденіючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вічність.

– Ви нагадуєте нашу розмову, – задзвенів Стакеновий голос, – я остерігав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дістатися до святая святих мудрости, яку скривають минулі віки. Тільки нечисленним удається така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджає у дослідах над їх правдою. Чи ви послухали моєї остороги?

– Ні, – відповів Стакен за Райта. – Я бачив, як ваші думки про минуле обертаються в попіл. Мудрець бачить шлях вічного сонця, а дурень тішиться, коли воно сходить, і сумує, як воно заходить. Безпристрасна вічна мудрість не знає ані суму, ані радости. Вона знає тільки себе сама і годується собою.

Ця поука сказана з глибоким переконанням, але і з фанатизмом вірного, не зробила великого вражіння на Райта; слова, що хотіли накинути йому свою силу – тільки зміцнили його власне переконання про вірну вибрану ним дорогу.

Стакен викладав далі:

– Уже з хвилиною, як ви ввійшли на небезпечну дорогу досліду життєвої форми, ви піддаєтесь їй. Ви стаєте не понад життям, а воно перемагає вас.

У Райті зростало завзяття; він стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.

Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу знавця єгипетського світогляду. Він був авторитетом у справі гієроґліфів, був подекуди живим представником згаслої правди, оборонцем усіх тих таємничих образів, які більш як 1000 років повторялись як щось неминуче, але для нікого, навіть для жерців – незрозуміле, аж до остаточного упадку Єгипту.

Які бажання може мати цей бездушний чоловік, той сором’язливий фанатик з віями, немов пожовклі листки?

У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мері? Ні, ні… Сабіна Гропіюс? Ні, вона зверталася до нього завсіди своїм єгипетським профілем, але ніколи не дивилася на нього. Чиї ж очі це могли бути?

«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відорватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця».

– Так, мій дорогий Райте, ще не запізно. Я розумію, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.

– Пане професор, ви обіцяли мені показати рукопис.

Настала тиша, серед якої було чути тільки шелест паперу, судорожно зібганого в пальцях Стакена.

– Чи така дрібниця може вас справді цікавити?

Стакен піднісся з місця до папірусу, який імовірно вже був приготовив на столі. Підніс його до очей, переглянув, і його уста викривились зневажливо.

Райт мав вражіння, мовби цей лист мав його прізвище на адресі, мовби той, хто писав його, був вороже настроєний до адресата і мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужі руки.

– Ви обіцяли мені…

Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вміє так поволі рухатися, і прочитав строфу:

– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить мої груди, я довіряю своєму серцю…» Що за нісенітниці! – Згорнув поволі папірус і важив його в руках. Райт стримав віддих. – «А що, коли кількатисячолітній поклик розсиплеться у попіл?»

Стакен підніс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцінність. Над долонями, що наче благали, Стакен підніс руку ще вище. Він підніс звиток до світла, полум’я охопило його і заблисло. Райт зірвався на ноги і схопив Стакена за плече. Але вже було запізно: з папірусу, що знявся димом, упали на стіл спопелілі останки. Видко ще було на них поодинокі знаки, як останні судороги покійника, як останнє прощання.

– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.

– Я не міг би вибачити собі ніколи, якби я чим-небудь підтримав вашу втечу перед правдою.

Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:

– Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.

Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного вінка – нагадували про неповерненність того, що минуло.

– Ви помиляєтесь, пане професор, і я докажу це вам не тут і не тепер, а у своїй книжці.

– Ще нова книжка?

– Так, книжка про радість і про життя. Про те, чого ви не розумієте і чого ніколи не зрозумієте.

– Це ж визов.

– Так, визов, коли хочете.

– Бережіться, Райте.

– Чи це має бути погроза?

– Коли хочете, так.

Карлик ішов попереду з малою нафтовою лямпою. Він довго не міг потрапити ключем до замку. На вулиці стояла закохана пара притулившись, зовсім байдужа до появи Райта, який зупинився добру хвилину, не знаючи в який бік повернути.

Божевільний Стакен!

Коли Райт прийшов другого дня до музею, вже застав Стакена. Він сподівався якихось докорів, але надаремне. Він хотів прохати дозволу, щоб міг відтепер працювати не в робітні Стакена, а в бібліотеці, аж тут Стакен його випередив:

– Я гадаю, пане доктор, що наші приватні розмови не зможуть мати ніякого впливу на виконування ваших обов’язків. Я прошу вас доручену вам роботу докінчити при цьому столі. Я не сумніваюсь, що ви скінчите її так само блискуче, як ви її почали.

