Читать книгу І прибуде суддя - Володимир Лис - Страница 2

Ми зійшли з тролейбуса й побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч із темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.

– У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.

– Хіба ти ніколи його не бачив? – своєю чергою здивувалася Валерія.

– Ні, – заперечив я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.

Ми оминули хоч і низьку, але довгасту будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:

– То що все-таки сталося, Георгію?

– Нічого, – сказав я. – Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.

– Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?

– Нічого й не трапилося, – мовив я. – Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.

– Дуже мило? – недовірливо подивилася Валерія.

«Які бездонні в неї очі, – подумав я. – Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». Та проте я виплив із цих очей.

– Авжеж, – промовив уголос. – Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.

– І ти мовчки погодився?

– А що я міг зробити? Набити йому морду?

– Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов’язкового направлення.

– Я не знав.

– Це на тебе не схоже, – мовила Валерія. – Ти щось приховуєш.

– Анічогісінько, – сказав я цього разу неправду й додав: – Тобі не треба було сьогодні приїжджати.

– Чому? – спитала Валерія. – Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра…

– Не хочу чекати, – сказав я. – Не хочу, розумієш?

– Ти мене… Ти мене вже…

Вона не договорила й затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, вдала, що поправляє зачіску.

«Звичайно, ви можете відмовитися, – сказав учора заступник голови обласного суду. – Тоді я…»

Він не доказав, але я знав – тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири вітри. Але я мусив би вертатися до Львова…

«Я не продаюся так дешево», – подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.

Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх стосунків із Валерією, про те, що я її більше не кохаю…

– Як приїдеш, одразу ж напиши, – сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. – Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?

– У мене багато грошей, – усміхнувся я.

«Хоч би нарешті прибув той потяг», – подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.

На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи принаймні наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.

«Я дивлюся, напевне, не в той бік», – подумав.

Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику – вже 23:48.

– Ти напишеш мені, щойно приїдеш, – повторила Валерія.

– Напишу.

– Обіцяй.

– Обіцяю, – легко, аж сам здивувався, вимовив я.

– Не напишеш, – зітхнула Валерія. – Але чому, Жоро?

«Ось вона й гнівається, – подумалося. – Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»

«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» – спитав я себе.

Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» – подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.

Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений учора, – один із чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив одразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.

Я відсмикнув руку, наче обпікся.