Читать книгу Століття Якова - Володимир Лис - Страница 22

– Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

– Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

– Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька і гепнулася на лавку.

– Який ще онук? Що ти, Олько?

– Та ж Валік Тарасів.

– Валік? Он воно що…

Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

– Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.

Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

– Їсти будеш? – спитав Яків.

Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

– А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу?

Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.

– Оч-чень, дєда мой ненаглядний… Спасітель мой бесценний…

З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.

Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.

Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.

Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.

Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.

– Господи, вся змокла… Де ти була?

Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.

– Мовчіть, Якове Платоновичу… Дідусю мій рідний, мовчіть…

Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.

У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.

Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.

Коли ж підвела очі… Очі ті чомусь сміялися…

– Я ж просила тебе не приходити…

І тут уже зовсім засміялася:

– Конспіратор мій хреновенький… Вибачте, діду Якове…

Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано…

– Я тобі напишу, – сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.

– Куда? На дєревню дєдушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч…

І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Василини Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.

– Драсьтє вам, дядьку Якове, – сказала Василина. – Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?

– У місто, вчитися, – сказав Яків.

«Холєра ясна», – чогось подумав.