Читать книгу Дім, у котрому заблукав час - Вiкторiя Гранецька, Уляна Дудок, Анастасія Нікуліна - Страница 6

…Так солодко кохати у шістнадцять, так легко зізнаватися у почуттях, удвічі палкіше вгамовувати свою спрагу поцілунками, відпускати крила одні на двох. Дарувати нездійсненні обіцянки, у думках віддавати життя одне за одного, мучити і мучитись надуманими образами й нестерпними ревнощами, доводити до відчаю скаргами та звинуваченнями і віддаватись до останньої краплини у примиреннях. Так солодко літати вдвох, відчувати себе небожителями, не думати про час, відвойовуючи у нього кожну мить, щоб довше побути разом. А потім твоя половинка кудись зникає, забравши твій розум, твій спокій і твої крила, а ти залишаєшся наодинці з вашими спільними спогадами, такий земний, самотній і спустошений.

…Так легко кохати у дев’ятнадцять, коли ти вільний, без особливих планів на майбутнє і без зобов’язань. Просто бути поруч, без обіцянок та умовностей. Насолоджуватись одне одним без почуття провини. Так само легко відпускати і з головою пірнати у нові стосунки, в яких закохуватись по-новому. Без зайвих думок дарувати одне одному щастя, отримуючи більше, ніж вкладаєш. Витрачати час на когось без жалю, адже цей хтось дарує свій час тобі у відповідь. Не зважати на час узагалі, бо ж будуть інші коханці, і для них він теж знайдеться.

…Так боляче кохати на межі близько тридцяти, так важко миритися з її звичками, її істериками з плачем та биттям посуду. Так складно дізнаватись, що у неї на душі. Пече вогнем у скронях її минуле. Подумаєш, скільки рук обіймало її плечі, скільки вуст торкалось шкіри, скільки пальців пестило волосся, – і вішаєш собі петлю на шию. Так довго будувати наново мости й фундаменти, щоб стосунки ставали міцнішими, не розвалилися після чергової сварки. І жити тільки майбутнім, твого, її, ваших дітей. Рахувати кожну годину, день і рік, прожиті разом. Пам’ятати усі важливі дати, усі річниці й забути у часі про себе взагалі.

…А чи існує кохання в сорок, п’ятдесят, вісімдесят і перед смертю? Чи може хтось на останньому подиху сказати, що закоханий? Який термін придатності у кохання, скільки часу потрібно, щоб воно згасло чи розгорілось наново? Час – безликий, як і кохання. І тільки ми можемо дати їм обом свої обличчя.

По життю Богдана встигло потоптатися чимало дівчат, як по новенькому пухнастому килимку біля дверей. Хтось витер тут старі черевики, вимазані у болоті, хтось обережно роззувся, хтось залишив чорну мереживну панчоху чи загубив набійку від нових рожевих босоніжок. Але килимок щоразу доводилось усе ретельніше витріпувати, все більше бруду застрягало в ньому, та й міль проїдала час від часу, тож він був поцяткований барвистими латочками, кожна з яких мала свій час і своє ім’я… Із кожною з тих особливих дівчат у нього, здавалося, було й кохання, найчастіше – нерозділене. Та щоразу – інше.

У шість років він був у захваті від войовничої Руслани, яка водилася лише з хуліганами та розбишаками і звертала увагу на неповороткого повненького хлопчика у штанях на підтяжках лише для того, щоб зробити йому чергову капость. А він млів від її уваги, це ж бо була увага! Хіба не про нього вона думала весь день, коли запропонувала іншим хлопцям вилити в його портфель пакет кефіру? Хіба не йому вона віддавала найдорогоцінніші хвилі свого часу, даруючи дзвінкий сміх та веселі посмішки? Дарма, що глузуючи. Хіба не його ім’я найчастіше вимовляли її губи, рожеві та пахучі, як солодка карамелька? Дарма, що поруч з ім’ям були лише знущальні прізвиська замість добрих слів…

Перше кохання й запам’яталося таким – на межі всепоглинаючого щастя і приниження, але навіть приниження приносило йому задоволення, бо йшло від неї – його золотоволосого ідола. Але минуло кілька років, Руслана раптом розповніла і з прегарної розбійниці перетворилася на невдоволене порося, втративши усю свою войовничість та принадність. І в Богдана, який звик кохати очима, вже у шостому класі з’явився новий об’єкт обожнювання – Людмила Володимирівна.

