Читать книгу Іловайськ. Розповіді про справжніх людей - Евген Положій - Страница 8

Чому Кабан? Тут відповідь очевидна, він за фізичними параметрами – найбільший у загоні боєць. Але в кожному позивному, в кожній новій назві людини, яка змінює спосіб життя і приймає війну, а разом із новим способом життя і війною – змінює і ставлення до життя і смерті, є не лише звучання, зовнішня сторона, спостереження товаришів або дитячі мрії – Серьога Кабан виявився людиною до неможливості впертою. І коли їх, харківських добровольців, які написали заяву до батальйону територіальної оборони, в травні, як останніх, турнули з Кіровограда, пославшись на формальності, по прибуттю додому він написав довгу петицію на сайт державної прикордонної служби: мовляв, Батьківщина що, не потребує прикордонників, які мають досвід служби?

З’ясувалося, що якраз тепер і потребує, але Харківський прикордонний загін вже повністю сформований.

– А який ще несформований? – запитав, ледь стримуючись, щоб не зарядити в нахабну пику, у військкоматі.

– Зараз формується новий пересувний загін для несення служби в зоні антитерористичної операції. Поїдете на навчання?

– Хоч так уб’ють, хоч так, – жартував Сірий в окопах під обстрілами мінометів за контрольно-пропускним пунктом «Успенка», згадуючи слова дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!»

Про намір піти добровольцем він повідомив кохану в момент, коли останнє з необхідного – ніж і ложка – пакувалося в наплічник. Він сидів навпочіпки перед диваном, розклавши речі з шафи і шухляд, і дивувався, скільки за тридцять чотири роки життя накопичилося усілякого непотрібного барахла. На стіні цокав великий годинник із гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося врівноважувати їхній хід, витирати пил із ланок довгого звисаючого мідного ланцюжка, розглядати малюнок – гірський пейзаж із рогатими оленями – на циферблаті. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирішив, що так навіть краще.

– Ти куди це зібрався? – запитала дружина, заглядаючи до кімнати. З ранку вона ходила у своїх справах і повернулася не в кращому настрої. – Обідати будеш?

– До армії, – не відриваючи погляду від годинника, відповів Кабан.

– До якої армії?

– Української, якої ж іще.

– Коли?

– Автобус через годину.

– А чого ти про повістку нічого не сказав? З дочкою хоча б попрощався!

– Так я попрощався вже. Зранку. Не було ніякої повістки.

– Що, сам напросився?

– Сам, – Кабан розумів, що неправий, але не хотів турбувати дружину завчасно, заводити зайві розмови: та що, та як, та куди? Почне відмовляти, телефонувати матері. Натомість зараз все ясно і конкретно, і розмова коротка.

– Я зрозуміла. Повернешся, Сірий, – я тебе вб’ю! Сідай обідати, на автобус запізнишся.

Термінову службу Кабан проходив півтора десятки років тому, однак бойові навички не втратив – у деяких прикордонних частинах, на відміну від багатьох інших в українській армії, традиції ще шанували, і служити вчили по-справжньому. Зустріли в загоні нормально, одягли-взули, озброїли – і відправили на полігон, де бійцям задали такого жару, що Кабан розірвав камуфляж до непридатності і до крові збив руки. Та на службу ніхто не нарікав, ніхто не скиглив і не пішов звідти. Тут обстрілювалися дорослі чоловіки, всі – добровольці, які чудово розуміли, що одна година важких тренувань на хвилину подовжує життя в бою. Отже, готувалися серйозно, а коли отримали завдання відправлятися в зону АТО в Донецьку область на пункт пропуску «Успенка», зрозуміли, що все тут повторювалося і вивчалося не дарма. Кабан тяготи служби переносив спокійно. Як і більшість кремезних людей, він мав добросердий характер, але коли його щось чіпляло, ставав упертюхом і стояв до кінця, а якщо брався за щось, то тягнув, скільки міг.

В учебці Кабан освоїв нову спеціальність. Кулеметник – робота в будь-якій армії привілейована. Завжди – особливе завдання, особлива відповідальність, у будь-якому бою кулеметник стріляє і вбиває – за визначенням – більше інших бійців. За кулеметниками полюють, по кулеметних гніздах цілеспрямовано ведуть вогонь із мінометів, гранатометів і танків. Отже, кулеметники у всі часи і на всіх війнах – бажана мішень. Кулеметників і снайперів, які потрапили в полон, сепаратисти, як правило, не щадять. Катують, знущаються, можуть розстріляти, а якщо ж і обмінюють, то в останню чергу. Іншими словами, в бою і полоні у них шанси вижити – мінімальні. Та якщо снайперами стають за бажанням чи здібностями, то кулеметниками часто – через комплекцію. Кулемет значно важчий за автомат або снайперську рушницю, тягати його на собі може тільки фізично міцна людина. Ось і виходило, як у дитинстві в дворі – найменшого під час гри у футбол ставили на ворота, а в армії – найбільшому дають до рук кулемет. Сірий і справді мав від природи неабияку фізичну силу, стріляв на полігоні влучно, купчасто, зате бігати не любив. Тому, коли запропонували стати кулеметником, не відмовився: лежиш, стріляєш, а носити – не проблема. Про полон, природно, він думки не допускав. Ну, який може бути полон? На заставі – півтораста озброєних, добре підготовлених бійців. Правда, далеко не всі з них будуть вірні присязі. Станься що, той самий Топоров-сепаратист, з яким Кабан зчепився в їдальні, або Петренко з Донецька здадуть, але більшість прикордонників – справжні патріоти, які прийшли сюди виконати свій обов’язок і повернутися додому з перемогою.

До 23 серпня все йшло до того, що лягти смертю хоробрих Сірому доведеться одразу після дембеля на порозі рідного дому від сковорідки або качалки дружини, бо пара мінометних обстрілів, під які він потрапляв, – ще не привід гинути на війні. Багатьом із пересувного прикордонного загону мін і снарядів з того боку – від сепарів – дісталося куди більше, але бійці щасливо уникали навіть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мінометний обстріл довелося відійти до Амвросіївки, але, окрім утрати контролю над ПП і зміни дислокації, в роботі загону нічого не змінилося: «секрети», наряди, патрулі.

Сьогодні на висотку над Григорівкою наряд – десять чоловік. Висотка, як то кажуть, панівна, звідси російська територія – як на долоні; чудово видно, як заходять на позиції, швидко розгортаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбуть по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж дивитися останній епізод «Зоряних війн» в кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над головами. Наряду видно всі ключові перехрестя доріг, але зараз скрізь тихо – місцеві або виїхали до Росії, або зачаїлися по хатах, збройники і Нацгвардія відійшли убік Кутейникового й Іловайська, залишивши лише один добре укріплений блокпост на перехресті біля Лисичого.

Сірому того дня дістався наряд на висотці неподалік. Йшли всімох на службу з тривогою на серці – довкола відбувалися незрозумілі речі: збройники і Нацгвардія відступають від Савур-Могили і кордону. Кордон з Росії щодня перетинають колони з машинами, напаковані озброєними людьми і зникають у лісосмугах і населених пунктах. Вчора бачили, як у Григорівку зайшло п’ять чужих танків. Що буде далі – незрозуміло, мобільного зв’язку немає, оперативної інформації немає. Прикордонники остерігалися оточення, безглуздої загибелі. Розмови в загоні ходили різні, але командири мовчали і чекали розпоряджень зі штабу, проте штаб на донесення не реагував.

