Читать книгу Амба. Том 1. Втеча - Влад Землянин - Страница 3

Небо високе, чисте, дзвінке, таке, яким буває на межі літа й осені, коли тепло ще проступає в зелених шатах тайги, а холодні вітри не встигли обпекти листя і землю. Стомлена від літніх трудів тайга стоїть притихла, урочиста, по-господарськи оглядає розсипані щедроти. Довкола спокійно та затишно. Не чути навіть монотонного, що діймає все живе, дзижчання ненажерливих комарів і мошки, й лише круглясте листя поодиноких осик у вічному чеканні невідомого лиха не припиняє тремтливо-зелену пісню…

І раптом ледь чутну осикову мелодію підхоплює довге сріблясте листя верби, йому підспівують крислаті в’язи, підголосками вплітається густий тайговий підлісок; поступово одинокі голоси приглушив, усвідомлюючи свою силу, хор із засмаглих сосен і поважних, умудрених життям модрин. А вітер усе дужчав, міцнішав; у безтурботний спів іноді вкрадався тривожний мотив; усе частіше, порушуючи зелену гармонію, вривалося різке натужливе скрипіння.

Незабаром вітер, посвистуючи непомітними арканами, легко трощив скрипливо-стогнучу старість, а дерева, сповнені силою, силкувався пригнути нижче до землі. Подібні до туго натягнутих велетенських луків, зрілі дерева висловлювали невдоволення галасливим гомоном листя або зневажливим тріском, але, спіймавши надто потужний порив вітру, розлого-зеленокронні занадто впевнені чепуруни не витримували навали, ламали зелену гриву й з гуркотом валилися на землю… Бешкетним виттям і розбійним пересвистом відзначала перемогу сліпа стихія над самовпевненою силою живою…

Коли ж попустить вітер тятиву, дерева, крекчучи, випростовуються, стурбовано стугонять, озираються, щоб із новою силою зустріти посіченими грудьми навалу відпочилої стихії. І знову стогнуть, скриплять і падають дерева… Лише сосни не гнуться, не вклоняються вітру; їхні стовбури, немов відлиті з бронзи, стоять майже нерухомо, і лише темно-зелені верхівки кружляють у неквапливому танку спочатку в один бік, потім – в інший; а інколи, зупинивши кружляння, колихнуться з боку на бік і знову наперекір стихії заводять свій гордівливий танок…