Вчительці англійської мови було не більше двадцяти п’яти, і вона не мала звички ховати свою молодість і красу. Розпущене блискуче волосся до лопаток, вузенькі короткі сукенки, що відкривали стрункі рівні ніжки, які дзвінко вистукували тоненькими підборами по шкільних коридорах. А ще від неї так приємно пахло – весною, квітами, цілим ароматним полем пахучих троянд. Тож, окрім Богдана, в Людочку – так її називали у педагогічному колективі – було закохано ще з півшколи.

Але хлопець не поспішав робити дурних учинків – на кшталт розмальовування дошки зізнаннями в коханні, дарування квітів, вирваних зі шкільної клумби, чи несміливого підсовування шоколадок, куплених за гроші для обіду. Бо на всі ці знаки уваги вчителька реагувала однаково – дякувала, голубила по голові зашарілого прихильника і просила більше такого не робити. Солодощі вона просто розгортала в класі та пригощала ними всіх охочих учнів. Тож Богдан зрозумів – для того, аби привернути увагу красуні, потрібно вигадати щось більше, ніж оті наївні подаруночки, та що там – навіть більше, ніж ідеально визубрене домашнє завдання чи додатково вивчений вірш. Йому потрібен був Учинок. Учинок Справжнього Чоловіка, який би одразу ж виділив його серед інших, зробивши вищим на голову. І, можливо, тоді вона не просто проведе своїми тоненькими пальчиками по його волоссю, а навіть поцілує в щічку. На цих думках хлопець густо червонів і біг до їдальні.

Звичка заїдати сильні емоції завжди була кращим рятівником у будь-якій ситуації. І от, під час поглинання п’ятої поспіль булочки з какао, йому в голові склався геніальний план, який він зібрався здійснити того ж дня.

На уроці англійської Богдан, як завжди, бадьоро розповів біля дошки завчений напам’ять текст, але за свою парту повертатися не поспішав. Натомість відсунув бузкову фіранку, що майоріла над прочиненим вікном, видерся на широке підвіконня і оголосив:

– Людмило Володимирівно! Я вас люблю! Але не так, як всі, а набагато більше! І я готовий довести свої слова – зараз я стрибну вниз із цього вікна! Заради вас, я… – але чи то сьогодні в нього видався невдячний день, чи зорі склалися йому інакше, та завершити свою заздалегідь приготовану промову хлопцеві не вдалося.

Богдан незграбно зачепив повненькою литкою вазон із драценою, якою так пишалася вчителька, коли ж той почав хилитися за вікно, з переляку потягнувся за ним. Напевне, п’ята булочка таки була зайвою, бо хлопець не втримався, безпорадно ухопився за бузкову фіранку, і вже в ній (як римський імператор у тозі) полетів на вулицю вслід за нещасним вазоном. Замість красивого стрибка герой здійснив ганебне падіння під істеричні крики Людочки й сміх однокласників, і таке ж непоказне приземлення на купу гнилого листя, що його нагріб двірник просто під вікнами кабінету англійської мови. Добре, що то був лише другий поверх. Згодом Богданові довелося пережити «енну» кількість виховних розмов з класною керівничкою, шкільним психологом, батьками, прохання «більше так не робити» від Людмили Володимирівни й огидне прізвисько Смітюх (бо ж приземлився на купу сміття). А ще, кульгаючи додому за два тижні після «позору», він побачив, як кохана вчителька англійської сідає в автомобіль до лисого м’язистого дядька, щось мило щебечучи йому на вухо.

На цьому Богданове кохання себе вичерпало. Він зрозумів, що більше ніколи не захоче бути дурнем через власні почуття.

Минав час. За останні роки у школі Богдан помітно витягнувся, схуд, став більше часу проводити з хлопцями на шкільному футбольному майданчику. Отримав нарешті пошану, друзів, розваги – словом, усе те, про що мріє кожен підліток. Та хлопець увесь час відчував якусь порожнечу всередині – ніби й весело йому було, і кожного вечора засинав швидко, стомлений після насиченого дня, та й прокидався з гарним настроєм, готовий до пригод і нових звершень, але чогось не вистачало. І коли в другій чверті одинадцятого класу до них перевели Інну – він зрозумів, що знову пропав.