– Агов, – сказав Діма Анишкін, – ви подивіться, там колона! – і протер тканиною бінокль, нібито це могло допомогти змінити картинку на дорозі. Колону вже можна було добре розгледіти і без оптики. Кабан устиг нарахувати з десяток одиниць техніки, коли надійшла команда відійти в посадку і колону пропустити. Попереду йшов бетеер із українським прапором і двома білими смугами – маркуванням української армії, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня техніка Нацгвардії й десантури вже давно засвітилася на заставі), так що бетеер був однозначно не місцевий. А якщо він не місцевий, тоді чий він? З тієї території від кордону всі українські підрозділи вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потім важкі «урали» і «камази», навантажені, вочевидь, боєкомплектом, заправники, жовті автобуси з людьми, пара легкових автівок.

– Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.

– Прийом.

– З боку Калинового від кордону в наш бік рухається колона, одиниць сорок: один бетеер, одна беха, вантажівки з боєкомплектом, автобуси з людьми. На бетеері – український прапор. Спостерігаємо, нам наказано пропустити. Зустрічайте. Це ваші?

– Косинусе, прийом. Це Синус, – сьогодні рація звучить гарно, пощастило. Синус і Косинус – це позивні двох командирів підрозділів Нацгвардії. Вони обоє закінчували київський політех – от і бавляться, щоб геометрію не забути. – Візьми до уваги.

– Ні, це не наші.

– Може, збройники?

– Командире, запитай заставу, що нам робити?

– Застава наказує себе не виказувати і продовжувати спостереження.

– Синусе, Косинусе, не вимикайте рацію. Тримайте нас у курсі, – колона зникає за рогом. До блокпоста Нацгвардії – близько п’яти кілометрів, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацію!

Усім лячно. Хочеться, щоб це йшли свої, просто заблукали, але Кабану інстинкт підказує, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеері з українським прапором є чуже.

Рація оживає:

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку, – рація шипить та плюється. – Колона виїхала з путівця на центральну дорогу, зупинилася. Двоє вийшло з автобуса біля шлагбаума, за формою не можу визначити приналежність, знаків розрізнювання немає. Є, є, є! Вони зривають український прапор зі шлагбаума, ламають стовпчик!

Умикається Косинус:

– Та в їхніх автобусах «денеерівські» прапорці. Вогонь, хлопці!

І як пішла вода в хату!

– Прикордонники, хто поруч, допомагайте, – це Синус. – Закрийте їм «зеленку» ззаду!

Поле перебігти – не життя прожити, особливо Кабану з його комплекцією і кулеметом. Полем, полем, бігом-бігом-бігом, від блокпоста чутно, як валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати і бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, відстав трохи, задихнувся, але тут пощастило – підскочив бетеер з підмогою, підібрали.

Підоспіли в самий розпал – бетеер і беха сепаратистів, не зробивши жодного пострілу, рвонули в бік, за ними дві чи три вантажівки і декілька машин із хвоста колони пішли на Лисиче. Пара вантажівок вже горіло, підбиті автобуси похилилися набік, поруч лежали мертві; живі, зайнявши оборону, запекло відстрілювалися. Як і просив Синус, прикордонники підперли сепаратистів із тилу, тут якраз РКК Кабана став у великій пригоді. Прикордонник заліг у «зеленці» і щільним вогнем зустрічав усіх, хто намагався уникнути вогню агеес та кулемета нацгвардійців і сховатися серед дерев. Кабан уперше в житті стріляв не в мішені, а в живих людей, але дивно, він не відчував жодних докорів сумління, в першу хвилину навіть не виникало відчуття вбивства, просто натиснув акуратно на гашетку, і кулемет відгукнувся слухняною чергою. Коли темно-зелені фігури, які швидко бігли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто втискаючись у землю в надії сховатися від шквального перехресного вогню, Кабан раптово відчув гіркий присмак у роті. Він змінив кут обстрілу, перезарядився і знову почав ретельно обробляти свою ділянку: метр за метром, як і вчили на стрільбах.

Позиції в нацгвардійців та прикордонників мали відчутну перевагу, але швидкої перемоги не вийшло – занадто багато людей і техніки їхало в колоні. Отямившись від раптового нападу, сепари спробували контратакувати; над головами раптово задзижчав безпілотник, і в цю хвилину квадрат, де розгорнувся бій, почали поливати з мінометів.

– Вони ж своїх можуть замочити, – здивувався Кабан. – Чому вони стріляють?

– Тому що такі дрібниці росіян не бентежать. На цій війні у них немає своїх, тут всі для них – чужі, – сказав справжній українець Діма Анишкін.

– Карацупа, прийом! Синус на зв’язку! У вас там беха є? Допоможіть витягти поранених, нашу беху підбили! Ми до них без броні дістатися не можемо, сепари не дають! Пропадають хлопці!

– Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! – та Кабан слідом за Дімою вже заскочив на броню, за якою вже з обох боків прилаштувалося по чотири бійці.

– Агов, броня, баштою крути! – бетеер енергійно обстрілював «зеленку», і всі, хто переміщався на ньому і поруч із ним, також вели інтенсивний вогонь, перезаряджаючись по черзі.

– Прикрий, Дімоне, я перезаряджу, ми вже поруч! Все, готовий, давай! Фігач, щоб і голів, падли, підняти не змогли! – але вогонь у відповідь, однак, не припинявся, і по броні періодично цокотіли кулі.

Гуркіт бою неможливо передати достеменно. Потік звуків, що хаотично видає стрілецька зброя, робота автоматичних гранатометів і підствольників, вибухи гранат, рик двигунів танків та іншої техніки, крики людей – живих і поранених, стогін помираючих – із цієї какофонії кожен боєць обирає для себе тільки найважливіші, найголовніші, ті що мають значення тільки для нього, звуки. Звуки, які можуть урятувати або забрати його життя. Це може бути тільки один звук, що має вирішальне значення саме в цю мить, тільки один, найголовніший.

– Дімоне, здається, в мене влучили! – Кабан почув необхідний для нього звук надто пізно через брак досвіду, замість звичного «цок-цок-цок» – «хлоп-хлоп-хлоп» по бронежилету.

Він засунув руку під «броник», помацав живіт – тільки піт, крові немає, захист витримав. Тією ж рукою смикнув магазин на перезарядку – розбитий і прострелений:

– Сука! – адреналін зашкалював. Прокричав у башту: – Ану, гупни туди!

– Не можу, братан, башту заклинило! – як завжди, у найпотрібніший момент.

– Та хоч чимось насип на них! – у цей момент з бетеера щодуху затарабанив кулемет.

Кабан, щоб прикрити спину, щільно притиснувся до відкритої кришки люка. Можливо, саме це і врятувало його від смерті в той момент. Цок-цок-цок-цок-цок – щільна черга. «Чому ззаду, звідки сепари взялися звідтіль? – майнула думка. – Чому сепари і спереду, і позаду?» Розвернувся подивитися – і тут же отримав чергу з автомата, яка влучила в бронежилет, поміж лопаток. Огледівся, намагаючись побачити, вгадати, звідки стріляють, відповісти, і в мить отримав тупий удар у лівий бік, в незахищене місце.

