Читать книгу Притулок - Вікторія Андрусів - Страница 3

Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’їздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідної домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіїв свої дивацтва.

Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…

Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’їлася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»

… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…

Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…

Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…

Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не їхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілої тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поїдемо наступного разу».

Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»

Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованої нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоївка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:

– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….

Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»

Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:

– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…

– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…

– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…

– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…

Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді їхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:

– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…

* * *

…Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.

Підстаркуватий нудьгуючий охоронець, неохоче відірвавшись від канапки, намагався мене спинити:

– Зачекайте, панночко… Ви до кого?.. Там майже нікого нема…

– Я у справі… До Макса… Макса Фішбейна.

І не встиг той як слід розтулити рота, аби заперечити чи бодай дожувати ковбасу, що застрягла від несподіванки на пів-дорозі, як я уже чкурнула повз нього всередину і, знехтувавши прозорим ліфтом, що нагадував термос, дріботіла сходами нагору…

Двері були відчинені. За ними велася упівголосу дружня, ба, навіть інтимна, розмова. Один із приглушених голосів безперечно належав Максу, а інший, глибокий, грудний, що притаманний виключно впевненим у собі жінкам, належав, як я здогадалась, Максовому менеджеру у питаннях маркетингу – незаміжній білявій красуні Славочці, котра більш за всіх вишкірювалась, глузуючи, на мене, забачивши на черговому новорічному корпоративі – чи не єдиному у році, котрий доводилось відвідувати, згідно з регламентом, разом з Максом.

Мені зтерпли ноги… Що вони можуть робити тут удвох у недільний вечір та ще й у той час, коли я після відвідин батьківського дому зазвичай їду на цвинтар?.. І чому Макс просив мене зостатися з ним, коли мав заплановану ділову зустріч?.. Утім, зустріч, судячи з усього, була далеко не діловою…

Припершись до стіни, аби не впасти, я не могла оговтатись. Здавалось, от-от моє тіло, сповзаючи слизьким мармуровим глянцем, стече просто на підлогу, і завтра вранці неспостережлива прибиральниця холоднокровно змиє останки потужним струмом води чи затягне вакуумом порохотягу.

Сяк-так прийшовши до тями, зняла з ватних ніг підбори і, нечутно відчинивши важкі добротні двері, мов тліюча хмарка, просочилася у темінь передпокою. Завмерла.

Напівпрочинений отвір Максового кабінету, до якого залишалося всього кілька кроків, здався мені нездоланною прірвою. І я впіймала себе на цілком недоречному в цю мить здогаді, що відстань насправді – дуже умовна річ. Адже люди можуть знаходитись поруч одне від одного і одночасно бути незбагненно далеко, і навпаки: часом, знаходячись на відстані тисячі кілометрів чи й більше, відчуваєш неймовірну близькість.

Я усвідомлювала, що між мною і Максом наразі пролягла вічність…

Розкинувшись на шкіряній канапі з безліччю рипучих подушок і подушечок, на одній із котрих покоїлась недбало кинута його сорочка, мій рідний, єдиний у світі, потребуючий ласки і благаючий ще зранку не розлучатися протягом дня чоловік розкуто, наче проробляв це безліч разів, погладжував по бездоганно округлій сідниці розпелехану манірну Славку. Вона ж приліпилася до нього, мов паперова обгортка до цукерки зі збіглим терміном вживання, що не відшкребти, хіба змивати водою, як ми робили це в дитинстві з випадково знайденим у кишені сторічним льодяником. Начебто тією цупкістю хотіла довести цілому світові право власності на чужого чоловіка.

– Я давно казала, що вона тобі не пара, Максе… – Славка погладжувала його міцний, пружно збитий торс… – Якби не твій доброчинний бзик, все склалося б інакше… Теж мені, благодійник знайшовся…

– До чого тут вона, Славцю?.. – Макс боявся навіть вимовити вголос моє ім’я, наче йшлося про чужу, сторонню йому людину… – Вона, як ніхто, заслуговує своєю терплячістю на повагу… й окрім всього, у неї на світі більше нікого нема… Я – єдина її рідна душа…

– Та що ти заладив – душа та душа… Такі люди, як ти, не мають права керуватися почуттями у особистому житті… Для тебе особисте життя – це бізнес і нічого більше… І ти чудово усвідомлюєш, що якби не твоя пришелепкувата надибанка, нічого би наразі не трапилось… Все, що від тебе вимагалося – це одружитися з донькою головного конкурента… і автоматично всі його акції стали би вашою спільною власністю… Сімейний бізнес, так би мовити… – Славка, важко відлипаючи від нього, тягнулася до опуклого, як її попа, келиху з коньяком, що стояв тут же, поруч, на низенькому інкрустованому столику з важкого горіха…

– І тим самим сплюндрував би своє життя…

– Ти і так собі вже його сплюндрував… Принаймні бізнес – це точно. І якщо той смердючий опецьок підпише зараз договір про вклад своїхакцій у ті довбані сучасні технології, що завідомо програшні, то вважай, що ти – банкрут… А в нього, зауваж, 57 відсотків… І все це завдяки тому, що ти клеїв із себе великого естета, відмовившись пригріти його косооку кралечку… Начебто тобі не байдуже, з ким лягати вдома у ліжко… Повір, я б тобі компенсувала сімейні незручності… Тільки цілковитий йолоп здатен розглядати шлюб як приватну справу, а не як стратегічний крок до збагачення… Дивуюся тобі, Максе… – Славка посьорбувала коньяк, а Макс мовчав, осмислюючи почуте…

– Знаєш, Славцю, попри все я не шкодую ні про що… А ти, як бач, надто кмітлива на свої роки… Хвацька й тямуща… Чисто чоловік у спідниці…

– Це я – чоловік у спідниці?! – Славка, розпашіла від алкоголю, грайливо розщіпала йому ґудзики на штанях, – я зараз доведу тобі, що я ніякий не чоловік, а найсправжнісінька жінка… Ще й сексуальна, і приваблива… І головне – повноцінна, не те, що твоя амеба, інфузорія-туфелька, котра протягом десяти років навіть дитину не спромоглася тобі народити шляхом звичайного людського злягання… А може, вона вигадала собі, що свята і очікує непорочного зачаття?.. Якщо ти такий безкомпромісний, то краще би вже мене взяв за дружину, ніж її… Я ж бо хоч реальна, земна… Зараз сам у цьому переконаєшся…

І упоправшись нарешті з неслухняним паском та ґудзиками, Славка зтягувала з нього штани і ставала навколішки перед канапою, вилизуючи солодко і смачно, як отого довгоочікуваного льодяника, з котрого вдалося таки віддерти приліплену обгортку, його міцну ствердлу плоть…

Із засідки я виповзала ледь не навколішках… І вже проминувши отетерілого охоронця згадала, що цілком боса – підбори, які я зняла, аби не видати цоканням власної присутності, дотепер нетрібно теліпалися у моїй руці.

Гоша не промовив ані слова. І лишень під’їхавши до високого кам’яного муру, що оперезував наш неприступний палац, подивився на мене напрочуд ясно і виважено, що стало зрозуміло – він все збагнув і сказав:

– …Я не мав цього робити… Я порушив встановлений Статут…

– Він не дізнається, – відповіла я і, натягнувши босоніжки на ноги, хилитаючись, мов напідпитку, почвалала до будинку. Єдине, чого мені хотілося понад усе, – втікати звідси світ за очі…

* * *

Автобус востаннє пчихнув, збивши за собою смердюче куриво, і замовк. Зупинка була кінцевою, і змучений водій із подзьобаним віспою обличчям, сплигнувши з протертого дермантинового сидіння на дорогу, витягнув довгоочікувану цигарку. Трохи розім’яв її в руках і смачно затягнувся. Я і ще двоє пасажирів (вочевидь, місцеві мешканці) неквапливо вивалились у сільську пилюку. Оті двоє почимчикували у бік села, а я вирішила налагодити контакт із водієм, аби вивідати бодай якусь інформацію.

– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.

Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:

– До дурки, чи шо?..

– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…

…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.

Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.

– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…

Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоївку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коїться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоїсь розважальної нетривалої мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:

– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…

– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…

Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.

А вранці, щойно його джип виїхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міської автобусної станції…

Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моїй дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.

Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанції, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?

Запитання без відповіді…

* * *

Подзьобаного віспою водія з’їдала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:

– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?

– А шо, хтось приїжджає туди з цікавості? У таку далечінь?

– йо-йой, ще як приїжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…

– Я не втечу…

– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.

– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, їду на роботу…

Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:

– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Їх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати[1]. Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.

Я не стала заглиблюватись у тонкощі власної професії і ще раз перепитала:

– То як до «Притулку» добратися?

Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.

– Сокотися[2], – коротко порадив, наче розсердився чомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.

– Скоро побачимось.

Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоїнах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.

* * *

«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому її так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами[3]. В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.

Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.

«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.

Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…

Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.

Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історії та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуїтивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».

За столом незатишної вузької, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене їжачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своїм виглядом архітектуру замку.

Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.

– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.

Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.

– Я приїхала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…

– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…

Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.

– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруїзму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.

– Скільки вам років? – чоловік несподівано відверто подивився просто мені увічі. – Ви бодай усвідомлюєте, на що йдете? І чи усвідомлюють працівники охорони здоров’я, наважуючись надсилати сюди комісії – для галочки, чи для статистики, а потім даючи оголошення в Інтернет, що вони роблять, провокуючи таких, як ось ви, альтруїстів, на подібні вчинки? Чомусь жоден із них не затримується тут більше, ніж на день… І бачили б ви, як ретельно вони вимивають руки після відвідин, хоча мали би по суті набагато ретельніше промивати мізки…

Він встав, видобув із шухляди цигарку і, відчинивши рипучу шибу розкраяного рамою на квадратики вікна, затягуючись, на хвилю замовк. Тепер я роздивилася його у повний зріст: справді молодий ще, може, трохи за сорок, худорлявий і попри сутулість – міцної збитої статури. Задивляючись у вікно невідомо куди, наче сам до себе, продовжував:

– Бачили ми вже тут кілька волонтерів… Вони приїжджали, ледь покинувши студентську парту, з фанатичним блиском в очах, патетичними промовами про відданість власному покликанню і усвідомленням відповідальності… А за день-два, чи в кращому випадку за тиждень, істерично пакували валізи і без пояснень вирушали у бік автостанції, без найменшого докору совісті…

А бувало й таке, що батьки приїжджали за новоспеченим «спеціалістом» і вивозили в евакуаційному режимі…

– Не турбуйтеся. За мною ніхто не приїде. Батьків вже нема, а чоловік не знає, де я.

