Читать книгу Меч Сагайдачного - Виктор Вальд - Страница 5

Якуб Собеський повільно перекладав стос паперів з одного краю столу на інший. При цьому він робив вигляд, що переглядає, а часом читає викладене в них. Двічі навіть надовго затримався, вивчав документ. Але це тільки для видимості. Виняткова пам’ять польського комісара не потребувала зараз підтвердження. Якуб пам’ятав кожну літеру і кожне креслення цих таємних паперів, як і багатьох інших. Навіщо він уранці зажадав листи про Київський братський монастир – і сам не знав. Була надія, що щось проґавив, він або інші. Але ні, все вивчено, перевірено – і не раз.

Згорів монастир. Хіба то дивина? Особливо на київському Подолі, де пожежі – явище часте. Бо все не бажають місцеві бюрґери[41] будувати кам’яні житла. Зводять хати без фундаментної основи, а часом і наполовину в землю вкопані. Ні черепиці, ні ґонту – вкриті очеретом та соломою. Чекають, що прийдуть татари або інші лиходії й усе перетворять на попіл. Не вірять, що Річ Посполита їх захистить. А головне: навіть печей правильних не заводять. Ставлять у своїх оселях димарі, які ліплять гончарі з глини, а потім обпалюють, – і поміж себе звуть ту кераміку «бовдуром». Цю дикунську штуку за допомогою глиняної обмазки з’єднують із димоходом і використовують для приготування їжі та обігріву. Але це ті, хто має можливість за той «бовдур» викласти кілька подвійних динарів[42]. А чимало киян, як і селян, плетуть той «бовдур» з лози, ба навіть вистругують із дерева самі. Хоч скільки обмазуй глиною – не врятуєш і не встежиш, коли прогорить така піч і полетить по хаті червоний півень.

У монастирі, що згорів, господарювали ті ж напівдикі русини, що в Києві й околицях. Що з них узяти, з бидла?

Згорів православний монастир – значить, була на те воля Господа. З цим не посперечаєшся. А ось із тим, що шляхтянка, дружина самого мозирського маршалка Анна Гулевич пожертвувала для відродження монастиря великий шматок землі на Подолі[43] – це безглуздя! І ніхто тоді не присоромив пані Гулевич і не розповів їй, які наслідки може мати така непродумана щедрість.

Учепилися в ту землю православні попи, швидко плани накреслили (ось вони, копії, на столі пана комісара) – і почали в камені піднімати монастир. Далі ще гірше: назвав заїжджий константинопольський патріарх його братським, і став він зміїним клубком, з якого показують свої отруйні ікла ті, хто вибрався з болота і був освячений патріархом, – православні владики. Вибили б скоро ті ікла – та ось клопіт, якого не чекали: голота козацька, та й деякі шляхетні козаки прислухалися до гетьмана Конашевича-Сагайдачного і взяли під свій збройний захист православні церкви й монастирі. Одначе й Сагайдачному шию скрутили б, якби турки з татарами не загрожували Речі Посполитій, а в Європі не потекли ріки крові. І змішалася в тих ріках після взаємної різанини і католицька, і протестантська, і всяка інша кров. Як тут обійтися без козаків? Без воїнства, відомого вже всьому світу. Ось і доводиться набиратися терпіння. А простіше кажучи, зціпити зуби й чекати того часу, коли можна буде зігнути козацькі голови, а православні церкви й монастирі підкорити уніатству.

А тим часом доводиться займатися дрібними справами…

Утім, питання про меч королевича Владислава аж ніяк не дрібне. Це важливе питання. Вчора ввечері здавалося, що його буде нескладно вирішити. Розгнівана удовиця, її міцна спина – пан Пйончінський, та ще й законник, що з’їв на судових справах не одного собаку, і в ролі його помічника досвідчений Антонім Дзевульський…

Та от невдача: стоїть цей великодосвідчений пан і не знає, куди очі ховати під, здавалося б, спокійним поглядом пана комісара.

– …і тоді я подав сигнал, – трохи заїкаючись, продовжив пан Дзевульський. – Удовиця вчепилася в Єзекіїля, законник навис над Іовом, а пан Пйончінський закружляв біля тих волоцюг, що пред’явили свої права на меч. У тій метушні мені вдалося прослизнути в підземелля, де я, згідно з планом, швидко знайшов сховище…

Ясновельможний пан Собеський швидко відшукав план підземелля. Ось воно – сховище.

– Кімнатка невелика.

– Саме так, ясновельможний пане, – кивнув помічник комісара.

– І?

– Древні святі книги, скриньки з мощами, ікони, барила із золотом та сріблом, кілька видів стародавньої зброї… А меча покійного гетьмана…

– Називай його мечем королевича Владислава, – звелів пан комісар.

– Але меча королевича Владислава не виявлено. – І, не чекаючи запитання, тут-таки виправився: – Поспішав, але обшукував ретельно.

– Отже, меча королевича Владислава там немає!

– Коли я повернувся на світло, що дарує нам Господь у милості своїй, набігли монахи й служки, відтягнули удову й законника до стіни того будинку, де розміщені келії. Тільки пан Пйончінський все ще намагався чіплятися до тих двох волоцюг. Хоча на колінах і з розбитим обличчям це було важко.

– Відзначимо його старання, – кивнув ясновельможний пан комісар. – Я так розумію, що цього убогого трударя Івана так і не знайшли?

– Ні, ясновельможний пане, – зітхнув помічник комісара.

– А ось тут я з тобою не погоджуся… Хоча… Якщо подумати… В житті нічого не трапляється такого, щоб це було однозначно погане або добре. Палиця завжди має два кінці…

– Згоден, пане комісаре! – вперше за час служби помічник перервав свого начальника.

Якуб Собеський суворо зиркнув на свого помічника, піднявся з-за столу і почав крокувати по кімнаті, розмірковуючи вголос.

– Якби меч був на місці, це зовсім не означало, що вдові його б віддали. Найпевніше ми побачили б документ, у якому покійний гетьман розпорядився долею меча… гм… королевича Владислава. І розпорядження було б таким, що й сам чорт ногу зломить. Конашевич був хитрим і мудрим. Де меч міг би бути? У Львівському братському монастирі, чи в якомусь іще монастирі або церкві, чи під підлогою в козацького сотника, чи в таємних місцях запорозьких плавнів, чи під дупою самого диявола? Нам би довелося тільки чекати і сподіватися, що хтось обмовиться або клюне на ту нагороду, яку ми були б змушені запропонувати. А тепер, якщо меч викрадений, справа здається простішою: попередити застави, відправити людей, розширюючи коло пошуку, задіяти інформаторів тощо… Ти бажаєш щось сказати?

Пан Дзевульський пом’яв у руках свою рогатівку[44], напрочуд скромну – сіре сукно, вовче хутро та перо чаплі за срібною пряжкою. Втім, вона прекрасно поєднувалася з непоказним жупаном[45] і делієм із короткими, але широкими рукавами поверх нього. Такий одяг, як і зовнішність самого пана Дзевульського, не впадають в око, не привертають уваги, не насторожують.

– Говори вже! – підвищив голос пан комісар.