Райт уклонився і пішов на своє місце. Приготований матеріял мовби спух за ніч. Стакен приніс зі свого дому нові звитки, які напевне мали на меті розпалити серця всіх тих єгиптольоґів, що належали до однодумців Стакена. Були тут такі рукописи, що їх власник міг би розбагатіти, якби хотів їх продати. Не було сумніву, що поява тих текстів у друку викличе сенсацію.

Стакен мав у своїй мишеловці випробувану приманку. Він стежив як ловець за рухами Райта, що просліджував нові матеріяли.

Тепер він бере папірус, знищений часом. Обережно розвиває його і поволі придивляється його знакам. У цій хвилині він мусить мати певність, що перед ним відкриваються ворота, якими не входив іще ні один сучасник. Це ключ до мудрости. Читати це стільки, що покуштувати овочу знання. Райт поволі вчитується… Далі! обережніше! дивись! зглиби! і будеш сам, як боги!…

Зовсім так само обережно і поволі звиває Райт папірус і складає його на бік поруч інших. Нібито байдуже вибирає між ними, врешті зупиняється на одному звитку, щоб пірнути у працю. Тут усміхнеться і відкладе рукопис, там непомітно пройде мимо скарбів.

* * *

Рідкі листівки Мері були доказом, що вона почувала себе знаменито. Було ясно, що привіти, які вона йому присилала, писала наоспіх десь по ресторанах, разом з привітами до інших. Такі звістки про себе з невідступним «цілую» не промовляли з віддалі досить ніжною мовою. Не було в них сильної туги за нареченим ані бажання повороту. Чому мало б бути? На осінь і так призначили шлюб. Це було певне, навіщо ж хвилюватися?

Книжка Райта посувалася скоро вперед. Він написав до англійських видавців. Його пропозицію, щоб видати книжку спочатку по-англійськи, заки вийде німецьке видання, вони прийняли з неприхованою радістю. Не була це звичайна примха Райта, а маневр, спрямований проти Стакена. Райт знав, що його книжка зустрінеться з найбільшою прихильністю в Англії, де так захоплювалися єгипетськими розкопами останніх років і де їх уважали подекуди національними гордощами. Признання і симпатія для його праці були козирями в його грі.

Англійці не гаяли часу. Оповістки про появу нової книжки разом із голосами критики про попередні праці Райта появилися саме тоді, коли він дописував останні сторінки заповідженого твору.

«Що ви тепер скажете, пане професор Стакен?!»

Стакен не сказав нічого. На другий день він показав Райтові з квасною усмішкою сторінку фахового англійського журналу, де великими буквами стояло:

Нова книжка Роберта Райта!

ЄГИПЕТСЬКА ЖІНКА.

Студія з історії культури.

Багато ілюстроване видання.

Тимчасово приймаємо передплату.

Гостро обтятий ніготь, наче кіготь, ударив при слові «жінка» так сильно у папір, що залишив у ньому рису.

– Жінка? – спитав Стакен з дивним відтінком. – Єгипетська? – і його зів’ялі вії прикрили наполовину його чорні очі. – Коли не помиляюсь, то ви маєте намір женитись, докторе?

– Чи ви маєте, пане професор, сьогодні для мене якусь спеціяльну роботу? – спитав Райт холодно з піднесеною головою, почуваючи, що в ньому підіймається хвиля бунту.

Старече бурмотіння:

– Професорові Стакенові не може бути байдуже те, чим займаються його учні. – Підніс голос і говорив далі: – Доктор Райт є асистентом єгипетського музею в Берліні. Чому ви не додали цього титулу до свого прізвища? На одну хвилиночку, пане доктор…

Райт підійшов ближче. Стакен передав йому коректу одного проспекту:

ІДЕЯ ОСОБИСТОГО БОГА В ЄГИПЕТСЬКІЙ РЕЛІГІЇ.

На підставі невиданих джерел написали

проф. Стакен, директор Музею в Берліні,

і д-р Райт, асистент.

І додав зі своєрідним наголосом:

– Ви помагали мені багато при перекладах. Але ви мусите ще багато вчитися. Ви мусите…

– Дякую вам, пане професор, за честь, але я волів би, щоб ви зчеркнули моє прізвище. Я навіть прошу вас його зчеркнути.

– Цього я не зроблю, пане докторе. Я не можу позбавляти вас того, до чого ви маєте право, навіть якби ви з цього права не хотіли скористати. Вибачте, що я відорвав вас від праці.