Він рвучко повернувся від вікна, приголомшений почутим, проте не перепитував і дав мені закінчити думку.

– Моє рішення є цілком виваженим – студентську парту я покинула з десяток років тому… Окрім усього, я не маю куди вертатися.

Лікар мовчав. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, і годі було здогадатись попри всі психоаналітичні здібності, про що він думає у цю мить. «Битий пес», – майнуло в голові, проте я пристойно витримувала паузу. Розчавивши недопалок у попільничці і прикривши вікно, він, наважившись, сказав:

– Гаразд. Ходімо. Я покажу вам наші володіння. Та пам’ятайте – ви самі мене спровокували.

* * *

«Володіння» складалися з чотирьох будівель, що знаходились на певній відстані одна від одної, утворюючи умовний квадрат. Одна з них стояла трохи осторонь, вибиваючись із «ансамблю», і її заґратовані наглухо скляні очиці приречено глипали на подвір’я. Від будівлі тхнуло холодом і занедбаністю, наче від старого захаращеного цвинтаря. Не хотілося туди, і я зраділа, що ми пішли у другий бік, попри дивне відчуття, наче оті глиби вп’ялися мені у спину лютими, сповненими докору очима. Незрозуміле відчуття оволоділо тілом, і я не могла втриматися, аби не озирнутися. За одним із вікон стояла жінка – дуже гарна і страшна водночас. Густі чорні нечесані пасма обрамляли її бліде, мов крейда, обличчя, і величезні очі пронизували ненавистю мою постать. Від того холоду я здригнулася і прискорила інтуїтивно ходу.

– Не зважайте, – несподівано спокійно сказав лікар, не обертаючись, але напевне знаючи, про що йдеться. – Хелену відпускають виключно під конвоєм і лишень тоді, коли до неї завітають родичі. Навіть щоденні прогулянки пацієнтів проходять під ретельним наглядом персоналу…

– Пусте, – сказала я. Проте довелося докласти певних зусиль, аби взяти себе в руки і розпочати ознайомлення з територією.

Найперше ми завітали у приміщення, від якого стійко тхнуло смаженими шкварками і кип’яченим молоком. Два довгі, на всю довжину їдальні, столи – старі, незграбні, проте прикриті для збереження бодай умовної санітарії квітчастою цератою – впиралися у кухонний відсік, звідки крізь прочинені двері доносилася розмова. Я з полегшенням зітхнула – до цієї хвилини, крім Хелени, я не надибала жодної живої душі. Дві жінки – баба Галька і її племінниця Анця, котрі завзято кашоварили в кухні – виявились місцевими селянками, які начебто й не надто здивувалися, побачивши поруч із лікарем незнайому особу.

– Слава Ісусу Христу! – гучно привіталася літня кухарка, вправно відставляючи убік із плити величезний і непомірно, здавалось би, важкий баняк із паруючим варевом. Витерла руки у власний засмальцьований фартух, аби простягнути лікареві для привітання, в той час як молодша, Анця, тихцем, не підводячи голови, але все ж таки помітно, вивчала мене прискіпливим поглядом з-попід низько зав’язаної ледь не на самі очі хустки. Щось у тому погляді було недоброзичливе, та я збагнула з першої хвилини приїзду, що чужакам тут не надто радіють, і сприйняла це як належне.

– Вижу, знову маєте контролерів, – насмішкувато, але незлісно кивнула баба Галька у мій бік, – ліпше би когось у поміч післали, бо туй неє шо контролювати…

– А може це і є наша поміч, Галино Василівно, хоч на перший погляд надто крихка, враховуючи специфіку нашої роботи, – несподівано розсміявся лікар, миттєво розрядивши тим самим напруження. І баба Галя, трохи здивована і помітно звеселіла, простягнувши руку й мені, відпарувала:

– Коби тота поміч ся обстала хоть на пувроку, то би сьме Богу дяковали… Айбо ся якось не вірує… Анцьо, звари лем пану дохтору та й паніці кофе…

І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.

… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря:

– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…

Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.

Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.

На вході у будівлю нам трапився цибатий жвавий дядько, якого я спочатку сприйняла за одного з небагатьох представників місцевого персоналу.

– Здоров, Мітю, як самопочуття? – запитав лікар, тиснучи йому дружньо руку, проте пильно заглядаючи увічі.

Трохи збуджено, та загалом цілком адекватно той відповів:

– Дякувати Богу, Дмитре Михайловичу… Я у село хотів відлучитися… Обіцяв Довгалям нись керт поаршовати[4]… Копійку зароблю та й назад. Знаєте, же за мнов не треба позирати[5]…

– Знаю, Мітю, знаю. Дивись, аби на вечірній медогляд встиг…

Помітивши здивування у моїх очах, лікар тут же пояснив:

– Певні пацієнти мають особливу довіру, ба, навіть пошану. Загалом, вони – цілком нормальні люди, якщо не провокувати у них агресію. Місцеві поводяться з ними поблажливо і довіряють просту роботу. А я намагаюсь закривати на це очі. Фінансування нашого закладу настільки мізерне, що кожен зароблений пацієнтами гріш приносить їм величезну радість. А Мітя… Він працював колись вчителем фізики (так-так, не дивуйтеся)… Жив самітником, відлюдно… Почав спиватися…

Тепер не п’є, а на калим купує дешеві ласощі і всім роздає. Знає, що варто зірватися, і не вийде за ворота щонайменше півроку.

– Я чула, місцеві не надто люб’язно ставляться до таких відвідин…

Лікар на мить спохмурнів:

– Це не зовсім так… Буває, щоправда, часом буйні втікають, самі бачите – надто вузьке коло персоналу, аби цього уникнути… Всі інциденти, що зрідка трапляються з місцевими, улагоджую я сам, особисто. А інакше… Дехто з них (кивнув у бік корпусу) насправді нормальніший навіть за нас із вами. Більше того, доля розпорядилася з ними отаким чином напрочуд поблажливо, нагородивши своєрідним ув’язненням, відмежовуючим від хаосу, що панує у звичному житті. Дехто з них цілком свідомо не хоче повертатися у минуле, і я не жену. На щастя, у медицині існує безліч термінів, якими можна обґрунтувати найнезначніші прояви психічних захворювань. Повірте, що останні притаманні і нам із вами, і практично кожній людині… Тому невибаглива сільська їжа, свіже повітря, фізична праця і заспокійливе на ніч у вигляді ліків – набагато дієвіші за отой моральний безлад, котрий оточуватиме їх по поверненню додому. Кожен із них має власну біографію і обставини, що спричинили їх появу тут. Ви ж психоаналітик, і, як ніхто, маєте це усвідомлювати. Людським фактором ми не можемо нехтувати…

…Я прислухалася до лікаревих слів і пронизувалась повагою до нього. Не був він насправді черствим і цинічним, як здалося на перший погляд.

У першому корпусі, до якого ми потрапили, було доволі чисто і охайно. Як розповів лікар, приміщення розподілялось на дві частини – чоловічу і жіночу. Посередині, вздовж довгого коридору, тягнулися допоміжні покої – побутівки та кілька майстерень. Якби я не знала, де насправді знаходжуся, подумала б, що то є звичайнісінький пансіонат санаторно-лікувального типу. Проте я добре розуміла, що треба бути насторожі. Кілька жінок, котрих ми зустріли на шляху за роботою (хто мив вікна, а хто натирав до блиску підлогу), доброзичливо віталися з лікарем, прискіпливо оглядаючи супутницю, проте особливого тепла у тих поглядах не було. А хтось взагалі вдавав, що мене не помічає.

– Загалом тут знаходяться люди, що пережили у свій час посталкогольні чи психологічні депресії, – пояснював лікар. – Надто активного медикаментозного втручання вони вже не потребують. Більше – відчуття потрібності і зайнятості, і, ви самі бачите, працетерапія дає неабиякі наслідки, – він відверто пишався охайністю, за якою слідкували самі мешканці.

– А якщо часом хтось «зривається» і робить непередбачувані дії? Що тоді?

– Тоді вони автоматично потрапляють у сусідній корпус, а суворішого покарання для нихне існує, повірте. Єдине, що вони усвідомлюють напевно і до кінця – це власну безпечність, знаходячись тут.

– Тож, якщо вони не несуть жодної загрози для суспільства, навіщо їх утримувати при нестачі коштів на найнеобхідніші речі? Невже не людяніше відпустити їх у лоно сім’ї і періодично забирати на реабілітаційний період? Це було б набагато демократичніше по відношенню до всіх і в першу чергу до тих, хто справді потребує медикаментів і невпинного нагляду…

– Людяніше, кажете? Людяніше тримати їх там, де вони відчувають власну захищеність, повноцінність, якщо хочете. Там, звідки вони потрапили, їх вже давно списали і, повірте, не поспішають забирати назад. Суспільство приймає до себе виключно успішних людей, інших нещадно відкидає, немов зайвий мотлох, непотріб. А той «непотріб» часом виявляється значно глибшим і чистішим за морально стійкий самозакоханий прошарок суспільства…

У одній із майстерень, куди ми потрапили, терпко пахло лісом. Там сиділо двоє чоловіків, схилившись над роботою. Один із них, доволі молодий ще, весь припорошений сивим пилом від деревини, завзято вишкрябував маленькою ручною пилкою непіддатливий ясеновий бовванчик. Він підвів голову до гостей і привітно привітався.

