Читать книгу Старовинна магія українців - Вікторія Садовнича - Страница 3

Магія старожитніх часів пережила віки, трансформувалася, але й далі живе й впливає на сучасних людей, котрі подекуди вдаються до давніх ритуалів, навіть не тямлячи їхнього значення. Знання наших предків сьогодні є своєрідним місточком, що пов’язують нас, модерних, із часами, коли світ був сповнений магії і людина намагалася співіснувати з нею, не переступаючи її законів.

Життя стародавньої людини насамперед залежало від природи, тож найперші спроби магічного впливу стосувалися саме взаємодії з природними стихіями. Кожна людина в давні часи вірила: все, що певною мірою стосується природи, наділено душею. Таке уявлення про природу спричинило віру людей у напівдухів – напівістот, що населяють ліси, річки, поля, повітря. До них намагалися ставитися з повагою, не дратувати, а подекуди й задобрювати певними пожертвами, аби й погода була гарна, і поле родило.

Вірування давніх українців не передбачали чіткого поділу світу на видимий, природний, та невидимий, надприродний, тож люди водночас поклонялися богам, намагаючись здобути їхню прихильність, і спілкувалися з чарівними істотами, що замешкували дерева і трави, джерела та річки, гори, степи, ліси й поля. Духи вітрів, буревіїв, дощів, снігопадів тощо могли як сприяти, так і шкодити, насилаючи лиха, хвороби, напасті внаслідок необдуманих людських дій і вчинків, порушення правічних законів. Щоб убезпечити себе, люди мали виконувати певні ритуали, про які й сьогодні чуємо від старших та, навіть не сильно вірячи, вважаємо за краще вдатися до них, аніж посміятись із забобонів.

Підґрунтям віри у наших предків було природопоклонство. Вони вірили, що природа жива, говорить, відчуває нарівні з людиною. Визнавали єдиного Бога-батька природи, володаря всіх багатств, шанували духів, які оживляли все на землі й могли бути як добрими, так і лихими, залежно від людських вчинків. У давні часи люди розмовляли з рослинами, вірили в магічну силу води і вогню. Відголоски таких магічних знань подекуди оприявнюються й сьогодні: майже кожен завзятий квіткар ловить себе на тому, що говорить до своїх рослин, умовляючи їх чи то зацвісти, чи то перестати хворіти, а подекуди й лякаючи, що коли якийсь із «вихованців» не змінить своєї поведінки, то може опинитися на смітнику. І найдивнішим є те, що часто-густо вередлива рослинка таки дослухається до свого господаря, тим паче що останні дослідження вчених-біологів довели: декотрі рослини здатні сприймати такі звуки, як дзюркотіння води чи дзижчання комах.

Культ природних явищ

Предки сучасних українців мали глибоке осмислене ставлення до навколишнього світу. Поклоняючись природним стихіям, шануючи все живе, вони були багатими духовно, а отже, захищеними, адже духовність і є найвищим захистом.

У найдавніші часи, коли людина ще не намагалася протиставити себе природі, наші пращури вшановували природні стихії, від яких залежало їхнє життя. Одним із головних у цьому сенсі був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища.

До вогню кожен ставився з повагою, адже його вважали святим. З вогнем не дозволяли гратися, кидати в нього щось нечисте, лихословити, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце – для вогню. «Ми шануємо вогонь; він наш дорогий гість», – говорили в народі.

Домашній вогонь шанували як головного хранителя сім’ї й домівки. Ще за часів трипільської доби кожна родина молилася своєму овину – домашньому вогню, мала своє святилище і жертовник.

Шанування хатнього вогнища було проявом поваги до земного вогню, який вважали за частину небесного.

Вірили: якщо від вогнища йде блакитне полум’я, то можна «скидати» на нього всі хвороби, коли малинове – на цьому місці будували святиню, хату; якщо зелене – місцину слід оминати. Вогонь із дубових дров використовували для лікування людей, із осикових – тварин.

Із давнім культом вогню були пов’язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, яка в уявленні давніх українців була серцем оселі, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трішки дров – своєрідна офіра домашньому вогнищу. Значним чином виявлялася й ритуально-очисна функція вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). Очисні вогні запалювали напередодні Великодня, Великого четверга, свята Івана Купала. Звичай проводити молоду і весь весільний поїзд через вогонь допомагав очистити всіх, хто приходить до іншого роду. Проводили через вогонь і обох молодят. Свахи наречених під час весільного обряду намагалися тримати весільні свічки вкупі, щоб утворився спільний вогник.

В українській обрядовості вогонь дуже часто поєднується з водою, бо це – найпотужніші природні стихії, найвагоміші елементи світотворення. Воду вважали за стихію, з якої постав світ. Річки – жили Землі, якими тече вода, як у людини кров. Висихання річок і зникнення вод сприймали як кару божу.

Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати у неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, буде покараний головним болем. Воду пили з непокритою головою, а перед тим, як пити, хрестилися.

За часів язичництва був поширений культ богині води, їй приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер. Чимало людей і зараз дотримується цього звичаю, кидаючи монети у воду, щоб знову повернутися до улюблених місць. У стародавній Русі приносили офіри криницям та болотам, вважаючи їх святими. У криниці теж кидали гроші, інколи складали біля них хустки або свічки як жертви. До води зверталися, наче до живої істоти: «Водо-водичко святенька», «Водице-кринице, рідна моя сестрице». Щоб викликати вологу з небес, воді жертвували найсвятіше – хліб.

За неодмінний атрибут лікувальної та господарської магії українців вважали освячену йорданську воду, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Чудодійну силу приписували наговореній, нашептаній воді, над якою проказав примовку знахар. Культ води відбивався й у звичаях кидати гроші до криниці, до річки як викуп за душу потопельника тощо.

Один із давніх і основних культів наших предків – культ землі. Земля в дохристиянських віруваннях не асоціювалася з богинею, але її поважали як праведну, святу, а легенди, міфи проповідували етичні норми ставлення до землі. Святим вважали і все те, що земля родить. Старожитня приповідка каже таке: «Держімося землі, бо вона держить нас».

Вважалося, що всередині землі, як у людському тілі, є жили, якими нагору йде вода. Знали, що нема нічого тяжчого для землі, як зневажливе ставлення. Землю не можна було паплюжити ні словом, ані дією (землю заборонялося бити), адже вона може покарати грішника, а після смерті – не прийняти. Матір-землю боронили до останнього подиху. Воїн після повернення з далеких країв сходив на високий пагорб, кланявся сторонам світу, читав молитву й уклякав, цілуючи землю. З побажаннями добра, достатку говорили так: «Будь багатий, як земля». Про погану людину казали: «Не годен того, щоб його земля на собі носила». Навіть небіжчиків ховали у землю тільки після того, як обмили мертве тіло й убрали його в чистий святковий одяг.

Простір, заповнений повітрям, вважався більшим, аніж земля. Вірили, що повітря завжди наповнене духами, серед яких є злі й добрі. Декотрі з них можуть стримувати дощ або спричиняти безлад. Тому приносили жертви богиням повітря. Богові вітру – Стрибогу – поклонялись, адже вітер завжди впливав на життя людини. У «Слові о полку Ігоревім» 1187 року Ярославна звертається до вітру як до живої істоти.

Наші предки 15 липня відзначали Свято вітру. За давніми віруваннями, вітри – це істоти, які дмуть із чотирьох боків світу. Звідси прислів’я: «Йди собі на чотири вітри». Вітер в уявленні наших предків символізував дух, живе дихання Всесвіту.

Культ грози, пов’язаний з давнім слов’янським культом бога грози Перуна, зберігся в народній свідомості в пізнішому християнському трактуванні боротьби пророка Іллі з нечистим. Народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями, їх вважали за помічні в лікуванні різних недуг. Подекуди вірили, що під час грому Ілля-пророк возить по небу калачі, тобто дає землі плодючу силу. Збереглися різноманітні повір’я, пов’язані з громовими святами, які християнство приурочило до Іллі.

Наші предки уявляли собі блискавку як небесний вогонь, тобто священну стихію. Вони вважали, що пожежу від блискавки не можна гасити, бо це кара за чийсь гріх. Щоб пожежі не сталося, запалювали свічку-громовицю, посвячену на Стрітення в церкві. Вогонь, запалений у дереві блискавицею, найчастіше використовували проти ворогів.

Магія місць (води, лісу, поля, будинку) та їхніх духів

За світобаченням праукраїнців, воду вважали однією з основних стихій світобудови; про це свідчив і культ води, про який вже сказано. Воду населяли духи, ставлення котрих до людини було співвідносним із символікою води в уявленні наших предків: з одного боку, вода була здатна очистити, з другого – являла собою небезпеку, бо поставала межею між «цим» і «тим світом», шляхом до потойбіччя.

Володарем-захисником великої водойми називали водяника: чим більшою була вода, тим старішим і мудрішим вважали її господаря. У давнину вірили, що коли водойма дуже велика, то помічниками водяника ставали чоловіки-потопельники. Обов’язок водяника – опікуватися рибами, тваринами, рослинністю й духами, що мешкають у водоймі, він же втихомирював водну стихію, відповідав за повені та паводки.

Згідно з переказами, водяник міг обертатися на людину, але й тоді його було легко впізнати: хоч і був схожий на звичайного чоловіка, з лівої холоші в нього постійно крапала вода, тому місце, де він щойно стояв, ставало мокрим.

