Читать книгу Шостий. Спогади про майбутнє - Євген Магда - Страница 4

Леонід Кучма під час президентської кампанії 1994 року зробив ставку на підкреслено лаконічні чорно-білі плакати, що створювали контраст з куди яскравішою агітаційною продукцією Леоніда Кравчука. Цей формат немовби заклав основи майбутнього правління Кучми, став багато в чому пророчим для України. Підкреслена монохромність визначила подальший курс другого Президента, спричинила тональність оцінок його 10-річного перебування при владі.

Уперше пропозицію стати прем’єр-міністром Леонід Кучма отримав у 1990 році після Революції на граніті, організованої українським студентством. Уже тоді він був народним депутатом. У серпні 1991 року майбутній очільник держави не голосував за проголошення незалежності України. Проте цей факт не завадив колишньому «червоному директору» отримати прем’єрський портфель. Затвердження нового глави уряду відбулося 13 жовтня 1992 року, а вже 18 листопада Кучма зажадав від парламенту і отримав надзвичайні повноваження – декрети його уряду мали статус закону. Прем’єр-міністр тоді заявив депутатам: «Ви мені скажіть, що потрібно будувати, і я це будуватиму». На жаль, комплексного бачення, якою має бути побудована держава Україна та які технології при цьому використовувати, народні обранці не мали.

Леонід Кучма

Наївно вважати, ніби колишній керівник «Південмашу» – найбільшого підприємства СРСР – був готовий стати маріонеткою в руках депутатського корпусу. Річ в іншому: розвал Союзу застав не лише Кучму, але й тисячі йому подібних, зненацька, і йому був потрібен час для адаптації. Але оскільки партія, перепрошуємо, Верховна Рада сказала «Треба!», то досвідчений функціонер повинен був відповісти згодою та спробувати запропонувати власні правила гри.

Леонід Кучма на посаді прем’єра зумів згуртувати навколо себе когорту талановитих менеджерів, надавши можливість молодим теоретикам спробувати себе в практиці державного управління. Ключову позицію куратора фінансово-економічного напряму в уряді обійняв Віктор Пинзеник, представник яскравої плеяди східноєвропейських «молодих реформаторів». Він зміг значною мірою втілити власні уявлення про лібералізацію економіки (з різною мірою ефективності та успіху). Прес-секретарем прем’єра і керівником інформаційного управління Кабміну став історик Дмитро Табачник, який згодом очолив адміністрацію Леоніда Кучми-президента. Симптоматично, що в уряді Кучми належні місця посіли представники націонал-демократичних сил. Юрист Олександр Ємець, фізик Ігор Юхновський, філолог Микола Жулинський отримали міністерські портфелі. Радниками прем’єра стали молоді вихідці з Дніпропетровська Олександр Турчинов і Віктор Чайка. Перший із часом став правою рукою Юлії Тимошенко та продовжує кар’єру на посаді секретаря РНБО, другий відійшов від активної політичної діяльності та віддає перевагу публіцистиці.

За прем’єрства Леоніда Кучми українцям довелося перехворіти «трастами», що їх використовували спритні ділки для накопичення первинного капіталу. Кабінет Міністрів протягом останніх 40 днів 1992 року видав низку резонансних декретів, серед яких – «Про податок на додану вартість», «Про акцизний збір», «Про податок на прибуток підприємств і організацій». Як наслідок, фінансово-економічна система незалежної України поступово набувала ознак, якщо не стабільності, то передбачуваності.

Підвищення на початку 1993 року вартості російських енергетичних ресурсів для українських підприємств завдало удару по їх конкурентоспроможності та послабило позиції Кучми. Тоді ж пішов у відставку перший віце-прем’єр, лідер «Народної Ради» Ігор Юхновський, і Леонід Кравчук скористався шансом, щоб «підперти» Кучму противагою – першим віце-прем’єром був призначений Юхим Звягільський, представник донецької фінансово-політичної групи, яка саме набирала силу. Утім ще понад півроку Кучма був на чолі Кабінету Міністрів, а його відставка 22 вересня 1993 року не стала для нього фатальною політичною подією.

9 грудня 1993 року Леоніда Кучму обрали президентом Українського союзу промисловців і підприємців. Це був завчасно створений запасний аеродром, на якому він мав не тільки простір для маневру, а й можливість розраховувати на допомогу потенційних спонсорів.

Навесні 1994 року Леонід Данилович зробив серйозну заявку на участь у президентських виборах, вигравши мажоритарні вибори до Верховної Ради по Новгород-Сіверському виборчому округу, на своїй малій батьківщині. Там екс-прем’єр заручився підтримкою земляків, що становила близько 90 % при майже стовідсотковій явці виборців.