Інна була мрією поета – музою, як називав її підстаркуватий учитель зарубіжної літератури Борис Йосипович, прицмокуючи тонкими губами. Вона була легка, повітряна і ніжна, наче й не ходила, а літала над підлогою. Завжди в романтичних світлих сукенках – утілення істинної жіночності. Глибокі сині очі, довжелезна русява коса. І усмішка – трохи зачудована, але така лагідна й ваблива. Інна любила літературу, тож Богдан почав читати, поспіхом ковтаючи класичну поезію і прозу, щоб їй було цікаво з ним. Але коли хлопець уже з легкістю цитував Бальзака та Бодлера, Інна раптом відповіла на залицяння Івана з паралельного класу. В Івана була погана репутація, довге волосся, гітара та низький голос – від цигарок, що він курив з компанією таких самих неформалів ледь не кожної перерви біля гаражів за школою. Іван заграв для Інни щось із «Металіки» і з шиком закурив, сидячи на підвіконні чоловічого туалету, – з того дня дівчина увесь вільний час проводила з ним, а Богданові на згадку зостався лише чималий список книг у читацькому квитку та купа визубрених фраз великих поетів.

Виглядало на те, ніби Богдан ніколи не боровся за свою любов. Хоч йому здавалося – він і так робив для дівчат чимало. Терпів насмішки Руслани, літав з вікна для Людочки, вивчив безліч віршів для Інни… Але дівчата або не звертали на нього уваги, або ж діставалися іншим. Уже в університеті Богдан почав порівнювати себе з ровесниками, шукаючи в собі видимі й невидимі вади. Шукаючи причини того, що обранцем його симпатії ставав хтось інший. Він наслухався різних історій від хлопців, що вже в’янули вуха і м’якшав мозок, але жіночої логіки так і не збагнув.

…Приміром, розповідав за пивом однокурсник Славко, як можна зрозуміти дівку, яка два роки поїдом їла мозок бідному хлопцеві: хочу серйозні стосунки, родину, дітей, спільне майбутнє, а коли він надумав призупинити стосунки, щоб подумати над їхнім спільним майбутнім, – не розійтись, наголошував! – кинулась в обійми іншого. А бідака з нормального позитивного хлопця перетворився на безвільну ганчірку, яка кожного дня дзвонила дівчині, просила вибачення, клялася у коханні, серйозних стосунках, родині, дітях і щасливому майбутньому. А та «коза» уже нічого не хотіла – вона мала іншого. Де тут зрозумієш?

…Чи от, казав майже-випускник Микола, жили собі двоє разом добрих п’ять років, любилися, кохалися, а вона одного прекрасного дня заявляє, що, бачте, почуття минули, і вона в коханому бачить лише друга, а не чоловіка, і взагалі, не готова вона до сім’ї та серйозних стосунків і не знає, чи взагалі коли-небудь буде готовою. А за тиждень у соцмережах з’являються фотографії – її з новим «кавалером» – щасливі, щойно з подорожі в гори повернулися. І це та, яка на кожну пропозицію виїхати за місто торочила, що не любить подорожувати і взагалі краще вдома посидить. Не зрозумієш!

…Або ж, уяви, познайомилися з нею в компанії спільних друзів, – нервово затягуючись «стріляною» цигаркою, ділився досвідом Ростик із сусідньої кімнати в гуртожитку. Взагалі-то висока фарбована чорнявка Ельза «призначалась» його другові Денису, але Ростик знав свої сильні сторони, і вже за якусь годину Денис знічено ішов збоку, а новостворена парочка мило щебетала вдвох. Стосунки ці затяглися практично на рік, аж ось одного весняного дня Еля написала хлопцеві просто у соціальній мережі, що більше нічого до нього не відчуває, позаяк він для неї надто… сентиментальний.

Ох і розлютився тоді Ростик! То, виходить, дівчині не потрібно робити компліментів, виходить, не варто купувати їй м’які іграшки, квіти і солодощі, влаштовувати романтичні побачення, це все занадто? Потрібно стати брутальним хуліганом, який поблажливо називатиме її «мала», грубо лапатиме за груди в присутності своїх друзів і ніколи не зателефонує першим? Гаразд, Ростик прийме і такі правила! Він більше не буде гарним хлопцем, гарний хлопець потрібен хіба власній матері, а дівки хочуть поганого, отже, він стане поганим…

Наслухавшись такого, Богдан уже не знав, чого очікувати від стосунків із дівчатами-однолітками та як належить поводитися з ними (а детальних інструкцій до них не додавалося), тож на третьому курсі в його житті з’явилася Ольга. Їй було тридцять років, за плечима – невдале заміжжя й семирічний син. Жінка працювала в буфеті й сама була схожою на круглу булочку з корицею – принаймні саме корицею найчастіше пахло у студентському буфеті. Ользі дуже не вистачало чоловічої уваги, тож Богдан став її справжнім спасінням. Вона робила для нього все – влаштовувала романтичні вечері та оригінальні побачення, робила масажі і ніколи не ревнувала. Хлопець трохи розімлів від такої уваги і здався на милість жіночці, яка швидко навчила його фізичних премудростей науки під ковдрою. Та він віддавав їй себе не з любові, просто так. Богдан не хотів бути невдячним, тим більше, вона ж для нього стільки робила… А через півроку, несподівано для себе, погодився переїхати до Ольги. І отут йому довелося познайомитися ближче з її сином Назарчиком.