І. Я. Білібін. Водяник

Наші предки знали, що водяника слід поважати, шанувати та всіляко піддобрювати, адже він сердиться, коли людина без дозволу заходить у його володіння, та завдає всілякої шкоди рибалкам і хліборобам. Тому щоразу, перебуваючи біля води, слід було принести водяникові хоч маленький гостинець: жменьку тютюну, скибку хліба, трішки вина або пива. Усе це треба було вкинути у воду, сказавши: «Прийми, водяне, мою пожертву».

Готувалися давні українці й до 2 квітня, дня пробудження водяника після зимового сну: щоб задобрити водяного господаря на цілий рік, за гроші громади купували, не торгуючись, коня, протягом трьох днів його відгодовували, а потім, оздобивши червоними стрічками та квітами, топили його опівночі посеред річки. Кажуть, що рибалки мали укласти з водяником угоду, щоб потім їхнє рибальство було вдалим. Для цього вони жертвували чорного півня чи цапа такого самого кольору. Піддобрювалися до водяника й пасічники, щоб уберегти вулики від повені: вони жертвували, кидаючи в річку, свіжий мед і вощину. Мірошники мали особливо догоджати водяникові, щоб не зіпсував колеса млина, не зруйнував загати, не замулив води, тож раз на рік вони офірували водяному господареві чорну свиню або чорного цапа.

Дочками водяника вважали русалок, які мали слухатися його в усьому. Ними ставали потопельниці, причому навіть ті, що були за життя старими та немічними, перетворювалися на молодих красунь. Русалки, як гадали наші предки, сприяли родючості нив, оберігали поля від повені й посухи, насилали благодатні дощі. Однак могли й пустувати, залоскочуючи людину до смерті та роблячи бешкети рибалкам, закрутивши сіті чи перевернувши човна. Тривалий час розчісуючи своє волосся, розлючена чимось русалка може затопити все село тією водою, що з нього стече.

Розважаючись, русалки заманювали людей, а відтак могли залоскотати до смерті. Щоб русалка не займала, наші предки вдавалися до оберегів: дівчата чіпляли до натільного хрестика чи намиста пучечки полину та любистку, хлопці до кишень клали часник. Русалок задобрювали на Навському тижні: господині спеціальним чином випікали хліб і фарбували крашанки, потім ділили їх на маленькі шматочки й удосвіта несли в поле та до річки, примовляючи: «Русалоньки-нявоньки, красні дівоньки! Дівчат-хлопців не займайте, жита не збивайте; по межах-суловках-потічках бігайте-грайте, ниву хороніть – просимо вас, схиляємось із хлібом, крашанками та квітами!» У деяких місцинах на Навський Великдень до сходу сонця під хатою, на дереві чи на тину, розвішували білі сорочки без вишивки та звичайне чисте полотно (особливо в хатах, де протягом року до того був небіжчик), пропонуючи духам скористатися ними як одягом для душі, тобто здатністю здобути нове життя. Коли якась сорочка зникала, з того дуже раділи.

Зловорожим до людини був дух-господар болота й усього, що є на ньому, – болотяник. Він розважається, морочить людей, аж їм на болоті вчувався незрозумілий сміх, зітхання, булькотіння, голосне прицмокування, голоси тварин чи птахів тощо, а потім топить.

У стародавні часи наші пращури задобрювали болотяника на Благовіщення чи на Зелені свята: гурт людей, запаливши вогні, йшов на болото після заходу сонця з гіллям-клечанням, полином, татарським зіллям, квітами, благовіщенською водою, тричі його обходив, кропив освяченою водою й лишав болотяному господареві пожертви – кутю, молоко та крашанки. За ритуальну жертву вважали й поховання самогубців коло болота.

Життя давніх українців було щільно пов’язане з лісом. Усі знають про те, що володарем лісу та його оборонцем є лісовик. Наші предки вірили, що цей дух народжувався, коли ліс сягав певного обширу, накопичував достатньо внутрішньої енергії. Чим сильнішим та здоровішим був ліс, тим могутнішим ставав лісовик.

Існує версія, згідно з якою лісовик – це «пастух від звіра». Мається на увазі, що він охороняє лісових звірів від хижаків, мисливців тощо

Лісовика до сьогодні вважають справедливим захисником лісу. За віруванням наших пращурів, якщо ви прийшли до лісу на прогулянку чи позбирати ягоди, гриби та трави, насамперед маєте попросити дозволу увійти. Буде ліпше, якщо не забудете взяти із собою гостинець для лісовика – шматок хліба – та покласти його під дерево чи на пеньок. Якщо раптом заблукали, можна попросити допомоги в лісовика: якщо ви не капостили в лісі, то він неодмінно виведе вас на шлях додому.

