Читать книгу Хурделиця - Володимир Худенко - Страница 4

1

Вона зайшла в Ніжині, сама затаскала до вагону валізу та дві важкі сумки, ніхто навіть не поміг. Та й кому було помагати – дві огрядні жіночки, якась бабця… більш наче нікого й не було. Дівчата з її групи поїхали ще на обідній, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!

Аня поставила свої пожитки на підлогу, аби перевести дух – так і осталась стояти в тамбурі, коли поїзд рушив. Додому! Їй так хотілось додому – просто сил не було. Вона, відверто кажучи, й не хотіла нікуди вступати, геть нікуди. Хтозна, правда, що б вона робила – сидіти на шиї в батьків також негоже, ясна річ. Та мало там – онно її однокласниця Дарина осталась же вдома в селі, диспетчером в колгоспі батько прилаштував. А тута цей Ніжин непевний. Ну ясно – мати вчителька…

Аня була сором’язливою дівчиною і навряд чи кому й сказала би про свою відразу до навчання. Та й тато ж казав – спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось ніяк не втягувалась, а вже ж другий місяць пішов.

Може, й правда мине? А зараз – додому! Хоча б на однісінький вихідний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та ні – напевне, не буде, чого їй сваритись? І так знає, яка з Ані хазяйка. Та й недовго ж ще живе сама…

Зате онде привезе додому гостинців – дрібничка всяка, те та се, а одначе батькам приємно буде, в селі-бо не дуже й купиш.

Гляділа ще в вікно тамбуру – там проносились скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в надвечірній імлі. Впала тінь від лісопосадки, і Аня вгледіла у відображенні себе – середнього зросту, світло-русу, в своїй нещасній квітчастій суконьці, змарнілу, втомлену, з отими ненависними підлітковими прищиками на чолі, котрі ніяк не хотіли сходити!

Врешті видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вік би його не бачити! Вагон був напівпустий – сиділи оті огрядні жіночки, якась група старших чоловіків грала начебто в карти. Аня запримітила поодаль цілу вільну секцію і посунула, згорбившись, туди.

Тут-бо важка валіза й вислизнула з її рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валізу ту ледь не коло самої землі спіймали чоловічі руки. Аня похитнулась і вхопилась за сидіння вільною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неї, в сорочці, блакитній тільняшці під нею, вельветових штанях. Він теж був русявий, трохи темніший за Аню, очі блакитні, погляд приязний, добродушний, сам весело всміхається. Як на Аню – симпатичний навіть.

– Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

– З ким не трапляється… – ще більш приязно всміхнувся він, од чого Ані навіть трохи полегшало. – Приземляйтесь, – вказав на вільне місце навпроти себе.

І, навіть не спитавши дозволу, заштовхав її валізу між сидінь.

Вона знов нерішуче роззирнулась по вагону, а потім все ж всілась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чіплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвідомим рухом оправила суконьку перед тим, як сісти.

– Ви чи здалеку? – знов ніяково всміхнувся хлопець. – Так навантажились…

– Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вікно. – Додому їду… З навчання.

– А чи так рано вивчились вже?

– Що? – Аня зиркнула на нього, не розуміючи, а тоді махнула рукою: – А, ні… на вихідний лишень. Ну… я перший рік навчаюсь. Вдома ще не була з літа.

Він її обережно перебив:

– Скучили?

Вона сумно кивнула головою, і на чоло опали русяві кучері.

– Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркіт коліс та глухий скрип вагону – за вікном проносились ті ж самі скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в передвечірній імлі.

Він подав їй п’ятірню:

– Стас. Можна Стасик, мене так всі називають, – розвів руками, немов вибачаючись. – Ви ж не здалеку, значить? Місцеві?

Вона потисла йому руку, відзначивши про себе мимохіть, що їй якось незвично приємно з ним, затишно… Наче вдома?

– Аня. Анюта – ось як мене всі називають, але я тоді страшно лютую – майте на увазі.

– А нащо ж признались?

– Та, все одно…

– Я зрозумів. От вже ці дражнилки. То ви звідки? Чи… то таємниця?

– Та з Підлипного, яка таємниця? А ви?

– З Бахмача. Але їду не туди.

– А куди?

– А здогадайтесь!

– М… Що, в Підлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.

– Ні, насправді ближче, в Халімоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки ваші донесу.

– Так вам ого ще куди теліпати!

– Ну, а що ж вдієш? Туди потяги не доходять. Полем пішки хіба…

– Правда.