«Той старий – нестерпний. Знову насилує мене. Що мене в’яже з ним?» І на ці питання сам відповів собі: «Почування пошани сина, дивний зв’язок, незрозуміла залежність, яка може скінчитися тільки зі смертю одного з нас»…

Райт знову відчував на собі погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мізку за його думками. Як довго Райт працював над своєю книжкою, він увесь належав до світа, що розкривався перед ним, і всякі буденні прикрощі щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закінчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодів його свободою і зв’язав йому у боротьбі руки.

Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навіть живучи в Німеччині, зберіг манери вродженого англійця. У своїй різкости він мав переконання, що ввесь світ існує тільки для нього. Його прадід переселився на початку XIX віку з Англії до Німеччини і переніс усі звичаї бритійського королівства на континент. Він займав чільне становище на маленькому дворі німецького князівства і гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрішній і закордонній політиці цієї мініятурної держави. У спадщині від цього англійського емігранта дістав Роберт Райт завзяття і сильну волю протиставлятись усякому насильству. Він піддавався неписаним законам, як джентльмен, володів собою і був стриманий. Така поведінка не дозволяла йому занадто різко зазначувати свої права, чим часто грішили його повнокровні земляки. Він був тої думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запізно, щойно тоді, коли він відчував, що підлягає влізивому впливові Стакена.

* * *

Мері вернулася, не повідомивши нічого про свій поворот. Коли Райт прокинувся вранці, почув її гострий голос:

– Роберте, чи можу ввійти?

«Лізе як освоєна кітка», – подумав Райт.

– Одну хвилину!

Мері сказала йому кілька слів через двері і перейшла до бічної кімнати, звідки долітали її обривчасті слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засіла перед кавником, як господиня. Він уклонився і поцілував її у простягнену руку. Вона підсунула йому до цілунку чоло й очі. Мері виглядала як після доброго відпочинку, вся загоріла, але трохи зі згрубілими рисами, наче простакувата. Коли він сів поруч неї, прийшло йому на думку, чи з неї не можна б зробити противаги Стакенові.

Ні, він не міг сподіватися від неї помочі. За кілька хвилин вона розніжилась. Навіть почала пробувати видувати кокетливо примхуваті уста. Райт не мав охоти жартувати.

– Що ти робив без мене? – спитала Мері.

«Цим вона досі не поцікавилася у своїх листах», – блимнуло йому в голові.

– Я писав книжку і саме її закінчив.

– Чи ти вже її продав?

«Справжня дочка Ляндсберґа», – подумав.

– Так, англійцям.

Мері заплескала по-дитячому в долоні і почала подрібно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тій книжці.

– Я буду її читати, – заявила святошно.

Райта почали обсідати дивні думки. Взагалі навіщо йому Мері? Чи вона зможе доповнити його духові потреби? Досі вона не була йому навіть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому світі, де він жив. Чи він шукав жіночої ніжности? Так, але не тої, яку він знайшов, коли, утікаючи від Стакена, попав у її обійми. Тепер він знайшов інший захист у давно минулому світі з його радощами і терпіннями. Його душа жила там більше, ніж його тіло серед буденної метушні.

Ляндсберґ – батько Мері, – що щез на літній час і тільки раз дав знак життя листівкою з якоїсь італійської містини, вернувся до міста і почав пригадувати реченець шлюбу своєї доньки. Він згадував про це щораз частіше і залюбки зупинявся на цій темі. Він говорив чомусь про ремонт свого дому і то так, мовби хотів позбутися з цього дому доньки. Мері зрозуміла це дуже швидко.

Вона сиділа у клюбовому фотелі, закинувши одну ногу на другу і зложивши руки на коліні. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попелові на своїй цигарі, вона почала:

– Ти хотів би бути сам. Ти гадаєш, що ніхто не помічає твоїх махінацій. Гадаєш, що я не знаю, чому ти так несподівано почав журитися моїм щастям. А я не вступлюся звідси… – Ляндсберґ перестав дивитись на попіл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наївний: знай, я не вступлюся, заки не дістану від тебе того, що мені належиться. Пізніше можеш уже робити які хочеш дурниці.

– Чого ти хочеш від мене? – відповів Ляндсберґ непевно-втомленим голосом. Такі розмови з донькою завсіди виводили його з рівноваги.

– Гроші на стіл!

Батько і донька присунули в тій самій хвилині свої фотелі і почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.

Коли дійшли до порозуміння, і Ляндсберґ, підписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мері поцілувала батька в чоло, вдоволена своєю перемогою.

На свій лист до Пікока Райт дістав дуже чемну відповідь з ріжними порученнями. Одне з них було дуже цінне: лорд Кернервон займався вже від довгих літ розкопами і мав багатий досвід. Не було сумніву, що дружнє поручення такого світоча науки як Пікок запевнить Райтові якнайприхильніше відношення лорда.