Щоб не розгнівити лісовика, наші предки дотримували неписаних законів поведінки в лісі: дерева рубали тільки взимку і лише ті, що були пошкоджені буревієм, старі чи хворі, не полювали в пору розмноження тварин, не вбивали заради розваги, а в день народження лісовика (4 вересня) намагалися принести до лісу подаруночок для його володаря, щоб потім у лісі щастило протягом усього року. Існували й дні, коли до лісу ходити було заборонено. 27 вересня, церковне свято Здвиження, й до нині править за день, коли ліс сповнюють гадюки: перед тим, як заснути до весни, змії вигріваються на осонні, кубляться на пеньках. 17 жовтня, на Єрофія-мученика, в зимову сплячку впадав сам господар лісу й більшість лісових духів, а перед тим улаштовували вони собі гучні проводи, через які ліс шумить, регоче, гуде…

В українських Карпатах лісовий дух має інше ім’я, там його звуть чугайстром. Попри те, що уявляють його досить великою та звіроподібною істотою, перед людьми він з’являється найчастіше танцівливим вихорцем. Та вихорець цей так шпарко танцює, що може вивертати дерева з корінням, а впале листя здіймати хмарою в повітря.

Щоб не потурбувати чугайстра, у карпатському лісі не заведено галасувати. Вівчарі й лісоруби виказують свою повагу лісовому чоловікові, лишаючи йому їжу в колибах (житло чабанів та лісорубів), стежачи за якістю зрізу на пнях, щоб той не поранився, перестрибуючи з одного на інший під час своїх мандрів лісом. Карпатці вірять, що коли в лісі лад, то чугайстер приходить до людей і роздає таланти новонародженим малятам, тому-то й трапляється багато умільців серед гуцулів. Старі люди там стверджують, що лісовий чоловік узагалі є добрим учителем і допомагає тим майстрам, яким важко виконати їхню роботу.

І. Я. Білібін. Русалка в традиційному слов’янському уявленні

Ледь не єдиними жіночими духами лісу у віруваннях українців були лісові мавки (мавки жили також і в полях). Їх уявляли тонкостанними, стрункими красунями з довгим волоссям і звабливими очима. Голову лісової мавки прикрашає вінок з листя дерева, у якому вона живе: верби, липи, клена тощо. Мавка завжди вбрана в довгу сукню, тому її можна сплутати зі звичайною дівчиною. Але вона не жива.

Чільною справою лісових мавок, як вірили наші предки, було дбати про ліс, отож до них намагались усіляко піддобритися, щоб не чинили лиха, та дякували їм за турботу. З особливою повагою наші предки ставилися до свята мавок – Навського Великодня. Це свято з давнім корінням у різних регіонах України припадало на різні дні. У більшості регіонів – на перший четвер після Великодня. На Лівобережній Україні, Київщині та Поділлі – на Чистий четвер Страсного тижня або ж на перший четвер після Великодня. «Навій день» подекуди відзначали у вівторок на Хоминому тижні, тобто в перший вівторок після Великодня. На Херсонщині святкували Навський Великдень у Жилавий понеділок, на самому початку Великого посту. На Харківщині четвер Великоднього тижня називали Мавським Великоднем. Наші предки вірили, що в ці особливі дні мавки можуть ходити поміж людей і вживати людську їжу.

Однак мавки мали й небезпечні властивості. Вони, згідно з уявленнями наших предків, являли собою неупокоєні душі дівчат, що вкоротили собі віку через нещасливе кохання й відмовилися переходити до світу мертвих через тугу за коханим. Після смерті дівчина не пам’ятає ні його, ні того, що з нею сталося, але відчуває тугу за справжнім коханням і намагається спокусити чоловіків, заводячи їх у хащі та гублячи там. Народні перекази твердили, що нема оберегів проти мавки, але радили тим чоловікам, які мандруватимуть лісом, завжди мати із собою гребінець – тільки ним можна відкупитися від лісової мавки.

Загрожували мавки й дівчатам: вони могли намовити пристати до них, перетворитися на одну з таких істот. Отже, дівчатам, що опинилися в лісі, радили мати при собі часник, гілочки полину чи любистку.

Залежно від того, де живе мавка та як вона проявляє себе, люди говорили про різних лісових мавок: одні були доброзичливіші до людей, інші – мали на меті тільки згубити їх. Однією з лісових мавок була така, що мешкає у вербі, у народі її звали Вербицею. Їй бездітні подружжя приносили пожертви з благаннями, щоб обдарувала їх нащадками (очевидно, це пов’язано з тим, як росте верба, приживаючись звичайною гілочкою в будь-якому ґрунті). А от мавка, що з’являється під час грози, Грозовиця, манить і кличе до себе, обіцяючи прихисток від громовиці, але щойно її торкнешся – вмить спопелить своїм вогнем.