– Дімоне, в мене влучили!

Анишкін схопив Кабана за руку і різким, вправним рухом скинув його з броні. Удару від падіння Кабан не відчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногами – подалі від бехи, під кущ за пагорб, і тільки там засунув руку під бронежилет і вліз у липку кров. Подивився на червону долоню – болю не відчував, відчував лише бій – полетіли гранати, застрочив кулемет нацгвардійців, тільки вже чомусь по самих нацгвардійцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника і гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з їх же позицій атакували українців. Кабан гостро відчував свою потребу в дії. Він не думав ні про рану, ні про смерть. Він мав тільки два виразних бажання: покурити і взяти до рук кулемет. А краще і те й інше одночасно, але він не міг навіть поворухнутися, щоб дістати індивідуальний пакет – ліва сторона тіла заніміла. Знову почув вибухи гранат, після чого кулемет заглох. Одразу до нього підскочили Анишкін і ще хтось:

– Куди тебе?

– А я знаю? Десь тут, – Кабан тицьнув підборіддям у лівий бік.

Розстібнули «броник», розірвали майку:

– Жити будеш! Здається, навиліт пройшла, – наклали бинти. – Тримай міцно, крові багато втрачаєш! У плече двічі вкололи знеболювальне. – Тільки не засинай, Кабане!

Кабан почувався дивно. Лежав, лівою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився в небо і слухав бій. Прислухаючись до звуків, розгадував, чи свої беруть гору, чи не вистачило в сепарів часу для організації оборони і відступу, і чи насправді нацгвардійцям і прикордонникам дуже пощастило, що ворожі бетеер і беха з українським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бій, хто знає, чим би справа закінчилася. «Ні, звичайно, ми б перемогли, але своїх тут залишили б також немало», – розмірковував, міцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранішньому свіжим, з помаранчевими, гарними і швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленів з пейзажу на циферблаті настінного домашнього годинника. Кабан просто лежав і курив, не відчуваючи болю, і в цьому був якийсь свій особливий кайф. Він ловив кожен подих вітру, а кожна синя травинка того ранку рельєфно викарбувалася в його пам’яті. Сірий ще підмітив, що на деревах багато іржавого, під колір землі та крові, листя. Кров швидко витікала з його великого тіла, але крові він мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, більше турбувала нездатність поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?»

Поруч загуркотів бетеер, із люка висунувся командир екіпажу:

– «Трьохсоті» є? – побачив Кабана, здивувався. – Сірий, йопересете? Як же так? От суки! Сірий, ми їх там усіх замочили! Агов, давайте його сюди!

Хтось підскочив, потягнув прикордонника вгору, закректів і заматюкався:

– Б…, ну, важелезний же, кабан!

Кабана насилу підняли і запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посікло плече осколками, коли він витягав з-під обстрілу поранених нацгвардійців.

– Давайте, женіть до Амвросіївки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лікарів викликали, – кричав на повну силу Дімон. – Знаєш, де лікарня?

«А що їх викликати? – подумав Кабан. – Зараз ранок, всі на роботі».

Отямився він в операційній. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лікар.

– Ти не кашляти не можеш? – приємним голосом запитав лікар. – Я вже третій раз тобі рану висушую, а ти кашляти починаєш, і кров, як з поросяти, хлюпає. Там у тебе дірка велика, я мушу на нутрощі подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?

– Я спробую, – не своїм голосом прохрипів Кабан. – Курити дуже хочеться.

– В операційній курити заборонено, сам розумієш.

Лікар з медсестрою знову розпочали маніпуляції, а Кабан завмер і затамував подих, але вже через хвилину не зміг утримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.

– Ні, дорогенький, так не піде. По-перше, тебе сюди не одного привезли – усіх лікувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобі не зашиємо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобі кажу! – лікар не нервував, просто говорив наполегливо і лагідно. Голос його звучав приємно, і Кабану дуже хотілося не кашляти, але він не міг утриматися – кашель стиснув груди, розідрав гортань і вийшов сиплим звуком через горло і чавканням крові в боці.

– Кури! – чиїсь руки встромили до рота сигарету – дотик пальців до губів був однозначно жіночим – і підкурили. Кабан затягнувся, в голові на мить запаморочилося, і біль, який тягнув увесь лівий бік, притих. Він відкрив очі і з подивом зрозумів, що досі лежить в операційній на столі – і курить. Сигарету підносила невеличка повненька медсестра.

– Ти диви, дійсно не кашляє! Пощастило тобі, в сорочці народився – всередині все ціле, тільки м’язи дебело розірвало на пузі, а воно в тебе чимале, ха-ха. Зараз зашиємо, не переймайся, докури. Сестра, не смітіть попелом, будь ласка, це ж не крематорій. Принаймні, поки я тут головний лікар, ха-ха.

У палаті Кабан лежав із важкопораненим з нацгвардії, також кулеметником. Осколок від гранати застряг у хлопця в голові, і вже другу добу він не приходив до тями, операцію тут робити не ризикнули. Поруч стояло ліжко Андрія Ліпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеері. Андрієві зробили перев’язку, і він почувався більш-менш добре. Ранком 24-го приїхали хлопці з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Білаш віддав свою простеньку «Нокіа» покористуватися в лікарні), розповіли про розбиті вщент магазини від кулемета, а Кабан дістав військовий квиток і з подивом виявив, що навіть той не пожаліла ворожа куля. На «бронику» товариші нарахували шістнадцять відмітин.

– Як ти живим залишився, зовсім не втямлю! – сиділи, палили прямо в палаті й дивувалися. – З колони розгромили двадцять одиниць, а скільки всього їх ішло, точно невідомо, може, тридцять, може, більше. «Двохсотих» сепарів – сорок два, в нацгвардії – двоє, у нас, слава богу, немає; лише ти – важкий, і Андрюху ось посікло, – розповідали хлопці. – Всі їх документи, телефони, карти ми зібрали в наплічник і передали на заставу підполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.

– Ви лише моїм домашнім, якщо раптом додзвоняться, нічого не кажіть, – попросив Кабан. – День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповісти.

Увечері приходило ще декілька чоловік із застави. Принесли три футболки на зміну, темно-синій спортивний костюм і гумові капці, які виявилися трохи малуваті. Але Кабанові було не до прогулянок – відчував він себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексій Іванович, головний лікар, хірург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловіком років тридцяти п’яти з приємним відкритим обличчям і приємною усмішкою, але, судячи зі зморшок на шиї, був старшим років на десять-п’ятнадцять. Перші дні він виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кілька разів на день. Док казав, що рана життю не загрожує, але достатньо неприємна і болісна, плюс велика втрата крові, тому Кабан мусить лежати і якомога менше рухатися.

Під вечір приїхала «швидка» евакуювати поранених у військовий госпіталь. Точніше, приїхав «газ-66», переобладнаний під «швидку», з одним лежачим місцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардійця. Андрій Ліпеховський, поранений у плече, влаштувався їхати сидячи, а намір двох санітарів усадити Кабана в інвалідне крісло закінчився провалом. Кабан не міг навіть злегка зігнутися, не те що сидіти, і будь-яка спроба зрушити його з місця закінчувалася дикими криками – жахливий біль роздирав усе черево, і він періодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:

– Залиште мене, хлопці, залиште! Я зі своїми вийду!