– Мені довелося затриматись у монастирі. Ченці й служки бачили мене біля владик, тому й не запідозрили нічого такого… А русинською я розмовляю… Самі знаєте: народжений в Києві, звідси й мати моя. До того ж у мене був запас і горілки, й сала димного…

– Це зрозуміло. Говори, – заохотив помічника Якуб Собеський.

– Цей трудар Іван усім здавався несповна розуму. Такий собі, як кажуть місцеві, дурень. Але працьовитий і старанний. Кидали йому за роботу то черству скоринку хліба, то цибулину, а то й хресним знаменням дякували. Спав у стайні, перед тим її чистив і коням гриви розчісував. Любив він гриви чесати і коням щось шепотіти. Спершу гадали, чи не чаклунство, а потім придивилися і зрозуміли, що тільки з кіньми йому й говорити.

– Який він, той трудар?

– Ось і я питав. І дивна річ – ніхто його до пуття не запам’ятав. Зросту незрозумілого, бо ходив згорбившись. Пика завжди брудна. Волосся? З голови ніколи не знімав свій баранячий ковпак. Не говорив, а мугикав. В очі не дивився. Убогий – ото й усе. Та й мало хто з ним спілкувався.

– Чому так? У місцевого бидла з’явилося своє бидло, з яким соромно спілкуватися?

– Чимало з них стали ченцями знедавна, і в душі залишилося мирське. Співчуття ще вистраждати потрібно. А головне: марновірство і стародавні забобони все ще міцно вкорінені у свідомості навіть бувалих ченців. Ось і родима пляма під губою в цього трударя відштовхувала багатьох. Кажуть, що то знак диявола. У моїх мозавецьких краях[46] теж таке кажуть.

– Де пляма?

– Що? – не зрозумів пан Дзевульський.

– Пляма та родима де саме в нього? З’ясував? – постукав пальцем по кришці столу ясновельможний пан комісар.

– Так. Хоча було непросто. Але тепер точно знаю – під нижньою губою праворуч. Я одразу зрозумів, що це важливо для розшуку.

– Добре, – кивнув Якуб Собеський. – Хоча що тут доброго? Знову варіанти! Владики могли переховати меч і розіграти цей вертеп, обдуривши і нас з удовою, і цих незрозумілих духівників з волі покійного гетьмана. Із цими двома незнайомцями нам ще доведеться розбиратися. Бодай як із фальшивомонетниками та розбишаками. Інший варіант: хтось найняв майстерного злодюжку, який видав себе за дурня і справді викрав меч. Тоді його виставлять на продаж – і це добре. Та вже геть неймовірне: справжній дурень поцупив меч із-під носа п’яного сторожа і… Навіть не придумаю, що далі. Ну, скажімо, кинув у Дніпро або десь закопав, а де саме – забув. І що? Де його шукати? Переполошити весь Київ – чи він уже за міською стіною? Що київські брами?

– Варта вже попереджена. І меч шукають, і чоловіка з такою родимою ознакою…

– Що там брами… Адже стіни! Та які це стіни! Руїни! У валах прокопано городянами безліч лазів до дніпровської води. Лінь їм, бачте, через браму ходити. А ще стіни місцями впали. Й колоди вже на дрова розтягли. З такою стіною і на годину татар не затримати… Борони нас, Боже, від орди! А може, дурень заб’ється в якусь печеру і там сконає? Ох, видається мені, що хіба диво може нам допомогти швидко знайти слід цього трударя. Дурня – чи все-таки хитруна? Спостереження за монастирем посилив?

– Так, ясновельможний пане! Поки стіни монастирські не підняли – все як на долоні. Викопали навколо невеликий рівчак і кілки не особливо густо вбили. Певно, щоб корови й кози не забрідали. Та поставили два стовпи й будиночок для сторожі. Там покійний гетьман наказав залишати зброю при вході на монастирську землю. Це називається монастирською брамою.

– Гаразд. Іди. Я тим часом напишу розпорядження. Меч не повинен від нас вислизнути. Будемо сподіватися на диво Господнє. На те воно й диво! У нашій справі, пане Дзевульський, це лише жарт. Іди і готуйся в дорогу. Вовка ноги годують. А ось це справа певна!

* * *

Тим часом у покоях, відведених владиці Єзекіїлю, панувала гнітюча мовчанка, ще більш нестерпна через запах сальних свічок перед численними іконами. Брати Звані сиділи на краєчку скромної лежанки владики і похмуро дивилися на його розкішну бороду. А сам владика невідривно дивився на скромну ікону над головами гостей. Це була єдина ікона, перед якою згасла свічка.

Нарешті під владикою рипнула міцна лава. За два кроки він уже був біля маленького віконця.

– Сонце на захід пішло, – тихо повідомив єпископ.

– Ну і… – загрозливо процідив пан Бродський.

– Просто… вечоріє, – зітхнув і повернувся на лаву владика Єзекіїль. – А чи не прояснить нам ситуацію те, що написано рукою гетьмана?

– Владико! Ти бажаєш, щоб я порушив родове слово, дане покійному гетьману, і зламав його печатку до того, як мені буде передано до рук меч? – гнівно промовив пан Ковальський.

– І я не посмію порушити дану покійному гетьману присягу. Я присягав йому на… Це не важливо… Але я не порушу ту присягу, – твердо заявив і пан Бродський.

– Якщо так… – владика приречено розвів руками.

– Тільки не кажи, що уповаємо на милість Божу і на диво Господнє, – смикнув головою пан Бродський.

– Присягни, владико, що в трагедії цій немає твого наміру і тобі невідомо, де зараз гетьманський меч, – подався вперед пан Ковальський.

– Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм у Євангелії Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавітний обряд, бо свідком вірності слова або справи стає вже совість – голос Божий в людині.

І перехрестився владика, не відриваючи очей від ікони зі згаслою свічкою.

– Як усе дивно у вас, попів… – схопився з лежанки пан Бродський і став виходжувати з кутка в куток.

– І що тепер нам робити? – ще дужче спохмурнів пан Ковальський.

– Скоро вечірня молитва… Монастирський спільний стіл, а там…

Не закінчив єпископ. Двері в покої відчинилися, і в отворі з’явився чернечий ковпак.

– Владико Єзекіїлю! – почувся густий бас.

– Що тобі, сину мій?

– Слово до тебе від брата Сича.

– Він тут? – зрадів єпископ.

– Так, владико.

Єзекіїль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.

– Клич сюди.

У двері просочилася тінь. Тільки так можна було назвати людину, яка, не видавши ні найменшого звуку, не відкривши жодної частини тіла, укутаного у величезну схиму[48], та ще й не змусивши полум’я жодної свічки затремтіти, миттєво перетнула кімнатку і прилипла до вуха владики.

Єзекіїль задоволено кивнув, одразу дужою рукою відсунув тінь у схимі й із явним полегшенням велів:

– Розкажи, брате Сичу, голосніше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цікаво буде почути.

Так і не відкривши обличчя, брат Сич уклонився владиці й, ставши впівоберта до гостей, промовив:

– Справа моя мала. Слухай, дивись, запам’ятовуй. Як і велено, пішов я з ченцями до воріт подільських, що відкривають довгий шлях на Канів і Черкаси. Стали дивитися на птицю високу…

– Та на баб київських! – голосно вигукнув пан Бродський. – Суть кажи!

