Читать книгу Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Єшкілєв - Страница 4

Спочатку він не зрозумів, звідки приходять думки другого типу. Не думки-образи, а думки-голос. Вони зашелестіли крізь вуличний шум відразу після того, як повз Ярковського прогуркотіла багатоколісна фура з білими зірками на велетенській коробці кузова.

«И зачем я обрезала волосы? – запитав голос. – Говорили же мне: не надо. А я, дура, обрезала. На сорок сантиметров. А теперь они мне мешают. Их нет, а я их чувствую на плечах, на спине. Зараза. Их же нет. Это ж надо быть такой дурой…»

Спочатку Ярковський запідозрив огрядну жінку з розпухлими ногами і двома потертими пластиковими пакетами (логотип BMW, ядуче-фіолетовий колір), з яких стирчали зелені стрілки цибулі й ледь прив’ялі ревеневі патички. Але огрядна була аж надто сконцентрованою – вона крутила головою, збираючись перейти вулицю. Наступною кандидаткою стала висока дівчина, що стояла під навісом автобусної зупинки. Фарбована білявка. Коротко стрижена. Цибата у найсексуальнішому значенні цього слова.

Дівчина відчула його погляд.

«Какого… ты на меня вылупился, урод?»

Вона. Ярковський всміхнувся.

«Шо ты лыбишся?»

Ярковський пройшов повз цибату. Зараз голос замовкне.

Замовк.

«Не ведись, це фейк, – наказав він собі. – Адже великий і непомильний Северин Солтис колись сказав тобі, що телепатія неможлива. Сказав як відрізав й ніколи потім не спростував свого твердження. Не можна ставити під сумнів слова Наставника. Горе маловірним. Навіть якщо весь світ усіма голосами зовнішніми і внутрішніми волатиме протилежне його словам – не вір світові. Тим більше, що тест з картами Зенера ти провалив [8]».

Він вдихнув літнє повітря на повні груди, закинув голову і примружився на підсвічений сонцем край веселої хмари. Ранковий серпанок сповз з обрію, зеніт наситився різким ультрамарином. Небо сьогодні було відвертим, воно наче забуло про маскувальну блакить й натякнуло на свій істинний колір – чорно-космічний колір безодні. Сонце не відставало від неба – ярилисте, безжально-біле, воно сердилось на хмари, що заважали древній зірці панувати над небесною прірвою.

Ярковський відчув владний настрій світила, принагідно згадав про озонові діри й нирнув під парасольки літнього кафе. Зрештою, це не було втечею. Саме тут, на заставленому круглими столиками і екзотичними рослинами літньому майданчику, він призначив зустріч дівчині, що жила у неті під ніком Sаня.

Наразі вона була єдиним відвідувачем. Дівчина з пісні Арбеніної. «Твои рваные джинсы и монгольские скулы». Так і є. Джинси складались з небагатьох ниток поміж дірками, а вилицям позаздрила б кожна з Чингизових наложниць. Ноги Sані трохи не дотягували до модельного канону, проте в усьому іншому вона була чемпіонкою. Її тонкі, прикрашені вузькими перстнями пальці граційно («балетно» – визначив небайдужий Ярковський) ковзали поверхнею планшету, хентайська чолка і кольорове тату під правим вушком підкреслювали лінію шиї. Саме вона хвилювала його уяву. Під тонким оксамитом шкіри проглядались блакитнуваті русла. Таку прозорість еспер вважав надбанням натур надзвичайно витончених і мистецьких. З вихованок Солтиса він виділяв саме Sаню. Й не лише за її талант.

Сьогодні вроду дівчини не приховували ані шарфики, ані хустинки, ані заклепані сріблом і сталлю шкіряні нашийники.

Як добре, подумав Ярковський, що вона не засмагає.

– Ты любила холодный обжигающий виски, – процитував він, огинаючи її столик.

– Чё? – зауважила чужу присутність Sаня.

– Не слухаєш Арбеніну?

– Мамашка слушает.

– Зрозумів, – Ярковський сів напроти дівчини, кинув барсетку на порожній стілець й підізвав офіціантку. – Американо.

