Читать книгу Балада про Броди - Вікторія Мазур - Страница 1

Важко уявити щось більш вогке і болотисте, ніж вечір ранньої весни у Бродах. Брудний сніг, перемішаний з піском і сіллю, перетворився на кашу. Нечисленні перехожі важко місили її важкими зимовими чоботами. Темрява накрила місто, але крізь неї проривались яскраві вивіски магазинів та аптек на вулиці Золотій. Вони здавались Мирославі маяками в темному океані. Хтось, вихоплений з чорнильного тла відблиском вітрини, зайшов до аптеки, мамі з двома галасливими дітьми не вдалось проминути крамницю з солодощами. А Мирослава минула свій будинок, бо мала ще зайти до супермаркету.

Якщо бути відвертою, вона любила проходити повз свій будинок. Нехай він не весь належав їй, зате найкраща квартира – ота з круглою башточкою на розі – була її. Світло від неонової реклами химерно відбивалось на стінах будинку, підкреслювало його і ніби вирізало з реального часу. Та будівля простояла з добру сотню років, бачила-перебачила і війни, і пошесті, але досі стояла тут, мокла під бродівською мрякою і спостерігала далі.

Мирославу захоплювала старовина. Речі і споруди, що пережили не одне покоління людей, навіювали їй думки про безсмертя пам’яті та швидкоплинність людського життя. Тому дівчина любила Броди. Особливо навесні, у дощ і негоду, попри розквашені від води чобітки. Темне вікно на башточці її будинку підморгнуло зеленим відблиском з аптеки, і Мирославі полегшало.

Важкий день закінчувався у черзі до каси одного з мережевих супермаркетів. Масло знову здорожчало, а олію її улюбленої фірми вже розкупили, то ж Мирослава роздратовано спостерігала, як мужчина в чорній куртці і шапці на очі вивантажував з кошика на касову стрічку три пляшки горілки та плавлений сирок. Один плавлений сирок.

«Жук», – крутилось в думках Миросі. Такий самий жук, як і директор (з дозволу сказати) з її офісу. Зекономити на закусці зате залитись питвом, обібрати замовника, хоч може в нього в кишенях і буде порожньо після угоди, недоплатити ремонтникам і залишити її, секретарку-адміністраторку-прибиральницю, сам-на-сам з їхнім обуренням.

– Пакет потрібен? Маєте нашу картку? – касирка виглядала дещо спантеличеною, напевно, їй довелось повторити свої стандартні запитання двічі, перш ніж Мирослава звернула на неї увагу.

– Так, – погодилась на щось Мирося, а тоді побачила, як густо намальовані за останньою модою брови касирки поповзли вгору. Здивування чи роздратування? – Пакет, – виправилась Мирослава.

Вона швидко закинула в брендований шматок поліетилену за три гривні масло, хліб, шматок якогось м’яса, обережно примостила пластикову упаковку на десять яєць, завершила «натюрморт» голівкою пекінської капусти і швидко пішла додому. Касирка-модниця тільки важко зітхнула і згребла решту копійками, яку не забрала неуважна клієнтка.

Вдома було тихо і темно. Мирослава звично намацала вимикач в коридорі, поставила продуктовий пакет і замкнула двері на всі замки. Верхній, основний і ланцюжок. Ця звичка залишилась ще з дитинства, коли батьки залишали її вдома саму та йшли по справах. Маленькій Миросі тоді здавалось, що хтось вломиться в квартиру і викраде її поки батьків немає вдома. Тепер вона доросла, а мама з татом живуть в селі під самими Бродами і рідко навідуються. Вони поступились їй квартирою, коли придбали маленьку хатину зі старим садом.

«Час тобі будувати своє життя, доню», – казала мама, коли присіли «на доріжку» на торбах. Тато сидів поруч з нею, вони тримались за руки. «А ми своїм поживемо». Потім тато швидко позносив ще кілька сумок з одягом у стареньку «Ладу» під під’їздом, і батьки помахали їй «па-па», наче молодята, що поїхали у весільну подорож.