Затремтіла схима, та швидко заспокоїлася.

– Ага, бачили ми, як варта біля воріт усі вози, що виїжджали з Подолу, оглядала й кожній особі чоловічої статі в обличчя уважно дивилася. Шукали, кого їм було велено. Після полудня, години за три, перевірити ту роботу прибув один чоловічок, уже знайомий мені від сьогоднішнього ранку. Ось тільки вранці він був із нігтик – чорнильна душа, помічник нотаріуса, а зараз йому начальник варти як панові вклонився. Та, доповідаючи, тільки руками розвів. А ще за годину й сталося те, про що я й прийшов доповісти. Влетів у ворота з дороги пан знатний на красені-коні й почав кричати та махати шаблею. Чорнильна душа ледве його заспокоїв. Став розпитувати, що і як. А коли зрозумів, то послав шістьох вершників на шлях черкаський, а сам зі знатним паном поскакав у бік Замкової гори. Серед варти були наші русини з міських козаків. Та ти й сам, владико, знаєш: на Подолі, та й в усьому Києві всі одне одному якщо не родичі, то куми. Незабаром з’явилися й перехожі, що були свідками того, від чого пан так розгнівався.

– Кажи, – звелів Єзекіїль.

– Дозволь, владико, розповісти так, як мені з тих розмов побачилось.

– Не муч, – не витримав пан Бродський.

– Отже, так. Знатний пан на багатому коні в оточенні четвірки своїх гайдуків їхав у службових справах до київського воєводи. Звати того пана Іван Ружинський, він пан підстароста[49] черкаський і канівський. Поспішав, тож особливо на дорогу не дивився. Хто ж посміє такому панові дорогою не поступитися. Селяни з мішками й кошиками в кущі та на пагорби стрибають. Вози, волокуші та чумацькі мажі миттю на узбіччі застигають. Дорогу шляхетному пану! А тут на тобі! Кума горішки принесла! Трапився на худому конику холоп-тугодум, і якраз посеред дороги. І бачить дурна голова, що пан на нього коня скерував, але стоїть, ніби скам’янів. Погребував пан збити його з дороги – зупинився й нумо волати та батогом погрожувати. Кричить: як звати, хто пан у тебе, з якого гною черв’як виповз?! Холоп, бидло, свиняче рило, пся крев та інше, вам відоме. А той дурень дивиться в очі пана та й каже: «Я не холоп і не бидло. А я є пан, ім’я мені Коцький. А їду я з бенкету, який на мою пошану дав сам воєвода київський»! Тихо так сказав, але багацько люду почуло те, та й почали одне одному переказувати. Так що скоро зібрався біля них натовп. Після ринкового дня багато люду по селах розходилося. А люд то жвавий, торговий, до вистави охочий.

– І що нам з того пана Коцького? – все ж не витримав пан Бродський.

– А те, що… – почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати більшої ваги своїй звістці. Та потім продовжив: – Зі слів перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як і наш трудар Іван. До того ж мітка, вам відома, так само в нього під губою! І ще… До сідла конячини була прив’язана ганчірка. Можливо, в неї був загорнутий меч…

Змітаючи брата Сича зі шляху, виконавці волі гетьмана кинулися до дверей.

– І кроку не смій ступити! – зриваючи голос, закричав владика Єзекіїль.

* * *

«Яка селюча душа! – в гніві подумалося панові Ружинському. – І чого він там стоїть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».

Та купа гною складалася з двох живих істот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусі, зі смушевим ковпаком на голові, в полотняних вузьких штанях земляного кольору і в грубих поршнях[50] на босу ногу. Під ним був безпородний кінь якоїсь дикої масті – забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всій спині, грива й хвіст рудо-коричневі, темніші за шкіру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише більш інтенсивно забарвлені в районі зап’ястних і скакальних суглобів. Витонченістю ця чотирьохкопитна істота не вирізнялася. Та й холкою коник був на лікоть нижчий від панського красеня-скакуна.

Відмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирішив, що ні батіг, ні, Боже борони, благородна шабля не торкнеться цього хробака. Досить буде, якщо гайдуки стягнуть його з коня й пригостять десятком батогів.

Так, цього було б досить… Та як же все несподівано повернулося!

І як зараз гидко в грудях, коли доводиться викладати цю дурню самому ясновельможному панові комісару. Та ще й уточнювати, коли просить про це сам пан Собеський!

– Так! Так цей дурень і сказав: він пан Коцький! Тоді й почався бунт!

Вимовив це і згадав, як роззирнувся тоді довкола. На землі, що належить польській короні, навколо нього і його гайдуків зібралася добра сотня підданих Речі Посполитої, для яких він, підстароста від польської влади, був як будяк серед хлібного поля. Пишний і не позбавлений привабливості будяк – та лише бур’ян посеред корисного злаку. На землі, яку він міцно тримав корінням закону й права, пан Ружинський зараз відчував себе чужим і беззахисним. Як той-таки будяк перед мозолястими руками селянина, що прийшов його викорчовувати.

Губи підстарости тоді стонкли на нитки. Ніс засмикався, змусивши пишні вуса злітати й опускатись, як крильця переляканої птиці. Рука вп’ялася в рукоять шаблі й почала повільно тремтіти.

– Заколот намислив, хлопе? Пся крев! – вигукнув пан підстароста, витягаючи шаблю.

– У пана Коцького кров не собача, а котяча. Хіба пан не знає?

У відповідь на слова холопа натовп ожив, зашумів, а в далеких рядах почувся дружний сміх.

Усім була добре знайома історія пана Коцького. Ту казку матері часто розповідали своїм ледь навченим ходити й слухати діткам. Кумедно виходило: старого кота, не здатного вже зловити мишу, відвезли в ліс. Так і згинув би вусатий, та натрапив на хитрющу лисицю. І всім звірам розповіла лисиця, що оселився в неї дужий і сердитий пан Коцький, тож потрібно приготувати великий бенкет, щоб задобрити того пана. І обіцяла привести свого гостя на бенкет, але з умовою, щоб усі добре заховалися. Побачив кіт ситний стіл – та від задоволення вигнувся й занявчав. І той нявкіт звірі сприйняли за слова: «Мало! Мало!» Кабана вкусив комар, той крутонув хвостом, а кіт, думаючи, що це миша, кинувся на кабана. Налякані звірі втекли, а потім бідкалися, що пан Коцький заледве їх усіх не з’їв.

Слухав ту казку в дитинстві від своєї руської няньки й підстароста канівський та черкаський, тоді ще син православного руського шляхтича. Ставши католиком і домігшись високого становища, пан Ружинський тепер дитячу казку приймав як приховану загрозу польському пануванню на руських землях. Кіт – забитий і виснажений народ руський, у якого все ж є гострі пазурі й зуби. Хитрюща лисиця – підбурювач із непідвладних і диких запорозьких країв. А жирний і тупоголовий кабан… відомо хто. Варто його добряче налякати – і побіжить він без оглядки далі, ніж очі бачать.