– Як, Іване, робота йде? Незабаром тобі виставку влаштуємо. Іван у нас – знаний тесля, – вже до мене звернувся лікар, і я помітила поруч із задоволеним похвалою Іваном цілий ряд свіжотесаних фігурок.

Другий чоловік, скоцюбившись над швацьким верстатом, порався з лагодженням черевиків – своїх чи чужих, байдуже. Він був старшим за першого і мав суворе зосереджене обличчя. Волосся його було білим, наче сніг. Той сидів мовчки і лишень ледь помітним порухом голови дав знати, що вітає відвідувачів. А далі знову поринув у роботу з відвертим бажанням, аби його не чіпали.

– І тобі, Василю, здоров, – виходячи, кивнув лікар і вже за дверима пояснив. – Івана привезла сюди племінниця, котру він оселив у власній хаті разом з її чоловіком та дітваками. Він майстер був на все село, не зважаючи на те, що пив багато і гуляв гучно. А як пустив рідню на поріг, не до вподоби їм став, ось і привезли, мотивуючи пияцтвом. А тепер він і сам повертатися не хоче, каже: «Що я там забув? Най собі ґаздують молодята, як я їм на заваді». На свята оте кубло до нього навідується, навіть забирають його додому часом, та як приводять, починають бідкатися, мовляв, знову до паленки[6] тягнувся. Я їм не надто вірю, а Іван по тих відвідинах тиждень похмурий ходить – голови не підводить. Незабаром оживає і знову хапається до роботи…

– А Василь що – німий?..

– Ні, не німий. Василь – інша історія… У Василя хата згоріла. Разом із родиною. В одну мить він став сивий, як лунь. Як те сталося – достеменно ніхто не знає. його вдома не було, а повернувся – побачив тліюче згарище. Ось і побілів. Розвернувся й пішов світ за очі. Всю ніч його селом шукали, а потім ще день і ще ніч… За тиждень дядько Степан знайшов його у нас під воротами, ось і прийняли. Він веде себе спокійно, єдине – мову йому заціпило, ні з ким не розмовляє. Та ще ночами плаче – вборсається під матрац, аби ніхто не чув, і виє там тихенько, наче вовк на повний місяць… Нещодавно ми йому верстат облаштували, тепер він усіх черевиками обшиває. Мовчки.

– Виходить, у вас справжній притулок… Комуна для тих, кому нікуди йти…

Лікар мовчав… Вийшовши на свіже подвір’я, завагався:

– Що ж, не знаю, чи варто показувати вам «святая святих»?.. Навіть якщо ви маєте щире бажання справді тут залишитися, думаю, після відвідин «янгольського» ви з’ясовуватимете час найближчого рейсового автобуса до міста.

Якусь хвилину ми ще помовчали, зважуючи доцільність відвідин, і я рішуче сказала:

– Ходімо…

І ми рушили до «янгольського». Тут все було інакше, ніж у першому корпусі. Всі двері, без винятку, були оббиті дерматином, і в кожних зловісно вилискувало скляне очко. Я зиркнула налікаря, і він, розуміючи мене без слів, пояснив: – У нас надто вузьке коло персоналу, аби встановити нагляд за кожною палатою. Тому ми пристосували двері так, аби дві наші санітарки, що змінюються почергово, мали змогу спостерігати за пацієнтами безпосередньо не контактуючи. Це не важко, адже всього на лікуванні тут зна– ходиться вісімнадцятеро пацієнтів. Дві палати чоловічі, дві – жіночі. Звісно, коли потрібне термінове втручання, медсестри поспішають на допомогу, а інакше… намагаються не наражатись зайвий раз на несподіванки. Маєте бажання увійти? – він насмішкувато кивнув у бік однієї з палат, очікуючи моєї реакції. Я обернулася на кремезного Янча, що невідступно йшов за нами, гаряче, мов зіпрілий кінь, дихаючи у потилицю. Він здавався надійним і чимось нагадував мені Гошу. Я без вагань відповіла:

– А чому б і ні?

* * *

У покої було п’ять ліжок, проте два з них були порожні. До нас метнулася старша жіночка – доволі охайна і юрка, я спочатку навіть здивувалася її присутності тут.

– Ну, нарешті, приїхали, гості дорогі, скільки ж вас можна чекати, забарилися в дорозі, чи що?

Я вже й стіл накрила, і пасок понапікала, і яйця розфарбувала, а вас все нема та й нема… Синку, то хіба ж до мами можна спізнюватися у Боже свято? Отакої… Жіночка не вгавала, кружляючи навколо нас і приговорюючи, допоки лікар суворо не прикрикнув на неї:

– Сядь, Михайлино, не метушися… Приїхали, як бачиш, твої гості, то й веди себе пристойно… Сядь, кажу я тобі…

І зніяковіла Михайлина присіла на своє ліжко, біля якого на шухляді були розкришені шматки хліба, повідкушувані шматочки яблука, розкладені у геометричній пропорції, символізуючи накритий стіл.

– Чого ж ви на мене гойкаєте[7]? Я так вас чекала, я так на вас тішуся… У Боже свято не мож гойкати, – вже тихіше ображено нарікала жінка в той час, коли лікар коротко і майже пошепки описував мені історію хвороби.

– Михайлина втратила пам’ять, коли дізналася про наглу смерть другого сина. Коли помер перший – молодший, вона ще так-сяк справлялася, а от коли старший пішов зі світу, потрапивши під копита знавіснілого бичка, вона зовсім занедужала. Від того осоружного дня – на Пасху – нікого не впізнає. Сусіди поклопотали про неї, бо ж кликала у гості кожного, хто проходив повз хату. Боялися, аби лиха їй не заподіяли чужі – самі знаєте, який світ пішов…

На другому ліжку мовчки сиділа закутана у теплу хустку стара жінка і благально заглядала лікареві ввічі. Він, вочевидь, добре знав, що від нього вимагається, тому спокійно присів біля неї і виважено, неначе педагог до слухняної учениці, довірливо казав:

– Не приїхав ще, Маргіто, треба чекати. Хустку можеш зняти – упрієш. Я тобі повідомлю, коли приїде, отоді й збиратимешся. Знаєш, що з Сибіру – неблизький шлях.

Жінка покірно знімала хустку, вивільняючи тим самим ріденьке сиве волоссячко, що, мов пух, розсипалося по плечах. Вона не промовила ні слова, але видно було, що цілком усвідомлює, про що йдеться. Знав про це й лікар, тому не став пояснювати при ній причину перебування її тут.

У кутку під заґратованим вікном, підібгавши під себе ноги і втиснувшись у холодну стіну, зіщу– лилась молода жінка, котру я бачила нещодавно у вікні. Вона напружено спостерігала за всім, що відбувається навколо, а її очі випромінювали безпомічність загнаного у пастку вовка. Той погляд пронизував мене холодом і ненавистю, як тоді, коли я, знаходячись на подвір’ї, вперше відчула його за спиною. І навіть темні кострубаті пасма розкуйовдженого волосся, що безладно спадали на обличчя, не здатні були прикрити презирства, з яким вона споглядала світ.

– А це наша Хелена, – сказав лікар спокійно, покладаючись на професійно відпрацьовані інтонації власного голосу (він бо знав, як із нею треба розмовляти). – Як справи, Хелено?

Але та заклякла незворушно, обвивши руками підібгані під себе коліна, і не зводила з мене погляду.

Я помітила, які в неї гарні руки – не зважаючи на обгризені нігті, сплетені докупи пальці, надзвичайно витончені. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.

– Гаразд, – сказав лікар, можливо теж помітивши той прихований щем, – наразі достатньо. Ходімо.

Та не встигли ми повернутись у напрямку до дверей, як щось рвучко, зі спритністю росомахи, шурхнуло за спиною, і (це була навіть не мить, а її найдрібніша частка) в моє волосся вп’ялися цупкі, немов щупальці, пальці. Я перелякано зойкнула, подавшись назад, і ледь не впала, проте ще одна мить – і дужий велетень Янчо вже скручував руки нападниці, віддираючи її від мене.

– Ненавиджу, – шипіла вона грудним хриплим голосом, м’якнучи від безсилля у його «обіймах», і, здавалось, що з її уст зараз з’явиться жало, виприснувши смертельний трунок на здобич. – Курва паскудна, шльондра міська, геть звідси… – кляла Хелена, а тим часом одна з двох доглядальниць вже вбігала до палати, тримаючи перед собою гамівну сорочку. Вправними звичними рухами, разом з Янчом, натягували ту сорочку на Хелену і прив’язували до ліжка. Так до кінця і не оговтавшись, я виходила з кімнати, безсило спершись на лікоть лікаря, і, лишень потрапивши на свіже повітря, остаточно прийшла до тями.

Певний час ми не розмовляли, допоки лікар цілком виважено і з розумінням нарешті запитав: – Ну то що, я підкину вас до села? За дві години буде рейсовий до міста. Я, привівши себе сяк-так до ладу, зачесавши волосся у тугий «хвіст», аби не кидалося ввічі видерте пасмо, рішуче, як я часом вмію, відповіла:

– Я нікуди не їду.

Після невеличкої паузи, усвідомивши врешті серйозність прийнятого мною рішення, лікар простягнув мені руку.

– Ну то що, будемо знайомитись? Дмитро Михайлович Полянцев.

– Дара, – представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.

* * *

Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки – передпокій та покій, до яких можна було потрапити з заднього входу, пустували і відтепер складали мої володіння. Дядько Степан, або Пішта-бачі, як він себе називав, клопотав над створенням сякого-такого комфорту. Доброзичливо до мене посміхаючись, сам до себе щось приговорював, на кшталт: «йой, яка пташка до нас залетіла» або «Тяжко туй буде потяткові[8], але нич – справимося». Дядько Степан завзято витягував із приміщення на світ Божий запилюжені роками килимки, або ж покрівці, як він їх називав, а також ліжники, ковдру і весь інший мотлох, що складав відтепер мій домашній скарб.

Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.

Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.

Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.

– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?

– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен[9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона[10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство[11].

Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.

– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі[12] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь[13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити. Чисто ге Єйжушка[14], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.

– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.

– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…

Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенької хрусткої постільної білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.

– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.

– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.

Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.

* * *

…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести їх до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я їду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.

Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приїзду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.

Їм не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…

… А на що я, власне, сподівалась? Що психічно хворі пацієнти кинуться в обійми з благанням в очах: «Допоможи нам, Даро!»? Я їм тут не потрібна! Єдиний, кому я по-справжньому можу знадобитися, – це Дмитро Михайлович, адже, скоріше за все, йому дуже бракує кваліфікованого освіченого помічника… Оті доморощені нянечки, що вгамовували нещодавно Хелену, навряд чи могли надати кваліфіковану медичну допомогу, враховуючи літній вік та посередній рівень освіти… Навіть заспокійливе, як я відзначила, вводив Хелені сам лікар. Та попри все, він не наважився зізнатись у моїй потрібності тут. Один Пішта-бачі мені по-справжньому зрадів. Він знайшов у мені терплячого співбесідника, а, відповідно, і поплічника. Лікаря він шанував і майже обожнював, проте на «короткій нозі» вони не були, а дід явно полюбляв побалагурити.

«Врешті-решт, я можу допомагати йому обробляти городину, бодай для цього згоджуся», – подумала я, із сумом вдивляючись за невеличке вікно, де розкинулася Соковиця.

Безперечним було одне – вибору нема. Я не маю куди повертатись. У місті мене швидко знайдуть, де б я не була: чи у батьківському домі, чи переховуючись у знайомих, котрих насправді обмаль… Питання в іншому: скільки часу я зможу втриматись тут? Адже тільки собі я наважилась зізнатися, що ота сьогоднішня рішучість у розмові з лікарем була вдаваною, керованою скоріше безвихіддю, а не впевненістю, що так буде правильно. Насправді я достеменно не знала, чи вірним є все, що роблю… Цікаво, як Соковиця виглядає вночі? Вона майже наступає на флігель будиночку і мирна та безпечна вдень, у темряві, мабуть, набуває доволі зловісного вигляду… Чи є тут звірина?.. Чи спить вночі Пішта-бачі, а чи патрулює, і чи має він про всяк випадок рушницю? Як поводяться «буйні», котрі часом вириваються на волю? Куди вони втікають – у гори чи у бік села, і як швидко їх наздоганяють?.. Безліч питань снувало в голові, а відповіді не було… Про справжній стан речей тут мені ніхто відверто не розповість, аби не відлякнути, допоки я самостійно в усьому не розберусь. Несподівано забракло оптимізму. Я присіла на ослінчик край вікна і, обпершись ліктями на порепаний столик, де гостинний Пішта-бачі вмостив у слоїчок букетик свіжих польових квітів, обхопила голову руками. Стало боляче – я зовсім забула про видерте пасмо і сьогоднішній інцидент… Хелена… Чого від неї очікувати? Нині вона вп’ялася мені у волосся, а завтра встромить у плечі сокиру. Чим спричинена її ненависть? Адже це не була ненависть саме до мене. У тих її прокльонах відлунювала злість до всієї жіночої половини людства. Що трапилося у її житті і чому, незважаючи на агресію, лікар поводиться з нею обережно, ледь не ніжно? І знову безліч запитань без відповіді…

…В двері хтось несміливо пошкрябав. Я гадала, що то Пішта-бачі.

– Заходьте у гості, – я, повернувшись від роздумів до реальності, підправила зачіску і підвелася.

На порозі стояла баба Галька і, тримаючи у руках полумисок, від якого смачно пахло домашніми шкварками, ніяковіла, не наважувалась увійти:

– Ось, принесла вам поїсти… Вибачайте, що по-простому, по-сільськи… Чим багаті, тим і раді… Я лише зараз помітила зворушливу сіточку дрібних зморщок, що загадковим плетивом обрамляли її загартоване нелегким гірським життям обличчя. У оці застрягла сльозинка… – Дара, мене звати Дара… Дарина по-вашому… – Поїж, дитино… Може, тобі не смакуватиме – у вароші иншакі делікатеси. Айбо по-всьому видко, же ти своя… Дай Боже, звикнеш… Я пак із села тобі курятину принесу… А як хрестини будеме справляти – вже ся третя внучка ми народила – когута заб’єме, то й кочóня[15] буде… І, віддавши миску, почовгала собі у бік їдальні.

Я не знала, що таке кочоня, але те, що я залишаюся, знала напевне.

* * *

– …Лізо! Я вкотре тебе питаю: де Дара?!!! – Макс чманів від люті. Чи не вперше в житті ситуація вийшла з-під його контролю. Негаразди на роботі він вирішував набагато виваженіше.

Дарина втеча стала для нього ударом нижче поясу. Він уважно вислухав історію офісногоохоронця про те, як жінка босоніж вилетіла, не попрощавшись, на вулицю, незважаючи на те, що незадовго до того бігцем сповістила йому, до кого йде. І, вплигнувши у новенький, з тонованими вікнами «MERSEDES», зникла у невідомому напрямку.

Макс скаженів. його гнів перекидався бумерангом від переляканої ледь не на смерть покоївки до мовчазного Гоші, що стояв, потупивши голову, і навіть не спромігся вичавити з себе аби– щось у захист.

– Хто дозволив тобі везти її у офіс?!! Ти, бачу, зовсім нюх загубив!!! Геть звідси, і щоб я тебе більше не бачив!!!

Відчиняючи дверцята за дверцятами громіздкого гардеробу, він лунко затраскував ними, пересвідчуючись, що вбрання залишилось вдома. Валізи теж стояли неторкані. Отже, жевріла надія, що комедія триватиме недовго.

– Лізо, що вона взяла з собою?!!

Ліза стояла мовчки, наче набрала в рот води, а його лють від цього закипала ще більше:

– Я розмовляю з тобою, чи зі стінами?!! Ти можеш витиснути з себе бодай слово?!! Чи ви всі тут навколо мене змовилися?!!

Дівчина перелякано схлипувала, і Макс збагнувши, що агресією та насиллям нічого не досягне, змінив тактику:

– Лізонько, дитино, спробуй згадати, що Дара взяла з собою… Це допоможе нам викритиїї наміри і вберегти від небезпеки… Ну ж бо, зосередься…

його лагідний тон таки подіяв, і покоївка, розмащуючи долонею сльози по щоках, ледь чутно пробелькотіла:

– Звідки мені знати, що взяла… Диплом взяла… – Як диплом?!! Диплом і все?!! – Макс не міг повірити.

– Практично все… Кілька книжок… Підручників… Ще якийсь дріб’язок…

Тут Максовий погляд ковзнув на незачинений лептоп на столі, і він все зрозумів. За кілька хвилин Макс вже телефонував здивованій незвичним проханням секретарці:

– Корнеліє Олександрівно, тут така справа. Зайдіть, будь ласка, у пошуковий сайт працевлаштування і витисніть на принтері всі до останньої пропозиції щодо вакансій лікаря… Якого лікаря?.. Як якого?!! Лікаря-психотерапевта, звісно… Що-що?! Мене розшукувала дружина вчора?.. Гм… Так. Я знаю… Та ні, вже все гаразд…

Кинувши слухавку, задумався і начебто ще про щось згадав. Набрав знову той самий номер, дав додаткову вказівку:

– Корнеліє Олександрівно, оголосіть заодно кастинг на вільну вакансію персонального водія. Так. Терміново. Це все… Наразі…

* * *

…Сутеніло, коли Дмитро Михайлович після вечірнього огляду постукав у двері. В руках він тримав стос жовтих книжечок – лікарняних карт:

– Ось, приніс вам для ознайомлення з історіями хвороб…

– Проходьте, поп’ємо разом чайку, відсвяткуємо новосілля, – зраділа я і, посадивши лікаря за стіл, заходилась чаклувати над новим, ним же презентованим чайником. Сухоцвіт для заварки позносив мені Пішта-бачі, завбачливо надписавши назви трав та від чого вживаються. Сухі в’язанки звіробою, золототисячника, деревія та інших лікарських рослин були також розвішані на ґанку рівненькими пучечками і сповивали терпким ароматом й без того п’янке кришталеве повітря. Я знайшла нарешті те, що треба (рум’янок, меліса – для заспокоєння) і, обдавши окропом горнятка, запарила запашну суміш. Висипала печиво у мисочку і припрошувала до гостини.

– Я бачу, ви гарно облаштувалися, – Дмитро Михайлович, вмостившись за столом край вікна, задумливо вдивлявся в темінь лісу і, немов прочитавши мої недавні думки, сказав:

– Що би вас сюди не привело, та приїхали ви не від добра, тому навчіться сприймати все таким, як воно є… Навіть якщо та реальність не подобається… А лісу не бійтеся, і від гір жодної небезпеки теж нема… Вони, наче живі, – коли до них по-доброму, то й вони зла не зроблять. Єдина порада: допоки не вивчите місцевості, без провідника не ходіть. Звірини бозна-якої тут нема – людей сторониться, а от гадяччя повно… Та й заблукати можете… Тому, як захочете прогулятися, беріть із собою дядька Степана, він тут кожен закуток знає, з ним безпечніше…

– Я відразу зрозуміла, що без Пішти-бачія ногою ні на крок. До того ж, він дуже чуйно сьогодні за мною доглядав. Повсякчас піклувався, аби мені комфортно було. І самі бачите, яке кубельце звили, – я піднесла догори горнятко з паруючим напоєм, символізуючи келих:

– За новосілля? – За ваш приїзд. Обережно цокнувшись, ми розсміялися – новосілля й справді було чудернацьким. – Влітку тут гарно, наче на курорті, попри холодні вечори та ранки – в горах температура має властивість знижуватися вночі так само стрімко, як і підніматись у полудень. А от взимку важко, незважаючи на пильне Степанове кураторство над грубками. Втім, до зими далеко, і хто зна, чидоведеться вам тут зимувати… Мені не хотілося виглядати марнослівною, запевняючи у виваженості намірів, і я непомітно перевела розмову в робоче русло:

– Я планую вже завтра розпочати роботу…

– Цікаво… – лікар підвів на мене очі, в котрих, як і зранку в кабінеті, заплигали знайомі хлоп’ячі бісики.

