Читать книгу Антологія помилок та хибних думок - Володимир Селезньов - Страница 3

Де росте кедр?

Знаменитий сибірський кедр насправді не кедр, а сосна. Справжній кедр теплолюбний і живе на півдні, за звичай, у горах. Усього у світі відомо три види кедрів: кедр ліванський, який росте у Лівані, Сирії, Малій Азії (це його зображено на державному прапорі Лівану); кедр гімалайський, що зростає в західних Гімалаях, і кедр атласький – мешканець північно-західної Африки, який росте у горах Атласу.

Мал. 2.1. Справжній ліванський кедр і «кедр» сибірський

А от рослина, що не боїться суворих сибірських морозів і облюбувала собі великі простори Сибіру і Далекого Сходу, – це сосна. Невідомо, хто і коли вперше назвав сибірську сосну кедром, але назва прижилася. Крім сибірської сосни кедрами також неправильно називають ще далекосхідну корейську сосну, європейську кедрову сосну і кедровий стланик. Утім, і в наших краях можна зустріти справжній кедр. Кедр гімалайський, наприклад, не така вже і рідкість у багатьох курортних містах Чорноморського узбережжя Криму.

Красуня кипариса

Коли хочуть підкреслити струнку чоловічу статуру за звичай кажуть: «Стрункий, як кипарис». Однак насправді назва цього вічнозеленого красеня має жіноче походження. Як говорить давня легенда, давним-давно на березі моря жила красуня на ймення Кипариса. Одного разу покохала вона прекрасного юнака і вирішили молоді люди одружитися. Але були вони бідні, тому в пошуках щастя юнак відправився в далеке плавання. Довго чекала свого нареченого Кипариса, щодня виходила вона на високий берег і дивилася, чи не з’явиться в морській далечіні корабель. Коли ж, нарешті, зрозуміла дівчина, що не дочекається коханого, здійняла вона у розпачі руки до неба та й залишилася отак стояти, перетворившись у струнке дерево.

Кипарис відомий в багатьох країнах Середземномор’я, в Індії і Середній Азії з незапам’ятних часів. Його красою захоплювалися багато поетів, письменників та художників. До речі, за формою кипариси можуть бути не тільки стрункими, але і найрізноманітнішими – карликовими, плакучими, сріблястими, хвойними. Одним з численних різновидів кипариса є яловець, який на відміну від своїх південних родичів морозостійкий, тому зустрічається й у наших широтах.

Хто першим весну зустрічає?

Всім нам з раннього дитинства начебто б відомий пролісок. Але запитайте кого-небудь, що це таке і одержите самі різні відповіді. Й усі вони здебільшого будуть вірними, тому що проліском називають не одну, як багато хто думає, а одразу декілька лісових весняних квіток. Енциклопедичний словник пояснює, що пролісок – це «… рід багаторічних трав сімейства амарилісових». І далі: «проліском називають також анемону і ряд інших трав, що цвітуть навесні». Більш визначене тлумачення слова «пролісок» дає Володимир Даль: «…досить загальна назва рослин, які цвітуть одразу ж по сході снігу…» У середній смузі Росії пролісками називають медунку, чубарку, вітрогонку лютичну і гусячу цибулю жовту. І все-таки існує й справжній пролісок. Це три синіх або білих, розкинутих у сторони пелюстка на тоненькій стеблинці. Щоправда, у середній смузі він не зустрічається і любуватися ним можуть лише жителі більш південних широт Росії і, безумовно, України.

А от назва пролісок зовсім не пов’язана зі словом «ліс». Спочатку квітка звалася «пролізок» – від дієслова «лізти». Його листочок, згорнутий у трубочку, пролазить не тільки крізь товщу торішнього листя, але й крізь сніжну кірку. Помилковою є і думка, начебто проліски є першими весняними квітами. За звичай першими на пагорбах, південних схилах ярів, витягнувши шийки убік сонця, по сусідству з холодними брилами сірого злежалого снігу з’являються квіточки матері-й-мачухи. Але саме їх, перших, ніхто не називає ні пролізками, ні пролісками.

Чому мімоза боїться морозу?

Також помилково ми називаємо мімозою рослину, яка насправді є австралійською акацією. Колись її завезли на Чорноморське узбережжя як декоративну рослину. Там вона добре прижилася і навіть здичавіла. Це вона – австралійська акація – цвіте у лютому-березні на узбережжі Чорного моря жовтими пухнатими кульками, які виглядають такими ніжними і беззахисними на тлі нашого лютневого снігу.

Мал. 2.2. Так виглядає справжня мімоза

А справжня мімоза росте в Бразилії, у нас її розводять лише в оранжереях. Це про неї розповідають, що вночі вона складає свої листочки (вони дуже схожі на листя акації, тільки дрібніші) і опускає їх. Так само мімоза складає свої листочки і начебто завмирає, якщо її вдарити, або хоча б доторкнутися до неї. Звідси пішов відомий вислів «сором’язлива, як мімоза».

Коли цвітуть рослини?

