Читать книгу «Ефект Вертера» та інші новели - Віктор Гребенюк - Страница 1

Того ранку в студії новин Другого регіонального панувало сум’яття.

Удосвіта в передмісті скоїлась біда: з покрівлі недобудованої багатоповерхівки вистрибнула школярка й розбилась. Хоча сталося це ще поночі й на безлюдному кварталі – останній дім, за яким уже неорані поля, – проте одна знімальна група примчалась навіть раніше за «швидку» й поліцію. Зробили ефектну картинку в «Ранковий сполох» (нещасна – те, що від неї лишилося, – лежить у калюжі крові й мозку). Трішки згодом, після того як оперативники обдивилися труп і знайшла в кишені записку, великим планом зняли й закривавлену записку: дівча просило нікого не звинувачувати, тільки нещасливе кохання. Тимчасом інша група підняла з ліжок однокласників і однокласниць, учительку, сусідів і, звісно ж, маму з татом: про трагедію вони почули від журналістів і не могли отямитись. Ну, сказано – професіоналізм, та й квит. Утерли носа Третьому: ті хоч і виходять в ефір зі своїм «Гарячим будильником» на півгодини раніше, та нічого не зняли, тільки рухомим рядком устигли повідомити про те сутінкове нещастя.

Однак на самóму Другому тривало сум’яття, і що ближче до ефіру, то густішала атмосфера. Відколи матеріал привезли, переглянули, почали монтувати – у відділі новин не вщухала суперечка. Чи то так яскраво попрацювали оператори, чи слова за кадром брали за живе, але кабінет гув як вулик.

– Хлопці, ми вже переступили всяку межу! В нас і так вже новини – самі «страшилки», але такого ще не було. Годі!

– Чом там «не було»?! Чого там «годі»?! Як маньякову расчлєньонку показували – ще й не таке було, і рейтинг тоді був ого-го! Піпл хаває.[1]

– До трясці той піпл і той рейтинг! Живем, як в смердючій клоаці, вже всі провонялись тим негативом. Рейтинг це ще не все!

– Е, ні, друже, рейтинг – це все. Рейтинг – це мані-мані. Це реклама, це наші зарплати. Рейтинг – це все, а кому такі гроші смердять – «с вещами на выход»!

І лиш Артем, який тим часом монтував новини культури, зберігав незворушний спокій. То був типовий інтелектуал у журналістських колах: мовчазний, волосся косичкою, сережка у вусі… Особливо ж – мовчазний: якщо не спитаєш, уст не розтулить. Але вже коли говорить, то, як у прислів’ї: хто мовчить – сімох навчить.

– Артеме, ну скажи хоч ти!..

Всі змовкли.

Артем зняв навушники, зняв окуляри, повернувся й промовив:

– Ми сильно ризикуємо. Всі. Тут може бути ефект Вертера.

– Ану-ну… Ми цю пару, схоже, колективно прогуляли…

– У Ґете є роман «Страждання молодого Вертера». Ґете в ньому перший використав для романів психологічні засоби. Щоправда, як тепер читати – нічого особливого, навіть скучнувато, але в кінці вісімнадцятого то була бомба. Словом, юнак Вертер закохується з першого погляду в заручену дівчину, липне до неї, але вона ж заручена, шансів ніяких. Вона виходить заміж, а Вертера розбирає все дужче, він все ходить і ходить до них, типу як друг сім’ї, а чоловік навіть якийсь час розуміє й терпить. Але всі ті візити вже стають дивними «в очах громадськості», тоді Вертер не витримує і пускає собі кулю в лоб. Словом, нам, загартованим Голлівудом, все це нуднувато, але Ґете потім зізнався, що він описав сам себе. Щоб не пустити собі кулю в лоб, вирішив написати книгу. «Я написав «Вертера», щоб не стати Вертером».

– А він розумів, що описує тяжкий гріх? Самогубство – то ж тяжкий гріх.

– Ґете був людиною віруючою, але не християнином. Казав, що є чотири речі, які йому огидні: «дим, клопи, часник і хрест». Він був масоном у вищих ступенях посвячення; туманна історія, словом. Так от: «Страждання молодого Вертера» мали феноменальний успіх, і пішла по всій Європі епідемія самогубств. Прочитав книжку, полюбив без відповіді – та й слідом за Вертером! Перекладуть на іспанську – в Іспанії біда, перекладуть італійською – в Італії… У кількох країнах роман заборонили, навіть в наполеонівській армії. Але відтоді у психології з’явився термін – «ефект Вертера». Це коли під впливом мистецтва чи літератури люди роблять те саме, що почерпнули: вбивають, палять, грабують… Зло заразне. «Дурной пример заразителен», як кажуть росіяни. Так от, я думаю: те, що ми тут робимо, – типу об’єктивно висвітлюємо факти, – тільки накручує людей, і звідти новий виток, і ще більше нам матеріалу для новин…

– Так шо, не висвітлювати?! Шо – знов цензуру подавай?! А демократія, а свобода слова?!

Та був ще один чоловік, який лише спостерігав, як вирували пристрасті серед новинарів, але не встрягав у дискусію. Сергій Павлович, завредакції. Ви собі, колеги, балакайте, рішення все одно за мною. Але він слухав аргументи й контраргументи і все більше вагався: давати сюжет про самогубство школярки в ефір чи не давати? Авжеж, зроблено все так професійно, і нарешті ми обскакали тих чваньків із Третього. Рейтинг, да, рейтинг цього дня нам забезпечено. Але як дослухатись, то й Артем має рацію… То що?

– То що, Сергію Павловичу? Цейтнот! – показують на студійний годинник.

– Даєм. Профі ми чи не профі? І далі протягом дня: рука на пульсі, розвиток теми. Поліція, патологоанатом, знайти того коханого, і ще раз до матері, – словом, все по повній програмі. Поїхали!

І все стало на свої місця. Вийшов «Ранковий сполох» із сюжетом, потім ще кілька разів у новинах, усе з новими подробицями. А ще безліч інших сюжетів, і біганина, і зустрічі, і дзвінки, і візити, і виклики до начальства, і листи електронкою, і гримання на підлеглих, і «молодці!» до підлеглих, і все як білка в колесі: сказано – відділ новин. Навіть не подзвонив додому до Віки. Зрештою, рідко якого дня згадає. Дівча приходить зі школи, обідає, потім сідає за домашку, а вже як тато вертається з роботи пізно ввечері, то і домашка готова, і посуд помито, і сніданок на завтра в холодильнику… Вона славна, в усьому заступила маму, хоч і лише десятий клас.

Так і сьогодні. Подзвонити знову забув, але це ж як завжди. Посуд помито, книжки й диски – в акуратний стосик біля комп’ютера… А якщо кудись іде, то лишає записку: «Пішла на дискотеку» чи «Пішла до Лєнки»… Так і сьогодні, записка.

«Таточку, я тебе дуже люблю, але ще дужче Володю, а він сьогодні женився. Вибач. Прощай».

Сергій Павлович ще не второпав записки, як задзвонив мобільник. Карпенко, друзяка, дзвонить:

– Старий, я шось не поняв, я тут проїжджав Київським шосе – по-моєму, твою Віку бачив. Шо вона тут робить в таку пору? Ти там пильнуй. Ну пока!

Як ошпарений вистрибнув з квартири! стрибнув у машину! помчав порожніми вулицями на Київське шосе! здалеку побачив мигтливі вогні!! виплигнув з машини – й закляк.

Мигтіли сполохи «швидкої», і поліції, і знімальна група Третього регіонального робила сюжет.