Слід докласти зусиль, щоб холопи назавжди забули цю казку і цього пана Коцького. Втім, якщо вдуматися, то всі казки дніпровських земель містять підбурювання до заколоту. Зрештою, як і їхні пісні, якщо в них вслухатися і вдуматися.

Напевно, в ту мить про це думала вся чернь, що зібралася на слова неперевершеного у своєму нахабстві холопа. Лише кілька хвилин тому ці людці в страху відсахнулися б від блиску шаблі ополяченого шляхтича. Кожен був би сам за себе. Тепер вони з глумливими усмішками на губах стояли пліч-о-пліч. І від цього ставало страшно. Натовп уже встиг відтіснити від пана його гайдуків і далі стискався навколо підстарости. Безсилий пан Ружинський піднявся на стременах і потряс шаблею над головою.

– Пся крев! Ти, холопе, ще дізнаєшся, яка важка рука в підстарости пана Ружинського! І ви всі дізнаєтеся.

– Та й моя не дитяча, – знизав плечима холоп і показав законникові великий, як для його худющої статури, кулак.

– Що, ляху, страшний той кулак?

– Не звик до того пан польський.

– Добра груша, та зуби ломить… – зусібіч почулися вигуки. Ба більше: в підстаросту та його гайдуків полетіло каміння, грудки землі, мочені яблука, що віддавали погребом, торішні овочі й навіть дорогі в ціні курячі яйця.

– Заколот?! Бунтувати надумали, холопи невдячні?! Батогами вас, бидло! Кров’ю захлинеться! Кров’ю! – вигукнув тоді пан Ружинський і під усе голосніший сміх натовпу змушений був погнати коня до фортечних воріт.

А там… Там погодилися одразу відправити варту на придушення бунту. Добре, що ще відрядили півдюжини верхових у погоню за тим нахабним холопом. А ще пан Дзевульський чемно, однак наполегливо просив усю цю прикру подію негайно викласти панові комісару. І той, звісно ж, зробить усе необхідне для затримання й покарання знахабнілої черні. Ось тільки пан комісар усе більше цікавиться тим холопом.

Чи мав той холоп дивний вигляд? Холоп є холоп, і чогось іншого чекати від нього годі. Певно, сільський дурень із головою, набитою половою. А щоб іще жалюгіднішою і нікчемнішою була його доля, диявол вдарив по губах дурня печаттю. Щоб він рота зайвий раз не відкривав. Що з речей при ньому? Торбинка біля сідла, та ще з іншого боку палиця або щось таке. Незрозуміло, бо було воно загорнуте в ганчірку…

– Значить, все ж дурень, – чухаючи носа, тихо вимовив Якуб Собеський.

– І шлях він тримає на південь, вздовж Дніпра, – дозволив собі вставити слово Антонім Дзевульський.

– Навіть слід не плутає. Виїхав на шлях і прямує до порогів дніпровських. Як усе просто і навіть смішно, – усміхнувся пан комісар.

– Дурень їде до запорозьких розбійників. Туди він і везе вкрадену річ. Думає, що запорожці золотом віддячать. Казочок про тих розбійників наслухався. Заріжуть і на корм сомам столітнім пустять. Істинно дурень. І, здається, зовсім не поспішає. Гадаю, мої люди вже його схопили, і слід приготувати келихи для гучного вівату!

– З якої нагоди віват, панство? – здивувався підстароста, з нерозумінням спочатку подивившись на пана Дзевульського, а потім і на пана комісара, який задоволено потирав руки.

«Дурень дурнем, а все ж їде на коні. І де він його взяв?» – ця думка неприємним холодком пройшлася по потилиці Антоніма Дзевульського. Але чи варта вона того, щоб затьмарювати «віват»?

* * *

– Пан Коцький… Пан Коцький… Чуєш, Пластуне, що мені придумалося? А пан мало не луснув. Добряче ми йому під хвоста реп’яхів напхали. Ну, то таке. Нам на користь. І людям сподобалося.

Пустивши свого незграбного коника неспішним кроком, парубок ще деякий час усміхався людям, які йому махали рукою або щось підбадьорливе вигукували. Але вже за три сотні кроків тих, хто бачив його сутичку з пихатим паном, не стало. Одні пішли на Поділ і вгору на київські пагорби, інші з виторгом поспішали загубитися в малих селищах над Дніпром, треті подалися хто куди, а хтось із кумом звернув у шинок на перехресті. Все менше піших, верхових та возів почало траплятися по дорозі. А коли сяде сонце на пагорби, дорога й геть спорожніє.

Кожен знає, що варто небесному світилу вмоститися на відпочинок, як одразу звідусіль темінь лізе, а разом з нею і всіляка нечисть на шляхи. Сподівається, що їй пощастить і вона застане п’яного дядька на возі або молодицю, що в куми наливочку пила й затрималася. Чи краще монастирського служку або ченця. З ними веселіше. Як почують ті вчені душі якийсь свист незвичайний або вітер їх раптом за бороду схопить чи ковпака з голови зіб’є, то одразу ж почнуть руками хрести махати, на чотири сторони плювати та дулі тикати. І все це при молитві гарячій, що з нагоди такої доречна.

А з ким ніколи не зв’язується нечиста сила, то це з козаками. У них завжди при собі зброя. А зброя – то залізо. Його бояться всі, від дрібноти нечистої – лісовиків, польовиків, нявок та інших бісиць – до таких могутніх демонів, як Блуд, Вій та Вихор. Козак не злякається ні шуму голосного, ні виду пекельного. Метне ножа – і все! На одну нечисть менше. А ще є запорозькі козаки – січові! Від них бісове поріддя тікає щодуху, наче то не люди якісь, а сам його батько-диявол у гніві!

Тільки парубкові вся ця нечисть не страшна. Не те щоб він надміру хоробрим був, а просто народився такий. Ото й вибрався на великий шлях та в дорогу далеку, коли сонце позіхати починає та свої руки-промінчики до живота підтягує.

– Ось і добре. Менше народу – ширша дорога!

Парубок підвівся на стременах свого дивного коня і глянув, що там попереду. Потім обернувся й побачив, що на шляху, який він уже здолав, практично не залишилося подорожніх. Тільки клуби пилу, а в тій хмарі вершники вмілі. Поспішають, гукають на коней своїх добрих, та ще й нагайками шмагають безжально. Ну, то їхня справа. Та тільки парубок аж ніяк цьому не зрадів.

Ліворуч від дороги першою зеленню милував око луг. Іще боязко, та все-таки торкнулася зелень і стіни неспокійного очерету. Над ним тоненькими вогниками ще зовсім юного листя світилися вікові верби, дуби і ясени. Їхні все ще чорні стовбури й гілки виразно вимальовувалися на полотні смарагдово-синього Дніпра. Його неймовірної ширини стрічка вела далеко вдалину, так що салатова смуга лівого берега ледь прозирала. І десь там, у неймовірній далині, той ніжний колір насичувався і повертався назад до правого берега, нависаючи над ним уже урочистою блакиттю. А під тією блакиттю, праворуч від дороги, круто зводився пагорб, по якому весна-малярка вже кілька разів мазнула своїм пензлем, пробудивши до життя ніжне листячко шипшини, барбарису, калини та вовчої ягоди. Над тими кущами вже готовий був розквітнути бузок, досхочу напившись срібної води з численних джерел і навіть кількох маленьких річечок. А ще наливалися свіжістю гілки диких вишень та груш. Лише їм із безлічі видів дерев удалося вхопитися корінням за такий важкий ґрунт.

