Читать книгу Україна, 1918: Хроніка - Владлен Мараев - Страница 7

30 (за іншими даними – 29) січня поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині відбувся бій між військами Української Народної Республіки та більшовиками.

Цій події випало стати найбільш відомим боєм не тільки українсько-більшовицької війни, але й всієї Української революції 1917–1921 років. Цей бій – символ героїчної боротьби за незалежність України, приклад жертовного подвигу української молоді та юнацтва. Водночас, бій під Крутами до сьогодні залишається однією з найбільш міфологізованих подій в історії України. Серцевиною цього міфу є легенда про 300 студентів і гімназистів, які дали бій кількатисячному більшовицькому війську, і майже всі при цьому загинули.

Формування легенди почалося невдовзі після бою. Активно проводилася аналогія з 300-ми спартанцями, через що про Крути почали говорити, як про «українські Фермопіли» (або ж «Українські Термопіли»). Бій під Крутами неодноразово порівнювали і з подвигом 300 українських козаків під Берестечком у 1651 році, які прикривали відступ козацького війська, і з героїзмом 300 воїнів-арагвінців у Крцаніській битві 1795 року, які захищали Тбілісі від перської навали.

В умовах наступу на Київ більшовицьких військ під проводом Михайла Муравйова українська студентська та учнівська молодь виявила справжній патріотизм. 18 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира і новозаснованого Українського народного університету було ухвалено приступити до створення добровольчого Студентського куреня січових стрільців (отаман – студент С. Король) для участі у боротьбі проти більшовицьких військ. Крім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії.

Проте далеко не тільки вони стали на захист Української Народної Республіки під Крутами. Насправді, українське командування припустилося помилки: воно очікувало наступу противника з полтавського напрямку, тоді як війська М. Муравйова наступали північніше – через Конотоп і Бахмач. Та все ж, і на бахмацький напрям були відправлені сили. Внаслідок бою 25–27 січня більшовиків вдалося затримати на три дні. Захисники Бахмача відступили залізницею до станції Крути (зараз Ніжинський район Чернігівської області), приблизно за 130 км на північний схід від Києва.

Станцію обороняли від 300 до 500 юнкерів (за тодішньою термінологією – «юнаків») 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, близько 120 добровольців 1-ї сотні Студентського куреня січових стрільців, до 80 вільних козаків і 20 офіцерів («старшин»). На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi. Отже, основний тягар бою винесли не студенти і гімназисти, а вихованці юнкерської школи, які мали певну військову підготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Загальне командування українськими силами здійснював 27-літній сотник Аверкій Гончаренко, який мав за плечима трирічний досвід участі у бойових діях.

Необхідно зазначити, що в тилу українських військ, у Ніжині, розташовувався курінь імені Тараса Шевченка (800 бійців). Однак вони вимагали передати всю владу радам і відмовилися допомогти оборонцям Крут. Ба більше, оголосили протест проти «братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом», а стосовно муравйовців вирішили «прийняти революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку».

Безпосередньо проти української залоги станції Крути виступали московські й петроградські червоногвардійці зі складу 1-ї революційної армії Павла Єгорова та матроси Балтійського флоту зі складу 2-ї революційної армії Рейнгольда Берзіна, за підтримки двох бронепотягів. Загальна чисельність більшовицьких сил становила від 1000 до 3000 вояків.

До наших днів на офіційному державному рівні днем бою під Крутами вважається 29 січня 1918 року, і саме цього дня щороку відбуваються заходи на вшанування пам’яті Героїв Крут. Однак окремі учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та історики як минулого, так і сучасності (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Віталій Скальський) обґрунтовують, що бій насправді відбувся не 29-го, а 30 січня. Так, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України і відомий військовий історик Михайло Ковальчук доводить: «29 січня сталася сутичка на станції Плиски, що неподалік Крут. Не розібравшись в топографії місцевості, радянський штаб М. Муравйова у своєму бойовому зведенні відзвітував про зайняття станції Крути… Насправді ж бій під Крутами відбувся 30 січня 1918 року, за новим стилем».

