Читать книгу Зеров. Поховальний промовець - Євгенія Кужавська, Олександр Красовицький, Александр Красовицкий - Страница 5

Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку і прокладала хирляві нерівні стібки на полотні. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподівалась перевершити таких геніальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропітка ручна робота давалась їй нелегко. Це помічали й інші наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти і вишивати знову й знову. Виховувала терпіння чи ненависть до марудної роботи – Соля точно не знала. Сподівалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустріти Перехресника. На перехрестя дівчат поки що не випускали – малі. Перехресника можна було зустріти не раніше як у тринадцять років, а Соля не була певна, що витримає ще чотири роки під наглядом старої відьми.

Їх готували як Перехресниць із народження. Жили подалі від людей, бо ж людьми їх важко було назвати. Хоча Соля і не відразу зрозуміла, чим відрізняється від ровесниць із селища, в яке іноді ходили на базар. Хіба що ті були грубіші на обличчя, а рухи їх не вирізнялись особливою плавністю. Солі іноді здавалось, що сільські дівчата відчувають ледь не фізичний біль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозуміти, чого їхня хода така тяжка. Стара Геста на її запитання байдуже кинула:

– То ж людські діти. Що ти від них хочеш?

– А ми чиї?

Щілина замість рота. Мовчання замість відповіді.

Соля кліпала великими сірими очима, запитувала знов:

– А Перехресники – люди?

– А хто ж?

– То вони такі ж грубі й неоковирні, як ті, що в селищі?

– По-різному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрінеш свого – підеш за тим сяйвом на край світу.

Соля розмірковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:

– Іди вишивати. На Перехрестя тобі ще зарано.

Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки після тієї розмови на столі так само стояв глек молока і стара відьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шість років молоко у глеку стало жирнішим – Геста звідкись привела нову корову, а її вихованки старались гарно випасати її. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину ні з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна від чого, Геста знайшла іншу, чорно-білу. Молоко на смак стало гірким як полин, бо дурнувата худобина забивала собі шлунок саме ним, хоч дівчата намагались обминати сріблясті зарості, коли гнали її на пашу. Потім Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зі столу, і Геста, проклинаючи хтозна-кого, різко кинула Солі, моляв, то червоні забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як і за будь-чим у цьому житті. Минуле ввижалось їй як набридлива нічна примара, неспокійний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешнє.

Їй дозволено було залишати вибілену хату на тижні, іноді – місяці – з тринадцяти років. Солю тягнуло в міста, хоча Геста часто говорила їй, що Перехресники люблять негомінкі малолюдні вулиці. Без галасу міста. Солі було начхати. Вона жадібно розглядала жителів великих і малих населених пунктів, що зустрічались їй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подібний до їхнього. Взувала черевички, що ними зміряли бруківку міські панянки. Найпростіша суконька сиділа на ній як королівські шати, а Соля нечасто носила прості сукні. Її вабили шовк і оксамит, капелюшки і перстні, високі підбори і гребені, що ними можна було підбирати волосся. Хоча за кілька експериментів із зачіскою вирішила залишити традиційні для Перехресниці коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою і вином, музикою і поезією. Танцювала із суворими військовими. Кілька разів позувала для знайомих і малознайомих художників. Ходила на перехрестя, а потім, розчарована, знову поверталась до хатини Гести і пила остогидле молоко – звідкись узялась нова, цього разу біла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось їй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втішала її. Просто мовчки дивилась на дівчину, уже не примушуючи вишивати. Свої вишивані перехрестя Соля пройшла. Лишилось останнє.

Пані Вікторія, сумніваючись щодо своїх обов’язків, пов’язаних із Солею, вирішила робити те, що вміла найкраще. Тож у вільні години від клієнтів та учениць робота в майстерні не припинялась: пані Вікторія творила магію зі шовку, оксамиту та мережива заради підопічної.

– Кажуть, на Контрактовій ярмарці щороку працює неофіційна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.

Наставниця скурпульорзно обвивала її сантиметровою стрічкою, щось мугикаючи під ніс.

– Певно, ви вирішили прибрати мене і спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сільських дівок.

– Ти, певно, й дихаєш сарказмом? Однак твої слова не далекі від істини.

Соля кисло усміхнулась.

