Читать книгу Шлях Богомола. Імператор повені - Володимир Єшкілєв - Страница 7

Казали, що на початку часів Біле плем’я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу в готських війнах, вижило два. Так залишилось й тоді, коли, після походу арабів на Хазарію, Чорне плем’я покинуло рідні береги Танаїсу й рушило на захід Сонця. Від того часу владний стіл племені тримали воєводи з роду Тура. З роду Куни, натомість, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.

Але сталося так, що у кривавій битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів – Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальні родичі – хорвати Чорного племені.

Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Йти до захищених засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних Карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не кращого вибору, але пишні ліси додавали до куцих врожаїв.

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як відали, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навіть столітні відьми. Хлопці і зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще цього річного кола збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якому воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам’яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах й не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви, й кожного року біда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – й навіть рудих та в рясному ластовинні – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав і зберігав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочі називати Пекичем.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, вкритих ведмежим хутром. Підлогу покою присипали травами. Від міцного трав’яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами очікував бочонок з хмільним медом, настояним на м’яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, взявся Томирад. Він зачерпнув своєю братиною з бочонка й щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.

Старші Білого племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:

– Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення не прояснені.

– Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Пекич. Його щойно вимиті п’яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум’ям у горлі.

Горан також кивнув, змітаючи бородою медвяні краплі з нашийної гривні – золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя. А також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але в цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки цьому його й покликали сюди. Тому речник лише кивнув, намагаючись, щоби у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.

– Могитич Пустень, – вів далі Чоломир, – казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька небуденна на вроду і могитичі древлянські отримали слово від свого Даждьбога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.

– Так, – підтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тією дівою мужі древлянські.

– Воля богів сувора. – Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим місцем, де у Пекича зрослись брови.

Жрець кинув погляд на бік братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», – назвав він подумки ім’я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, які жили на півночі, на берегах великого зимного озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів – тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших пологах.

«Цікаво, – подумав Волх, – двічі народжені озерних племен такі ж лякливі, як і древлянські?»

– Волю богів треба шанувати, – мовив він вголос. – Проте, мудрий княже, ані Пек Заступник, ані Хорс Вседержитель своєї волі нам поки що не явили.

– А якщо в наших дівах також замешкав дух Богомола? Навіть потворні з родовичів народили красунь. Такого ніколи не бувало, й від старих Сил ми подібного знамення не бачили. – Князь не відривав очей від жерцевого обличчя. Томирад тим часом знову наповнив братини і батькову чашу медом.

Волх не встиг відповісти, як почувся різкий, наче вороняче каркання, Горанів голос:

– Згадайте рік Скаженого Вепра.

Князь запитально подивився на радника. У рік Скаженого Вепра, шістнадцять років тому, він – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на східному прикордонні старих племінних земель. Що відбувалося тоді у городищах, пам’ятав скупо.

– Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир.

– У рік Скаженого Вепра, коли зачаті були усі ті теперішні діви, що знаменням вроди відмічені, сталася перша сутичка з лютими відьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмірено почав Горан, дивлячись повз владників, немов читаючи тільки одному йому видимі письмена на стіні покою. – Тоді нерозумний Лович викрав одну зі служниць демона й беззаконно втішився з нею. Й був тоді молодий прозорливець з туричів, на ім’я Бранко, який провидів майбутнє і сказав, що відьми за вчинок Ловича прокляли наші роди страшним і незламним потрійним прокляттям. Могитичі сміялися з нього як з навіженого, а він був правий… З того часу й почалися усі наші біди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом і поразками. За два річні кола після Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потім відьми наслали на нас орду. Всі відмічені вродою діви несуть в собі тінь того прокляття. Врода є знаним знаменням гордості неправедної, Сили нічної, Сили похітливої, блудодійної. Знаємо також, звідкіля лине та Сила і хто саме несе її на відмічених знаками раменах. Уже неспокійно серед родичів. Уже двічі лилася кров тих мужів, які билися поміж собою за прихильність вродливих дів. А на півдні розвідники бачили свіжі згарища та сліди комонних. Се є знамення. Не бачить їх лише той, хто не хоче бачити. Якщо, княже, до снігу не віддамо проклятих дів Хорсові, служительки демона знову з’являться під стінами городищ. Куди тоді тікатимемо?

– Що скажеш, Волоше? – звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він усе сказав.

– Я, мудрий княже, пам’ятаю і кунича Ловича, і турича Бранка, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, – тихо мовив Пекич і відпив з братини. – І ту відьму, що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхвом тоді був стрийко мій Біжич, й ще не залишили Серединний світ мої брати-могитичі, нехай Небодержець милує їх у своїх чертогах. Усі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс небесному Заступникові велику жертву й тим зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла…

– Тоді все й почалося! – каркнув Горан. – У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!

– Я сказав, княже. – Пекич підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість достойно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.

– Ми ще не закінчили, – зупинив жерця володар Білого племені.

– Скажи, княже, як вирішив, – Пекич поставив патерицю між собою і князем. – Оголоси свою волю.

– Хочу знати, ким жертвувати і як.

– Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.

– Випробування водою?

– Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть у комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.

– Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, – зауважив Горан.

– Маємо, – не погодився Пекич. – Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам’яттю, як старійшина Горан, мав би про таке згадати. Тим більше що той звичай поклав не хто-небудь, а рідні старійшини.

А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда – і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували високі кам’яні требовища, і запахло у Хорсових землях людською смажениною.

– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Горанові знак мовчати. – Всіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.

– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Пекич. – У дні рівноваги боги уважніші.

– Я сказав: від завтра.

– Воля твоя, княже, – ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.

– Воля твоя, княже.

– І твої онуки також, – обернувся Чоломир до Горана.

– Так буде, княже! – підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.

Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:

– Вилий за поріг.

Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра – наче жмут волосся на голеній голові – примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.

Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.

– Вона там, князенко, – шепнув він Томирадові. – Перелякана. Що сталося?

– Потім, – Чоломирів син заскочив на східці. – Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?

– Вже з батьком. А що?

– Потім, – Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.

Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:

– Славко, тобі тікати треба.

– Що сталося? – В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.

– Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.

– Навіщо? Хтось вчинив лихе?

– Ні, то інше.

– Яке інше?

– Боже знамення.

– ?…

– Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече – пошлють до богів.

– Розпечене залізо?

Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.

Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», – гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.

Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.

– Кого ще пектимуть залізом? – спитала вона.

– Усіх вродливих дівчат… Кажуть.

– Значить, і Спірку, і Риску теж?

– Певно, що так. – Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох – можна спробувати.

– Ми разом підемо, – наче підхопила Томирадову думку дівчина. – Треба їх розбудити.

– А маєте куди йти?

– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…

– На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.

– Якщо впіймають.

– Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.

У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.

– У Кракових землях і у франків почались війни, – розірвала мовчанку дівчина. – Там не лише дороги – усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна – в гори.

– Там бісопоклонники і людожери.

– Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.

– Ведмеді…

– До Пека ведмедів!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:

– Поцілуй мене!

– Славко!

– Ще! Ще!

– Я тебе знайду, – шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. – Ти рятуєш мене…

«Хоч би вежу не розвалили», – посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.

Прихід Пекича до князя ніколи не віщував доброго. Але зазвичай зміни стосувалися лише княжого терему, рідко – сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.

«Навіщо Томирадові сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава – а для друзів і своїх просто Спірка – найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані світловолоса і довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку – як пліткували тепер у стольному городищі – наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…

«Потім», – згадав Цапик слово княжича.

«Добре, – вирішив він, – почекаємо. Колись відірветься від тієї скаженої туриці, і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».