– Шлях у нас буде довгий. Краси ми ще нап’ємося. А тим часом… Потерпи, друже Пластуне. Потерпи. Маємо піднятися на ту гору.

Парубок ласкаво потріпав рудо-коричневу гриву коня. Кінь згідно кивнув і, вибираючи зручний для себе шлях, почав стрибками підніматися догори. Худе, жилаве тіло вершника не було для нього тягарем.

На півдорозі до вершини його грізно окликнули.

– Гей! Куди їдеш? Нумо мерщій назад. Тобі кажу! Чуєш, хлопче, не гніви, бо стрельну.

Але парубок тільки погладжував роздуту від напруги шию свого Пластуна і навіть жодного разу не озирнувся на шістьох вершників, що спинили своїх коней на дорозі, так і не наважуючись піти за ним.

– Сам лізь! – огризався, мабуть, до старшого один із козаків. – Куди? Ці кущі з мене весь одяг зірвуть, а з коня шкуру.

– Та це ще дрібниці, – вторив йому інший козак. – А кінь спіткнеться, або потрапить копитом в ущелину, або за корч зачепиться! І все! Покотиться вниз. І коня втратиш, і собі голову звернеш.

– Та що казати. Якби там бодай ґрунт. А то каміння та глина. Не втриматися…

– Хіба що лізти без коня…

– І все ж стрельнути для остраху можна…

На всі ці слова старший із козаків у гніві заволав:

– Ви козаки чи баби біля криниці? Ану пустімо мушкетика! Тільки не вцільте здуру. Він нам живий потрібен.

Пролунало кілька пострілів. Парубок на це й головою не повів. Як йому вдавалося залишатися в сідлі при такому крутому підйомі, та ще й коли його неймовірний кінь так часто стрибав, – зрозуміти було годі. Як і те, що могло змусити тварину долати пагорб, іноді навіть підгинаючи передні ноги й направду повзучи і не звертаючи уваги на виступи гострих каменів, сипучу глину, колючки кущів та слизький мох.

Усе ж кілька козаків подалися навздогін тим самим шляхом, який вибрав для підйому незвичайний кінь і його нерозумний господар. Але вони не дісталися й третини гори, а кінь вже виніс парубка на її гребінь.

– Бач, який ти, мій Пластуне. Цікаво, чого це люди вирішили такою крутизною підніматися. А ти молодець, швидко впорався. Ноги твої від крові омию живою водою. Є тут така. Сам її пив. Ох і зуби вона ломить! Але то правда – вода жива!

Кінь повернув голову і ніжно потерся ганашем[51] об коліно вершника. У відповідь парубок дістав із мішка яблуко і простягнув його на долоні. Пластун оголив міцні молоді зуби – і частування зникло.

* * *

Рано-вранці, минувши хиткий міст через малий рів – завширшки не більше двадцяти п’яти стоп і глибиною в зріст людини, – панове Звані не стали квапити коней. Після задушливої келії і занадто короткого сну хотілося вдихнути на повні груди свіжість весняного ранку. Той ранок обіцяв приємне денне тепло і зачаровував синім безхмарним небом. Назустріч по дорозі все ще тяглися на міські базари навколишні селяни на своїх тихохідних возах, або вели в поводу завантажених коней, або й просто несли в луб’яних кошиках, полотняних мішках та вербових коробах усілякий крам на продаж і обмін.

– Плохенька фортеця, – озирнувшись на дерев’яні низькі стіни, що оточують Поділ, усміхнувся пан Бродський.

– Навіть татари легко перескочать, – підтримав його пан Ковальський. – А проти великого калібру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горі міцний.

– Хіба?! – чи то запитав, чи то засумнівався його співрозмовник. – Повільно поляки його зміцнюють.

– Довго облоги не витримає.

– Ні, не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.

– Хтозна, – знизав плечима пан Ковальський.

– Всяке буває, – роздратовано буркнув пан Бродський.

На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого – але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів – чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка – але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були – і це, з виднихи[52], аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова – щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво – можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.

Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги його королівській милості!

Правильне прикриття. А те, що не до душі воно панові Ковальському, – то його особиста справа.

– Я вперше в цих місцях, – зізнався пан Бродський.

– І мені раніше не випадало тут бувати. Хоча про них мені багато відомо.

– Он як! – здивувався попутник.

– Ось їдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе місце – Печери! Перші християни-відлюдники викопали їх тут, щоб таємно молитися Богу і ховатися від язичників. Але не те для мене було б цікаво…

– А що ж?

– Чував я, що є в тій горі ціле місто з келій і тунелів. І є там могила святого на ім’я Іоанн. Коли відчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братією і почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божої, увійшов у неї лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так і стоїть – нижня частина тіла в землі, а верхня, нетлінна, вся на видноті. Ченці дозволяють на святого поглянути, як і на багатьох тих, хто упокоївся в глибині гори. Цікаво мені на те подивитися. Чи вони схожі на ті мумії, які я бачив у Єгипті? Здається мені, що в цих печерах на глибині взимку тепло й сухо, і влітку сухо, але прохолодно. Немає в них вологи, як у гробницях фараонів. Тому небіжчик висушується, а не гниє. Коли повернуся, неодмінно сходжу туди й пересвідчуся. Утру носа декому з колишніх друзів! А може, й сьогодні дещо побачу.

– Але ж і жахи ти розповідаєш, пане Ковальський. Висушені мерці, – скривився пан Бродський, а потім з цікавістю глянув на попутника. – А Єгипет – це в якій землі?

– Африка це! Африка, – ледве стримуючи усмішку, відповів той.

– Африка… – ображено пробурмотів пан Бродський.

– Якщо буде на те воля Божа, то і в Африці побуваєш.

– Ще скажи в Стамбулі, – голосно засміявся той.

– Investigabiles viae Domini![53] – склав молитовно руки пан Ковальський.

– Що? Мову русинську й польську знаю і розмовляю добре. А це по-якому? – хитро примружив око пан Бродський.

– Латина! Означає: ніхто не знає своєї долі! Латина – мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку…

– Не буду, – серйозно відповів пан Бродський. – Зрозуміло, що ми не з одного куща ягоди і в науках у нас різні наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумів, оця дорога праворуч і приведе нас до тих Печер.

Пан Ковальський мовчки кивнув.

* * *

Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровність. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, – аж тут перед паном комісаром постав старший із тих козаків, що мали привести дурня. В подертому жупані, брудних чоботях і до колін мокрих штанах. Він був блідий, і спершу годі було збагнути, що белькоче.