– Сарказм підкреслює істину, а не заперечує її.

Пані Вікторія розгорнула сувій тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплої поверхні, що устлала стіл.

– Хтозна, можливо, твій Перехресник не помітив тебе через те страхітливе вбрання, яке було на тобі в нашу першу зустріч.

Соля мовчала, подумки проклинаючи бісового естета, що дістався їй в Перехресники. Тобто поки що – не дістався.

– До речі, про Перехресників, – урешті наважилась вона.

Вирішила: кращої нагоди не дочекається, час розказати про хлопчину з газетами. Пані Вікторія завжди була стриманною і холодною у спілкуванні з Солею, відверто прискіпливою і іноді жорстокою – з ученицями, ввічливою, але недосяжною – у розмові з клієнтами. Скажена жінка. Краще сказати їй усю правду зараз, ніж через місяць, і тоді слухати крижані докори. Соля здригнулась, відчувши на собі погляд Наставниці.

– Що саме про Перехресників? – перепитала пані Вікторія.

Соля глибоко вдихнула і спробувала не дозувати інформацію, а видати все відразу:

– Я бачила Зустріч на Перехресті. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрів свого Перехресника, – вона зробила паузу.

Оскільки пані Вікторія зберігала мовчання, продовжила:

– Спочатку я не розуміла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловіком у плащі. Думала, сонце грає чи що. Він ще й в окулярах був. А потім, – Соля скривилась, ніби спогади завдавали їй фізичний біль, – потім він засвітився ще яскравіше. Я спочатку подумала, що ось… що це і є мій Перехресник. Але він дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвітився так само яскраво. Я раптом зрозуміла, що це і є Зустріч. Тільки не моя Зустріч.

– Що було далі? – врешті мовила пані Вікторія.

– Вони привіталися, здається. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потім… вони розійшлися.

Як не дивно, після того, як вона врешті розповіла тривожну історію пані Вікторії, їй полегшало.

– Коли це було?

Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приємні слова.

– Два тижні тому. Коли приїздили Віра з Мариною.

Пані Вікторія мовчки погладила рукою тканину, дістала тонкі довгі ножниці з візерунчастим руків’ям із шухляди столу. Ножиці зблиснули у світлі вмираючого вечірнього сонця, що торкнуло своїм промінням підвіконня в кімнаті. Швидкими вправними рухами розрізала тканину. Лишила на столі шмат, інше – знов згорнула в сувій, прибрала в шафу. Врешті спромоглась прокоментувати Соліну розповідь:

– Отже, часу в тебе ще менше, ніж я думала. Сукню пошиємо до завтра.

«Певно та сукня й від Апокаліпсису врятує», – подумки закотила очі Соля.

– Не врятує, – спокійно мовила Вікторія, – але зустріти Судний день у ній буде не соромно.

Шили до ранку. Пані Вікторія кроїла, як танцювала. Бігала пальчиками з голкою вздовж обрізаних країв, ніби єднала не тканину – матерію, саме життя зі смертю, темряву зі світлом. Соля обколола всі пальці і пригадала всі лайливі слова, що знала. Зауважила бідність лексикону, засмутилась. Під ранок зварила каву і цього разу її Наставниця не відмовилась від трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком і світанком, що постукав у вікно.

З крихітною філіжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторій спальні пані Вікторії. Карамельна сукня сиділа на ній, як раніше жодна сукня з усіх, що Соля носила в цьому житті і в попередніх, про які не пам’ятала. Пані Вікторія виглядала задоволеною і стомленою водночас.

– У такому вигляді візьму тебе з собою до особливої ложі.

– У театр? Ми шили сукню заради театру?

– Заради чого ще варто шити всю ніч? Хоча, якщо наполягаєш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.

Соля не мала настрою для словесних боїв, надто гарним було її відображення. Наставниця перехопила її погляд у дзеркалі, сказала:

– Зустріти мене до зустрічі з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустріч на Перехресті – це набагато гірше. Я не знаю, чому це місто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобі не можна.

Соля розтулила рота, аби заперечити. Пані Вікторія випередила її:

– Я не гнатиму тебе. Поїдеш, коли сама вирішиш. Але дам пораду, врешті, маю на це право: їдь. Це місто зараз живе передчуттями, і всі вони – недобрі.

Соля спохмурніла.