Після того, як усіх поранених вивезли, і в палаті залишився один Кабан, з лікарні зняли охорону. Кабан із цього приводу не турбувався – від кого тут його охороняти, від медсестер? Весь наступний день 25 серпня він чекав товаришів із застави – хлопці обіцяли принести блок сигарет і сухпай, бо годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, їжею назвати складно: так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші разом із котлетою з хліба на друге, особливо не «попразнуєш». Але Кабан не відчував голоду, він відчував біль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» – в думках наспівував він дворову пісеньку, коли вже зовсім хотілося курити. В обід забігли двоє друзяк: сигарет не принесли, залишили тільки пару штук, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана про ситуацію на кордоні й заставі відповідали якось невизначено. Було видно, що вони і самі достеменно нічого не знають, що буде далі – всі збройники пішли, Нацгвардія пішла, у застави команди відступати немає, тому розосередилися по місту, зайнявши стратегічно важливі точки. Потім після крапельниці Кабан заснув і прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи біль, у верхній шухляді – сигарет ніде не виявив. Зате із здивуванням побачив, що в палаті знову не сам – дві пари насторожених очей уважно спостерігали за ним.

– Привіт, зьома.

«Дивно так вітаються, не по-нашому».

– Привіт.

– Ти погранець?

– Ага, контрактник. З Харківської застави, – люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. – Ось учора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецький. Там бій ішов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну…

– Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейникового, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.

– А ви звідки самі? – Кабан напружився.

– Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.

– Це на честь Леніна, чи що?

– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?

– А в мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за ім’ям і прізвищами. Сергієм мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно він свій «макаров» учора хлопцям віддав, може, згодився б?

– Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастило – їхав на «газоні» й прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, мучуся.

– А мене під підбитим укропським бетеером дістало, – відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було під п’ятдесят, не менше. – Гранату спіймав, все плече і спину розірвало осколками. Теж на животі лежу.

– Він із «Російської православної армії», ідейний борець з фашизмом.

– А, – невпевнено відгукнувся Кабан.

– У лікарню сюди ваші ж нас і привезли, зглянулися.

– Фашисти є фашисти, – не в тему вставив Петруха.

– Колона у нас велика йшла, – розговорився Ілліч, – сорок одиниць. Так укропи розфігачили більше половини, до п’ятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно свої ж і підставили, злили, як гарматне м’ясо, щоб позначити, де бандери зачаїлися. Бачив, як нас із Росії свої ж мінометами крили?

«Непогано, непогано ми попрацювали, – думав і радів Кабан, ледве стримуючи посмішку, – потрібно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».

– А нас із-під Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке… лихе в живіт залетіло.

– Людей правильно евакуювали, правильно – тепер грандіозна операція почнеться по звільненню Донбасу від окупантів, мирних потрібно поберегти.

– Так, – додав Петруха, – ти правильно міркуєш, Іллічу. Війна скінчиться, тут буде Новоросія, люди повернуться, сіятимуть хліб, роститимуть дітей…

– У вас закурити немає?

– У нас нічого немає. У мене ось навіть півдупи немає, – пожартував Ілліч.

«Та-ак, – подумав Кабан, – цікава історія. Коли ж мої прийдуть?»

Наговорившись, після уколів Ілліч і Петруха позасинали. Кабанові дуже хотілося курити, хотілося подзвонити на заставу і дізнатися, що відбувається, але мобільний зв’язок, як і раніше, лежав, телефон мовчав і лише показував час: 17.58.

– Можна? – В палату, прочинивши двері, заглянула медсестра.

«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», – пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.

– Мене Нюсею звати.

– Сергій, можна Сірий. У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан найголовніше.

– Знайдеться, тільки тут палити не потрібно, сьогодні я на чергуванні. Головний, якщо запах почує, то і тобі випише, і мені – по саме не хочу. Сірий, в Амвросіївку півгодини тому сепари зайшли.

Кабан ледь не вискочив з ліжка, але різкий біль повернув його назад:

– Не може бути! А наші де?

– А ваші вже дві години, як виїхали.

– Як виїхали?

– На машинах, як же ще? Сепари осатаніли зовсім: Ашота заарештували, який вам на заставу харчі возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злі через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замість цього ось – показали на двох сплячих сепаратистів.

– Нюся, що робити?

– Я не знаю!

– Як же ти не знаєш. А хто знає? Мені ж хана!

– Хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. На пропускному – Вікуся, подруга моя. Заховаємо тебе де-небудь, не бійся.

– Та я і не боюся, – сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити в полон, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену кінську дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що дуже давно фарбували в блакитний колір, – фарба поблякла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко і холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.

Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, з двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму і берці склав назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.

А рано-вранці, не було ще і шостої, вона смерчем увірвалася в палату:

– У нас гості! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!

Петруха і Ілліч солодко спали, похропуючи, на животах.

– Що робити? – Кабан прокинувся миттєво. Невідомо, звідки у нього взялися сили, він підвівся з ліжка і повільно-повільно пораненим равликом поповз по стіні до виходу.

– Веди мене в операційну, вони туди не зайдуть.

– Ти що, Сірий, яка операційна? Наш головлікар – головний сепаратист в Амвросіївці, він учора тут цілий вечір площею з прапором «денеер» скакав!

– Так він же мене оперував! Я ж кричав ще, пам’ятаєш, поки наркоз не взяв: «Як ми їм дали, козлам!» – розповідав, як я з кулемета сепарів мочив!

– Ну, як лікар і людина він нормальний, але не на нашому боці. Сам він доповідати про тебе не піде, але якщо запитають, він правду скаже.

– Але тоді мені хана!

– Але і допомагати тебе шукати він не буде, не така людина. Отже, не переймайся, шанс є.

Вся ця розмова відбулася, поки Кабан, якого підтримувала Нюся, добирався по стіночці до ліфта, який опустив їх униз. Вони вийшли через чорний хід на вулицю, і, повільно переходячи від кущів до стіни, від стіни до паркану, від паркану – до дерева, підійшли до дуже дивної споруди, точніше, не споруди, а звичайного залізничного вагона, наполовину закопаного в землю.

– Це що?

– Давай швидше. Морг.

– Морг?

Вхідних дверей у вагон не виявилось, як і східців, – від землі поклали дошки, по яких вони спустилися в тамбур, вхід виявився низьким, Кабанові довелося злегка пригнутися. Нюся дістала ключі й відкрила двері, з темноти дмухнув неприємний затхлий запах.

– На, тримай, – дала Кабанові дві маски на обличчя, хлюпнула на них якоїсь медичної рідини, щоб не так відчувався трупний запах, швидко дістала з купе провідників дві ковдри і посвітила перед собою ліхтариком. У проході, за метр-півтора від дверей, один на одному лежало з десяток трупів.

– Хапай за краї підстилки, – всі небіжчики мали під собою якісь ганчірки або ковдри. Не відчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то від іржі, чи то від крові простирадло під трупом у камуфляжі.

– Посувай, тільки акуратно, – скомандувала Нюся.

– Ти ж не хочеш сказати, що я…

– Так, ми зараз їх розсунемо, ти ляжеш униз, а я привалю тебе згори іншими.