«Він таки зовсім не старий, скоріше досвідчений, – вкотре відзначила я. – А отой насмішкуватий тон, сприйнятий мною спочатку за цинізм, пояснювався насправді жартівливістю, притаманною людям дотепним і кмітливим.»

– Ви можете глузувати, пане Лікарю (при цьому я намагалась відобразити щонайсерйозніший вираз обличчя), проте я приїхала сюди практикувати, а не прогулюватись лісом. І найперше, що я запланувала, це впровадити у лікувальний процес психотерапію, тобто професійне втручання у психо-емоційний стан людей, котрі тут знаходяться. Свіже повітря, фізичні навантаження, заспокійливе на ніч – це, звичайно, добре. Проте недостатньо для того, аби пацієнти адекватно розпочали сприймати реальний позаілюзорний світ і все, що їх оточує. Вони наче знаходяться у вакуумі, і варто їм потрапити у «незахищений простір», як кожен із них стає цілком безпомічним. Авжеж, ви не можете тримати їх тут до кінця життя, наче у в’язниці чи будинку для бездомних. Рано чи пізно їм доведеться вийти з вакууму. І що тоді?

Дмитро Михайлович цілковито позбувся насмішкуватості і почав уважно прислухатися до того, що я говорю. Це надало мені впевненості:

– Наразі я уявляю собі налагодження контакту через ненав’язливу бесіду за «круглим столом», де кожен із пацієнтів (йдеться, звісно, не про тих, з «янгольського», принаймні спочатку) матиме змогу розкритися, вивільнити свідомість з кайданів, що оперезують їхню хвору уяву та сприйняття навколишнього світу (о, куди загнула!).

– А звідки така впевненість, що вони хотітимуть розкриватися і з вами говорити? Наші пацієнти – люди, замкнені у собі та у власному, нехай і вигаданому, проте неторканому, світі, що не терпить жодного втручання…

– Це тому, що оте втручання приносило їм лише біль, а не полегшення. Щойно вони зрозуміють, що відвертість одного спонукає до відвертості іншого, а також до співчуття та порозуміння, а не дорікання, вони розкриватимуться, я впевнена в цьому. Розуміння необхідне кожній людині, як вода, як ковток свіжого повітря, якщо хочете. І наші стосунки базуватимуться на гаслі: «Розкажи мені про себе, і я так само відкриюся тобі»…

– Бачу, ви серйозно налаштовані на емоційно-психологічну революцію, – лікар дивився на мене з повагою, де й дівся сарказм.

– Завтра ми проведемо перше заняття. Звісно з тими, хто знаходиться на реабілітації, а не в «янгольському». Експериментальне, – озвучила я власне рішення, наче не розчувши його репліки. – І воно виглядатиме як звичне знайомство за горнятком чаю. Без урочистості, без надуманості, аби не відлякати співрозмовника… Було б добре, якби жінки на кухні задля такого випадку приготували щось смачненьке, а хоч і пиріжки з яблуками. Це надасть нашій зустрічі домашнього затишку…

– Гаразд, я передам ваше прохання, – Дмитро Михайлович підвівся з-за столу і міцно потиснув мені руку. Я відчула у тому потиску безмовну вдячність за свій приїзд, за витримку, за розуміння, за оптимізм, за все-все…

Єдине, що не давало спокою і муляло свідомість – це ранковий інцидент, що трапився у «янгольському». І я таки не втрималась:

– Дмитре Михайловичу… Я хотіла запитати про Хелену…

Він запнувся, наче замислився на мить, чи можливо розповісти отак, у двох словах, складну історію, і наважився:

– А що Хелена… Хелена – особливий випадок. Вона сама у минулому – лікар, дитячий педіатр. Виросла в інтелігентній родині, де всі до третього коліна були лікарями. Інтелігентність, надмірна порядність її й знищили. Натрапивши у житті на якогось покидька, безліч котрих шастає світом у пошуках брудних пригод, вона безтямно закохалася. А незабаром завагітніла і народила дитину, дівчинку. Той волоцюга (маючи до всього кримінальне минуле) брутально поглумився над нею – фізично і морально та, врешті-решт, зник у невідомому напрямку разом із примітивною малоосвіченою прибиральницею тієї клініки, де працювала Хелена, залишивши її у стані психологічного зриву і зі статусом матері-одиначки. Безліч разів намагалася вона поквитатися з життям, та щоразу в останню мить хтось траплявся на заваді. Батьки-пенсіонери забрали її до себе, та коли вчергове відбулася спроба викинутися з вікна багатоповерхівки, їм опустилися руки – надто пильного догляду вона потребувала. І врешті-решт, привезли Хелену до нас. Часом мама навідується сюди разом з онукою – Хелениною донькою, проте цього краще не бачити. У Хелени починаються напади психозу, адже вона вперто не хоче доньку визнавати, а навпаки, ненавидить, бо дівчинка підросла, налилася жіночною привабливістю, викликаючи тим самим лють і агресію у рідної мами… Щоразу Хелена скаженіло кидається на неї, і, коли б не Янчо, вже дійшло б до трагедії. Та попри все бабуся вперто привозить дитя сюди, і вдвох вони свято моляться за Хеленине одужання. Це рідкісний випадок: дитина, котра ніколи в житті не бачила матір при здоровому глузді, була такою прив’язаною і вірною їй… Щоразу, від’їжджаючи звідси, вона каже: «Нічого, мама все одно колись одужає і повернеться додому»… Ви лишень уявіть собі – чотирнадцять років дитина живе надією!.. Бабуся мовчить, нічого не каже. Вона у минулому медик і чудово усвідомлює справжній стан речей…

Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілої Хелени від рідної доньки цупко в’їлись у його пам’ять…

– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренції її вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий їхній моціон. Вони мають звикнути до вашої присутності.

Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.

– Гаразд, – відповіла я, прощаючись.

Рівненьким колесом висів у небі повний місяць, і гірське прозоре повітря дурманливо било у ніздрі.

– Чисте повітря – запорука здоров’я, – прокоментував Дмитро Михайлович і почимчикував додому, тобто у такі ж дві кімнатки, лишень у фасадній частині будиночку. його вікна виходили на лікарняні корпуси.

– Щось буде потрібно – я поруч, – заспокоїв мене, розчинившись за тим самим рогом, за котрим щойно, як мені здалося, промайнула чиясь постать. Отож, таки помітив. Просто вдав, начебто все гаразд… Ретельно замикаючи двері на старий розхитаний гачок, я подумала, що треба попросити завтра Пішту-бачія полагодити як слід засув.

Аби заспокоїтись, взялася перебирати стос затертих лікарняних карток, на яких чітким чорнильним каліграфічним почерком було виведено імена, прізвища та дати народження пацієнтів. Історії хвороб різнилися між собою, проте за кожною стояла окрема людська драма… «Шизофренія… Анестетична депресія… Дисфорія… Маніакальний синдром…» Я надто змучилась, аби детально їх аналізувати. Окрім всього, перед очима маячіла вродлива розпелехана Хелена, котра, наче привид, повним докору поглядом просить цей світ відпустити її у інший, де їй буде затишно і спокійно. Проте цей затятий світ вперто не бажав її відпускати і тим самим полегшити душевну муку. Я піймала себе на думці, що не відчуваю до неї ані неприязні, ані презирства, ані зневаги, лишень невимовну тугу за несправедливо понівеченим жіночим щастям… Намагаючись відновити в пам’яті такі ж приклади захворювання, гортала посібник із психоаналізу… Ось… Берта Паппенгейм («Дослідження історії» Бройєра та Фройда): «…Симптоми захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події…».

Часом пам’ять повертала мене до подій, що трапились вдома. Та дивним чином вони відійшли на задній план, начебто все оте жахіття трапилось дуже давно і зовсім не зі мною… Не було ані жалю, ані розпачу від побаченого та скоєного. Ніби по операції, коли видаляють злоякісну пухлину і пацієнт із надією очікує цілковитого одужання… Наразі пухлину видалила собі я сама, без хірургічного втручання, повіривши у те, що хвороба не прогресуватиме… Отак, із вицвілим від часу посібником у ліжку я і заснула, ледь притулившись до подушки, у відтепер уже й моєму притулку…

* * *

…Макс нервово перебирав аркуші з переліком вільних робочих місць, що люб’язно роздрукувала на принтері Корнелія Олександрівна. Він не знав, з чого розпочати пошуки і як далеко зайшли наміри втікачки. Чи вона спинилась у межах регіону, а чи дременула кудись далі… Макс не міг доручити літній секретарці делікатну пошукову справу: було соромно зізнатися у тому, що його, успішного бізнесмена, поважного сім’янина, знану в місті людину наважилась отак запросто, без жодних докорів сумління покинути дружина… Але ж вона сама винна у всьому, що трапилось… Він так настирно просив її залиши– тись удвох того дня… Чи не вперше в житті просив… Він хотів розповісти їй, що планується нарада директорів кампанії, де вирішуватиметься доля і його акцій… І що весь цей офіціоз нагадує блюзнірство, адже за лаштунками доля тих акцій давно вирішена… І що він бачить отой вклад наперед програшним і неперспективним… Словом, війни не уникнути. йому конче потрібно було комусь довіритись, а може й поплакатись, уткнувшись у рідне плече… Адже він – не машина, як вважають всі навколо… А навіть якщо й так… Кожна машина дає бодай одного разу збій… І головне вчасно її обслужити, замінити стерті коліщатка на нові чи бодай змастити олією, аби не рипіли… І тоді вона ще довго й безвідмовно працюватиме… А його у той день просто проігнорували, викинули на смітник, як зайвий мотлох… Начебто насправді їй не все одно, у який саме день відвідувати рідну домівку і оплакувати рідню, котрої вже не повернеш. А він же отут, поруч, живий… Серце стискало, наче кліщатами, і Макс, обхопивши голову руками, занімів над столом, усвідомлюючи власну безвихідь.