Лише після численних уточнень ситуація прояснилася. У дурня виявився не кінь, а справжнісінький чорт, який миттю злетів на найвищий під Києвом пагорб, зарослий тереном, і ніщо живе не могло пройти крізь ці колючі кущі. Але козаки на те й козаки. Вони прорвалися на вершину, з якої було все видно. Тобто дуже далеко. Бачили вони дурня і його чотирикопитну тварину («Чорта!» – перехрестився козак). Кроків за п’ятдесят були цей жовтий диявол і його вершник. Рухалися неквапно, та раптом… просто розчинилися в повітрі. Ось щойно були – і ось їх уже немає. До темряви козаки шукали слід чи бодай щось, що підказало б, куди ці біси поділися, але так нічого й не знайшли. Була думка: подалася ця парочка в печери! Але вирішили, що в тому святому місці нечисть одразу загинути повинна.

– Обшукали печери? – тихо запитав пан комісар.

– Не наважилися, але всі п’ятеро козаків залишилися. Може, щось побачать або почують! – відповів старший козак і запобігливо всміхнувся.

Варто було козаків покарати, причому показово. Але краще вже стратити, ніж точно знати, що скривджений реєстровий козак тут-таки подасться на Запорожжя і стане буйним та озвірілим на пана комісара й польську шляхту лицарем, як вони себе величають.

На тому віват і закінчився. Пан Ружинський подався до воєводи у своїх справах, а Антонім Дзевульський негайно вирушив шукати дурня в лабіринті чернечих печер.

Чи спав Якуб Собеський? Ні, це не можна назвати сном. Це було розуміння, що необхідно виспатися, щоб із першим променем сонця накреслити в голові й на папері план затримання… Точніше – пошуку меча королевича Владислава. Але щойно пан комісар занурювався в сон, у його голові тут-таки розкладалися відомі йому карти й атласи, від іще плоскої землі Фра Маура[54] до карти світу Ортеліуса[55], від перших атласів Земної кулі Меркатора до сучасних карт Швейцарії і Німеччини, створених після відкриття в 1615 році професором математики Снелліусом способу тріангуляції.

Уявлялася й карта Речі Посполитої, яку все ще ніяк маститі картографи не закінчать. Але в голові Якуба Собеського ось вона – найточніша. Воєводства, землі, річки, озера, моря, міста, фортеці. Все на своїх географічних місцях і позначене суворою латиною. Ось GROSSPOLEN – земля польська, а ось і литовські, чорні – Бобруйськ, Мозир, і білі землі – Мінськ, Вітебськ. Ось Підлісся, а в його центрі Пінськ. Землі Галицькі, Подільські, Київські…

А ось і сам Київ. Униз по Дніпру Трипілля, Трахтемирів… У тому містечку, серед урвищ, на неприступній скелі причаїлося зміїне кубло – Cloistredes Roux, русинський Успенський монастир. За його міцними стінами часто ховаються бунтівні козаки. Там заліковують рани запорожці. Там у покаянні закінчують своє життя престарілі комишові лицарі. Там-таки вони ховають награбовані скарби. У підвалах надійніше, ніж у плавнях. А ще біля Трахтемирова зручна поромна переправа через Дніпро.

Слід терміново розпорядитися, щоб виставили козаків біля монастиря і при міських брамах. Можливо, той дурень саме туди шлях тримає! Адже до Порогів таки далеченько! До них ще потрібно пройти кордони біля Канева, де стоїть цілий козацький полк реєстрових! А нижче по Дніпру тим паче не пройдеш. Там Черкаси, землі пана підстарости Ружинського! Хай негайно вирушає у свої володіння й організовує кордони на всіх дорогах. А якщо станеться неймовірне і проскочить трудар ці кордони, то нижче, за Черкасами, геть дикі землі, не кажучи вже про зловісний Чорний ліс[56]. У тих хащах і болотах гніздує розбійний люд. Іноді й татари ховалися в ньому для несподіваних набігів на Київське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Белзьке, та навіть на Руське воєводство[57], розташоване біля самого порога Великої Польщі.

Та й від цих диких земель ще ой як далеко до Запорозької Січі. Хоч скільки йди – пустка! Жодного житла. Самі лише бурдюги[58], курені, жердяні хати та шалаші розкидані на багато й багато миль одне від одного. І в кожному тому житлі, знову ж таки, розбійник із закривавленим ножем.

Хоча повинні були бути тут фортеці, остроги та застави, а в них нести службу вірні королю війська.

На думку короля Речі Посполитої Сигізмунда II Авґуста і Великого сейму, на землях за Порогами повинні осісти й вибудувати остроги реєстрові козаки Війська Запорозького. 5 червня 1572 року було передано на Запорожжя грамоту, в якій пропонувалося запорожцям іти на королівську службу! А служба є служба! У походи виходити тільки за наказом короля і туди, куди він вирішить. На сусідів самовільно не нападати, навіть якщо табуни коней самі просяться до рук. Торгові шляхи охороняти, а не грабувати купців, – і ще багато іншого, що повинні робити воїни на державній службі. За це призначені привілеї, платня і надаються земельні наділи. Охочих (в розумній кількості) записали до реєстру, і стали вони називатися реєстровими козаками, які в державних документах іменувалися «Військом Запорозьким»! Так з’явився новий стан у Речі Посполитій – козацтво! Це ще не шляхта, але вже не селяни й не міщани. Давши таку назву, милостиві королі Речі Посполитої відтоді наголошували, що всі інші козаки, перш за все ті, що сидять на Січі, опинилися поза законом!

Сидіти тверезими у фортецях і в заставах буйним розбійникам запорожцям не хотілося. А ще віддавати уряду майже всю здобич – це однаково, що самому собі пузо розрізати. Та ще січовики одразу збагнули: реєстровців виставляють, щоб тримати в узді вільних козаків! Отримувати платню добре, але підкорятися – ніколи! Так і залишилося на Січі військо вільних козаків, яких для того, щоб уникнути плутанини, тепер називали «Військом Запорозьким Низовим»!

А ще «низові лицарі» часто глузували з реєстрових. Адже воєводи, та й місцева шляхта, не визнавали за ними козацьких прав, змушували відбувати різні повинності, платити всілякі збори, забирали майно, піддавали їх таким самим утискам і приниженням, як і своїх підданих – холопів. Часто-густо порушувалися права козацької старшини: обмежували в праві торгувати, тримати промисли, шинки та інше. Що ж стосується самого польського уряду, то він завжди дотримувався однієї політики: коли з’являлася потреба у війську, він закликав заможних селян і дрібну православну шляхту вступати в реєстр, а коли така потреба зникала – виключав нових козаків зі списків.

Така непевність у завтрашньому дні аж ніяк не сприяла тому, щоб реєстровці осідали ближче до порогів, а в ідеалі за ними і ще далі – в самому серці Дикого поля. Зрозуміло, що лише озброєна і навчена людина могла вижити й організувати господарство на тих землях. Селяни й чути не бажали про казково багаті угіддя за Чигирином. До того ж на Придніпров’ї робочих рук і так було занадто мало. Тому шляхетні господарі з інших воєводств, яким були даровані землі на Украйні, запрошували, а чи й погрозами переселяли зі своїх маєтків на ті простори селян та ремісників, обіцяючи звільнення від податків на тридцять років. І все одно ті землі нагадували пустку.

Так що блукати на самоті по Правобережжю – справа просто марна.

Та й з лівого боку Дніпра шлях за пороги анітрохи не легший. Тут завжди є татарські чабани, що охороняють стада коней та отари овець. Часто проносяться чамбули[59], ворогуючи між собою за пасовища, воду і верховенство роду. А головне: ординці завжди в пошуках здобичі та бранців.

Ще нипають різні ватаги під виглядом мисливців, охоронців худоби або дрібних купців. Ці так само шукають здобичі й полонених для продажу та обміну. А ще забирають худобу – і самі рятуються від більш сильного супротивника. Тож і на лівому березі життя немає. Там нізвідки прилітає стріла, аркан, а з трави вмить піднімаються сотні вершників, що сиділи в засідці. Там сплять або в сідлі, або в густій траві, намотавши повід коня на руку.

І ще важлива перешкода. Точніше, безліч перешкод! Сула, Псел, Ворскла, Оріль… Це ще не повний список великих річок, що впадають у Дніпро з його лівого берега, – і всі їх потрібно подолати. А ще сотні малих річок та протоки, навколо яких болота…

Ні по правій, русинській стороні Дніпра, ні по лівій, з її Диким полем, дурень не пройде! Та все може виявитися значно простіше: сидить дурень у лабіринті чернечих печер і не знає, що комісар сейму, ясновельможний пан Якуб Собеський, через нього позбувся сну.

У тих роздумах Якуб і зустрів перший сонячний промінчик, що наполегливо вимальовував на підлозі спальні контури віконця.

Не випивши вина і не з’ївши й крихти хліба, пан комісар звелів сідлати коня і в оточенні власної охорони поспішив до монастиря на Печерських пагорбах.

* * *

Антонім Дзевульський ось просто зараз упав би на копицю сіна й забувся б довгим міцним сном. Сил не було ні діяти, ні думати.

Добре козаки свою справу знають. Ще до прибуття пана Дзевульського місцевість оточили – не полінувалися. Двоє залишилися близько – монастирські землі оглядати, а троє верхи в різних напрямках вирушили. З козацьку милю риссю промчали, на кожен пагорбок піднімалися, на кожен дубок влазили. Місця відкриті, далеко все і всіх видно. А дурня ні на коні, ні без коня немає!

Отже, він у печерному місті, яке чи не тисячу років усе риють і риють монахи. Ніхто не забороняє спуститися в той лабіринт, але мало хто з мирян наважиться ненадовго і недалеко зайти в підземний світ, сповнений святості й таємниць. Там без супроводу ченця людина швидко втрачає орієнтацію, якщо вона зайшла за ріг або у відгалуження коридору. Навіть маючи смолоскип! Та смолоскип, навпаки, шкодить, коли несподівано й страшно виринає з непроглядної темряви то напівзасипана келія, з якої стирчить людська кістка, то ніша в стіні, де цілі століття спочивають висушені до тіла дитини ченці, обдаровані святістю. Або з підземного вівтаря дивиться майже чорна ікона…

Архімандрит Києво-Печерської лаври високопреподобний отець Єлисей[60], вислухавши помічника комісара сейму, всміхнувся і, покликавши ченця, сказав Антоніму:

– Цей ієромонах найкраще обізнаний із підземною частиною лаври. Веди, отче Гавриїле, цього католика, куди він забажає. До святості доторкнутися кожному вільно. Може, це йому допоможе. Хоча…

Архімандрит махнув рукою і пішов у своїх священичих справах.

Йти, куди ведуть, чути мертву тишу і сподіватися, що смолоскип у твоїй руці і в руці приставленого ієромонаха Гавриїла не згасне від раптового протягу, – вже страшно. Одна справа просто боятися, інша – обімліти, шкірою відчувши присутність чогось живого, здригнутися від тихих слів молитви, які, здається, доносяться з глухої стіни тунелю. І вже геть нестерпно, коли холодні мурашки пробігають по спині. А все те від того, що в непроглядній пітьмі хтось кашлянув.

Тунелі роздвоювалися, різко повертали, опускалися й піднімалися. Уздовж них траплялися ніші з запасними свічками, кресалом, а то й смолоскипами. В інших виїмках чорніли шматки дерева, металеві ланцюги, а то й узагалі невідь що.

– А може, тут зник? – чи то насмішкувато, чи то сумовито мовив чернець і звернув праворуч.

То була самітницька келія, готова прийняти мешканця до його останнього дня.

Антонім заглянув у вузький лаз, у який насилу могла пролізти людина. Нора – нічого іншого й не скажеш – завдовжки в людський зріст. Посеред келії проритий ровик на всю довжину, глибиною по коліно людині. З одного боку рівчака – лежанка з оберемком сіна, з іншого – столик на одну дошку. Оселившись у такій ніші, чернець-подвижник міг сидіти на лежанці, опустивши ноги в рівчак; міг стояти на дні того-таки рівчака, ба й піднятися на повний зріст. На протилежному боці від лежанки було кілька маленьких ікон, лампадка, якісь глиняні посудини і скам’яніла просфора[61].

– Часто подвижникам та ямка слугує ложем, а по смерті – могилою, – глухо вимовив ієромонах Гавриїл.

І Антонім погодився сам із собою – в цих завдовжки кілька верст[62] сплетіннях тунелів, проходів і коридорів, а також у сотнях келій, десятках церков і молитовних місць знайти того, кого приховують, не зможе ніхто.

А дурня, якщо він тут, найпевніше будуть приховувати. І зовсім не обов’язково, щоб той, кого шукають, по своїй волі або випадково опинився саме у святих печерах. На київських пагорбах чимало таємних підземних місць. І часто вони з’єднані між собою. Самому ієромонаху Гавриїлу відомо на схилах уздовж Дніпра до п’яти десятків печер. А ще є печери й ходи у Звіринці. Є й Варязькі підземелля – там колись жили розбійники-варяги, які безжально грабували купецькі судна, що пропливали по Дніпру. У кожній київській церкві і в кожному монастирі є підземні приміщення й ходи…

– То що…

Ієромонах розвів руками, даючи зрозуміти, що доручення його високопреподобія архімандрита Єлисея виконав і просить гостя йти геть із лаври. Він мало не перехрестив на прощання католика, але вчасно схаменувся і, вказавши смолоскипом на сходинки вгору, за мить розчинився в темряві.

Це було неймовірним блаженством – знову опинитися під Божим світлом. Антонім душею зрадів, коли вибрався на поверхню.

Годі збагнути, як людині приходить думка стати кротом і будувати собі житло під землею. Та яке житло – могилу! Собі живому! Відомо, що перші християни заглибилися в катакомби Рима. Але їх переслідували, спалювали, віддавали на поживу левам. Минув час – і тепер ніхто в Європі не влаштовує монастирів під землею. Тільки на землі, і якомога вище! А ці православні, як мурахи, тягнуться під землю – і все щось там ховають, ховають. Може, там гори золота? Або щось іще важливіше? Не розуміє католик Дзевульський цих православних – геть чужих йому людей. От було б добре, якби назавжди на руських землях зникло православ’я. Щоб народ християнський прийняв і душею, і серцем єдину всесвітню віру![63]

Страх і тільки страх відчував католик Антонім у Печерах, і його зовсім не цікавило, що відчуває в товщі землі православний монах Гавриїл і сотні таких, як він. Нехай вони там у темряві і в дурості своїй зсохнуть, а панові Дзевульському милий Божий світ!