Трупи вже заклякли, тому посунути їх виявилося легше, ніж думав Кабан. На вигляд небіжчики в камуфляжі віддавали жовтизною, неначе їх накачали парафіном, і виглядали роздутими, вони були важчі. Натомість два дідусі й старесенька бабця виявилися легкими, як пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими, немов мумії. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб небіжчики не торкалися прикордонника, і він мав унизу невеликий простір для того, аби перевертатися зі спини на правий бік і мати можливість міняти бинти на рані. З цих старань мало що виходило – небіжчики все одно навалювалися на Кабана, і він, відбиваючись здоровою рукою і ногами від закляклих кінцівок, лише встигав відповідати на запитання Нюсі, зручно йому чи не дуже. Вся ця операція по зведенню сховища з трупів зайняла не більше п’яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленій на підлозі ковдрі й раз у раз ухилявся від жовтої руки з роздробленим синім нігтем на великому пальці, яка метлялась перед обличчям, і дивувався, як така з вигляду слабка жінка так вправно впоралася з таким непростим завданням.

– Я ж українська медсестра, я все можу! – усміхнулася Нюся.

Нарешті, прихований під тілами, він улаштувався, якщо це можна так назвати, зручніше, ліг на правий бік, щоб не турбувати рану, і накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собі до очей і носа дві дірочки для повітря та огляду. Не видно, правда, було нічогісінько – лише чорні берці, босі бліді ноги і нижню частину вхідних дверей.

– Довго мені тут лежати? – пробубонів він звідти.

– Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.

– Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчиться, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.

– У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?

– Краще що-небудь інше.

– Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.

Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовніше – це чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, – роздумував він про своє кепське становище. – І потрібно якось упоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».

Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав він цитату з давнього кіно. – І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві – в синіх докторських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.

– Хто тут знаходиться? Опис є? – запитала людина зі зброєю.

– Так, є опис. Ось, дивіться, – відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. – Сім комбатантів і троє цивільних осіб.

– Кого?

– Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.

– А з якого підрозділу?

– Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.

– А цивільні?

– Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі й бабця місцеві, через хвороби, за віком.

Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант – він не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, – і його ноги – хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара ніг – зайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!» – чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, – повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. – Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»

– Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! – сказав камуфляж.

– Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте…

Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Все, що він хотів у цей момент – перевернутися і почухатися. А потім закурити.

Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить у підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матері – це найскладніше випробування, найболісніше, – і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.

Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!» – Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.

– Фартовий ти, Сірий. Пішли вони. Півлікарні перевернули, на медсестер і лікарів накричали, а ті й самі не втямлять, куди ти подівся: був ось п’ять хвилин тому, лежав на ліжку – і немає! Тобі б потрібно на процедури сходити, не можна лікування переривати, сам ти не скоро одужаєш. Я тут недалеко місцину обладнала, але потрібно в лікарню повернутися.

– А тут ніяк?

– Тут лише ті, кому процедури вже не допоможуть. Тепер безпечно, я ж кажу – пішли вони. Якщо повернуться, мені з санпропускника подзвонять.

– Скажи, а ти чому мені допомагаєш?

– Я всім солдатам допомагаю. Сюди багато українців потрапляло, стільки вас вже бачила, бідолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросіївському загоні контрактник, пішов учора на Маріуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.

– Ми з місцевими прикордонниками рідко перетиналися. А ти за «денеер» чи за Україну?

– За Україну, звичайно.

– І багато людей у лікарні за Україну?

– Двоє. Я і подруга моя Вікуся, більше нікого. Може, ще Женя-інтерн, він завжди за того, за кого і Вікуся.

З цієї миті життя Кабана устаткувалося: ночував він у морзі, на дальній нижній поличці, подалі від входу, де вікна входили в землю чи не повністю, а вдосвіта заповзав під гору трупів і перечікував уявні і реальні облави – сепаратисти не втомлювалися його шукати днів сім-вісім. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий в неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедури – спочатку за ширму під сходи, а потім і в колишню палату, звідки вже виписали Ілліча і Петруху, але із заздрісною регулярністю поставляли нових поранених сепаратистів. У палаті Кабан знаходився недовго, дві-три години на день під час крапельниць, не хотів ризикувати сам і наражати на небезпеку своїх рятівниць. Тим більше, що в морзі він обжився – правду кажуть, що людина звикає до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, – думав Кабан. – От усілякі місця проживання міг собі уявити, але не таке. Цікаво, кому в голову прийшла світла думка звичайнісінький плацкартний вагон пристосувати під морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрібно, а коштів – немає, тобто небіжчики – є, а моргу – немає? А так дешево і сердито – списаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стін і обідраної обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондиціонер – і будь ласка, йдемо, точніше, їдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахідливий головний лікар розстарався».

У перший день після крапельниці сам спуститися вниз він не зміг, дуже ослаб. Вікуся й Ольга відтягли його на собі вниз, і Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небіжчиків, заповз на своє місце. До вечора він то провалювався в напівзабуття, то широко розплющував очі й дивився крізь небіжчиків у вікно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося світло. Відчував Кабан себе дуже погано, можливо, навіть гірше, ніж у перший день, рана боліла від постійного руху, від незручної пози, і, хоча він планував на ніч вилізти на поличку, забувся сном на підлозі, під трупами, де і знайшов себе на світанку, коли прокинувся від сильного холоду. Мабуть, саме тоді Кабан повністю усвідомив безпорадність свого становища. Виповз із-під купи зовсім недавно ще живих людей, роззирнувся – і зрозумів, що тепер він деякий час житиме серед мерців. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навіть для нього така компанія здалася трохи невеселою. В голові постійно кружляли думки, як вибратися, як зв’язатися з рідними, він перебирав різні варіанти – і тут же їх відкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельність. Що б він не придумав, що б не вигадали, припустімо, його рідні або друзі, все зводилося до того, що спочатку необхідно хоча б трохи стати на ноги.

Близько одинадцятої прийшов Женя і забрав Кабана на процедури. Після нічної кризи дихалося вільніше, і дорога через подвір’я далася йому легше. В палаті, куди його завів інтерн, лежали нові поранені сепаратисти, але розмов він прагнув уникати. «Скажеш, що місцевий, лежиш на денному стаціонарі, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросіївські», – порадила Вікуся.

А ось після крапельниці його накрило по повній – сильно захотілося спати, полежати на зручному ліжку, на чистій постелі з подушкою, нікуди не хотілося йти, Кабан відчував приємну слабкість, безвілля, байдужість до своєї долі. Інтерн його підганяв щосили, і Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи від болю в череві, обповз гору трупів і, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймні, і вмоститися можна зручніше, і не висить над пикою рука з відбитим синім нігтем. Прийшов до тями Кабан від того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? – гострим болем у живіт пронизала думка, і холодний піт виступив на лобі. – Я пропав!»

– Сірий, даремно ти тут лежиш, – не розплющуючи очей, він упізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир з Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших усі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, ось там, у тому кінці вагона, а вранці і вдень краще тут, унизу. Зрозумів?

Кабан слухняно мотнув головою і запитав:

– Сумка?

– Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі лише туалетне приладдя – я підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі в пакеті. У тумбочці лежать. Піднімайся, на процедури час.

– А що, вже ранок?