… У двері постукали. На порозі стояла Славка – як завжди вишукана, з високо піднятою зачіскою, у вузенькій спідниці, згідно з регламентом – до колін, з-під якої притягували погляд звабливі, мов у красунь із каталогів, ніжки у тугих безколірних панчохах.

– Ходять чутки, що «надибанка» вирішила випустити кігтики і проявити характер? – вонаєхидно всміхалася, показуючи на світ Божий низку дрібних хижих зубів.

Макс вийшов із задуми і метикував, звідки ж їй так швидко все стало відомо. Ага… Корнелія Володимирівна таки поділилася з облесливим стерво власними думками щодо останніх вказівок шефа.

– Що я тобі казала, Максе?! В тихому болоті дідько водиться… І це лишень початок… Я дивуюся, як вона до цього стримувалась стільки часу, аби не виказати своє істинне я… І це вона наважилась на таке, незважаючи на все, що ти для неї зробив!!! Тварюка невдячна!!! Та я б на її місці ноги тобі цілувала до останньої хвилини життя…

І тут Славка замовкла. Вона, жахаючись, спостерігала, як поступово, всотуючи її промовисті звинувачення, Максові очі наливаються кров’ю, нагадуючи оскаженілий погляд бика на кориді, котрому, аби розпалити лють, промовисто мотуляють перед очима червоною ганчіркою. Вона відчула себе тією ганчіркою так реально, що підсвідомо почала відступати до дверей. І зробила це дуже вчасно, будучи від народження спритною і завбачливою (недаремно Макс дражнив її чоловіком у спідниці). Отой крок назад, здавалось, врятував їй життя. Макс, наче знавіснілий звір, що потрапив у пастку та не хоче усвідомити власної приреченості, заревів на неї страшним нелюдським голосом:

– Геть!!! Стерво продажне!!! Сука!!! Блядь кабінетна!!! Це ж завдяки тобі все трапилось, чуєш?!! Це ж ти винна у всьому, що трапилось… Щоб я тебе більше не бачив, інакше розчавлю, як таргана!!!

Він висунувся з-за столу, готовий власними руками схопити її за ще донедавна зваблюючий стан і вижбурнути, як непотріб, геть…

Та Славка передбачила і це. Миттєво зорієнтувавшись у ситуації, вона, задкуючи, опинилась вже в передпокої і, ледь відчувши себе у такій-сякій безпеці, єхидно прошипіла на прощання:

– Ну-ну… Далеко підеш без мене, – і тихенько вислизнула за двері…

* * *

… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі події вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотана у домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…

Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.

Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.

…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:

– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…

І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:

– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…

Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:

– Дядю, дай копієчку…

Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:

Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:

– Та пішов ти…

– Злий ти, дядя…

Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.

Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…

Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…

Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.

Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…

* * *

– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…

Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.

– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…

Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.

– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…

– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…

– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…

– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.

«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».

… Рішення прийшло якось несподівано, як це частенько трапляється у безвихідних ситуаціях… – Гаразд… Вам є над чим подумати… Давайте спочатку я розповім вам про себе… Слухачі пожвавились, і це надало впевненості – отже, я на правильному шляху… – Я робитиму це вперше в житті, тому заздалегідь прошу вибачення за можливу непослідовність… – я сказала правду. Запанувала цілковита мовчанка, що чути було, як муха настирно намагається пікетувати на присипані цукром-пудрою пиріжки. Вісімнадцятеро пар напружених очей і одна доволі здивована, що належала лікарю, невідступно стежили за мною, марно намагаючись вловити бодай натяк на нещирість. Проте мені справді захотілось розповісти їм про себе… І я наважилась…

– Сталося так, що я залишилася без батьків у неповних сімнадцять, будучи студенткою першого курсу медичного ВИШУ. Вони потрапили у автомобільну негоду, і трапилось все так несподівано і невчасно, що, здавалось, вирівняти власну рівновагу буде неможливо… Важко передати тодішній мій стан… Здавалося, що життя скінчилося і сенсу існувати далі немає…

Вам знайоме відчуття, коли людина усвідомлює власну беззахисність, неспроможність самостійно існувати у світі?! Коли жодний штучний чинник, враховуючи алкоголь і наркотики, не здатен приспати пам’ять і біль?.. Коли ти лягаєш і прокидаєшся з єдиною думкою – усвідомленням власної непотрібності, марності існування, приреченості…

…До того, як все трапилось, я переживала приреченість лишень у глибокому дитинстві… Пам’ятаю, коли мама наряджала мене до школи на перший дзвоник… Білий твердий від крохма– лю фартушок, пишні банти… А потім білий фартушок змінився на чорний, банти – на туго заплетені стрічки у косах… І коли я зрозуміла, що відтепер шкільна форма надовго замінить мені улюблені барвисті з воланами й рюшами сукеночки, я відчула розпач… Але те дитяче відчуття приреченості не здавалось фатальним. Адже я знала, що після уроків я мчатимусь стрімголов додому, аби мерщій зняти з себе ненависну робу і стати звичною, милою собі Даркою в рюшах чи у воланах, у клітинку чи в горохи…

А тут все сталося інакше… Наді мною ніби чатував фатум, межуючий з трагедією… У такому стані я знаходилась два роки, ледь не позбувшись студентського квитка і власної гідності. Я перечитувала безліч книжок, я занурювалась з головою у знання, і з жахом усвідомлювала, що впираюся в глухий кут.

Отакою виснаженою, ледь притомною від перенапруження підібрав мене на зупинці під інститутською бібліотекою здивований і розчулений чоловік, із котрим ми невдовзі одружилися. Пізніше він зізнався, що просто пошкодував мене, сприйнявши за студенточку-заучку, котра от-от знепритомніє від непомірного навантаження протягом сесії. Вже пізніше він збагнув причину моєї слабкості, фізичної і моральної, що й спонукало його до твердого рішення невідступно піклуватися про мене. А мені було байдуже, хто буде поряд. Я могла довіритись кожному, хто по– дарує мені бодай трохи тепла та ласки… Він привіз мене до себе в будинок і рішуче, не передбачаючи супротиву, сказав: «Віднині ти нікуди звідси не підеш»…

Я і не пішла. З того часу на заняття мене привозила автівка і власний водій забирав мене з-під інститутського корпусу. Я ще більше відокремилась від людей, і ті дівчата, котрі намагались, співчуваючи, товаришувати зі мною, позиркували відтепер заздрісно і з насторогою. Часом, узгоджуючи моє прохання з чоловіком, водій відвозив мене до батьківського дому, де припадало пилом і окутувалося павутиною все, що було безмежно дорогим мені протягом багатьох років. Я забрала звідти лишень книжки і світлини. Згодом мене відвозили назад, до немилої оселі, де я без ентузіазму засвоювала роль чуйної порядної дружини. Отримавши незабаром диплом психолога (моє прагнення до знань не пропало марно), я усвідомила, що практикувати мені ніколи не доведеться, як і просто працювати – будь-де і будь-ким. Я зачинялася годинами у кімнаті, всоте гортала як колись, студенткою, кіпи книжок і не могла збагнути потрібність нагромаджених хаотично знань при неможливості застосування їх на практиці… Чоловікові приятелі та їхні дружини вважали мене пришелепкуватою і частенько при зустрічах перешіптувались поміж собою, кепкуючи, мовляв, чого їй, надибанці, не вистачає? Я умисне уникала отих зустрічей та публічних збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне, що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…

Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…

– Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже її природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом їй вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…

…Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…

Тиша нависла над їдальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…

«Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.

– Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…

Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».

Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я їм розповідати про основи психоаналізу…»

Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:

– Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самої себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим першим робочим днем… Впевнений, що сьогоднішня зустріч дасть певні результати. Може, не відразу, але згодом… Ви – молодчина!

… Пішта-бачі налагодив засув на дверях, і я зраділа – принаймні, не боятимусь нічних шпигунів. Я не знала, як триватиме моє подальше практикування у галузі психології, проте на душі було напрочуд легко…

* * *

… Макс жбурнув ненависну слухавку і, підвівшись з-за столу, задумливо підійшов до вікна. Там, за скляною тонованою стіною, вирувало звичне життя: снували назустріч одна одній автівки, перегукуючись гучними клаксонами, кудись поспішали люди, заклопотані побутовими проблемами… Все було як завжди, і нікому не спадало на думку підвести голову до верхніх вікон непідступного склобетонного монстра, за одним з яких спостерігав за марною людською метушнею донедавна незворушний вольовий чоловік, що наразі відчував себе слабким та безпомічним…

Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуації. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіїв, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!

Так чи інакше, Макс розумів, що необхідно брати себе в руки. За годину розпочиналась підприємницька рада керівників, де вирішуватиметься подальша доля акцій. Розумів і те, що має виглядати виважено і бездоганно… Втім, як завжди… І примусивши себе виринути із сумних роздумів, натиснув на ґудзичок гучномовця:

– Корнеліє Олександрівно, зробіть мені подвійну каву… Так, без цукру…

… Рівно за годину зібраний, зосереджений Макс заходив до конференц-зали, стримано вітаючись з усіми. І лишень сам Богонько знав, що насправді коїться у його душі…

* * *

Наступний мій день розпочався рішучим наміром навідатись у село. Потрібно було придбати бодай найнеобхідніші речі, адже, потай вибираючись з міського ув’язнення, все, що опинилось у моєму наплічнику, це кілька футболок, плетений светрик, джинси, легенькі сандалі (кросівки були на ногах), піжама, шовкові шкарпетки, змінна білизна, парасоля та кілька підручників із психоаналізу. Ще невелика сума грошей, розряджений мобільник (все одно відсутній зв’язок) і канапки, які запхала в останню хвилину у кишеню наплічника завбачлива Ліза. Дівчина так нервувала, влаштовуючи втечу, що навіть не здогадалася про зубну щітку і пасту. Окрім всього, сподівалась, що це звичайнісінький жарт і увечері я повернуся, начебто нічого не трапилось. Це була друга після Гоші людина у місті, за якою я щиро сумувала.

