Читать книгу Могильник - Володимир Худенко - Страница 2

ПРИСВЯТА

Оглавление

1

Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?

Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами

І дороги в полях крізь світанки її імлисті?


Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

Світ далекого міста глухими ночами серпня

І всю решту того, що вернути немає змоги?


Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,

Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,

Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?


Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,

Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,

Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,

Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.


Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.


Ну а я вже давно списався, усе збулося,

Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,


Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

На котрій я тобі говорив про своє кохання.

Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

Від якої позбутись мені вже снаги не стане.


Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.


Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять німі роки по холодних нивах,

Холоди застилають простір мого дитинства.


Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,

Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,

Панотець править службу, йому там цілують руки.


Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

То глухими ночами доноситься лязкіт траків,


І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

І холодні машини асфальт предковічний крають

І стирають з історії руки твої безсмертні.


2

Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно

Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,

Ти була Персефона, могутня і жаліслива.


Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась

Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.


Не була би ніколи, бо мертві міста порожні

І не мають правителів, ними гуляє вітер,

Їх немає потреби любити, хіба лиш божий

Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.


Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,

Будував постаменти і марно вкладав в них душу.

Ти була Персефона, в своїх молодих руках

Ти приносила весни, а весни завжди минущі.


Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.

Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.

Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,

Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.


В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,

І статуру твою, і усе, що було між нами,

Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,

А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь


І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,

Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.

Я хотів не прожити, а просто про них повісти.

Я хотів не любити, а лиш будувати храми.


А тому й опадають гербами мої жита

І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,

Багряняться ці стіни скривавленою зорею,

І проходять колони повз мертві мої міста.


Могильник

Подняться наверх