Неоднозначними духами лісу можна назвати потерчат, якими наші предки вважали душі дітей, що померли своєю смертю або з вини дорослих іще до того, як їм було дане ім’я (після затвердження християнства – до хрещення). Давні українці здійснювали обряд ім’янаречення не раніше, ніж на дев’ятий, але не пізніше, ніж на сороковий день від народження немовляти. Коли дитина досягала 12 років, обряд проводили знову, даючи їй іще одне ім’я, відоме потім тільки власникові та тому, хто проводив обряд. Від цього дня маленьку людину вже не вважали за дитя, вона переходила до світу дорослих. Тому, згідно з давніми віруваннями, до потерчат належали душі як ненароджених дітей, що померли до народження з різних причин, так і тих, які загинули з вини або через недбальство дорослих, не досягши 12 років.

За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!» Їхні голоси подібні до жаб’ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, мусить пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна – як крижмо для хрещення – і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Після цього слід дати ім’я дитині, і тоді померле немовля стає янголом. Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тож вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті, слід стерегтися, щоб чорт не заподіяв йому якого лиха. Звичай давати потерчатам імена є значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, відповідно до міфології, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулося через їх називання. Дати ім’я означає дати життя. У випадку з потерчатами – дати життя вічне, долучити їх до сонму янголів.

За переказами, живуть потерчата переважно по озерах і болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.

Земля для українців зажди була годувальницею, тому й уявлення про неї цілком відповідало аграрному духові наших предків. Духами землі в їхній уяві були польовик, луговик, степовик, польові й лугові мавки та інші – здебільшого прихильні до людини, але такі, що вимагають уваги й пошани. Не терпіли ці духи тільки ледацюг, пияків, нездар, недбайливих і захланних господарів.

Польовика вважали за сина землі, володаря та охоронця полів. Він народжувався на нивах навесні разом з першими паростками жита-пшениці, ріс із ними, дозрівав і засинав восени, зимуючи в першому (чи останньому) снопі.

Щоб задобрити польовика, йому жертвували цілого гарненько вгодованого бика, іноді додавши до нього ще й сирі яйця та старого безголосого півня. З часом офіра для духа полів стала безкровною: з метою вдовольнити польовика почали використовувати звичайний весільний коровай. На зажинки, після того як урочисто нажато перші снопи, господарі влаштовували просто на лану частування для всієї родини й польових духів, запрошуючи їх до трапези та дякуючи за те, що подбали про врожай. Сніп для зимування польовика мав бути найколосистішим, найгарнішим, а називали його Сніп-Рай, або Дідух. Саме його на Різдво ставили на покуті, а навесні виносили на ниву, розкидаючи й тим самим вивільняючи дух польовика.

Сином польовика, за віруваннями стародавніх українців, був луговик, господар лугів. Де промчить цей дух – трава починає особливо буяти, а також оберігав він луги від вітрів і заливних дощів, виполював бур’ян та «несмачну» для сіна траву. Луговик допомагав косарям заготовляти сіно, пастухам відганяти худобу від лугів, призначених на сінокіс. За допомогу мудрі господарі лишали луговикові гостинці – хліб, сало, яйця.

За переконанням наших предків, луговик недолюблював і навіть міг спробувати задушити ледацюг та лежнів, урятувати тоді міг тільки посвячений у церкві хрестик.

У давнину люди казали: «Степовому царю не склонишся – і степ тобі темним лісом стане». Таким царем вважали степовика. Ставилися до нього шанобливо, а вирушаючи в степ, завжди мали для нього гостинці – яйця, хліб, сало. Перед дорогою мали здобути батьківське чи материнське благословення, бо інакше степові вихори могли забрати мандрівця собі.

У давнину людська уява населяла духами також оселю. Посередником між домочадцями та їхніми предками був домовик (інші назви – похатник, господар, хованець, служка, помічник. Символічною є одна зі старожитніх його назв – Щур – однокореневе слово від «пращур» (звався він іще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування – під порогом (там, де, за повір’ям, розміщувалися пращури) або під піччю – головною святинею домівки.

Походження хатніх духів у народі пояснювали по-різному. Одні запевняли, що ці надприродні сили постали з крапель води, які чорт струшував з пальця позад себе. Інші розповідали, ніби на домовиків через сім років перетворюються діти, таємно зжиті зі світу матерями. Є повір’я про народження домовичка з першого яйця чорної курки або з яйця, знесеного семирічним півнем. Якщо людина протягом сімох (за іншим варіантом – дев’ятьох) днів триматиме таке яйце під пахвою, сидячи на печі, не молитиметься, не митиметься й не голитиметься весь цей час, на світ з’явиться домовик. Згідно з повір’ями, такий дух носитиме людині золото і срібло, але по смерті людини візьме її душу.

І. Я. Білібін. Домовик

Іноді домовика вважали за істоту невизначеного роду (воно), а проте найчастіше його змальовували як невеличкого порослого волоссям дідка. За добрих взаємин з ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Коли переїжджали до нової оселі, домовика запрошували із собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня – своєрідну жертву для хатнього бога.

Проте домовик годен завдавати неабияких прикрощів тому, хто його розсердить. Не задоволений господарями, він у різний спосіб намагався вижити їх із насидженого місця, шкодячи по-всякому: бив або переставляв посуд, лякав мешканців хати – вночі ходив або позіхав, душив чи щипав їх, залишаючи на тілі синці, псував худобу, не давав розвиватися рослинам тощо. Щоб задовольнити домовика, йому лишали гостинці (молоко та ласощі, бо солі домашній дух не терпить).

Пічник, як і домовик, був, за переконанням наших предків, охоронцем домашнього вогнища. Для наших предків-язичників піч являла собою щось на взір домашнього вівтаря, місце священне, пов’язане з обожненням вогню. Саме в печі мали мешкати духи-охоронці господи. Щойно християнство поширилось, уявлення про піч зазнали деяких змін: її шанували так само, як і вогонь, що виступав одним із символів християнського Бога. Крім того, у печі випікали «святий хліб» – джерело життєздатності людини. Спілкування через посередництво печі зі світом предків набуло негативного значення, а самих духів предків почали сприймати не як добрих охоронців, а як ворожих людям істот. Тому, за повір’ями, крізь піч залітала до хати всяка нечисть: відьми, вогняний змій, чорт, домовики.

Пічник завжди перебуває в печі, на печі чи під нею. Коли господарі лягають спати, тоді він має безліч клопотів: дбайливо замести піч, припічок і долівку, ретельно поперевертати сніпки зі збіжжям і перемішати зерно на черені, щоб добре висохло. Якщо раптом господарі хати забули причинити на ніч комин затулою, то пічник вартує, аби димарем не залізла до оселі нечисть. Зустрівшись із нею, він зчиняє бійку.

Якщо господиня охайна, пічник допомагає їй у хатній роботі. Непутящій молодиці може зашкодити тим, що сажа в її печі почне жевріти, ба й спричинити пожежу. Щойно в домівці з’являється нова господиня, пічник уважно придивляється до неї. Сильно розгнівавшись, він разом з домовиком може покинути хату, перетворивши її на пустку, де одразу оселяються злі духи.

Крім домовика, стародавні українці шанували ще й дворового духа – дворовика (стригу) – повелителя худоби та всього господарства. Його вважали за доброго духа обійстя, котрий охороняв від грабунку, мору, пожежі всю живність і все майно на подвір’ї селянина та сприяв його збагаченню й добробуту.

Наші предки вірили, що дворовик товаришує лише з цапом та собакою, інших звірів недолюблює, а птахи йому не підкоряються. Оскільки дворовий дух дуже не любив білих котів, білих собак і сірих коней, обізнаний господар намагався не тримати таких свійських тварин. Щоб задовольнити дворовика, йому в ясла клали дари на залізних вилах.

Магія землеробства й духи родючості

Від прадавніх часів джерела фольклору зберігають народні вірування, пов’язані із землеробством, а також їх зафіксовано в традиції народного календаря. Знання наших пращурів про один із головних видів діяльності навіть сучасних українців упродовж століть передавали й досі вряди-годи застосовують на практиці, тим самим підтверджуючи їхню цінність.

Землеробська магія, спрямована передусім на добрий майбутній врожай, у стародавніх українців оприявнювала себе щонайперш у ворожбитстві, замовляннях, заклинаннях. Досі так звана магія родючості протягом року, «від Коляди до Коляди», живе в обрядових піснях: «Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю»; у словесних формулах-звертаннях: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти та не поморозь ні жита в полі, ні городину, ні садовину»; у заклинаннях: «Господи, благослови посіяти вчасно, щоб зібрати рясно»; у закликах до певних сил природи: «Дощику, дощику, припусти, припусти на бабині капусти, на дідову гречку, на бабині м’яти, на дідове просо»; у прогнозуваннях на основі прикмет та спостережень: «Сади у ті дні, коли хмарно, як немає хмар, буде пусто на городі»; у чіткому дотриманні правил «коли і як садити»: «Пшеницю треба сіяти в Чистий четвер, щоб чиста була»; у застереженнях, спрямованих на дії заради рясного врожаю: «Поки сам не обсієшся, не обсадишся, Боже сохрани, кому щось давати!»; у використанні предметів-символів, які слугували оберегами для ниви, городу, саду, обійстя та його господарів (посівальне зерно, обрядові хліби, прутики свяченої верби, купальські вінки, спасівська борода тощо).

Пізніше на зміну землеробській магії прийшов культ землі, тобто поклоніння богам-покровителям хліборобства, тваринництва й інших господарських справ. І хоч посівами, згідно з переконанням давніх українців, переймався бог Симаргл, особливо наші предки шанували богинь, оскільки саме жінка як така, що продовжує рід, в їхній уяві асоціювалася з землею. Перехід до хліборобства утвердив у стародавніх слов’ян культ Матері-Землі й Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов’ян богиня Берегиня. Земля вважалася за центр Усесвіту, його уособленням було Світове Прадерево, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Стародавні слов’яни, пращури сучасних українців, мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною ознакою був щільний зв’язок із природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі пов’язано спільною ідеєю – вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа із зимою, тепла з холодом. Це становить засади хліборобства, аж так важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які одними з перших серед слов’янських племен перейшли до хліборобської справи.

Сучасна людина намагається підкорити собі природу, оволодіти нею, натомість наші пращури прагнули знайти своє місце в природі, ототожнюючи себе з нею. Свій досвід вони певною мірою передали нащадкам. Сучасні селяни, виконуючи той чи той ритуал чи обряд, не усвідомлюють його магічності. Вони пояснюють просто: «Так чинили наші діди, батьки, і ми так чинимо».

З давніх-давен українці шанували землю як символ родючості. Згідно з віруваннями наших предків, родючість землі проявиться тоді, коли вона візьме шлюб з небом і заплідниться сонцем. Під час весілля дівчині водночас із побажанням сімейного щастя зичили: «Будь квітуча і родюча, як земля».

Стародавні українці знали, що землі конче потрібен відпочинок. Найбільше свято для Матері-землі – період пробудження, який починається після Благовіщення. Старалися до цього свята не працювати на землі.

Давня слов’янська магія зверталася й до ритуалів, що забезпечують землі родючість. До таких належить, приміром, ритуал викликання дощу, між іншим, збережений народною практикою до наших днів, щоправда, у трохи зміненій формі.

Відомо, що культ води був одним із найдавніших. Небесну воду, яка спадала на землю у вигляді дощу, вважали за святу, її називали «живою водою». У міфології всіх індоєвропейських народів дощ уявляли собі як шлюб неба й землі, що примушує її родити («мати – сира земля» асоціювалася з вагітною жінкою). Згадки про ритуал викликання дощу, своєрідного жертвоприношення небесним силам, подають нам балади, купальські та русальні пісні:

Насправді ж давні українці не приносили людей у жертву, щоб викликати дощ. Під час обрядів такого штибу зазвичай роздирали на шматки та розкидали по ниві (чи жбурляли в річку) купальське дерево, вінки, клечальне зілля або ж солом’яну ляльку чоловічої або жіночої статі. Розігрували похорон якогось персонажа, уособленого лялькою, – її топили, спалювали чи шматували. Кинута у воду в день Трійці береза або в день Купала верба, що мали лишатися там протягом усього літа, за уявленнями наших предків, мала забезпечити достатню кількість вологи від небесної води, надто ж у період достигання збіжжя. Приносили офіру й безпосередньо богові Перуну, бо він, як верховне божество, міг вплинути й на дощі.

Звичайно, жива вода була не лише в небі, а й на землі, у річках, підземних джерелах тощо. Давні люди вважали, що це та сама вода, яка оточує землю, що веселка тягне воду з-під землі й виносить на небо і таке інше. Тому, щоб викликати дощ, проводили обряди також над земними та підземними водами – джерелами, криницями, річками. Позаяк на небесах жив верховний бог дощу, а в підземних джерелах мешкали дрібні божества – духи води (русалки, водяники, берегині), то жертву приносили саме цим духам. Жертвували їм гілки дерев, пахучі трави і квіти, троїцькі та купальські вінки, плоди, хліб. На сучасному Поділлі до сьогодні побутує традиція в часи засухи просити дощу в Бога: коли триває дуже сильна посуха, люди разом зі священиком обходять і святять усі криниці, які є в селі, біля кожної читають псалтир. Усе село молиться Богу, щоб Бог дав дощу, а потім влаштовує обід.

Доволі дивним, на сучасний погляд, може здатись інший ритуал викликання дощу, зокрема обливання водою могил небіжчиків, зокрема потопельників та самогубців. Однак нашим предкам такі дії видавалися цілком логічними через зв’язок культу природи й культу предків. До нинішніх часів дожила заборона ховати потопельників і самогубців на цвинтарі, тобто на чистому й освяченому місці. Наші предки вірили, що коли цю заборону ламали (чи якщо на могилі такого небіжчика хтось ставив хрест або надгробок, хай навіть поховано його за межами цвинтаря), це могло спричинити посуху. Тоді таку могилу руйнували, хрест або надгробок (він символізував душу спочилого) викопували та вкидали у воду. Якщо посуха не припинялася, лили воду просто в могилу, прокопавши ямки, а іноді розкопували та обливали водою домовину або вкидали у воду труну з покійником чи самі його останки. Усе це, звісна річ, церква засуджувала, проте звичай зберігався в певних місцинах, зокрема на півдні сучасної України, аж до кінця XІX століття.

Викликали дощ також тим, що обмивали та купали живих людей – не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи. Коли довго не було дощу, намагалися несподівано скупати яку-небудь одягнену людину, зосібна вагітну жінку, що символізувала «матір – сиру землю».

