Читать книгу Дядечко на ім’я Бог - Евген Положій - Страница 6

Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години – добами.

Рейс Делі—Ташкент – Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години – що таке три години? – не дуже турбувала.

Але ж він поспішав, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон. За два місяці подорожі він не зустрів жодної людини з колишнього Радянського Союзу. Остап ішов аеропортом і мимоволі прислухався, але чув яку завгодно: сикхську, хінді, англійську, французьку, – тільки не українську чи російську. «Прівє-єт! Ето я!» – ці раптові слова різко здисонували з усіма іншими, їх вимовляв міцний чоловік, на вигляд років сорока, – в одній руці він тримав мобільний, у другій – алюмінієву фляжку, з якої попивав маленькими ковтками. «Свої!» – промайнула думка, та Остапу чомусь стало незручно підходити, наче хтось невидимий притримав за плече. Дивно: в чужій країні він міг звернутися до будь-кого без жодних сумнівів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. І Остап, замість познайомитись, умостився під стіною на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати:

«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення – важливіші за подорожі. Колись, коли все остаточно набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти…»

– Привіт, зьома! – Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. – Ти звідки?

– З України, з Києва.

– А-а, з України! А я з Москви! – Чоловік простягнув руку для привітання. – Сергій.

Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, які одразу викликають симпатію.

– Будеш? – Сергій простягнув фляжку. – Коньяк! Притому класний, мейд ін Дагестан.

– Давай.

– Тримай! – Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу.

Через годину вони розмовляли, як давні друзі, що не бачилися кілька років, розуміючи один одного з півслова і натяку. Такі зустрічі інколи трапляються в дорозі, залишаючи яскравий і теплий спогад…

– …і вона мені сказала: «Щастя – це коли у тебе є людина, якій не треба брехати!» Розумієш, як глибоко взяла? Інколи таку людину неможливо побачити навіть у дзеркалі…

– А ти кохав її?

– Так. Але не склалося. А що в тебе? Ти одружений?

– Ні. – Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося, і хотілося багато говорити. – Також не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її звали Віра, її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні під час футбольного матчу…

– Розповідай далі!

– Ми були знайомі давно, майже з дитинства, у неї страшна історія… Неважливо! Тобі це ні до чого…

Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Особливо, коли повертаєшся.

Він мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своєму незручному місці біля запасного виходу. Коли літак нарешті піднявся в повітря і вирівняв курс, Остап дістав нотатник і записав: