Читать книгу Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Віктор Берестенко - Страница 13

Академік Д. І. Багалій – організатор культури й науки в Україні

Моя громадська діяльність за останнього десятиріччя відбувалася по наукових, освітніх та професійних установах радянської України і була присвячена утворенню та поширенню української культури. Її інтенсивність була не менша, ніж за передреволюційної доби, оскільки цьому більш сприяли умови державного та суспільного життя України. На самому початку десятиріччя я взяв активну участь в утворенню в Харкові Товари ства «Просвіта» й став на чолі його, бувши обраний на його голову. До нього увіходили представники тодішньої поступової української інтелігенції, і серед них М. Сумцов13, що активно у ньому працював. Товариство організувало загально-приступні й безплатні курси з різних дисциплін українознавства, що мали успіх серед досить широкого контингенту слухачів, які складалися головним чином з дорослих і малопідготовлених людей «простого стану» – чоловіків та жінок. <…>

За цих же часів у Полтаві утворено також з громадської ініціативи історично-філологічний факультет, що його підтримувала харківська професура. Я брав так само активну участь у його організації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкритті свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Наталя Юстинівна Мірза-Авакянц, що викладала зі мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже важких умовах цієї подорожі за воєнного комунізму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громадської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної.

Про нездійсненні надії Скоропадщини

Ось розповідь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’єрміністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь.

«Розмови про реорганізацію кабінету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половині липня. Гетьман зупинився на наміченні голови майбутнього кабінету, бажаючи мати такого, котрий би міг і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3 іменнях – пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено провести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і, нарешті, членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявив, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Слобідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались».

Академік Багалій – керівник архівної справи в Україні

В 1921 – 1922 рр. я був головував в організованому в Харкові «Науковому Товаристві» (філії Київського) при Українській академії наук. Товариство теє мало понад сотню членів і поділялося на дві секції – історико-філологічну й фізично-математичну.

Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце – доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу – організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони мистецтв, архівів тощо. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та інші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський історичний архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комісію під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії як її дійсного члена та спеціаліста архівної справи. Становище моє в цій комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати якомога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберігати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харкові, і в інших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріалів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, що працювали різнобіжно з Центральною архівною комісією, а часом і сама Центральна комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському масштабі об’єднано в окремій установі – Вукопису, де на чолі архівної справи на цілій Україні обрано також мене, та Вукопис, що відав, як колись Гукорис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядковано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне архівне управління в 1923 році – Укрцентрархів в усеукраїнському масштабі. Спочатку завідував ним Наркомос, але незабаром перейшов він до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолі Управління, і мені фактично довелося організовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був би бути відповідальний партійний робітник, який би міг авторитетно відстоювати інтереси Укрцентрархіву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусив об’єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї організації, і його заступника, і був, так би мовити, своїм заступником, та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на голову партійця з великим робітничим стажем – М. М. Тетіна, а після нього – вихованця Комуністичної академії М. А. Рубача. Тоді я міг відійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства, і мене заступив у завідуванні відділом архівознавства великий спеціаліст у цій галузі проф. В. І. Веретенніков14. <…>

Науково-дослідна кафедра історії України в Харкові, заснована Багалієм

Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть науково-дослідча катедра історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано, і до сьогодні. Вона вже має свою історію, і з нею я зв’язаний тісним міцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що її діяльність – це наслідок наукової праці її колективу як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху, і тягар її був для мене легкий і задоволящий. Організовано цю катедру в самих рамцях не самої історії України, а, так би мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції – української історії, української етнографії, українського мистецтва й історії українського письменства. На чолі всієї катедри як загальний керівник стояв я, об’єднуючи всі секції, бо їхні дисциплини мені близькі. Але з початку організації і до самої смерти своєї на чолі секції українського письменства і етнографії стояв великий і од усіх визнаний академік Сумцов – він був найближчий організатор цих двох секцій; секцією української історії керував В. О. Барвінський, секція українського мистецтва мала свого природнього організатора і керівника в особі професора С. А. Таранушенка <…>

Академіку Д. І. Багалію доручено створювати академічний Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка

На початку 1926 року мені доручено організувати наукову установу всеукраїнського значіння – Науково-дослідчий інститут Тараса Шевченка. Мене призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, штати та кошторис, наукових співробітників. Розпочато вже й органічну роботу Інституту. Навколо нього скупчилися всі шевченкознавці Харкова та Київа. Завдання його дуже широкі: не тільки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке українське письменство ХІХ ст. До цього при ньому утворюють будинок ім. Шевченка з бібліотекою та рукописами Шевченка й інших письменників, кабінет для спеціальних студій над українським письменством перед-Шевченківської доби, по-Шевченківської й по-революційної доби. Інститут має видавати як наукові розвідки про Шевченка й інших письменників, так і їхні твори, відповідно освітлюючи їх для робітничо-селянських мас. Цьому вже покладено початок; складено першу книжку наукового органу Інституту, готуються окремі зошити і вийшла в світ за моєю загальною редакцією серія його творів з перевіреними канонічними передмовами та коментарями шевченкознавців. Інститут перебуває в Харкові, але в Києві знаходиться частина його кабінетів і чимала група постійних співробітників, провадяться й готуються праці для Інституту в цілому.

Треба нагадати тут і про Редакційний комітет для підготовки повної збірки велетня наукової думки на Україні О. О. Потебні15. Його зорганізовано за ініціативою потебніянців – мене, проф. Вєтухова і Б. О. Лезина при Науковому Кабінеті Наркомосу. Мене постановлено в йому за голову, а проф. Вєтухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комітет проробив дуже велику роботу, підготував до видання за редагуванням спеціалістів повну збірку праць О. О. Потебні (де було можливо, за його рукописами з відповідними коментарями). Та, на жаль, Держвидав, що з ним складено умову про видання цілої збірки, досі спромігсь видати тільки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успіх, що треба було його передрукувати вдруге й утретє. На нараді ДВУ, куди закликано й представників од громадської української думки, я руба поставив питання про необхідність продовжувати це монументальне видання – першу повну збірку його праць, що значіння її виходить поза межі України, нею зацікавлений усенький наш Союз, уся Слов’янщина та навіть Західна Європа.

Ризький мирний договір 1921 р.
та проблема повернення культурних цінностей Польщі

<…> Друга тимчасова установа, тісно зв’язана з захистом українських культурних цінностей в усеукраїнському масштабі, була комісія для з’ясування тих культурних цінностей, котрі, згідно з Ризькою угодою, Україна повинна була передати Польщі, це торкалося архівів, бібліотек та пам’яток мистецтва. В даному разі радянська влада повністю поривала з гнобительськими здирницькими діями царської Росії в Польщі. Це здійснювалося на найвищому рівні – підписаним В. І. Леніним та народними комісарами окремим урядовим декретом, подібний якому навряд чи мав місце в історії. Наводимо його:

13

Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) – український фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1905 р.), академік Академіїї наук УРСР (з 1919 р.). Досліджував питання українського фольклору та етнографії, народного мистецтва, історії і літератури, образотворчого мистецтва, залишив праці про українських і російських письменників XIX століття. У більшості своїх праць, присвячених Шевченкові (понад 30), розглядав творчість поета з демократичних позицій, виступав проти заборони вшанування пам’яті Шевченка, проти заборони вивчати його твори в недільних школах. Його працям про творчість Шевченка властива багатоплановість аспектів дослідження: «Сон Т. Г. Шевченка. До психології художньої творчості» (1913), «Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка» (1898), «Головні мотиви поезії Шевченка» (1905), «В. А. Жуковський і Т. Г. Шевченко» (1902), «Пушкін і Шевченко» (1917), «Вплив Шевченка переважно на письменників» (1921), «Харків і Шевченко» (1911), «Гуманізм Шевченка» (1915), «Революційне значення “Щоденника” Т. Г. Шевченка» (1922). Сумцов був одним з перших дослідників Шевченка, які вивчали зв’язок його поетичної творчості з фольклором («Вага і краса української народної поезії», 1910; «Етнографізм Шевченка», 1913; «Улюблені народні пісні Т. Г. Шевченка», 1914) (Шевченківський словник. Т. 2. С. 247).

14

Василий Иванович Веретенников (1880 – 1942) – русский историк. Окончил Петербургский университет. Ученик А. С. Лаппо-Данилевского. Профессор Харьковского (1920 – 1930) и Саратовского (1917 – 1920) университетов; деятель советского архивного и музейного дела, главная область исследований – история России XVIII века, в частности государственных учреждений. Работы Веретенникова написаны на большом архивном материале. Основные сочинения: «История Тайной канцелярии Петровского времени» (1910), «Из истории Тайной канцелярии 1731 – 1762» (1911), «Очерки истории генерал-прокуратуры в России до Екатерининского времени (1915) (Советская историческая энциклопедия. Т. 3. Стб. 360).

15

Александр Афанасьевич Потебня (1835 – 1891) – украинский и русский филолог-славист. Окончил Харьковский университет в 1856 г. В 1860 г. защитил магистерскую диссертацию… С 1875 г. – профессор кафедры русской словесности Харьковского университета, с 1871 г. – член-корреспондент АН. Разрабатывал вопросы теории словесности, фольклора, этнографии… На формирование его философских взглядов оказали влияние идеи А. И. Герцена, Н. Г. Чернышевского, Н. А. Добролюбова, а также И. М. Сеченова…

Особый интерес представляют взгляды Потебни на поэтический язык, природу поэзии и вообще искусства как познания. Таким образом его эстетические теории откровенно реалистичны. В поэтическом слове и соответственно в поэтических произведениях в целом Потебня выделяет три составных элемента: внешняя форма (звучание), значение (семантика) и внутренняя форма (или образ). Так в слове «подснежник» помимо прямого значения мы находим представление о цветке, растущем «под снегом». Поэтичность слова (художественное произведение) – это его образность. Внутренняя форма есть средство познания нового, но не путём научной абстракции, а подведением новых впечатлений под уже имеющийся образ.

Идеи Потебни после его смерти развивала т. н. «харьковская» школа (Д. Н. Овсянико-Куликовский и др.); их приняли теоретики символизма, в т. ч. А. Белый, указавший, что русские символисты «подписались бы» под словами Потебни. В связи с возросшим интересом к лингвистическим проблемам поэтики в последние годы наблюдается интерес и к работам Потебни в этой области. Но до сих пор отсутствует анализ поэтической концепции Потебни в свете современного состояния эстетики и теории литературы (Краткая литературная энциклопедия. Т. 5. Стб. 913 – 914).