До згаданих магічних дійств варто додати ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, криниць із молитвою про дощ; одноденні (в один день від сходу до заходу сонця звершені) магічні дії – ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях або поблизу колодязів; дотримання заборон, приурочених до дня Благовіщення чи до Великодня; орання або копання землі (річища, що пересохло від посухи, або дна річки, дороги, яка символізувала річку); руйнування мурашників, забиття жаб і вужів.

Після навернення слов’ян у християнство магічні обряди в химерний спосіб переплелися з церковними ритуалами. У багатьох селах, благаючи Бога про дощ, улаштовували моління біля криниці, обхід колодязя, огороджування, обмітання, клечання його вінками, вкопування одноденного (виготовленого всією громадою) хреста коло нього, вимулювання, вичищення криниць, освячення води в них, виливання води та обливання нею (особливо спекотної днини пополудні); сколочення, биття, розбризкування, розмішування води в колодязі; вкидання в нього різних предметів (освяченого на Маковія маку й квіток, гороху, глиняного посуду або череп’я, навіть борщу або горщика з борщем); голосіння за потопельником коло криниці. Для цього вибирали найстарішу криницю та обходили її згідно з певними правилами. Попереду йшло троє вдів: перша несла ікону, друга – хліб-сіль, третя крокувала коло них. Усі бралися за руки, молилися, просили дощу, обходячи криницю тричі. Робили це лише жінки. Освяченою під час молебню водою кропили город, хату, худобу, подвір’я. Іноді хресна процесія йшла на поле й освячували жито, луг, болото, кринички, які були в полі чи лузі. Воду з усіх криниць у селі розливали на дорозі – це робили або всі мешканці, або вдівці чи вдови, або лише дівчата.

На Київщині задля викликання дощу зверталися по допомогу до магічно сильних рослин. У криницю сіяли мак, робили це дівчатка до семи років. Скрізь на Поліссі сіяли в колодязь мак-видюк, освячений на Маковія, а відтак паличками колотили воду або били по ній, щоб розліталися бризки. Чим більше бризок здійметься, тим рясніший впаде дощ. Мак символізував сильний дощ. Науковці пояснюють як жертвоприношення звичай кидати в криницю під час посухи мак-видюк, зерна льону, пшениці, жита, гороху, розсаду капусти, часник, цибулю, а також хліб, сіль, квіти, дрібні гроші, цілі або побиті горщики (чи глечики), навмисне зроблені хрести, лити борщ. Тут оприявнювалася не лише врожайна символіка, оскільки горох символізував іще й великі краплини, а зерно пшениці – частий рясний дощ.

Також дощ мали спричиняти людські сльози, особливо ж коли плакали біля криниці. Тому «викрадали з печі (сусід у сусіда) борщ і несли в поле, до колодязя, виливали туди, щоб сусід плакав, тоді піде дощ». Іноді одна магічна дія мусила зумовити наступну, яка вже забезпечувала дощ: у господині, у чиєму дворі був колодязь, сусідки крали з печі борщ із горщиком і вкидали до колодязя.

Господиня змушена була виливати з криниці воду, забруднену борщем. І після цього ввечері вже падав дощ. Такий звичай підтверджує відома народна пісня «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику».

Інколи під час посухи діти здійснювали ритуал забиття, оплакування та похорону жаби. Відомий був звичай вбивати під час посухи вужа або жабу й вішати їх на дерева, паркан чи ворота.

Людська уява породила божества, які дбали про плодючість землі, не давали їй виснажитися. За втілення родючості землі, духа жнив, достатку, врожаю, багатства, насіння та паростків наші предки вважали спориша, або царя Колоса. Щоб забезпечити цілість і гарну якість майбутнього врожаю, на царині до схід сонця виконували спеціальний ритуал, співаючи:

Ритуал проводили всією громадою: хлопці й дівчата у вінках із барвінку, польових квітів та колосків, святково вбрані, співали пісню багато разів поспіль до сходу сонця, ставши перед нивою обличчям на схід та простягнувши руки до неба; молодиці кропили поле молоком, а надто ті місця, де нива колосилася не так пишно; дорослі чоловіки з бубнами й сопілками грали, діти калатали та дзвонили на ниві; громада танцювала, стрибала, сміялася на лану, бігала межами, щоб вигнати з землі лихих духів.

Братом спориша наші предки називали межівника, котрий, за їхніми уявленнями, оберігав урожай від стихії, відганяв буревії та град від нив, принаджував родючі дощі. Давні українці вірили, що цей дух має кошик, у який збирає яйця, що їх полишили на межі птахи-роззяви, тож під час посухи після заходу сонця приносили на межу мертву воду й останнє знесене куркою яйце, що зазвичай є найменшим. Якщо межівник прийме пожертву, то вранці на межі не буде ні води, ані яйця, а протягом найближчих трьох днів піде дощ.