– Поки що не можу. Щось тримає мене.

Сказала і ще більше заплуталась у своїх відчуттях. Не розуміла, чому залишається, на що чекає.

А вже ввечері у своїй мереживно-карамельній сукні Соля в супроводі пані Вікторії розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомців. Наставниця її помахом руки вітала друзів, усміхалась клієнткам, що прибули до театру в супроводі поважних чоловіків, із серйозним виглядом переповідала Солі міські плітки. Сцену осяяло світло, відрізавши зал від акторів стіною мороку. Соля широко розплющила очі і забула, як кліпати, на годину. А вже в антракті її закрутив буревій нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловіки у формі і костюмах, жінки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усміхнулась – до них підійшла Віра з чоловіком. Пані Вікторія щось говорила, представляла підопічну, запитувала про дітей. Віра ввічливо відповідала, її кремезний, як здалося Солі, чоловік яснів усмішками і блискав доброзичливим сміхом з очей.

Уже потім Вікторія розкаже їй, що той добрий повновидий пан – професор Академії мистецтв, художник і неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.

– Талановитих? – перепитає Соля і усміхнеться, – талановитих у чому?

Голос Георгія Нарбута – а саме так звали Віриного чоловіка, – прогримить у неї над вухом:

– Не просто талановитих! А як казав один мій знайомий – царів! Царів у поезії і в алкоголі!

І додасть більш стриманно:

– Великих у своїй співецькій долі.

Вікторія розсміється своїм ввічливим сміхом і перепитає:

– Хто ж цей дотепний знайомий?

Однак відповідь потоне в розмові і голосних вибухах сміху, оплесках і вигуках.

А потім Соля побачить десятки нових облич, почує нові імена, які того вечора ні про що їй не скажуть, нічим не здивують, забудуться відразу, лиш пролунавши. За кілька років вона зрозуміє, що того вечора їй було даровано кілька щасливих спокійних годин, розмов із майбутніми друзями, компліменти й сміх, вино і усмішки. Кілька годин, неоціненних і не оцінених по праву того дня.

Тільки два обличчя запам’ятаються їй, тільки дві пари очей на мить вирвуть із майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, різоне, як лезо ножа. Очі – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей і остовпіє на мить. Надто юне, надто свіже. Років сімнадцять, не більше. Форма гімназиста. Та здивує її більше за все, що обличчя виявиться знайомим.

Друга пара – очі – лагідний дотик. Очі – промені. Смарагдовий відблиск. Упіймавши Солін зосереджений погляд, Вікторія прошепоче:

– Це помічник хормейстера. Навіть Садовський його хвалив. Кажуть, і поет, і музикант.

Дивний дзвіночок продзвенить у вухах Солі, стисне зсередини щось сховане під мереживом і теплою карамеллю сукні. Вона обірве на півслові співрозмовника, злякано пошукає очима пані Вікторію, що хвилину тому стояла поруч, але відійшла до гомінкого гурту «Ложі Нарбута», певно, тої особливої ложі, про яку говорила вранці. Не знайде і почне продиратися крізь форму і мережива, сміх і чужі розмови туди, де в темряві коридору зникла голова в шапці густого волосся.

Театр, як виявилось, не весь охоплений світлом ліхтарів та софітів, є в ньому закутки, сповнені густої кави мороку. Такий коридор поглине Солині коси, що ковзнуть по спині, зблиснувши в теплому світлі зали, перш ніж повністю пірнути в темряву. Стукіт підборів. Тиша. Соля зупиниться, потім повільно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далі. Ще два кроки, стукіт. Хтозна, серця чи підборів. Той, за ким вона йшла, пірнув у цей коридор усього лиш на хвилину раніше. Невже розтанув тут, у терпкій пітьмі? Захлинувся безліхтарною темрявою?

Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.

– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.

– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.

– З кимось сплутали?

– Напевно.

Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.

– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.

Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.

Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.

Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.

– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.

Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.

– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.

Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.

– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.

Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.

– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum[2], – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.

– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.

Помічник хормейстера усміхнувся.

– Як щодо поезії?

– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О ні, власні поезії мені видаються сухариками. Я тільки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’яті Солі вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки і поезію, чужий Перехресник, і Павло Тичина, гарний, як демон, поет і музикант, помічник хормейстера.