Ще помовчали з хвилю.

– Я насправді вас добре розумію, – заговорив хлопець. – Я сам не навчався, правда, після школи… одразу в армію, в учебку, а звідти в Афганістан. Отаке.

Аня спинила на ньому розгублений погляд.

– Ви там… – мовила несміливо. – Тобто… – запнулась. – І їдете додому?

– Що? – здавалось, він не зрозумів. – А, ні… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну – вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халімоново товариш мій живе. Ваня Шеремет, не знаєте такого?

– Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.

– І справді, – погодився він. – Оце катаюсь не скільки по ділу, а так… Аж не віриться, що вже вдома. Не навтішаюсь ніяк.

– Мабуть… – почала вона якось ніяково. – Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.

– Далеко, – погодився він нейтральним тоном. – І не всі повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?

– Тобто? – запитально зиркнула Аня.

– Педагогічний інститут…

– А-а… – кивнула вона головою, усміхаючись. – А як ви здогадались?

– Та великого розуму не треба…

– А! – закивала вона головою, здогадавшись, і дзвінко розсміялась.

– Ви де зайшли?

– Точно, точно…

– Красива дівчина, з вигляду – студентка, з валізами… А інших інститутів у цих краях я не знаю просто.

– Я зрозуміла, зрозуміла, – вона розслаблено відкинулась на сидіння.

– У мене там однокласниця вчиться насправді. Олена Величко, – він задумався, – вже третій курс, чи другий.

– О, її я навіть знаю! – кивнула головою дівчина. – Так, вона на третьому курсі.

– О, бачите – світ тісний.

2

Вони зійшли з потяга удвох, на курному полустанку в полі, він виніс її речі. Коли електричка поповзла собі далі, то він не надто рішуче мовив до неї:

– От знаєте що… Давайте я вам додому віднесу ваші пожитки?

– Та ну що ви? – запротестувала вона.

– Ну, Підлипне ж там? – він вказав в бік ближньої лісопосадки.

– Так, але… – вона завагалась. – Халімоново ж через поле – вас ніч застане.

– Ой, ну і нехай! Побреду скошеним полем, – він театрально замахав руками, – знаєте, як я пізні осінні заграви люблю? І взагалі – осінь…

– Та ну, вам же… – вона струснула головою. – Мені незручно, ні!

Він на те розправив плечі і мовив з напускною суворістю:

– Чуєте, ну я ж як не як сержант-десантник – ну чи мені боятись ходити поночі полем?

– Але… – вона задумалась. – Ну говорять, що… – повела далі якось уривчасто, невпевнено. – Тут десь неподалік. Насправді не так і близько, але ж неподалік від залізниці, і… – (не треба було за це, не треба!)

Він спохмурнів.

– От лихо.

Опустив голову.

– Що? – не втямила Аня.

– Насправді я це і мав на увазі. Тобто, – спохмурнів ще дужче, – я не хотів просто вас лякати. Але… Не хотів, аби ви вештались самі – тут глушина така, знаєте.

– Та знаю. Але ж… За Конотопом десь? – з якоюсь навіть надією в голосі промовила вона.

– Словом – без заперечень, – рішуче вивів він. – Я вас проведу, а цю тему залишимо, добре?

– Ну добре, – кивнула вона наче навіть полегшено. – Але страх як незручно.

– Та бог з вами! Забудьте.

Вони рушили вниз із полустанку по розбитих бетонних сходинках – там далі виднілася стежечка між густих висохлих трав.

– Я теж люблю, – мовила дівчина, всміхнувшись сама до себе.

– Що? – спитав він із цікавістю.

– Осінь. Золотокосу красуню… – звабливо всміхнулася вже до нього.

– Самі такі! – відрізав він, також посміхнувшись.

– Тобто?

– Золотокоса красуня.

– Хи… – вона зайшлась рум’янцем. – Та ну вас!

Врешті вони зійшли вниз, і над розбитим полустанком запанувала примарна вечірня тиша. Її згодом порушив черговий потяг – прогуркотів, не спинившись, повз полустанок, і висохлі трави вздовж колій боязко задрижали.

3

Через годину чи щось близько того він вибрів на залізничну лінію, в глухій безлюдній місцині, кілометрів за два від станції Підлипне. Він ішов, злегка тиняючись, важко дихаючи, ніс в руках валізу та обірвану, скривавлену квітчасту суконьку.

Він пройшов по шпалах метрів зо п’ять, тоді захитався, впав на коліна, звів очі до багрянистого надвечірнього неба.