Невірно, начебто всі рослини цвітуть навесні. Дійсно, дерева розцвітають найчастіше весною. Проте, наприклад, лугові трави цвітуть за звичай влітку. З липня і до пізньої осені можуть цвісти всілякі бур’яни, наприклад, полинь, лобода. А цвітіння амброзії, пилок якої є причиною алергійних захворювань, триває з кінця липня і аж до самих заморозків.

А ось тополиний пух, усупереч дуже поширеній думці, є малоалергійним. У багатьох випадках зовсім не пух стає причиною нежиті або кон’юктивіту. Адже у цей самий час цвітуть злакові трави. Їхній пилок у великій кількості міститься у повітрі. Він дрібний і не видимий неозброєним оком, а попадання його на слизьку оболонку носа чи ока якраз і спричиняє типові прояви поллінозу, тобто алергійних захворювань, викликаних пилком рослин.

До речі, тополиний пух – це благодатна властивість тополі, особливо для наших мегаполісів, оскільки пух очищає повітря, осаджуючи на землю тисячі тонн пилу та кіптяви.

Де росло райське яблуко?

Мало хто знає, що горезвісне біблійне яблуко, що стало причиною первородного гріха, насправді було не яблуком, а гранатом. Помилка, мабуть, виникла під час перекладу. Річ у тім, що давні римляни називали гранат пунічним, тобто карфагенським, яблуком. Давній Рим познайомився з гранатом саме через Карфаген (Північна Африка). Тому, переводячи Біблію з давньоєврейської, латинський перекладач позначив гранат як пунічне яблуко, що було зрозуміло його сучасникам, а подальші перекладачі залишили тільки слово «яблуко». Саме ж слово «гранат» означає латинською «зернистий» і виникло дещо пізніше.

Степова суниця

Суниця традиційно вважається лісовою ягодою. Однак насправді це не зовсім вірно. У роді суниця є декілька видів. Суниця лісова дійсно росте в лісах, і в Україні південніше межі Вінниця-Черкаси-Суми не зустрічається. А от суниця зелена є видом лісово-луговим і зростає здебільшого на лугах, галявинах, на степових схилах і у балках. Суниця зелена зустрічається в Україні практично по всій степовій смузі. Щоправда зараз вона плодоносить дуже слабко через те, що степ інтенсивно піддається випасу, заростанню бур’янами, випалюванню і т. ін. А в минулому степова суниця давала великі врожаї. За літописними даними часів Запорізької Січі, в околицях козацької слободи Половиці (тобто там, де розташоване нинішнє місто Дніпро) росло стільки багато суниці, що коли в сезон по дорозі проїжджав віз, у коліях залишалися червоні калюжі із суничного соку.

А от культурну родичку суниці – полуницю садову – східні слов’яни, у тому числі й українці, практично не знали і не вирощували аж до кінця XIX століття. Перша полуниця потрапила до нас, мабуть, за часів Петра I із західноєвропейських «аптекарських городів».

Де вирощують бавовну?

Невірно нібито бавовну завжди вирощували тільки у Середній Азії. Свого часу найбільшим бавовницьким регіоном колишнього СРСР була… Україна. У період з 1929 по 1956 роки загальні площі, зайняті бавовником у степовій зоні України (без Криму), складали близько 440 тис. гектарів. Вирощувалися і збиралися врожаї до 17 центнерів з гектара на незрошуваних і до 29 центнерів з гектара на зрошуваних землях. А званням «Знатний бавовнороб» удостоювалися кращі селяни з-під Херсона і Миколаєва, у той час як узбецькі дехкани про таке ще й не мріяли.

І лише за часів генсека Микити Хрущова комуністичний волюнтаризм викорчував бавовну з українських земель і пересадив у голодний степ Узбекистану, перетворивши його в республіку монокультури. Так само у 1964 році був закритий перспективний проект вирощування рису в Україні на 90 тис. гектарів на Каховській зрошувальній системі. Тим часом і бавовна, і рис здатні рости в Україні, і давати гарні врожаї. Вчені з Інституту зрошуваного землеробства АН України підрахували, що для того, щоб забезпечити власні потреби країни в бавовні, буде потрібно усього лише 350 тис. гектарів. До речі, з кожного гектара, крім волокна, можна одержати 2–3 центнери чудової рослинної олії, 6–9 центнерів протеїнового шроту (корм для худоби) і 12–15 центнерів целюлози.

Невірно й те, начебто бавовна дуже любить воду. За період вегетації вона «випиває» до 500 куб. м/га. Іншим культурам води потрібно набагато більше, наприклад, сої чи кукурудзі – у 3–5 разів, а цукровому буряку навіть у 5–6 разів.

Кучерява горобина

Батьківщина знаменитої ніжинської горобини, відомої своїми незвичайно великими і солодкими плодами, зовсім не українське місто Ніжин, а село Нєвєжино Владимирської області в Росії. Давним-давно жителі села знайшли у лісі цю дивну горобину і стали вирощувати її у своїх садибах. І називалася вона спочатку, як і мало бути, нєвєжинською. Але незабаром нею зацікавився відомий підприємець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник відомої й сьогодні торгівельної марки). Він почав випускати настоянки на ягодах нєвєжинської горобини, які одразу ж придбали величезну популярність. Тоді-то винороб і перехрестив нєвєжинську горобину у «ніжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупців ніяких неприємних асоціацій (російською мовою слово «нєвєжа» означає «нечемна, неввічлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так і закріпилась.