Дострокові[1] президентські вибори 1994 року ввійшли в історію як перший (і доволі довгий час єдиний) на пострадянському просторі випадок мирного передавання влади від одного Президента до іншого. Леонід Кравчук, якого справедливо вважають батьком української незалежності, розраховував виграти «на класі». Але не зумів урахувати глибину розчарування мільйонів українців у перші роки після здобуття суверенітету. Кучма зробив ставку на виборців півдня та сходу, які все ще болісно переживали розрив економічних зв’язків з Росією. Фактично це була перша в українській історії виборча кампанія, учасники якої сповідували різну ідеологію її ведення. Леонідові Макаровичу не вдалося скинути окови номенклатурної поведінки, тоді як Леонід Данилович довів, що активний кандидат від опозиційних сил має більше шансів на перемогу навіть в умовах інтенсивної владної протидії.

Наприклад, на руку Кучмі було закриття владою телеканалу «Гравіс», який його підтримував. «Гравіс» контролював бізнесмен Олександр Волков, і його відданість згодом конвертувалася в потужний політичний вплив. Леонід Данилович на цьому прорахунку влади заробив додаткові рейтингові бали. У такий спосіб чиновницька завзятість зняла для Кучми проблему виходу до другого туру президентських перегонів. За підсумками голосування, 26 червня 1994 року Леонід Кравчук набрав 37,7 % голосів виборців, а Леонід Кучма – 31,27 %.

Другий тур президентських виборів став війною нервів, у якій перемогу здобув Кучма. Його команді вдалося підвищити відсоток явки виборців на південному сході країни за рахунок обіцянок посилення зв’язків з Росією і надання російській мові статусу другої державної. Цей чинник виявився вирішальним у протистоянні двох тезків, кульмінацією якого стали перші в історії незалежної України телевізійні дебати. Леоніда Даниловича звістка про перемогу наздогнала в Дніпропетровську, і повернення до Києва було яскравим – літак з Кучмою на борту прилетів до аеропорту «Жуляни» 12 липня о 12 годині. 19 липня відбулася інавгурація новообраного Президента, якому його попередник передав владу зі сльозами на очах.

Президент Росії Володимир Путін, Президент України Леонід Кучма і Президент Азербайджану Гейдар Алієви перед розширеним засіданням ради СНД. 30 листопада – 1 грудня 2000 р.

Перемога на президентських виборах улітку 1994 року подарувала Леонідові Кучмі владні повноваження, що їх потрібно було систематизувати та за можливості розширити. Другий Президент практично з перших днів роботи на посаді зіткнувся з потребою зміни системи державної влади в Україні, яка переживала глибоку політичну кризу. Нагадаємо, що на момент його приходу до влади країна жила за Конституцією неіснуючої УРСР і фактично була парламентсько-президентською республікою.

Головою Верховної Ради другого скликання був Олександр Мороз – лідер Соціалістичної партії України. Амбітний політик у спікерському кріслі послідовно відстоював ідею посилення повноважень парламенту, переходу до системи державної влади, здатної обмежити свободу дій глави держави. Але загалом Другому скликанню Верховної Ради, сформованому на мажоритарній основі, бракувало чіткого бачення алгоритму проведення критично необхідної конституційної реформи. Політичні партії в першій половині 90-х років ХХ ст. були або уламками Комуністичної партії Радянського Союзу, або формальними об’єднаннями без виразної ідеології та організаційної структури. Виняток становив Народний Рух України, проте він у 90-х зіткнувся з внутрішньою кризою.

Важливу роль у системі української влади в середині 90-х років ХХ ст. відігравав прем’єр-міністр, адже керівник уряду фактично був однією з трьох повноцінних вершин владного трикутника разом з Президентом та Головою Верховної Ради. Відразу після обрання Леоніда Кучми Президентом України виконання обов’язків прем’єр-міністра продовжив Віталій Масол – досвідчений чиновник, який очолював уряд України ще в кінці 80-х років ХХ ст., останній прем’єр Президента Леоніда Кравчука. Але він на початку березня 1995 року подав у відставку. Наступником Масола став Євген Марчук, на той момент – Перший віце-прем’єр-міністр України – Голова Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

Призначення Євгена Марчука прем’єр-міністром можна розглядати саме в контексті спроби посилити президентський вплив на політичні процеси. До того часу Кучма сформував власну управлінську команду та був готовим до активізації. Марчук відразу після проголошення незалежності відігравав помітну роль у політичному житті країни, виконуючи роль куратора спецслужб і голови СБУ. Марчук став уособленням державної політики «сильної руки», а його призначення головою уряду 3 березня 1995 року – заслуженою нагородою для чиновника за успішну роботу на посаді першого віце-прем’єра на кримському і російському напрямках. Але із часом стало очевидно: Євген Марчук є самостійною фігурою. Звісно, голова уряду не повинен був створювати власний центр впливу на ситуацію в країні, а тому Євген Марчук швидко втратив посаду «через формування власного політичного іміджу».