Стояв так хвилі зо дві, переводив подих, а тоді обірвав чистий клапоть квітчастої суконьки – заходився витирати ним свої скривавлені губи та підборіддя.

4

«Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки.

22 жовтня 1990 року судова колегія по кримінальних справах Сумського обласного суду, в закритому засіданні Сумського обласного суду розглянувши кримінальну справу за звинуваченням Руденка Станіслава Івановича, 1966 року народження, уродженця села Карабутове, Конотопського району, Сумської області Української РСР, українця, громадянина СРСР, неодруженого, з середньою освітою, що закінчив у 1984 році Дубов’язівську ЗОШ та курси ДТСААФ, раніше не судимого, учасника бойових дій в Афганістані, – у здійсненні злочинів, передбачених статтями 17 та 118 ч.2, 93 п.п. «Е, Ж, З» Кримінального кодексу УРСР – справа «Полустанок»

ПОСТАНОВИЛА:

У період з 1986 по 1990 роки підсудний Руденко С.І. на території Сумської, Чернігівської та Київської областей УРСР здійснив 26 убивств молодих жінок та дівчат на сексуальному грунті і з особливою жорстокістю. З початку 1986 року і надалі на території Сумської та Чернігівської областей УРСР в лісосмугах та лісових масивах, прилеглих до міст Конотоп, Ніжин, Бахмач, Чернігів, Плиски, Крути, та при виїзді з міста Київ у напрямку цих міст стали коїтись убивства молодих дівчат та жінок, при чому – з особливою жорстокістю та з нанесенням жертвам численних травм садистського характеру. Зловмисник повністю роздягав жертву і після здійснення вбивства забирав одяг жертви, як правило, ховаючи його на значній віддалі від місця вбивства, часто закопував його в землю. Характерним для дій зловмисника було також нанесення тілам жертв численних травм ножем та зубами, розчленування та поїдання останків. Позаяк зловмисник здійснював свої злочини в глухих місцинах, куди навмисне заманював жертву, трупи повністю роздягав, а одяг забирав і ховав, то тіла загиблих виявляли часто через значний проміжок часу, коли тіла знаходились у стадії глибоких гнилісних змін або були повністю скелетизовані. Кримінальні справи по цих фактах, котрі були відкриті територіальними слідчими органами, розслідувались розрізнено та після проведення обов’язкових слідчих дій призупинялись через невиявлення вбивці. За звинуваченням у цих злочинах слідчими органами Сумської та Чернігівської областей притягувалась велика кількість розумово відсталих та психічнохворих осіб, котрі в ході розслідування обмовляли себе, а справжній вбивця тим часом перебував на свободі. В електричках та на залізничних станціях у пошуках потенційної жертви Руденко блукав пероном, вагонами потяга. Повертаючись із відрядження на службовій машині, Руденко міг вийти в глухому безлюдному місці та, пославшись на особисті справи, залишитись на околиці населеного пункту. Будучи абсолютно байдужим до чужих страждань та чужого болю, безжалісно та з особливою жорстокістю вбиваючи жінок та дівчат, Руденко абсолютно безпристрасно сприймав їхні страждання, відзначаючись залізною психікою, на котру ніщо не могло вплинути, зокрема й вигляд жахливих страждань жертв, котрих Руденко свідомо добивався тими страшними тілесними пошкодженнями, які він їм наносив, при чому жінки та дівчата буквально були залиті власною кров’ю. Після скоєння вбивств Руденко, виходячи з лісосмуг у громадські місця, спокійно та розслаблено спілкувався з незнайомими громадянами, заводив веселі розмови (що наглядно проявилось в епізоді вбивства А. Кравчук 1988-го року), не проявляючи ні найменшого душевного хвилювання, повністю контролюючи свої дії та чітко орієнтуючись в обстановці».

5

Потяги в цих краях курсували зі сходу на захід і з заходу на схід. А вздовж залізничної лінії в цих краях лежали сумовиті простори богом забутої землі – далекі пшеничні поля, туманні містечка в пломенях заграв та лісосмуги в опалім листі. Час тут немов спинився, і ламке висохле колосся тремтіло в суховійних вітрах, курява стелилась шляхами, а вічна осінь свистіла протягами вздовж колючого дроту державних кордонів. Від Штеттіна на Балтиці до Трієста в Адріатиці залізна завіса лягла поперек континенту. А потяги курсували зі сходу на захід і з заходу та на схід.