Читать книгу Ми - Євген Замятін - Страница 5

Конспект:

Квадрат. Володар світу. Приємно-корисна функція

Знову не те. Знову з вами, невідомий мій читачу, я говорю так, наче ви… Ну, скажімо, старий мій товариш, R-13, поет, негрогубий, – та усі його знають. А між тим ви – на Місяці, на Венері, на Марсі, на Меркурії – хтозна, де ви і хто.

Ось що: уявіть собі – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому потрібно розповісти про себе, про своє життя. Розумієте, квадрату менш за все спало б на думку говорити про те, що в нього всі чотири кути рівні: він цього вже просто не бачить – настільки це для нього звично, повсякденно. От і я весь час в цьому квадратному положенні. Ну, хоч би рожеві талони і все з ними пов’язане: для мене це – рівність чотирьох кутів, але для вас це може бути заплутанішим за біном Ньютона.

Так ось. Один зі стародавніх мудреців, зрозуміло, випадково, сказав розумну річ: «Любов і голод володіють світом». Ergo: щоб опанувати світом, людина повинна оволодіти владиками світу. Наші предки дорогою ціною підкорили, нарешті, Голод: я кажу про Велику Двохсотлітню Війну – про війну між містом і селом. Ймовірно, через релігійні забобони дикі християни вперто трималися за свій «хліб».[2] Але в 35-му році – до заснування Єдиної Держави – була винайдена наша теперішня, нафтова їжа. Правда, вижило тільки 0,2 населення земної кулі. Але зате, очищене від тисячолітнього бруду, яким сяючим стало обличчя землі. І зате ці нуль цілих і дві десятих вкусили блаженство в палатах Єдиної Держави.

Та чи не зрозуміло: блаженство й заздрість – це чисельник і знаменник дробу, що називається щастям. І який був би сенс у всіх незліченних жертвах Двохсотлітньої Війни, якби в нашому житті все-таки ще залишався привід для заздрощів. А він залишався, тому що залишалися носи «ґудзиком» і носи «класичні» (наша тодішня розмова на прогулянці), тому що кохання одних домагалися багато хто, інших – ніхто. Природно, що, підпорядкувавши собі Голод (алгебраїчний = сумі зовнішніх благ), Єдина Держава повела наступ проти іншого владики світу – проти Любові. Нарешті цю стихію також перемогли, тобто організували, математизували, і близько 300 років тому було проголошено наш історичний «Lex sexualis»: «усякий із нумерів має право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер».

Ну, далі там уже техніка. Вас ретельно досліджують у лабораторіях Сексуального Бюро, точно визначають вміст статевих гормонів у крові – і виробляють для вас відповідний Табель сексуальних днів. Потім ви робите заяву, що в свої дні бажаєте користуватися нумером таким-то (або таким-то), і отримуєте належну талонну книжечку (рожеву). От і все.

Ясно: приводів для заздрощів немає вже ніяких, знаменник дробу щастя приведений до нуля – дріб перетворюється в чудову нескінченність. І те саме, що для стародавніх було джерелом незліченних найдурніших трагедій, у нас приведено до гармонійної, приємно-корисної функції організму так само, як сон, фізична праця, прийом їжі, дефекація та інше. Звідси ви бачите, як велика сила логіки очищає все, чого б вона не торкнулася. О, якби й ви, невідомі, пізнали цю божественну силу, якби і ви навчилися йти за нею до кінця.

…Дивно, я писав сьогодні про найвищі вершини людської історії, я весь час дихав найчистішим гірським повітрям думки, а всередині якось хмарно, павутинно і хрестом – якийсь чотирилапий ікс. Або це мої лапи, і все через те, що вони були довго у мене перед очима – мої кошлаті лапи. Я не люблю говорити про них – і не люблю їх: це слід дикої епохи. Невже в мені дійсно…

Хотілося закреслити все це – тому що це виходить за межі конспекту. Але потім вирішив: не закреслю. Нехай мої записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навіть найбільш незначних мозкових коливань: адже іноді саме такі коливання слугують передвісником…

А це вже абсурд, це вже, дійсно, варто було б закреслити: нами введено в русло всі стихії – ніяких катастроф не може бути. І мені тепер цілком ясно: дивне почуття всередині – все від того ж самого мого квадратного положення, про яке я говорив спочатку. І не в мені ікс (цього не може бути) – просто я боюся, що який-небудь ікс залишиться всередині вас, невідомі мої читачі. Але я вірю – ви не судитимете мене надто суворо. Я вірю – ви зрозумієте, що мені так важко писати, як ніколи жодному автору протягом всієї історії людства: одні писали для сучасників, інші – для нащадків, але ніхто ніколи не писав для предків або істот, подібних до їхніх диких, віддалених предків…