Читать книгу Garbage - Віолетта Гатті - Страница 6

Брайтон був недалеко, сумка легка, а я знову вільна.

Побачивши великі гарячі пиріжки, купила один, вийшла на «border work» («бордвок») – великий дерев’яний настил, що тягнувся вздовж океану.

Здорово! Я- б хотіла тут жити. З одного боку пляж та океан, а з другого туляться дома, на перших поверхах яких кафе та ресторани. Правда, літом, мабуть, тут занадто вже весело – музика, шум… Але зараз тихо. Вже пізня осінь, кафе і ресторани працюють, але не на дворі, а всередині.

Де-не-де ще лишилися столи та стільці. Я купила пляшку пива, сіла на один із стільців і почала їсти великий і дуже смачний пиріжок.

Пиріжки на Брайтоні!

Ви, напевно, й самі чули й читали про деяких з наших емігрантів.

І часто, чомусь, щоб довести, що людина дійшла «до ручки», можна було почути: «Він продавав пиріжки на Брайтоні». Тобто людина так впала, що нижче й нема куди.

Я й думки тоді не мала, що колись не тільки буду їсти пиріжок на Брайтоні, а мине трохи часу, і я буду їх продавати сама.

…Ну і що далі? Йти до Семена та Іри. Ні, совість треба мати!

Ой, а Юра! Я про нього й забула. Все, що для нього привезла, я лишила поки у Семена.

Знайшла телефон, лишила на столі пиво і пів-пиріжка.

Пішла до телефону-автомату, що був пору з кафе.

Ой- ой – ой! Юри не було вдома, а буде через тиждень. Що робити?