…З провідником я визначилась відразу – Мітя о цій порі щодня відлучався у село. Кінець літа та осінь – пора польових робіт, і селяни залюбки приставали на чужу поміч – розраховувалися натурпродуктом, а часом і грошенят перепадало. Мітя не був скупим і витрачав їх зазвичай на гостинці, які роздавав мешканцям «Притулку», здебільшого жінкам. Тому після ранкового медогляду я вже стояла під корпусом, наче вояк у всеозброєнні, і чекала, поки Дмитро Михайлович не вийшов на вулицю і дав «добро» на відлучення.

– Ти мені, Мітю, дивися. За даму відповідаєш головою, – жартома казав напутнє слово, і ми вирушили запилюженою просілковою дорогою у бік села.

* * *

Мітя виявився доволі приязним і говірким дядьком. Окрім всього, у його розмові відчувався певний інтелект і виваженість, притаманна людям, що звикли детально роз’яснювати ту чи іншу тему.

Мене з’їдала цікавість – що привело його у «Притулок»? Проте запитати я не наважувалась.

Діагноз Міті я вичитала у його картці заздалегідь: «Психоневроз, зпричинений тривалим вживанням алкоголю». Нічого певного…

– Чула, Мітю, що селяни не надто поблажливо ставляться до «гостей» з «Притулку»? – завбачливо підкотивши штани, я чимчикувала узбіччям. Некошена трава плуталася в ногах і заважала йти, та хотілося зберегти джинси чистими бодай до того часу, поки не вдасться придбати хоча б якусь заміну.

– Це не зовсім так… Люті вони на тих, хто біду робить. А таким, як я, навпаки, тішаться – хто ще згодиться дармову роботу виконувати, особливо зараз, під осінь, коли працьовиті руки на вагу золота… У мене в «Притулку» ще цімбор[16] був, ми разом на «халтурку» ходили… Щоправда, напередодні зими його додому родичі забрали – пошкодували, адже зими тут суворі. Дмитро Михайлович з нами ніколи біди не мав, жодної скарги, адресованої нами від селян не чув… Розкотіть штани, бо рип’яхів нахапаєте і ноги подряпаєте…

– А вас чому додому не забирають? – здалеку розпочала я вивідувати інформацію, обережно, аби не образити.

– Мені додому не можна… Та я й сам не хочу, є на те причина… Хоча дім мій неподалік – всього за кілька сіл звідси, хвилин сорок добиратися міжміським…

Мітя щось приховував, і я це відчувала, тому непомітно перевела розмову в інше русло:

– Ну, а ті, що, як ви кажете, біду роблять? Частенько таке трапляється?

– Частенько – ні, але бувало. Є у нас там один екземпляр… Колись він примудрявся до села втікати, і ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдається. А потрапивши на волю – мерщій до місцевого продмагу. Продавчиня спочатку не знала, що робити, і алкоголь йому відпускала, а той, підігрівшись, йшов гатити людські шибки. Пізніше, здалеку його забачивши, зачиняла крамницю, а він і там лущив вікна, як насіння. його ловили, вертали у «Притулок», прив’язували на кілька діб до ліжка, очей із нього не зводили… Ніхто не міг збагнути, яким шляхом він вибирається із замкнутого, заґратованого приміщення… Дотепер залишилось таємницею, адже таким людям зруйнована психіка підказує найнеймовірніші речі, до яких звичайна людина при здоровому глузді ніколи в житті би не додумалась… Ось візьмемо, наприклад, Хелену…

– А що, Хелена теж втікає?! (Мені мурашки пробігли тілом при спогадах про недавній інцидент).

– Тепер вже не так… А раніше бувало… – ми підходили до села, і лісова смуга, що тягнулася вздовж всієї дороги, змінилася довгими охайними рядками ланів із кукурудзою та картоплею. Часом назустріч траплялися селяни і Мітя ввічливо з ними вітався. Видно було, що до нього ставляться з повагою). – Торік баба Галька онуку привела собі у поміч. Дівча молоде зовсім, неопірене. В селі роботи, крім городів та худоби, нема, отож будь-якому заробітку раді. А дівчисько – гарне таке, русяве, коса ледь не по стегна… Хелена наче знавісніла. Стежила з вікна, як дика кішка, готуючись до вирішального стрибка. І таки сталося. Як їй вдалося вибратись, ніхто не знає… Чи скористалась хвилиною, коли Янчо по потребі відлучився, чи ще що… Гнала малу аж до села, до рідної хати. Селяни піймали її, добряче відлупцювали, а як вели зв’язану у «Притулок», цілу дорогу вила, наче вовк. Два місяці не вставала з ліжка, зализувала рани…

А баба Галька замість вродливої онуки привела кульгаву Анцю – племінницю. Ота з переляку дотепер хустку на очі зав’язує – так і ходить із прикритим обличчям, аби Хелена з вікна не роздивилася її, хоч і не надто привабливе, проте все ж молоде обличчя…

Ми дійшли до околиці села, де хати були дрібно розсипані на значній відстані одна від одної, наче посварилися. Я зацікавлено роздивлялася навколо – ніколи раніше не доводилося подорожувати глибинкою.

Хати здебільшого були дерев’яними, та, не зважаючи на вбогість, охайними і чистенькими. Деякі яскраво розфарбовані, а на фасаді красувався намальований олень – витвір місцевого митця.

Шибки дрібно глипали на вулицю, а на різьбяних ганках вовтузилась немита дітлашня. Зацікавлено придивляючись до прибульців, припиняла гру і стрімголов мчала до воріт, аби краще роздивитися. Далі хати потрохи стали вишиковуватись у ряд, як ота кукурудза на ланах, паркани зустрічалися рідко – цим людям злодії не страшні.

Я відразу пригадала височенний мур, що оперезував стіни будинку, де довелось мешкати впродовж подружніх років, і мене вкотре охопила відраза. Тут панували свої, зовсім інші, відмінні від міських закони співіснування. Ніхто ні від кого не ховався, а навпаки – виходили привітатися і запитати, як здоров’я.

– Бог у поміч, Мітю!.. Як ся маєш? Як бач, фраїрку[17] привів ісь? Тота теж аршовати[18] навчена? Де йдеш – до Довгалів?.. Пак до нас загляни – хлів поможеш вичистити…

Здебільшого я не розуміла, про що йдеться, адже не знала місцевої говірки, проте їх доброзичливість була вдивовижу – у місті я не впізнавала навіть власних сусідів.

– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати[19]…

– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, їм підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап[20] знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…

Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.

– йой, Мітю, тебе ге Бог післав. Не годна м ся була дочекати.

– Слава йсу, – вітався Мітя, і вона, витираючи просто у фартух руки, простягала йому зашкарублу від роботи долоньку.

– Слава навіки, – відповідала, зацікавлено поглядаючи на мене, – видав, маєме гостей?

– То наша нова дохторка, Оксано. Приїхала з вароша практиковати. Тать шо ся стало, же так на ня шатуєте[21]?

– Вижу, же з вароша, Мітю. йди Васильові помочи – бичок наш цілком удурів уночи. Так собов намітував[22], же стайню зубалив[23]. Як би го Василь не боронив, та, видав, доведеться забити. Тать шо стоїте, як засватані? Пойте у хижі[24]…

Я зрозуміла, що останнє було сказано до мене, і несміливо увійшла до хати. На печі парували баняки з запашним варевом, підлога рябіла смугастими домотканими килимками, з кутка на мене глипало двійко допитливих оченят.

– Ану лем, гай, Іванку, до студні, принеси паніці черствої[25] води. Най ся нап’є з путя[26]… І двійко очей, що належали беззубому Іванкові, відірвавшись від нехитрої забави, метнулися у бік дверей, а далі, прихопивши бляшане горня, хлопець кулею вилетів на подвір’я.

– Як ся вам туй у нас любить? Екзотика, ге? У вароші такого не увидите…

Я поволі почала звикати до місцевої мови:

– У вароші зате нема такого чистого повітря, як у вас, а ще бракує привітних людей.

Оксані сподобалась відповідь. Перехопивши у малого повне горня, вона піднесла його мені, підставляючи під дно ту саму рапату долоню, що простягала для привітання, аби не розхлюпати.

– Єдине, до чого треба звикнути – це до холодних гірських вечорів і ночей, – вела далі я, – тож хочу забігти до вашої крамниці… Дуже вже ноги мерзнуть…

– йой, та у бовті[27] ви штрімфлі[28] не купите, то лем по людях ся треба звідати[29]… Ану лем заждіть… І вона метнулася за двері зі скляною шибкою, завішеною фіраночкою, що вели у іншу кімнату. За мить Оксана повернулася, тримаючи в руках добротні вовняні шкарпетки. – Но позирайте[30]! Сама м путала[31]… На осінь так ся їм зрадуєте, гибисьте путьом найшли[32].

Я ані слова не зрозуміла з усього почутого, окрім одного: шкарпетки вже мої.

Окрім обновки я ще отримала слоїк[33] з малиновим джемом («лекварь вам ся тоже пригодить, у туй дурці всьо ся пригодить, не приведи Господи») і, збита з пантелику відмовою взяти за все бодай якісь гроші, пішла шукати «бовт» у вказаному гостинною Оксаною напрямку.

