Читать книгу Стрі-чен-ня - Володимир Худенко - Страница 3

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

– Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.

– Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?

– Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.

– Хто? – недовірливо витягнув я.

– Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік – там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.

– Хто?

– Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…

Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.

– На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той – місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.

– А друга?

– Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.

– Наталки?

– Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

– Козацької старшини? – мовив я.

– Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

– На нас із Наталкою?

– Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

– І як її, ту небезпеку, оминути?

– Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

– А… – ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

– Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге – то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки – чорні, як земля.

І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

В ту ж хвилю я прокинувся.

Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

В оддалених селах голосили когути.

Я зібрався і рушив у дорогу.

І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

– Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.

Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

– Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, – говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.

– Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі – всі розбійники!

Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.

Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.

Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:

А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:

– Давайте не цієї. Давайте но…

І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.

Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.

А жіночки витягували:

І коли народ дійшов до слів:

Ми вперше натрапили на роздоріжжя.

Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.

Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.

Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий – вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.

Люди намірялись їхати першим.

А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.

Щось таке наче мале й…

Волохате чи що.

Може, звір який.

А мо’…

В чортів же я не вірив.

– Ні, – підняв я правицю. – Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.

– Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвій. – Вліво широкий шлях, а вправо – вірна загибель!

– Як хочете! – мовив я, відв’язуючи коня від підводи. – Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?

Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.

Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник – один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.

Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.

Хтозна.

Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.

Я відрахував першу добу.

Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.

Марно.

Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.

Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.

Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.

Я погодився.

І це була перша моя помилка.

Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити – вони всі повмирали.

Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна – без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.

А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом – наче чатували на нас з вишини.

Померло загалом п’ять чоловік.

Я велів більше вночі не спати.

– Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.

– А вартові? – спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.

– Вартові не поможуть! – сухо мовив я.

– Але чому? – у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.

– Я не знаю, люди! – крутнув я головою. – Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, – додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.

А я згадав – те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.

І з кігтями.

Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.

У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.

На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.