А в опецькуватого малого, що тільки-но перейшов у другий клас, виявилась власна думка щодо маминого «друга». Новий татко йому не те щоб не сподобався, просто хлопчина не бажав ні з ким ділити маму, адже досі вона переймалася лише його потребами і побажаннями (що приготувати на вечерю любому Назарчику, куди Назарчик хоче сходити цієї неділі – дивитися на мавпочок у зоопарку чи кататися на атракціонах і т. д.). Коли ж приходив Богдан, малого вже не питали про його бажання, а поспіхом збирали й відправляли до баби з дідом у передмістя… Тож уже наступного тижня хлопчисько потай пішов на Богдана неоголошеною війною. Перший крок на стежині цієї війни йому (сам того не сподіваючись) допоміг зробити їхній білий кіт Сніжок. Тому що саме на Сніжка вказав Назарко, коли Богдан наступного ранку виявив свої кросівки підозріло мокрими і ядуче смердючими – тхнуло від них майже так само, як зі Сніжкового туалетного лоточка, якщо там не поприбирати днів зо два…

Того ж таки дня Сніжка було ганебно етаповано до баби з дідом. Богданові не шкода було нових кросівок, зате йому ще довго стояв перед очима розпачливий погляд хвостатого улюбленця сім’ї – коли тварини не мають за собою провини, це теж дуже помітно. Він розумів, що у кросівки йому «сходив» Назарко власною персоною, котом же він легко пожертвував (авжеж, діти бувають жорстокими), проте з Ольгою цим поділитися не міг. Вона обожнювала сина й усе мріяла про той день, коли вони з Богданом по-справжньому затоваришують…

– Назарко такий милий, правда? – перепитувала за кожної нагоди і без неї. Тож на день народження милому Назаркові він подарував справжнього футбольного м’яча і… того ж дня отримав подарунком просто поміж ніг (о, малий таки забив гол!), коли ж Богдан нарешті зміг абияк розігнутися й очі йому вже не так сльозилися від нестерпного болю, він наштовхнувся на найбільш невинний погляд у світі та знічено-чемненьке: «Вибач, старий, усе ж нормально, правда?…»

– Так, Назарко дуже милий, – крізь зуби процідив надвечір Ользі, коли вони ділилися враженнями від прожитого дня. – Але в футбол він більше не гратиме.

Та справжнє пекло почалося згодом. Назарчику ні з того ні з сього раптом почали снитися жахіття. А відбувалося це так – щойно Богдан з Ольгою зачинялися в подружній спальні, малий вичікував хвилини зо три і починав несамовито верещати. Напівроздягнена Ольга зривалася з ліжка і мчала в синову кімнату. За півгодини поверталась звідти, несучи на руках заплаканого, переляканого й зовсім не тендітного, як на свій вік, Назарчика (і де тільки в неї сили бралися?), та казала, що цієї ночі дитина спатиме з ними, бо їй наснилися погані сни. Такі ночі повторювалися спочатку кілька разів на тиждень, а потім і мало не щодня – Назарчик уже навіть не просився їм до ліжка, просто приходив і влягався поміж ними, таким чином ніби розділяючи маму і чужого дядька на два світи, та ще й уночі примудрявся виштовхати Богдана на сам краєчок, а потім метким ударом правої п’ятки відправляв його у вільний політ на підлогу.

Кілька тижнів без сексу та синці по всьому тілу від щонічних падінь змусили Богдана замислитись про власне майбутнє у цьому домі. Назарко його виживав – як терпляче і наполегливо випроваджують нечисту силу, як труять шкідників, як позбуваються хвороби. Та й Ольга була не сліпа, вона бачила, як кривиться син, коли до кімнати заходить Богдан, і як нещиро він посміхається, коли той сідає з ними за стіл. Жінка довго думала і зрештою покликала Богдана на кухню для відвертої розмови.

