Читать книгу Балада про Броди - Вікторія Мазур - Страница 3

До Першої Світової війни залишався всього рік, і Мирослава сподівалась, що за цей час Емілія достатньо просунеться у своїх дослідах, щоб відкрити їй шлях додому. А поки що Броди зразка початку двадцятого століття відкривались для неї химерним атракціоном.

Становище Емілії Крижанівської було привілейоване. Її багате сімейство мало шану в суспільстві і чималі статки. Хоча батьки Мілі загинули кілька років тому під час пограбування на дорозі Підкамінь-Броди, її численні тітки і дядьки писали листи і регулярно цікавились життям небоги. Вони навіть присилали їй гроші на прислугу, бо де ж це бачено, щоб самотня панянка мешкала і поралась сама у такому великому маєтку. Емілія ніколи не розповідала їм, що розігнала усіх помічників одразу після похорон. Зайві очі та вуха в будинку завжди дратували її, та й утримання, призначене їй батьком про всяк випадок, було шкода витрачати на дурне. Відразу після втрати батьків на Емілію звалилась ще одна дуже доросла справа – вона мала добудувати будинок. Перший поверх закінчили раніше, то ж сім’я Крижанівьких продала старий маєток за містом і переселилась на Золоту. Осиротівши, Емілія мусила подбати про завершення будівництва другого поверху. На щастя, рід Крижанівських все ще користувався шаною, і помічники знайшлись швидко. Емілія найняла прораба – підстаркуватого, але дуже талановитого австрійця. За помірну платню він взяв на себе всі турботи будівництва і швидко закінчив роботи. То ж у більшості кімнат цього будинку ще ніхто і не жив.

За батьківським заповітом сімейний спадок Емілія мала отримати після одруження. А до тих пір хороший запас золотих крон та цінні папери лежали в одному з сейфів щойно збудованого відділення Празького Кредитного банку. Емілія розповідала Миросі, що колись її батьки спеціально їздили аж у Прагу, щоб відкрити цей рахунок. А кілька років по тому банк добрався до Бродів і перевів всі внески місцевих в новий філіал. Все для зручності клієнта. Але Емілію цей факт тільки дратував – її багатство тепер знаходилось за якусь сотню-дві метрів від порогу будинку. А забрати його дівчина не могла. Поки що.

Мирослава знала будівлю Празького Кредитного банку як Бродівський відділ МВС та місцевий суд. Проте до білих мікриків Нової Поліції з синьо-жовтими прапорцями на номерах залишалось ще сто з хвостиком років.

Двічі на тиждень торговка приносила з ринку пакунок з продуктами, за це Емілія платила їй кілька крон щоразу. Готувати Міля навчилась ще в юності, а проблему з прибиранням вирішила просто – замкнула зайві кімнати та й по всьому. Все одно той будинок був завеликим для однієї людини, і нежитлові кімнати навівали відчуття порожнечі.

То ж у Емілії та Миросі було вдосталь часу насолоджуватись життям. Емілія працювала над своїми дослідами. Могла годинами перебирати магніти, підставляти їх у різних положеннях до апарату з колами, кожен раз робила якісь записи у зошиті, закреслювала і писала знову. Коли справа заходила в глухий кут, Міля обкладалась книгами у вітальні і цифра за цифрою перевіряла свої розрахунки в пошуках фатальної похибки.

Мирослава спочатку була збита з пантелику відсутністю телебачення та інтернету. Подолати нудьгу допомагали книги і прогулянки. Мирося відмикала закриті кімнати. Всюди знаходила пристойний шар пилу і павутиння, але були і гарні відкриття. Наприклад, вона відчинила бібліотеку Крижанівських. Деякі полиці були порожні – книги, якими користувалась часто, Емілія перенесла у вітальню, але інші підставляли під пальці запорошені палітурки, ніби зголоднілі за увагою коти.

Також Мирослава несподівано для себе зробила неймовірне відкриття – люди дивились на світ іншими очима. Вони вміли подовгу спостерігати за рухом сонця по небосхилі, помічали напрямки вітру (північно-західний чи північний?), приділяли велику увагу речам. Вперше Мирослава помітила, як по-особливому блищать лаковані поверхні меблів, з якою майстерністю і точністю вирізьблені на них візерунки. Люди збирали поштівки, засушували квіти і підписували одне одному книги – так зберігали найтрепетніші спогади. На якусь мить Мирося навіть позаздрила жителям початку двадцятого століття – можливо, вони бачили набагато більше у світі, ніж ми, ті, хто рідко відводить погляд від якого-небудь екрану.

Але найбільше Мирославі подобалось гуляти містом. Вона знала Броди з дитинства, але тепер у неї було відчуття, наче стала героїнею роману про минуле. Будівлі, що були такими знайомими в її часі, тепер мали зовсім інше значення. Вперше Мирося помітила це з Празьким банком. Потім виявилось, що на місці районної бібліотеки – жіноча гімназія, а початкова школа стала приміщенням Торгової палати. У приміщенні райвійськкомату процвітав готель «Європа» з рестораном на першому поверсі. В будівлі паспортного столу теж був готель, називався «Брістоль». З красивих дерев’яних дверей виходили поважні пани та пані. Здебільшого подорожні, адже Броди у двадцятому столітті – прикордонний пункт, останнє місто перед кордоном з Російською імперією.

Як не дивно, за кілька днів Мирослава навіть встигла побачити російських гусарів. Казали, вони час від часу покидають свої казарми під Радивиловом і приїздять у Броди пиячити з місцевими жовнірами в готелі «Європа». Поки що нічого не вказувало на наближення світової війни. Майбутні суперники напивались під живу музику та різались у преферанс.

На кілька перших прогулянок Емілія викликалась супроводжувати Мирославу, хоч спершу вона й опиралась. Але вже за кілька хвилин після першого виходу з дому вони зустріли на вулиці знайому Крижанівських. Пані Смішенко повністю відповідала своєму прізвищу – була пухкенька і смішлива, багато говорила і активно розмахувала руками. Тоді й Емілія «легалізувала» Мирославу.