До речі, ніжинську горобину ніхто спеціально і не виводив. Ботаніки вважають ніжинську горобину не окремим видом, а особою формою горобини звичайної. У сільських місцевостях Владимирської області до сьогодні ледве не в кожнім дворі можна зустріти це дивне дерево. За умови правильного збереження його плоди досить довго зберігають свіжість і свій справді чудовий смак.

Чи цвіте волоський горіх?

Усім відомий волоський горіх. І саме дерево, і його плоди називають горіхами. Проте це невірно. У справжніх горіхів – ліщини, дуба (до речі) та інших – навколоплідник твердий, дерев’янистий. А у волоського горіха плоди мають зовнішню м’яку оболонку. Вона добре помітна у незрілих плодів, але при дозріванні відпадає і внутрішній шар навколоплідника, так званий ендокарпій або шкарлупа, опиняється зовні. Тому ботаніки іменують плід волоського горіха кістянкою, але на відміну від типової соковитої кістянки – вишні, сливи, персика, абрикоса – вважають його кістянкою сухою.

Мал. 2.3. Цвітіння волоського горіха (жіночі квітки)

Існує також думка, що горіхове дерево ніколи не цвіте. У Середній Азії з цього приводу навіть приказка є: «Умре той, хто побачить квітку горіха». Проте це лише легенда. Дерево волоського горіха зацвітає навесні, хоча його квітки дрібні, непоказні і непомітні. Чоловічі квітки зібрані в зелені сережки, довжина яких сягає 12 сантиметрів. Жіночі квітки розташовуються поодинці або групами по 2–4 у верхній частині пагону.

Земляний біб

Дуже часто арахіс називають земляним горіхом. Це плід довгастої неправильної форми з пухкою шкарлупою, яка до того ж поцяткована уздовж і поперек сітчастими жилками. Однак арахіс зовсім не горіх, хоча іноді його й відносять до горіхів. Насправді, арахіс – це біб, як, наприклад, квасоля або сочевиця. Його насіння визріває у бобі: під ламкою шаруватою оболонкою ховається до семи темно-коричневих «горішків». Вони постачають до організму людини жирні кислоти, які поліпшують короткострокову пам’ять. Навіть 100 грамів арахісу досить, щоб підсилити увагу. Тому цими горішками надзвичайно корисно поласувати перед іспитами.

Батьківщина арахісу – Південна Америка, звідки він був завезений до Китаю. Тому арахіс інколи неправильно називають китайською фісташкою. Справжня фісташка, або інакше кістянковий горіх, з білястою шкарлупою, двостулковою, немов раковина молюска, також зустрічається у нас у продажу. В довжину вона усього 2–2,5 сантиметри, а середня маса горіха менше 1 грама.

Чи все є у Греції?

Батьківщина гречки, усупереч назві, зовсім не Греція. Більшість учених схиляються до того, що гречка вперше була введена в культуру близько 4 тисяч років тому в Північній Індії. Вона вирощувалась на затоплюваних улітку заплавах рік в умовах достатку сонця, тепла і вологи, що й визначило природу її досить швидкого і буйного фізіологічного розвитку. З Індії гречка потрапила до Китаю, Середньої Азії, Америки, Африки, на Кавказ, у країни Європи.

До нас же гречка прийшла не зі Сходу, а з Греції, де її почали обробляти ще в античні часи. Через грецькі міста-колонії в Криму гречка потрапила до скіфів. Пізніше купували її у греків і слов’яни. Це й дало привід назвати її гречкою, тобто грецькою. У Західній Європі в епоху Середньовіччя її називали «турецьким житом», а французи й дотепер називають її «сарацинкою», «арабкою». Виходить – звідки привезли, так і назвали.

Невірно й те, що гречку скрізь залюбки вживають у їжу. Так, наприклад, французи терпіти не можуть гречану кашу і досить рідко її споживають, хоча з задоволенням смакують жаб’ячі лапки. Це ще раз доводить давно всім відому істину, що про смаки не сперечаються.

На заздрість гурманам

Існує думка начебто квіти використовуються людиною лише в естетичних та лікарських цілях. Однак це не вірно. Хто з нас не знає, наприклад, красолю – квітку, яку саджають поблизу терас, огорож, альтанок, на балконах і клумбах. Так от, її солодкувато-пряні квітки їстівні, і на батьківщині красолі, у Південній Америці, вона вважається важливою харчовою рослиною. З квіток варять супи, роблять салати, готують оцет з дуже своєрідним присмаком. У їжу вживають не тільки квітки, але й листя, бутони, молоді плоди. Бутони і молоді зелені плоди красолі – овочевий делікатес. Використовують їх як прянощі при маринуванні огірків та помідорів.