Читать книгу Вихиляси долi - Володимир Горбань - Страница 4

Два відомих професора – орнітолога поверталися з ранкової екскурсії. Полуднева спека вже закралася під розкішні крони дерев нерясного лісу, спів зморених задухою птахів змовк, палахкотіюче сонце засліплювало очі. Однак обидва старі виглядали вельми свіжими, жваво вели малозрозумілу нам бесіду, часто вживаючи жахливі терміни, латину та смачні слівця, які укорінилися в їх лексиконі ще з студентських років.

Їжачки невигадливих зачісок, що вилискували поважною сивиною, гостренькі огрядні бороди, високі лоби, порізані дрібними поперечними зморшками, худорляві шиї з навішуваними на них біноклями та фотоапаратами й шмигляючі в усі боки виразні очі робили старих майже невідмітними одного від другого.

Спритно видряпившись по схилу піщаного узгір'я, Олександр Вікторович Облаков першим виявив нагоду.

– Колего! – скрикнув він захоплено, – Дивиться, Володимире Іллічу, Ви бачите?

– Так, Олександре Вікторовичу, я її ще раніше помітив, майже біля самого підніжжя узгір'я, – спокійно промовив професор Бараєв.

– Кого її? – здивовано запитав Облаков.

– Ну як же. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі я бачу молоду самку вухатої сови.

Професор Облаков на мить сторопів. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі він чітко бачив звичайного сича.

– Колего, – співучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Зверніть увагу на його характерну посадку. На те, як він головою крутить, нарешті.

– Мій друже, ви трохи помилилися, – з ледь помітним закидом промовив Володимир Ілліч. піднімаючи бінокль до очей. Ви подивиться на вушки, вушки-то як явно стирчать. А кігті? Де ви бачили такі кігті у сича?

– Колего, – нервово заїкуючись від налинувшего хвилювання, запитав Облаков, також розглядуючи предмет спору у бінокль. – Яке у вас збільшення?

– Дванадцять крат, – горділиво відповів Бараєв.

– Отож, Володимире Іллічу, отож. З вашим-то збільшенням, – і він співчутливо махнув рукою. – не те що у лісі, у жіночому гуртожитку нема чого робити. Ви на дзьоб подивиться. Ви звернули увагу на дзьоб?

– Та що дзьоб? Що дзьоб? Ви що не бачите, дорогий Олександре Вікторовичу, що у цього птаха очі світло-жовті? Ви у якому університеті навчалися?

– Ну, знаєте, Володимире Іллічу, – навмисно ростягуючи слова, уїдливо сказав Облаков, я бачу, розбираєтесь ви у нічних хижаках, як моя друга теща в еволюції гризунів.

– Що? – спалахнув Бараєв. – Це я не розбираюся? А хто, по-вашому, написав монографію про північну сову? Хто захистив докторську дисертацію з орнітофауни Нижнього Поволжя? І хто читав лекції з зоології хребетних у нашому університеті нещодавно?… Гм, я не розбираюся… Подумаєшь, фахівець вишукався!

– Що ви в мене пальцем тикаєте? – образливо вигукнув Облаков. – Я автор сімнадцяти статей та двадцяти одного тезіса щодо хижих птахів!.. Та друкуюся, серед іншого, в авторитетних журналах.

– Що? Журнал «Біологія та домоведення» ви вважаєте авторитетним журналом? Боже мій, яка наївність! Ви б ще в «Мурзилці» надрукувалися.

– «Біологія та домоведення»? А що, ні? Та його головний редактор академік Бурєв – вчений із світовим ім'ям, один з найвідоміших фахівців з екології домашніх птахів!

– Хто? Бурєв? – отруйно посміхнувся Бараєв, – Цей прищ – найвідоміший орнітолог? Цей закінчений маразматик – світило? Так він навіть не знає, як ворону латиною назвати! Це він-то фахівець? Ну, знаєте, колего!

– А хто ж, ваш надлюб'язніший Шламов – фахівець? Теж мені – діяч науки. І ви перед ним, як цуценя, ті-ті-ті, ті-ті-ті, на задніх лапках. Шановний Савелію Петровичу. Шановний Савелію Петровичу! Як ваше безцінне здоров'я? Ті-ті-ті, ті-ті-ті. Авторитетний вчений! Та з нього увесь світ сміється. І як це такі маревні думки отак рясно лізуть у голову, відвідують його могутній мозок? От вже дійсно, дурні думки можуть прийти тільки в абсолютно дурну голову, прикладом якої і є оте потовщення шиї, до якого ви з такою увагою прислухаєтеся!

– Ах, вам, милий мій, не до нутра гіпотеза Савелія Петровича? Ані ви, ані цей ваш зморшок з зоологічного інституту ні дядька в неї не розумієте. Та що ви, власне кажучи, можете запропонувати мені натомість? Ви та вся ваша зграя?

– Що? Це моя-то кафедра – зграя? Соромно, Володимире Іллічу. Це ваш аспірант Кругліков здав кандидатський екзамен за фахом тільки з третього заходу, а претенденти захищаються по п'ятнадцять років. Це ваш доцент Груздєв замість «ссавці» промовив «млекоспоживаючи». Та де? На міжнародному симпозіумі!

– До чого тут Груздєв? – різко обірвав його Бараєв. Він вже другий рік як на пенсії. Доречі, це ви були його офіційним опонентом з кандидатської дисертації. Що ж не критикували, а мовчали в хустиночку? А то дивлюся, аспирантка Градова бере вже другий академічний за фактом чергової вагітності.

– А що Градова? – затараторив Облаков, – До чого тут Градова? Я сам по собі, вона сама по собі.

– Так, так. Олександре Вікторовичу, весь факультет знає про ваші шашні. Соромтеся хоч студентів. Вже я не знаю, справді!

– А у Вас, серед іншого, дорогий Володимире Іллічу…

Так захоплено лаючись, професори несподівано для себе вперлися у ту ж саму сумнозвісну тополю. Першим отямився професор Облаков. Він різко кинув погляд на верхівку дерева та отетерів. Його хвилювання навпіл з моторошним жахом передалося Бараєву, той переможно посміхнувся та впевнено поглянув догори. Його посмішка миттєво зійшла з обличчя, яке зараз же струснулося від зваблювання. На сухій тополі сиділа не вушаста сова та не звичайний сич. Це навесні юнати прибили нову шпаківню.