Крамниця справді виявилась напівпорожньою, продавчиня нудилася без роботи, сиділа просто на прилавку і, чеберяючи ногами, лущила насіння. У «бовті» я придбала: господарське мило, пральний порошок вітчизняного виробництва, невеличкий лавор (як нарекла продавчиня таз для прання), зубну щітку сумнівної якості, зубну пасту «М’ята», голки, нитки, зв’язані у пучечок свічки, дитячу олійку, котра мала би замінити тимчасово всю залишену вдома косметику, а також кілька шкільних зошитів, листівок та дешевих одноразових самописів. Здається, окрім перелічених товарів, за винятком ще якогось дріб’язку, там більше нічого й не було. У «Притулок» я поверталася сама – Мітя залишився у селі лагодити стайню, приборкувати бичка і ще робити безліч всілякої роботи, аби отримати дрібний заробіток і повернутися попід вечір до «Притулку» з пакетом карамельок зі збіглим терміном придатності, бо ж інших у «бовті» бути не могло…

* * *

Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.

– Ви розумієте, – схвильовано пояснював лікар, – попросити більше нема кого, адже Любаша чергувала попередньої ночі, і не витримує фізично без сну дві доби. А я конче змушений бути о восьмій ранку в обласному центрі – нам знову скоротили фінансування і вимагають термінової звітності… Це означає, що найпізніше о третій я змушений вирушити. Самі розумієте, вас наче Бог послав, сам не знаю, що би ми без вас робили…

Перспектива провести ніч у «янгольському» зовсім не втішала – від самих спогадів про недавні відвідини ставало моторошно. Лікар це усвідомлював і, як умів, заспокоював:

– Нічого страшного там нема… Поруч невідступно знаходитиметься Янчо, і навіть якщо хтось зірветься, він миттєво буде напоготові. Ваше завдання полягатиме лишень у тому, аби вчасно дати заспокійливе… Та й дядько Степан спить полохливо – щойно щось чує, як вмить зривається на допомогу… Головне, аби Хелена не помітила вас у корпусі, тому потрапите туди службовим входом. Виручайте, голубонько… – Дмитро Михайлович, ледь не доведений до відчаю, нервово смикав краєчок халату, усвідомлюючи незугарність ситуації. Та й справді, відсилати на «передову» новобранця не годиться. Проте виходу не було. Врешті-решт, я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».

Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:

– Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…

– Їдьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.

* * *

Спокій тривав недовго…

О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:

– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?

– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.

– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приїхав… Як гуляти, то гуляти…

– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…

– Їй би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…

– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…

– І що порадите? Ви ж за головного…

Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:

І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот[34] даровав…

Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть її від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєї хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…

Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.

– Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.

– Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моїй голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете палату, а я введу їй снодійне тут, у амбулаторній кімнаті, де вона й залишиться до ранку. Головне, аби Хелена не прошмигнула, бо ж ви усвідомлюєте, які наслідки можуть бути…

– Таки доведеться Янчові потіснитися – канапа не витримає їх обох із Михайлиною, – Пішта– бачі не втрачав почуття гумору навіть у критичних ситуаціях. – Ну що, з Богом?

Я знайшла ампули зі снодійним і все, що потрібно для ін’єкції, спостерігаючи за тим, як зрадливо тремтять у мене руки. А тим часом Янко з дядьком Степаном вже виводили попід руки з палати збуджену жіночку, у нічній сорочці, котра з фанатичним блиском в очах горланила на весь коридор:

Ой, як тяжко, ой, як тяжко, На серцю туга налягла… Сміяться она перестала І ровно плакать начала…

Янко підпер її собою – надійно, впевнено, проте без тиску, а Пішта-бачі ще раз перевіряв всі замки і скоби на дверях, аби пересвідчитись у безпеці.

– Ходіт, бабо, поспіваєте нам у амбулаторній, – Янчо тягнув Михайлину практично на собі. – То такоє, як на корпоративі, по індивідуальному заказу…

Мені стало смішно. Хлопчина – не промах. Хоч здавався спочатку трохи недоумкуватим. Та Михайлині було байдуже, що він глузує. Спираючись на міцну руку, вона приговорювала: «Ти, синку, лем послухай… Нись – сято[35], треба співати, а старших неваловшно[36] перебивати, лем підспівувати можеш…

… Ти мене, милий, покидаєш, Ти моїм, милий, не будеш… Голосу мого ти не вчуєш, Бо ти до мене не прийдеш…

Ми поклали Михайлину на канапу, підмостивши під голову подушку, аби зручніше було зробити ін’єкцію, і ще якийсь час спостерігали, як безбарвні неслухняні під дією снодійного уста все лінивіше і нерозбірливіше вже не співали, а шепотіли:

… Як ясной сонце засвітило І чорний ворон закрячав, На грудь мою слези спадали, Останній раз казав «прощай»…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся у «Притулок» вже пополудню і, побачивши Михайлину, котра гучно хропіла в амбулаторній, усе зрозумів. Я не покидала «вахту» аж до його приїзду, і про всі нічні перипетії красномовно свідчили червоні, мов у кроля, очі. Проте лікар був задоволеним і веселим – поїздка не відбулася даремно:

– Бачу, школу молодого бійця ви пройшли. За що вам шана і подяка… А ми тут трохи розбагатіли, дякуючи благочинним організаціям… Отже, сьогодні у вас вихідний і курятина на вечерю, – лікар недвозначно поплескав свою кишеню, даючи тим знати, що найближчим часом від голоду чи відсутності медикаментів «Притулок» не вимре… Та мені понад усе хотілося одного-єдиного – спати, і, мовчки кивнувши у напівдрімоті на знак згоди, я змучено попленталась у своє кубельце…

* * *

…У конференц-залі, де відбувалась підприємницька рада керівників, було відчутне напруження. Макс, як і інші власники акцій, нервував: вирішувалась доля вкладених ними грошей. Спокійним залишався лишень бос – «плюгавий опецьок», як образно охрестила його їдка на слівце Славка. Ще б пак, «опецьку» належала більша половина акцій, і, незважаючи на фізичні вади, він почував себе всемогутнім магнатом.

– Мої науковці-програмісти опрацювали безпрограшну структуру розробки модерного виробничого обладнання, яке завдяки сучасній всемогутній системі маркетингу найпізніше за рік принесе разючі результати… – опецьок спинався за столом, намагаючись здаватися вищим, а тим самим переконливішим. І це виглядало так, як спотворене хворобою дерево марно пнеться у ріст з іншими, повноцінними, і лютує від безпомічності, адже все, на що спромоглася природа, це покарлючити гілки і абияк прикрити внутрішню трухлявість облізлою корою.

– Ми підготували копії примірників детально опрацьованого плану, і я попросив би шановне товариство найближчим часом розглянути, зважити і висловити власну думку з приводу запропонованого проекту… Аллочко, роздайте, будь ласка, примірники всім присутнім…

Височенна, модельної зовнішності Аллочка, про яких кажуть – «ноги від шиї ростуть», на відстані простягнутої руки взяла кіпу заготованих копій і кружляла, роздаючи, навколо стола. Вона не підходила привселюдно впритул до шефа, знаючи, що він від цього скаженіє – надто вже явно тоді кидалась увічі його недолугість та низький зріст.

По закінченню засідання опецьок, тобто Броніслав Всеволодович, несподівано звернувся до Макса:

– Максе, затримайся на хвилинку… Неофіційно… По-дружньому…

Залишившись удвох у порожній залі, без сторонніх очей опецьок уже не комплексував, а вільно розгулював туди-сюди вздовж довжелезного, як і сама зала, стола для засідань. Макс був єдиним з акціонерів, котрому той довіряв і симпатизував. Забулися навіть давні образи, коли Броніслав Всеволодович виношував плани поєднати сім’ї та капітали. його донька, Естер, котру він лагідно охрестив Манюнею, з десяток років тому була потай закохана у Макса. Проте було б надто сміливо наполягати на укладанні шлюбних домовленостей.

Манюня була нездоровою (вочевидь, генетика зробила свою справу). Зовнішньо її недуг нічого не видавало, хіба вроджена косоокість, що ставала більш помітною у стані збудження. При зустрічах із Максом Манюня починала нервово сіпатись, не наважуючись підвести на нього очей – вона цілком усвідомлювала власну ваду. А про те, що відбувалося за лаштунками, знали лишень Броніслав Всеволодович, його дружина та домашня покоївка. Їм всім не на руку був розголос інформації про частенькі ускладнення хвороби доньки, що супроводжувались відвідинами психіатричної клініки. Тому, не афішуючи справжній стан речей, опецьок потай їздив відвідувати доньку і після чергового реабілітаційного курсу так само потай вертав її у свій розкішний непідступний для чужих палац.

– Аллочко, серденько, налийно нам із Максом коньячку, – шеф, уже не приховував справжніх стосунків із модельною Аллочкою і поплескував її по тугих сідницях. Максу він довіряв. Дівуля, що– правда, трохи комплексувала (отже, залишки порядності ще тліли, і це тішило), бо ж було цілком зрозуміло, що насправді жодних почуттів, окрім огиди, опецьок викликати не може.

– Я чув, Максе, що в тебе вдома не все гаразд… – він заглядав у вікно, вдаючи, що йому байдуже, і начебто запитання пролунало просто так, співчутливо, по-дружньому. Проте Макс добре знав, що випадково жодне запитання з його уст не злітає, а навпаки, фіксується кожнісіньке слово, почуте у відповідь.

– …Це не найважливіше, що наразі відбувається… – Макс теж був твердим горішком. Багаторічне існування серед хижаків дечому його навчило.

– Не скажи, не скажи… – опецьок оцінив Максову обережність, проте вичікувально вдивлявся в партнера – щось таки мало його видати. – Знаєш, як у пісні співається: «…Важней всего погода в доме…»

– Вважатимемо, що у моєму домі зараз повний штиль: сонце заховалося – це правда, проте тайфуну нема… А отже не відображається на моїй працездатності, – збрехав Макс.