Отже, 29 січня українські підрозділи зайняли позиції перед станцією Крути. Ліворуч від залізничного насипу розташовувалися студентська і 2-га юнацька сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша юнацька сотня залишилися у резерві правого флангу української позиції.

Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях, де почали окопуватися. Одна чота, яка складалася з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями та станцією.

Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 30 січня. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці з 2-ї армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному петроградські й московські червоногвардійці з 1-ї армії П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i відчутних втрат, особливо на правому фланзі.

Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25-річний сотник Семен Лощенко. Під сильним ворожим обстрілом разом із чотирма іншими артилеристами він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу, не даючи змоги більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими частинами по обидва боки залізниці. Сотник Армії УНР Никифор Авраменко у своїх спогадах назвав його «незрівняним артилеристом, людиною великої одваги і правдивим героєм бою».

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. До того ж вони отримали звістку про те, що курінь імені Тараса Шевченка в Ніжині оголосив про підтримку радянської влади. Оборонці Крут могли опинитися в оточенні.

Одна студентська чота, які перебувала в резерві, під час відступу заблукала у темряві і вийшла до станції Крути в той час, коли її вже зайняли більшовики. Студенти і гімназисти потрапили в полон, і більшість з них наступного дня після нелюдських тортур були розстріляні. За твердженням мемуаристів Михайла Баталіна та Ігоря Лоського, сімох поранених полонених відправили у тил. На розподільчому пункті в Харкові вони були помилково призначені до харківського дворянського шпиталю, звідки втекли за допомогою медичного персоналу.

Після бою під Крутами М. Муравйов надіслав переможну реляцію Володимиру Антонову-Овсієнку та в Петроград членам більшовицької Ради народних комісарів, практично повністю перекрутивши в ній факти і, звичайно, не згадуючи про вбивство полонених: «После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах. Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».

Водночас, деякі більшовики не приховували факту розправи над полоненими студентами й гімназистами. Особливо ж відвертими вони стали тоді, коли менше ніж за півроку М. Муравйов виступив проти більшовицької влади і був оголошений «зрадником і ворогом народу». Так, Сергій Мойсеєв – член комітету 1-ї революційної армії П. Єгорова – свідчив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

А ось свідчення іншого члена комітету тієї ж армії, Єфима Лапідуса: «На ст. Круты, при взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдамаков – большинство было студентов, один из них – прапорщик… На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, почему их расстреляли. Егоров, покуривая папиросу и улыбаясь, ответил, что разрешил он красногвардейцам потому, что они настаивали на этом. Одного гайдамака, убежавшего от красногвардейцев в деревню за 4 версты, по дороге сбросившего с себя одежды, красногвардейцы вытащили из-под печки в одной избе, куда он скрылся, избили и, приведя к месту, где были расстреляны другие, расстреляли, несколько раз, не попав в него смертельной пулей».

Після повернення Чернігівщини під контроль УНР, тіла загиблих під Крутами студентів і гімназистів були ексгумовані й перевезені до Києва. 19 березня їх поховали на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Велелюдний жалобний похід вирушив від залізничного вокзалу вулицями Безаківською (нині Симона Петлюри), Бібіковським бульваром (бульвар Тараса Шевченка), Великою Володимирською (повз будинок Центральної Ради), Фундуклеївською (Богдана Хмельницького), Хрещатиком, Олександрівською (Михайла Грушевського), Микільською (Івана Мазепи), Миколаївським узвозом (алея Героїв Крут) до церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Саме тоді М. Грушевський виголосив промову, яка починалася зі слів «Dulce et decorum pro patria mori!» («Солодко і прекрасно вмерти за отчизну»), Павло Тичина написав знамениту поезію «Пам’яти тридцяти», а Людмила Старицька-Черняхівська – есе «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами». В цьому творі є такі рядки: «Поки історія людська буде існувати, доти будуть всі, і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик". Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і то порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний, кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився муками своїх братів».