«Я не маю найменшого сумніву, – писав Пікок, – що лорд К., мій добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Він має точно означений плян і цей плян такий широкий, що охоплює своїм зацікавленням усі нерозв’язані проблеми. Ваш земляк Шенфельд працює разом із лордом на території, яку він йому відступив для дослідів. Кернервон має цілий ряд добре підготовлених і вишколених робітників, яких він може вам частинно відступити, як тільки на це дозволяє сама праця.

Мене дуже живо зацікавив папірус, який попав у ваші руки. А проте ім’я Нефрети, як ви це самі знаєте, мало характеристичне. Воно не рідше, як у нас Мері або у Німеччині Гретхен. «У нас, у вас…» Я тішуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англійська кров. Я вірю у вашу провідну зірку.

На підставі фрагментів, які ви встигли запам’ятати і які мені передаєте, Нефрета є напевне донькою королівського достойника, а може, і самого фараона. Може, вона теж ідентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потім жила разом зі своєю сестрою Анхесенпаатон, жінкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадкові при розкопах знайти її мумію і тексти її поезій. Тоді здобудете славу відкривника найстарших пам’ятників літератури. Якби навіть і не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у ваші руки, то все ж ви могли б на їх підставі знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тій єгипетській поетці і які зрозумілі ще тепер для нас спроби поетичного вислову відділені від нас безоднею трьох тисяч років…»

Відкрити гробницю Нефрети та її поезії! Віддихати ніжно-спокійним леготом її кохання!

Ця думка прокинулася в Райті, наче можливість бажаної зустрічі. Від цієї хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: ціль – віднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих літ, коли він пережив короткий роман зі своєю молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нісенітниця, що за переніжнена вражливість!

Ще раз прочитав лист від Пікока. Так. Зустріч була недалека. Давнє пережите знов ожило.

Зерно, що спочивало глибоко у землі, почало кільчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвіло і запахло наново…

«Що таке зі мною?»

Райт одягнувся і зателефонував до Мері. Її не можна було ніде знайти.

На вулицю! Між людей, юрбу, гомін, світло, в течію живих сучасних людей!

І поринув у морі.

* * *

Зірвати з Мері видавалося Райтові найпростішою розв’язкою, він попросту не розумів, навіщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього світом. Але щось спиняло його перед вирішальним кроком. У подружжі йшло не про особу Мері, а про те, що це був єдиний вихід, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розірвати тісний обруч схеми. Коли він сховається під крила Мері, тоді відмежує себе від Стакена недоступним кільцем.

Невиразний внутрішній голос підповідав йому, що він знайшов не ту, якої потребував. Але тільки Мері, ніхто інший, проявляла для нього якнайбільше ніжности. Її пристрасна, легко запальна і так само легко прохолодлива вдача відповідала без сумніву на взаємні почування. Ця взаємність, що складалася із пустих зустрічей, проявлялася більше зближенням двох тіл, ніж душ. При цьому щось як докір чи прохання звучали йому назустріч слова Нефрети, які Стакен спалив і які ще тепер боляче його пекли:

«Буду подібна до мерців, коли мій чудовий друг не прийде до мене вночі».

Райт повідомив Стакена про свій шлюб і просив у нього відпустки, чи точніше офіційно його вислати до Єгипту.

Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скісний, хворобливо пригнітливий. Його погляд, що звичайно параліжував усяку волю і бентежив, тепер своїм скісним, причаєним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодіти тобою цілим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись мені по тобі зором. Я маю право до цього і ти не вихопишся мені». Тепер уже не пронизливий зір, а той закарлючений бічний погляд, який він відчував увесь час поза плечима, підганяв його. Куди він не повернувся, що-небудь зробив – він відвертався від сучасности, щоб шукати захисту в минулому і скрізь за цим почуванням утечі йшла невидна всеприявність триклятого Стакена.

Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шуліка, як суп:

– Ви женитесь? – і голос його йшов, мовби з далечіні, – а не лякаєтесь, що це матиме вплив на вашу працю і не дасть вам змоги об’єктивно дивитися на світ? – Стакен говорив далі, мовби не сподівався ніякої відповіді, тоном проповідника: – Вічна присутність сторонньої людини – а зважте, що вчений мусить бути завсіди самотній! – не є ніякою користю для праці, отже, можна без такого товариства обійтися. Коли ж такою людиною є ще жінка, тоді її присутність стає нестерпна, бо жінка домагається, щоб її порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати і схоче звернути увагу на себе всіх бездільників. Жінці байдуже, чим вона притягає увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловіка. Горе тому, хто стає предметом для чужої приємности! Знання людини, що стає забавкою в чужих руках, зуживається і обезцінюється, як монета, що переходить з рук до рук, щораз більше витерта. Знання доступне тільки нечисленним спадкоємцям великого скарбу…

Райт пригадав висловлене бажання Мері, що вона хоче влаштовувати крім літературно-музичних вечорів ще й наукові. Вона вже поробила знайомства між музиками та мистцями, що мають відоме ім’я. Райт не хотів навіть думати про такі вечорі: вони порушили б його систематичне життя.