– Одинадцята година.

– Нічого собі, оце я поспав. А число?

– 28 серпня.

Ранками Кабан почував себе значно бадьоріше, ніж удень або увечері. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о шостій-сьомій, поки є сили, щоб до обіду встигнути до своїх». Але як бігти, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територію, зайняту сепаратистами, – добровільна здача в полон. Найближче звідси – до російського кордону, двадцять кілометрів, але він наслухався цих історій про українських військових, що потрапили на територію Російської Федерації – там їх заарештовували і саджали у в’язниці або передавали сепаратистам. Так що ні, теж не варіант. На самому світанку, перед тим, як залізти на своє місце, сівши поруч на полку, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. У купі, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небіжчиків у військовій формі – камуфляжні штани, майки, берці, і троє цивільних – двоє чоловіків і одна жінка, літні люди, видно, час їх уже прийшов і померли вони своєю смертю. На сепаратистах Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тіла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомітними. У будь-якому разі, померли вони точно не від епідемії. П’яти небіжчикам було на вигляд років по п’ятдесят, не менше. Кабанові вони всі видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним, із сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – бані церков, якорі, якісь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не набагато старший за Кабана, років під сорок, такий же міцний кремезний чоловік зі смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною кліткою, м’язистими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову, зі спокійним виразом на обличчі, немов спав, ледве прикривши повіки. Створювалося моторошне враження, що він підглядає, і Кабан знайшов у собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям униз. Сьомим виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирнадцяти, не більше. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчак – бойовик, поки не роздивився на плечі синяк від прикладу і натертості від ременя автомата. «Як же так, – Кабан несподівано відчув хвилю незнайомої жалості, – як же так? Ти ж зовсім хлопчисько! Навіщо тобі це було потрібно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подіяли ліки, але вночі йому наснилося, що п’ятеро худорлявих ріжуться за столом у першому купе в секу, загорнувшись, як у плащі, в ковдри, і запрошують його зіграти разом:

– Давай, зьома, сідай. У карти перекинемося!

– Дякую, мужики, щось не хочеться.

– Так ми ж не просто так звемо, ми на інтерес.

– А який інтерес?

– Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєш – живим залишаєшся, якщо ми – з нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.

– Не слухай ти їх, – до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. – Вони поговорять-поговорять – і заткнуться. Давай краще покуримо і вип’ємо.

– Тут палити не можна, – Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. – Мене Нюся попереджала.

– Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? – Чорнявий підморгнув. – Вона нас з Артемкою приймала, – кивнув він у бік хлопчиська. – Дуже сильно плакала, гарне дівча.

– А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутніло, а потім прояснилося. «Ось це – кайф!» – подумав Кабан.

– Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потім у бізнес пішов.

Кабан знизав плечима:

– Я боксом мало цікавлюся, я «Формулу» дивлюся.

– Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці», а тут ці п’ятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробиці, як їм правильно доїхати, і лише ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкою відразу накрило, а потім і цих. А хто стріляв, звідки стріляли – невідомо, та і яка тепер різниця? Мертві ми.

Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості й запитав:

– Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечі синці бачив…

– А, це! – посміхнувся Воха. – Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він знаєш, як стріляє? О-ого! Ти дивися, якщо раптом ці п’ятеро зеків будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми їх швидко притиснемо.

– А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а синочок твій – ні?

– Розумієш, засмутився він дуже, що так рано помер, цілий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.

– А чому вас не забирають?

– Ех, Сірий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що війна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти. Дружина у мене там залишилася, і дочка молодша, сім років.

– У мене теж дочка, тільки старша трохи.

– Сірий, а ти ж – укроп? – відгукнулися знову картярі. – Укропище! Бандерівець! Ну, і де ти залишив свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?

– Я за те, щоб людей не вбивали і в мій дім не лізли.

– Ага, і тому ти тут у мирних громадян стріляєш?

– Я не стріляю.

– А нам все одно, аби пенсії платили, – звідкілясь із темного кута вагона відгукнулися два дідусі й бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.

Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Всі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, але біля дверей чулося підозріле ворушіння і дзвін ключів.

– Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за Антоніною Федорівною Полозковою, 1923 року народження, – почувся чоловічий голос без зброї.

Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся в укриття, прошмигнув між трупів зі спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і причаївся під ковдрою. Поспішаючи, він не встиг надіти маску, і різкий трупний запах буквально розідрав ніздрі. Захотілося встати і вийти на вулицю проблюватися. Двері відкрилися, і морг залило незвичним денним світлом, слідом за яким приємно потягло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові зразу ж захотілося чхнути.

– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, – сказав уже знайомий голос, і в отворі дверей промайнули сині лікарняні штани.

– Що ж вони всі у вас так у купі лежать? І запах… – другий голос належав сірим, з блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.

– На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? – запитали сині лікарняні штани.

– Ні, я суддя, – відповіли сірі з відливом.

– Шкода.

– Я суддя господарського суду! – вагомо, з викликом, уточнили сірі випрасувані брюки.

– Я співчуваю, – парирували сині лікарняні.

– Що? Я не зрозумів.

– Я глибоко співчуваю вашій втраті.

– Так, це моя мама. Ось вона.

– Добре, давайте покличемо поховальників.

По тамбуру загуркотіли важкі черевики, і в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.

– Ось цей… ця людина, літня жінка, мама, – не відразу знайшов правильні слова суддя. – Зліва, під тим військовим, вона в темній хустці. Як ви можете так зберігати небіжчиків? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете їх принаймні по полицях? Це просто обурливо!

Кабанові здалося, що сині штани навіть гмикнули від задоволення:

– І це ви мені кажете?

Поховальники, особливо не панькаючись, відсунули одного з п’ятьох вояк убік і почали діставати Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого світла, а потім байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка.

– Обережніше, – зашипів суддя. – Кладіть на носилки і виносьте. Заради бога, обережніше!

Жінку, нарешті, винесли, і сині штани закрили двері на ключ. «Цікаво, сині штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», – подумав Кабан.

Найгірше було з куривом. Нюся найсуворішим чином заборонила палити в морзі: «Помітять одразу, і тоді і тобі, і мені кінець. Тебе хоч розстріляють, а ось що мені буде…» Підвести Нюсю Кабан ніяк не міг, тому боровся з бажанням закурити як міг. Найсильніше накривало зранку, коли кашель упритул підступав до горлянки і стискував залізною хваткою, душив грудну клітку, а рука сама тяглася до єдиної пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не міг би гарантувати, що витримає і не закашляє. Першу сигарету він випалював, коли його вели на процедури через двір лікарні. Стежинку добре було видно з вікон і навіть, як стверджувала Нюся, з кабінету головного лікаря, але вони йшли манівцями: під стінками, за кущами, перечікували під розлогим старим кленом і за старою господарською, колись давно побіленою спорудою, під дахом якої було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся і викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся і Женя не палили, зате Вікуся диміла, як паровоз, розуміла його горе і завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку він підкурював одразу від попередньої. Та ж історія повторювалася по дорозі назад.