– Ти знаєш, як я люблю Назарчика, – почала вона, чомусь ніяковіючи і ховаючи погляд. – Ті його сни не просто так почалися. Він бачить кошмари, бо не може жити під одним дахом з тобою. Отже, і я не можу. Пробач, Богдане…

Ось так, навіть без кохання, кохання знову повернулося до Богдана своєю не найкращою частиною – і пахло від неї, як від зіпсованих сечею кросівок, хоч і боліло трохи менше, ніж тоді, коли йому м’ячем поцілили між ніг. Богдан стояв як обпльований – найперше від того, що Ольга повірила малому, який на кожному кроці маніпулював нею. Не снилися йому жахіття. Він сам був жахіттям.

Не сказавши їй жодного слова, хлопець зібрав речі і пішов. Він програв. Йому не вперше. Утім, програвати другокласнику – хай і такому розбещеному й винахідливому, як Назарко, було ще більш ганебно, аніж патлатому неформалові Івану, що колись вкрав у нього Інну, чи лисому м’язистому дядькові на іномарці, за якого згодом вийшла заміж Людмила Володимирівна.

Після Ольги Богдан зрозумів, що більше не хоче гратись у дорослу любов, та й батьком йому ставати поки що зарано, і просто замкнувся у собі. Якось навіть піймав себе на тому, що лякається, коли в нього просто хтось запитує, як справи. Тим не менш, кілька наступних років минули без стосунків, час від часу перериваючись на випадковий секс із випадковими дівчатами. Богдан закінчив університет, влаштувався на роботу, винайняв собі житло… аж раптом у його життя вкотре увійшла Вона. Точніше, увійшла вона до лікарняної палати, куди він потрапив на два тижні із запаленням легенів і щиро кляв себе за те, що за звичкою злегковажив теплим шаликом напередодні новорічних свят. Та всі його думки враз порозліталися врізнобіч, щойно до палати чинно запливла процесія студентів-медиків-практикантів на чолі з професором-отоларингологом.

Очима Богдан байдуже ковзнув по натовпу непроханих гостей і вже готовий був демонстративно відвернутися до стіни (бо ще чого – знайшли собі піддослідного кролика!), аж раптом зустрівся поглядом із нею. Вона була невеличкого зросту, мала тоненьку талію, що разюче контрастувала з пишними грудьми (третій розмір щонайменше! – цього навіть просторий білий халат, накинутий поверх светрика і джинсів, не зміг приховати), біляве волосся до плечей та осяйні карі очі, в котрих Богдан принагідно і втонув. Більше нікого він не бачив і не чув. І мабуть, той його зачудований погляд якось відгукнувся в ній, бо дівчина зумисне затрималася біля дверей і, вже коли всі вийшли, прошепотіла до Богдана:

– Мене звуть Аліса. Я ще зайду.

Чекати її відвідин довелося цілих два дні. Богдана вже мали виписувати, та він натужно кашляв і хрипів, щоб якомога довше залишатися в лікарні. Бо як інакше він зустрінеться з Алісою? І от, коли вже імітувати недугу було несила, він побачив її з вікна. Дівчина теж помітила його і привітно змахнула рукою. З того дня вони не розлучалися, разом зустріли Новий рік у колі її друзів, а на Різдво він уже знайомився з її батьками.

Вдома її кликали «принцесою» – ще б пак, єдина і безмежно кохана дитина, красуня і відмінниця, а ще – незаймана (як і належить, бо з порядної родини). Такої дівчини у Богдана досі не було. Він і незчувся, як справа дійшла до одруження. Причина виявилася банальною – ота її незайманість, котрою Аліса неймовірно пишалася, наголошуючи, що віддасться лише коханому чоловікові і то тільки після весілля.

На той час Богданові так уже хотілося того сексу з нею, що він, як підстрелений, помчав у РАГС подавати заяву на одруження. Дарма що його батькові Аліса з першого погляду не сподобалася. Дарма що він сам не надто подобався її родичам. Дарма що жити молодятам довелося б у неї вдома або ж у Богдановій найманій квартирці, чого не хотіла ні призвичаєна до всього найкращого Аліса, ні вся її з ніг до голови інтелігентна родина. Тож світило Богданові бути приймаком. Чи не завелика ціна за ніч із незайманою? Хоч незайманою вона була лише фізично, насправді геть усе знала про секс, нічого не соромилася і дражнила Богдана щодня з умінням та звабливістю досвідченої шльондри.