Мирослава більше не знала жодної пари, що настільки захоплювалась один одним протягом років. Їм завжди було добре вдвох, цікаво вдвох, весело вдвох, ніби вперше. Мирослава мріяла і собі зустріти чоловіка, який так само займе весь світ в її голові, і це не минеться ніколи. Минув вже рік, як Мирося жила сама, мала повну свободу дій але жодного серйозного кавалера так і не трапилось. Мама по-трохи перестала форсувати цю тему в телефонних розмовах. Все більше розказувала про сад і куховарство. Мирославу, яка завжди дратувалась від маминого «а що з особистим, доню?», така заміна риторики вже почала лякати.

Вона швидко розклала продукти у холодильнику та на полицях. Їсти не хотілось, точніше не хотілось готувати, то ж Мирослава пішла до вітальні. З годину лежала на дивані під ковдрою, ніби побите кошеня, і клацала канали по телевізору. Не було нічого вартого уваги, хіба що сюжет з випуску «Надзвичайних новин» про зникнення людини. Чоловік зайшов у дзеркальний лабіринт задля розваги, але минула година, а він так і не знайшов вихід з атракціону. Тоді працівники взялись шукати зниклого клієнта, але знайшли тільки його обрубану по лікоть руку в калюжі крові. Жодних свідків, ніяких слідів втечі і підозрілих звуків. Поліція розшукує зниклого або його труп. Всіх, хто володіє будь-якою інформацією, просять звертатись за телефоном.

Мирося здалась і вимкнула плазмовий екран. Кімнату заповнила темрява. Її порушували тільки відблиски від кольорових вивісок магазинів внизу. Мирослава встала і підійшла до дзеркала на трюмо. В ньому теж миготіли скалки яскравого світла. Вона вирівняла спину, розправила плечі і подивилась на себе. Хотілось виглядати сильною, красивою, дорослою. Але відображення дивилось на неї втомленим поглядом замолодої як на свій вік дівчини, в піжамі і з хвостиком на голові. Мирося скорчила гримасу і відображення теж перекривилось. Тоді дівчина зробила півкроку вбік, щоб стояти рівно навпроти дзеркала. З’явився дзеркальний коридор. Дзеркало з трюмо відбивалось в дзеркалі на протилежній стіні. В скляних рамках довгого коридору на Миросю дивились її самотні копії. Вона почепила друге дзеркало після від’їзду батьків, хоч мама й не раз переповідала їй ту телепередачу про поганий вплив дзеркал.

Дзеркальний коридор був ще одним спогадом з дитинства. У дванадцять Мирося їздила з класом до театру імені Заньковецької у Львові. На балет «Лускунчик». Може, тоді вперше і прокинулась її любов до старовини. Балюстради, балкони і позолочені барельєфи, важкі портьєри на сцені та балерини, що, здавалось, не мали ваги. З танцю було важко зрозуміти, що до чого, але вчителька роздала усім лібрето. З тих пір слово «лібрето» означає для Миросі не тільки опис дій в балетній постановці, а й портьєри і балерин, і балкони, і оксамитові крісла. Дзеркальний коридор вона бачила в антракті. Однокласники нудились, і щоб їх розважити, вчителька показала дзеркальний зал театру. Дзеркала відбивались одне в одному і утворювали тунелі в невідомість. Діти посміхались, висолоплювали язики і ставили собі «ріжки», щоб їхні відображення це повторювали. Зараз же Мирославу не покидало враження, що не всі копії в її дзеркальному коридорі належать їй.

Спогад повернувся легкою посмішкою. Копії Мирослави в дзеркальному коридорі її вітальні теж посміхнулись. «От би повернутись назад», – подумала дівчина і відвернулась від дзеркала. Найдальше з її відображень все ще посміхалось в дзеркальному коридорі.