– І кожна спроба, – говорив Стакен далі, – зробити знання доступним для негідних його величі є зрадою супроти втаємничених. А зрада ніколи не залишається без помсти…

Стакен іще більше похилився над столом і тепер став іще більше подібний до єгипетського хижацького птаха.

Погрози ніколи не захитували Райтом, тільки ще більше розбуджували в ньому духа спротиву.

– Я дістав лист від Пікока з пропозицією взяти участь у розкопах лорда Кернервона.

– Пікок писав до вас?

Замість відповісти, Райт витягнув із кишені лист і положив перед Стакеном. Стакен прочитав і сказав сухо:

– Вас вишлють до Єгипту.

Це звучало, мовби хотів сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати своє. Сам переконаєшся, чим це пахне. Пожалкуєш, але запізно».

Райт відобрав лист, що тремтів у Стакеновій руці, поклонився і вернувся до своєї праці.

Шлюб і подорож до Єгипту зливалися в його уяві в одну картину – втечі перед Стакеном. Білети були замовлені, подорожнє приладдя, до якого Райт завсіди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкіряні плескаті валізи з залізними бережками, запашні несесери, срібні та кришталеві предмети. Кімната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полиці стояли порожні, бо книжки перенесено до Ґруневальду. Тільки бюрко мало ще свій звичайний вигляд. Кілька улюблених фотографій залишилось іще на своєму місці – чудові твори невідомих єгипетських мистців споглядали кам’яними очима у вічність.

Мері була дуже схвильована і перетомлена підготовою до подорожі невпинними пробами суконь. Навіть говорила менше, ніж звичайно.

Коли питали Ляндсберґа про весілля його доньки, він відповідав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрі він приймав якихось таємничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволі, мовчки випивав лікери і просиджував цілі години похнюплений у задумі. Можливе, що він оминав зустрічі з Мері. Утікав перед знайомими, мовби йому надоїли, і люди, помітивши це, глумливо усміхались. Ляндсберґ був чимось дуже зажурений і його очі непевно бігали.

Мері виглядала у своїй весільній сукні незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала більше свободи в рухах і щось зворушливого у своїй м’якій несміливости. Хвилинами здавалось Райтові, що він наблизився до розв’язки загадки, що цікавила його кілька місяців. Зовсім так само, як при тій дитячій забаві, коли хтось шукає за захованим предметом, і йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз підходить ближче до холодної, то знов гарячої хвилі, що зростає та опадає. Коли він зустрічався з поглядом Мері, віднаходив у ньому щось повне довір’я, за чим тужив, але ніколи щось ясне. Він відчував бажання відхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само ім’я «Мері» розбурхувало його кров. Коли він вимовляв його, то мимохіть вкладав у нього той зміст, яке воно мало у мертвій мові: «Мері – нери» – було однозначне з єгипетським «кохати». А проте тоді, коли Райтові здавалось, що він станув на порозі загадки, щось нашіптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…

* * *

Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своїм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражіння, що хоч до мети ще далеко, то він увійшов вже на перший щабель у напрямі до щастя. Його поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.

Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.

Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.

– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.

Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.

Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.

* * *

У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.

Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:

– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…

– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.

Довкола старечих уст з’явилася усмішка:

– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…

Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.

– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.

Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.

– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.

Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.

– Будь ласка, передайте цей лист директорові музею в Каіро, – і відступив від вагону, ніби не хотів подати Райтові руки на прощання.

Кондуктор крикнув: «Прошу сідати!» Райт показався у вікні ваґону.

Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другій тримав палицю по самій її середині, притиснувши її до себе. Кілька дуже вичепурених дам і модних панків супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руїна стояв, не помічаючи нічого довкола. Його зір зупинився на Райті, що стояв поза шибою з притисненими до неї долонями, мов зачарований, і потонув у безодні очей свого вчителя. Вагон рушив з місця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вікні Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пішов до переділу, холітаючись на ногах, і впав безсило на своє місце.

– Що за дивний чоловік отой Стакен… Як ти гадаєш? – спитала Мері.