Українській владі на початку президентства Кучми вдалося нейтралізувати прояви сепаратизму в Криму, які пов’язували з президентом АРК Юрієм Мєшковим. Легкість, з якою було досягнуто цієї перемоги, очевидно, спричинила запаморочення від успіхів та негативно вплинула на формування внутрішньої політики на Кримському півострові в перспективі.

Зауважимо, що ще в жовтні 1994 року глава держави виступив у Верховній Раді з доповіддю «Шляхом економічних реформ», у якій він намагався продовжити власну прем’єрську практику ручного управління економікою.

Право Президента одноосібно визначати кандидатуру прем’єр-міністра не кращим чином впливало на якість потенційних глав уряду. 28 травня 1996 року прем’єр-міністром було призначено Павла Лазаренка, який перейшов до уряду Євгена Марчука з посади голови Дніпропетровської обласної адміністрації. Згодом Леонід Кучма назве цей кадровий крок своєю найбільшою помилкою на посту Президента України. Але на той момент главі держави були необхідні ресурси Павла Івановича, неформального «господаря» Дніпропетровщини, у орбіті впливу якого, до речі, на той час перебувала і бізнес-леді Юлія Тимошенко.

Новий глава уряду був призначений рівно за місяць до прийняття Конституції України. Боротьба за затвердження Основного Закону виснажила керівництво країни. Леонід Кучма й Олександр Мороз сповідували різні принципи державного будівництва, а Павло Лазаренко намагався маневрувати між двома політичними центрами, прагнучи відстояти власні інтереси та забезпечити незалежність прем’єра від політичної волі Президента і Верховної Ради. Цілком ймовірно, що йому елементарно забракло часу, аби розіграти свою партію більш повно.

Відомо, що глава держави був готовий винести свій проект Конституції на всеукраїнський референдум. Недосконалість правових норм, що регулювали проведення плебісциту, могла фатально вплинути на якість Основного Закону, та й Кучма не був переконаний у можливості досягнути бажаного результату.

Тож, зрештою, протиріччя були розв’язані не силовим шляхом, а через політико-правовий компроміс. Президентові Кучмі довелося задля утвердження Конституції пожертвувати кількома принциповими для нього положеннями – відмовитися від двопалатного парламенту та можливості розпускати Верховну Раду. Ця жертва була виправданою: ухвалений рано вранці 28 червня 1996 року Основний Закон багатьма міжнародними експертами оцінено як демократичний і зважений.

Протести 6 лютого 2001 р. під час акції «Україна без Кучми»

Середина президентської каденції – 1996–1997 роки – стала для Леоніда Кучми періодом найвищого політичного розквіту. Він не лише зміг розв’язати ключові внутрішні проблеми, але й посилив позиції держави на міжнародній арені. Протягом цього періоду було підписано Великий договір про дружбу і співробітництво з Російською Федерацією, Хартію про стратегічне партнерство з НАТО, Україна стала однією із засновниць ГУАМ – міжнародної організації пострадянських держав, покликаної стати противагою впливу Росії в регіоні.

На хвилі піднесення політичної активності в країні відбулися ще дві надважливі для країни події. У серпні 1996 року введено національну грошову одиницю – гривню, і навздогін, буквально за пару тижнів, Леонід Кучма зробив першу заявку про можливість участі в президентських виборах 1999 року. Показово, що глава держави заявив про готовність відстоювати свою посаду, не дочекавшись завершення першої половини своєї каденції. Однак у команді Кучми не обійшлося без втрат.

Глава президентської адміністрації Дмитро Табачник, який вправно тримав у напруженні український політикум, був змушений піти з посади, віддалилися від Президента радники Дмитро Видрін, Віктор Небоженко, помер помічник Олександр Разумков. Утім командна гра ніколи не була сильною стороною другого Президента: Леонід Данилович прагнув вибудовувати систему стримувань і противаг, у якій міг відігравати роль єдиного арбітра.

Дмитра Табачника на Банковій змінив Євген Кушнарьов. Він разом з однопартійцями з недавно створеної Народно-демократичної партії почав політичну війну проти Павла Лазаренка. НДП була цікавим конгломератом з прихильників націонал-демократичної ідеї, колишніх членів Демплатформи КПРС, чиновників і представників номенклатури. Політична сила, яка вперше в новітній українській історії претендувала на роль партії влади, так і не зуміла залучити Президента до своїх лав, однак спробувала стати для нього корисною. Кучма прийняв результативну передачу, звільнивши Лазаренка та замінивши його представником НДП, міністром Кабінету Міністрів Валерієм Пустовойтенком.