При сонячному світлі, в прохолоді й свіжості ранку пан Дзевульський дав короткий звіт ясновельможному панові комісару й знову взявся оглядати все те, що вже багато разів оглянули козаки і чини з таємної служби. Навіть ще раз особисто перевернув копицю сіна.

От би впасти і заритися в тому сіні, але…

Не спускає пан Собеський з Антоніма свого пронизливого погляду. Хоча б голову опустив на мить. Адже покликав у лавру двох козаків реєстрових і, здається, захоплено з ними розмовляє. Стоять вони біля пана комісара і нетерпляче мнуть за спиною вуздечки. Видно, не звикли говорити з ясновельможним паном, а може, дуже вже поспішають. Але ж часто кланяються і статечно відповідають на запитання. Видно, сподобалися вони панові комісару. Кожному з козаків вручив він по золотому і напутньо перехрестив. Бачив здалеку те пан Дзевульський, а облич козаків так і не розгледів. Тільки спини їхні широкі в однострої, здається, Уманського полку. Здаються знайомими ті спини, та підійти – а якщо той запитає: «Знайшов? Ні! Ах ти ж…»

Ні, краще вже подалі від ясновельможного пана поки що триматися.

Козаки до землі поклонилися тій щедрості, спритно вскочили в сідла і з місця взяли своїх міцних скакунів по-козачому – в кар’єр. Щоправда, в них є свій термін такого різкого початку руху – навзаводи!

Надто вже відрізняються козаки-русини від люду польського, а тим паче від шляхти. Та головне, що реєстрові козаки перебувають на службі короля Речі Посполитої. А що багато в них старих звичаїв – на це потрібен час. Не всі вони душею і тілом справжні слуги короля, але чимало реєстрових сумлінно несуть службу і вірні присязі.

Про це говорив Якуб Собеський, коли він і його служба покинули землі печерного монастиря і нешвидким кроком вирушили на Замкову гору. Нешвидким, бо в пана комісара від тяжких роздумів і безсонної ночі страшенно розболілася голова. Але він старанно це приховував за ласкавою усмішкою і роздумами вголос.

– …Правильно й те, що багато потрібного і важливого зробила Річ Посполита для цієї дикої землі. Адже ще якихось п’ятдесят років тому землі на південь від Білої Церкви були абсолютно безлюдними, спустошеними татарськими набігами. Там жили тільки відважні одинаки, які засвоїли всі способи ведення степової війни і готові були в будь-який момент вступити в бій з ординцями. Ці воїни були так само і вправними мисливцями та рибалками. Але їх було так мало, що ці родючі та багаті на дичину й рибу місця звалися пусткою! Так і було записано в постанові сейму в 1590 році від імені нашого милостивого короля Сигізмунда… Наведу з пам’яті: «Щоб тамтешні землі не залишалися порожніми і приносили якусь користь, ми, на підставі наданого нам усіма станами права, будемо роздавати ці пустелі, на наш розсуд, у вічне володіння особам шляхетського походження за їхні заслуги перед нами і Річчю Посполитою»! Ця постанова надала королю повне і необмежене право дарувати землі Придніпров’я – як Право-, так і Лівобережжя. Найбільш знатні роди Польщі взяли участь в освоєнні цих пустельних земель. За тридцять років відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів: будувалися міста, містечка, укріплені замки і безліч селищ! Усе це вимагало гір золота, а головне: потрібно було переселити тисячі селян, майстрових, чиновників. І, звісно ж, тих, хто їх повинен захищати від татарських набігів. І все ж основу цього війська становили нащадки тих-таки видобувачів-воїнів, які вважають за краще називати себе козаками.

Пан комісар ненадовго замовк, прикривши очі. Але, видно, гострий напад болю його скоро покинув, і Якуб Собеський продовжив:

– Знаєш, пане Дзевульський, що план створення реєстрового козацтва дозрів ще сто років тому, під час правління великого князя литовського і короля польського Сигізмунда I? Тоді розглядалися два варіанти: перший – організація реєстрового війська для захисту південних кордонів і виконання функцій нагляду за населенням, а другий – знищення всіх козаків!

– А як же татари? – не витримав Антонім.

– Слушно. Без козаків не здолати ординців. Тому мій учений друг, публіцист пан Пальчовський, у своїй книзі, яка так і називається: «Про козаків – знищити їх чи ні?»[64], дає відповідь: винищити козаків безчесно, марно й неможливо. Безчесно – бо це значить знищити християн, тоді як Украйна при дворах європейських вважається єдиною огорожею християнства від турка. Марно – бо замість сусідів-козаків матимемо турків і татар. А що краще? І останнє: неможливо – бо ще за часів короля Стефана хотіли винищити козаків, та відклали намір через неможливість, а тоді козаків було набагато менше, ніж тепер. І все ж як приємно зустріти реєстрових русинів-козаків, які ревно ставляться до своєї служби. Ба більше: я їх запитав, і вони без заминки повторили текст присяги, яку давали при вступі на службу короля: «…коритися, виконувати всі накази і постанови його королівської милості, припиняти будь-яку непокору й свавілля, а також ні особисто, ні через будь-кого не виступати проти турецького султана, ні на суші, ні на морі, крім як за наказом його королівської милості Речі Посполитої; якщо ж хтось захоче таке зробити, а я про це дізнаюся, то зобов’язаний буду попередити короля й гетьманів і сам того буду карати, виконуючи свою повинність!» Щоправда, той, що з бородою, повторив із затримками та з підказками. Та й мова його польська воліє бути кращою. Але ось другий! Так! Присягу як «Pater noster»[65] знає, і мова його така, що багато хто при дворі його милості короля міг би позаздрити. І сам він гарний з лиця і моцний тілом. А кулак у нього – кувалда молотобійця на кузні. Поспішали вони в Умань до свого полковника. Через те й розмовляли коротко. Помолилися на печери святі – і в путь. Тверезі, рішучі, дорожать службою. От би таких тисяч зо п’ять… Та-а-ак! Не шкода для таких і двох золотих. Хоч і безгербова[66] шляхта, але козаки надійні!

Кивнувши на знак згоди з самим собою, Якуб Собеський задоволено замовк і поринув у свої думи. Цим скористався Антонім Дзевульський і притримав коня, як його про це знаками просив один із чинів його таємної команди.

Ім’я того таємника[67] – Лешко. Не надто кмітливий русин, зате добрий виконавець та служака сумлінний. У таємній команді таких три чверті. Інші – поляки. Із коронних земель служити до Києва тайники йшли вкрай неохоче.

– Чого тобі, Лешку? – порівнявши коней, запитав помічник комісара.

– Пане Дзевульський, дозвольте доповісти, що сказав мій шинкар…

– Хто? – здивувався Антонім.