«Незайманість – це стан душі», – сказав йому батько після ресторанної вечері з Алісою, коли вона потай під столом спустила з ніжки туфельку й узялася пестити ніжними пальчиками причинне місце Богдана – і думала, що цього ніхто не бачить.

З того дня батькові слова не йшли йому з голови. Що буде після весілля з Алісою, точніше, після феєричної шлюбної ночі? Життя у приймах? Що таке життя у приймах, він добре пам’ятав ще з часів Ольги та Назарчика. Шалене кохання до скону? Тепер він уже не знав, чи кохає Алісу, та й не казав їй жодного разу, що любить (щоразу, як йому до горла підступалися слова кохання, Богдану видавалося, що зараз десь поряд візьметься шкільне вікно з бузковою фіранкою та клятою драценою і він вилетить з того вікна, заледве комусь скаже: «Я тебе кохаю»). На диво, Аліса не вимагала жодних зізнань у почуттях, вона вдовольнилася простим «виходь за мене». А тепер ті батькові слова… Попри все батько пообіцяв, що на весілля синове прийде, й обіцянку свою дотримав.

Не прийшов Богдан. Цілу ніч йому снилися жахіття – він конав у зашморгу, мотузка хижим звіром вгризалася в горлянку, йому не вистачало повітря – ось-ось і… він прокинувся. Чи не прокинувся?

…Сьома тридцять. Аліса саме вибралася з ліжка, вона приймає ванну і думає про найщасливіший день у своєму житті.

…Рівно восьма. Вона зручно вмощується перед дзеркалом у приємному чеканні – на цю годину в неї призначена зачіска і макіяж.

…Чверть на десяту. Аліса вже готова їхати до РАГСу – вона справжня красуня у білосніжній сукні та фаті з довжелезним шлейфом, і вона ще не здогадується, що Богдан не прийде.

…Нарешті десята. РАГС. Підходить їхня черга. Аліса знервовано телефонує Богданові, вона впевнена – щось сталося, тільки б щось сталося, бо ж не може бути такого, щоб він просто не прийшов…

…Десята тридцять. Все зрозуміло. Він не прийде. Він мерзотник і остання сволота. Аліса губить весільний (дизайнерський) букет, який збиралася картинно кидати подружкам за звичаєм, перейнятим з американських фільмів, і повільно прямує до виходу. Шлейф волочиться за нею. Гості покірно розступаються, пропускаючи дівчину у весільному вбранні. А потім усі погляди спрямовуються на його батька.

Він, як і обіцяв, прийшов. Він стоїть у своєму єдиному пристойному костюмі посеред натовпу людей, ніяково стискає у спітнілих долонях носову хустинку – такий чесний і такий жалюгідний водночас – і каже, що йому дуже шкода, він правда не знає, де Богдан, а ще він каже, що поверне їм усі гроші, витрачені на весілля.

Богдан сидить у своїй найманій квартирці в самих лише трусах, сидить на ліжку, опустивши голову на руки, і не розуміє, навіщо він так зробив. Він ніби бачить усе, що відбувається у РАГСі, йому до болю шкода батька, шкода Алісу, яка ридає в салоні таткового «джипу» (такій дівчині не можна виставляти себе на посміх), шкода себе – тому що він такий.

За якийсь тиждень він зателефонує батькові і скаже, що так вийшло, спробує дібрати якихось непотрібних слів, повідомить, що він уже говорив з Алісою – усе нормально, вони вирішили, що саме Богдан особисто має відшкодувати ті витрати на весілля, котре не відбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.

– Ні, – скаже він. – То я маю відшкодувати їм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, – і повісить слухавку.

Більше вони не бачилися і не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж він міг узяти гроші, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останній внесок, тихо відійшов – ніби то було найважливіше, що слід було завершити в житті. Його знайшли повішеним у мансарді.

Богдан стоїть під дощем під час батькового похорону (точніше, під час закопування батька в землю – самогубців ховають без церковної відправи), стоїть, тримаючи в одній руці парасолю, а іншою обіймає за плечі почорнілу з горя тітку (батькову сестру) і думає, що ось так, ось так усе закінчується, навіть не розпочавшись. Тепер він зовсім сам. Не рахуючи тітки, звісно, але в тітки є власні діти (вони понуро стоять поруч – троє її красенів-синів – ще раніше за Богдана зосталися без батька), і ці хлопці вже точно не вчинять з матір’ю, як Богдан учинив зі своїми. Єдиний син, єдина надія.

До біса все.