Друга проблема, з якою Кабан зіткнувся, – гігієна. Умивався, чистив зуби і ходив у туалет за великою потребою він тепер виключно перед процедурами. На все про все йому виділяли десять хвилин, але людина, як уже влучно відзначили кілька тисячоліть тому, швидко звикає до всього, і Кабан служив цій тезі найяскравішим підтвердженням. Для іншого справно слугувала пластикова пляшка, яку принесла Нюся в перший же день. Мочився Кабан нестерпно важко і незручно – потрібно вилізти з халабуди, влаштуватися у вагоні так, щоб ніхто, випадково проходячи повз, не зміг помітити у вікні мерця, який пісяє стоячи навколішках, приспустити однією рукою спортивні штани і тією ж рукою зробити так, щоб усе сталося точно й акуратно. Перші рази Кабан настраждався, тому вважав за краще довго терпіти, але такий підхід також не давав потрібного результату – поспішиш, як свідчить народна мудрість, людей обісциш. Але з часом Сірий пристосувався, навіть, можна сказати, натренувався, і здійснював цю непросту дію з деякою навіть витонченістю.

Інколи вечорами, коли на вулиці темніло, до Кабана заходили в гості Нюся, Вікуся або Женя. Виявилось, що Нюся заміжня і в той же час ні: три роки тому чоловік виїхав на заробітки до Росії і пропав – чи то обзавівся новою родиною, чи то прирізали де – невідомо, але ознак життя він не подавав. Нюся залишилася з чотирирічною дочкою, зарплатню в лікарні не платили з червня, власне, як тільки бойові дії впритул наблизилися до міста і кордону. Зводила кінці з кінцями, як могла, брала додаткові чергування, одним словом, самотня мати, звичайна картина. Вікуся була молодшою за Нюсю на три роки, і жила зовсім іншим життям. Любила ризик, різкі стосунки з чоловіками, інколи – не з одним. Зачіску носила грайливу, для цих місць нетипову – фарбований в різні кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусі – по два кільця, смішна і смішлива, коли в настрої; смутна, неговірка, якщо щось іде не так або, наприклад, не подобається погода. За ними двома майже завжди ходив Женя – ще зовсім хлопчисько, інтерн на практиці. Худий, гостроносий, окуляри не носив, хоча зір мав слабкий, бігав кожен ранок на турник, його хлоп’яче серце горіло бажанням і коханням до Вікусі, він слухався її беззаперечно, і за один поцілунок, не говорячи вже про два, міг продати не лише Батьківщину.

Вони всі разом намагалися придумати, як і коли Кабанові вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-п’ятий день став відчувати себе значно краще, і, мабуть, був готовий через пару днів вирушати в дорогу. Далі тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзі неможливо – він двічі на день ходив через подвір’я лікарні, його бачив медперсонал, він приймав процедури, для нього брали порції в їдальні, він ходив коридорами лікарні до своєї палати і назад. Рано чи пізно хтось би вистежив і подзвонив сепаратистам, і тоді б ні нейтральна позиція головлікаря, ні винахідливість Нюсі не врятували б його від полону. Навіть нині було дивом, що його ніхто досі не знайшов, хоча ще двічі приходили з перевірками й обшуками, запитували конкретно про українського прикордонника, тобто знали, що він досі десь тут ховається, лікується, харчується, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього нині – довкола кипить війна. Нюся казала, що Олексій Іванович, головлікар, навіть показував сепарам його історію хвороби, де останній запис датований 25 серпня: «Так, – відповідав головлікар, – я теж чув, що український прикордонник десь ховається. Але не впевнений, що саме в моїй лікарні, особисто я його не бачив давно. Можливо, він ховається десь у місті, але мені про це нічого не відомо. Якщо я його побачу, то обов’язково вам подзвоню».

Що відбувалося в світі, Кабан знав лише з розповідей медсестер і інтерна – все дуже погано, але нічого достеменно не відомо. З уривків фраз, які чув у коридорі від хворих і лікарів, він усвідомлював, що в Україну зайшла російська армія, укропи в оточенні, всіх їх уб’ють, тут буде «денеер», Путін нас урятує. Від таких новин Кабан став значно більше хвилюватися за дружину і доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Він попросив Нюсю подзвонити дружині з локального телефону і повідомити, не вдаючись до подробиць, де він знаходиться і що з ним усе гаразд. Після 1 вересня періодично почав з’являтися мобільний зв’язок, і він сам двічі говорив із дружиною і матір’ю по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть не буде убивати, як обіцяла, коли він повернеться, а, навпаки, буде любити і берегти, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні зв’язалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що нині ситуація в районі Іловайська критична, і найближчим часом їм нічим допомогти не можуть.

Говорити без шумів і перешкод мобільним телефоном можна було лише з четвертого поверху лікарні, під самісіньким дахом. Ліфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого простору – відкриваються двері, а там, як у кіно, стоять сепари і посміхаються: «Де ти заховав свій кулемет, Кабан?» – або можна з кимось зіштовхнутися небажаним ніс до носа, наприклад, із головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, і кожен дзвінок додому йому давався на півгодини лише вгору, не менше, і сімома потами. На свій номер дзвонити він, природно, забороняв, бо це всім відомо – невчасний дзвінок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вірних варіантів як і раніше, не знаходив. Якось, коли він повертався з процедур, у коридорі його схопив за руку чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці:

– Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є, зайди сюди, – і потягнув за собою в палату. – Сядь на ліжко.

Кабан обережно присів.

– Чуєш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співбесідника, енергійно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мій братело, він той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять, а що з того? Прийдуть наші, знайдуть тебе – кінчать, як пити дати. Давай, бійцю, двадцять тисяч гривень – і ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» – і поїдемо. Я виведу, не сци.

– Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?

– Я знаю? Хай удома збирають і передадуть. Життя – така річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обід почекаю, там, де ти куриш із медсестрою, усік? Тільки гроші тут, на місці, передоплата, ги.

Кабан не став одразу відмовлятися – інших варіантів він, однак, не мав, тому вирішив подзвонити дружині, порадитися, як учинити. Та і різка відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталі, пошукати слабкі місця, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити одного – як говорить дружині, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало йому переступити через цей бар’єр, і він вирішив залишити такий варіант на крайній випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:

– А як поїдемо?

– Через блокпости поїдемо, вночі, напрям – до Харкова. Так швидше.

– Не вийде.

– Та я виведу, не сци!

– У мене паспорта немає, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам біс через блокпости не провезе.

– Тоді дай тридцятку, я грошей людям дам – виїдемо!

– Немає стільки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрібно днів п’ять, ти пізніше підійди, добре?

На тому і вирішили.

Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він не відрізав усі мотузки і міг у будь-який момент звернутися за допомогою, і в той же час зберігав себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таємницею в лікарні, і після першого вересня до нього в коридорі звернулася молода огрядна жінка з поглядом оцінщика нерухомості, з тих, на яких тримається якщо не світ, то життя в маленьких містечках і великих родинах:

– Солдатику, а зайди на хвилинку.

– Навіщо?

– Рятувати тебе будемо.

Кабан зайшов в жіночу палату, і в нього одразу втупилося декілька пар очей. Не знижуючи голосу, рятівниця змовницьки виголосила:

– Сімнадцять!

– Що? Не зрозумів?

– Тисяч. Сімнадцять тисяч, і мій чоловік довезе тебе до кордону з Білгородською областю!

– Так хіба Донецька з Білгородською межують?

– Через Росію.

– Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.

З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновок – його перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, «денеер», Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж у головах більшості посідала домінантну позиції – Росія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль узагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з іншого світу – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз уже чужак тут, не гріх і заробити – з нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людей – мовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриється – він стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.

Уже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як усі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка – «за». Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити сну – Артемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усіх так, як почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.

Сергія Петровича й Єгора Георгійовича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.

– Я за дідусем, – сказали довгі ноги.

– Як прізвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.

– Демидов Сергій Петрович.

– Рік народження? – сьорбнули слиною сині штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дідусь!

– Так, три війни пройшов.

– Три?

– Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.

– Дев’ятсот п’ятого? – спробували пожартувати сині лікарняні.

– Давайте до справи, – довгі молоді ноги під темною сукнею не оцінили жарту. – Ми з головлікарем по телефону домовлялися, що привести дідуся до ладу можна прямо тут. Я тільки-но приїхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нікому, так що ми швиденько додому – попрощатися, а потім відразу на кладовище.

«Тільки не це, – подумав Кабан, – не кашлянути, ні. Де вони будуть це робити?»

– Ну, не знаю, наскільки буде зручно, тут запах не дуже, самі відчуваєте – кондиціонер не працює, виправити нікому, а на холодильник у лікарні грошей немає, – якось невпевнено сказали сині штани. «Щось несхоже на них», – відзначив Кабан.

– У мене теж немає, – темна сукня не була налаштована на довгі розмови.

– Чого немає?

– У мене теж – на ремонт кондиціонера і новий холодильник для вашого вагономорга – грошей немає, – уточнила, дратуючись, сукня.

– Але добровільний внесок…

«А, ось чому сині брюки заїкаються – грошей хочуть», – збагнув Кабан.

– Скільки?

– Заради бога, це ж добровільний внесок, хто скільки дасть. Зазвичай дають триста.

– Гривень? – уточнила сукня.

– Ну, поки що не рублів, – уточнили сині лікарняні.

Сукня клацнула сумочкою і віддала гроші, сині лікарняні задоволено схлипнули:

– Ось на тій поличці розміщуйте дідуся, будь ласка. Заходьте, хлопці, тягніть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна підняти, якщо потрібно.

– Скільки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобріла.

– Хвилин тридцять, не більше, – відповіли чорні штани з похоронного.

– Добре, я на вулиці почекаю. Тут кафе поруч є? Мені б випити чого-небудь, бажано, міцного. Ну і запах тут у вас.

– А ходімо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, сині лікарняні. – В холодильничку.

– А ходімо! – молоді загорілі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. – День попереду важкий.

– І спекотний, – підтакнули сині лікарняні.

Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього санітара від передчуття коньячного задоволення заворушилися пальці ніг.

– Чуєш, Греку, а нащо ти дівці про півгодини гнав? Тут же роботи – на сім хвилин. Дід цілком нормальний, раз-два підправити – і готовченко.

– Ага, братан, а по півштуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за півгодини – відвалить. Отже, діставай причандалля, давай діда фарбувати.

Мужики заметушилися довкола Сергія Петровича, дістали інструменти і взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє.

Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, в морзі миттєво запахло міцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися і не шуміти, і ледве стримав стогін – палити захотілося неймовірно.

– Агов, ти щось чув? – поховальник відірвався від обличчя старого.

– Що чув? – другий зосереджено відкорковував чекушку.

– Ну, начебто гикнув хтось.

– Я не гикав, – «шпок» – відкоркувалася чекушка.

– Тобто, це не ти гикав?

– Та ні, тобто так – це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!

– Так тихіше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закінчив дідуся прикрашати.

– Буде тобі, давай вже.

Кабан почув, як мужики відсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергій Петрович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками. «Як сліпий могіканин уночі в преріях», – подумав Кабан, колись у дитинстві він зачитувався Фенімором Купером.

– Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?

– Так нікому. Вони начебто і не наші, але в той же час начебто і наші, а забрати нікому.

– Це як?

– Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новоросії». Невдало зайшли.

– Всі семеро?

– Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько – син його. Попали під міномети, їх усіх разом і накрило.

– Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!

– Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росія показує?

Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться – здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він знав, що хлопці вийшли до Маріуполя і начебто без утрат, але що і як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумів причину – він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Ні, як військова людина він розумів, що життя сорока чотирьох бійців, цілого загону, важливіша, ніж доля трьох прикордонників, яких узяли в Амвросіївці в полон після відходу загону, тим більше, важливіша, ніж життя і свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у відділення… Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати, врятується – тоді й запитає, як було діло. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося в загоні. По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив знайомі ноги і край темної сукні. Схоже, ногам і сукні в гостях у синіх лікарняних штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко.

– Ну, що, хлопчики, впоралися?

– Готовий ваш дідусь.

– Виносьте, машина чекає.

– Так а…

– …грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставці на місце, ніякого самовивозу.

– Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!

– Все отримаєте. Але по факту, як і домовлялися.

Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краї ковдри і потягли Сергія Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовні, знайти і докурити бички. Мабуть, його зупинило лише відчуття самозбереження – у половинках каламутних вікон раз у раз миготіли чиїсь ноги, та й останній дідусь, судячи з усього, саме сьогодні чекав депортації.

Приблизно за годину сині лікарняні штани привели яскраво-сині, з білосніжними потертостями, з легким кльошем за модою сімдесятих, джинси, які належали, наскільки Кабан міг визначити по голосу, людині років п’ятдесяти.

– Я за батьком. Селіванов Єгор Георгійович, тисяча дев’ятсот тридцятого року народження.

– Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.

– Спасибі, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибірська. Через Москву летів, потім поїздом, а тут – війна… Чортзна-що.

– Це головному лікарю спасибі, це він ваших родичів у Херсоні знайшов.

– Так, старшого брата… Він документами зараз займається, теж тут.

– На котру похорони?

– На дванадцяту, так що треба поспішити. А хто це в камуфляжі? Військові?

– Важко сказати напевно, Андрію Єгоровичу. У нас тепер так: сьогодні військовий – завтра цивільний, а післязавтра – знову з автоматом по посадках бігає.

– Що ті душмани.

– Ну, можна і так сказати.

Кабан лежав і дивувався – перший раз на його пам’яті сині лікарняні штани нормально розмовляють із людиною, нічого від неї не хочуть, не баламутять і не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрій Єгорович, хоча, ймовірно, і не мешкає тут уже давно.

– А що це у вас таке з моргом? Небіжчики – в залізничному вагоні, як на станції.

– Так, по суті, якщо подумати, станція і є, – відповіли сині штани.

– Що? – не зрозуміли джинси.

– Найбільш дешевий варіант, не на вулиці ж їм лежати. Грошей держава зовсім мало дає, ось бачите, довелося ставку співробітника моргу скоротити – нікому навіть по полицях розкладати. На холодильник у лікарні теж грошей немає, а кондиціонер зламався, полагодити нікому…

– Так, а загалом, яка небіжчикам різниця? – погодився поважний гість. – День-два перекантуватися – і в дальній путь… Хлопці, заходьте, ось вам по сотні одразу і по дві дам потім – виносьте обережно, кладіть у машину. Труна дома, там тата обмиємо й одягнемо. Дякую вам і головному лікарю ще раз, до побачення!