– Два? – офіціантка поклала на столик меню.

– Мне фрэш, – відірвалась від планшету Sаня. – Яблочно-сельдереевый.

– Яблучно-селеровий, – переклав еспер, помітивши розгублений погляд офіціантки, відтак кивнув на планшет:

– Статусний гаджет.

– Ага, – підтвердила дівчина. – Экран сапфировый. И вообще. – Вона зустріла його погляд твердим спокоєм сірих очей. – Зачем вызвал?

– Є для тебе робота.

– Работа?

– Тобі сподобається.

– Невже? Минулі рази мені чомусь не дуже подобалось.

Ярковський давно помітив, що Sаня переходить на рідну мову відразу, як тільки розмова обертається до неї конкретним боком. Він також підозрював, що вона спілкується англійською і німецькою, проте перевірити нагоди не випадало.

– Я тут взявся допомогти знайомим.

– Розслідування? – Sаня зробила великі очі; в розмовах з еспером вона час від часу невмотивовано сповзала на хохми; Ярковського це дратувало.

– Щось типу того, – спохмурнів він.

– Так «типу того», чи розслідування?

– Нумо я тобі розповім все послідовно, – він зручніше вмостився на стільці.

– Спробуй, – дівчина з пісні ледь схилила голову на ліве плече; на фатальній шиї виникла не менш фатальна бганка.

– Ти щось чула про салон Вержо? – Ярковський поклав на стіл сигарети й заходився шукати запальничку.

– Вержо? Це ресторан?

– Ні, це салон.

– Салон краси?

– Ні, не салон краси, – Ярковський нарешті знайшов запальничку. – Це класичний салон, як у Франції дев’ятнадцятого століття, як в романах Пруста, розумієш? Ти Марселя Пруста читала?

– Пробел в знаниях, – Sаня й собі витягла «слімки». – Я не читала Пруста, нічого не тямлю у дев’ятнадцятому столітті і в тих класичних салонах. Щось колись чула, але все воно в білому тумані. Розтлумач мені, безграмотній дівці.

– В салонах збирається запрошене товариство на такі собі посиденьки, щось типу квартирників. Обговорюють різні теми, слухають живу музику, проводять літературні читання, потім вечеряють.

– Запрошене товариство? – вишкірила рівнесенькі зубки Sаня. – А, ну понятно. Грёбаное высшее общество. Снобы и снобихи.

– Ти все правильно зрозуміла, – кивнув Ярковський, припалюючи «аль-капоне». – Господинею цього великосвітського салону була така собі Пелагея Вержо, донька радянського адмірала, меценатка, світська левиця, дружина крутого бізнюка…

– Була?

– Саме так, – він видихнув у напрямі, протилежному розташуванню Sані, хмарку ароматного диму. – Була. Але я обіцяв розповісти про все послідовно.

– Вибач.

– Нічого.

Ярковський примружився на біло-безжальне сонце, почав розповідати:

– Салон Вержо збирався двічі на місяць, по суботах. Кожного разу заздалегідь, у фейсбучній групі, оголошувалась тема чергового зібрання. Хтось із запрошених читав реферат з оголошеної теми, а ще на вечірку запрошували музикантів. Восьмого травня минулого року тема була історична. «Любов і смерть королеви Барбари». Позаяк королева Барбара була литовського походження, запросили відомого музиканта з Литви Альгірдаса Шимойнаса. Дуже відомого музиканта. В тому салоні все було hi stage. Реферат про королеву зачитала не хто небудь, а Варвара Радзивіл, її далека родичка…

– Родичка королеви? – сірі очі спалахнули. Але не цікавістю, а радше ревністю.

– Так, – підтвердив Ярковський.

– Звідки в Україні родичка королеви?

– Рід Радзивілів дуже розгалужений. Я дивився у Вікіпедії. Ця Варвара з так званої «несвізької лінії». – Син нумізмата ретельно, з закрутом, загасив «аль-капоне» на вологому денці попільнички. – Її, до речі, назвали Варварою саме на честь королеви Барбари.

– А коли та жила?

– П’ятсот років тому, у шістнадцятому столітті. На ній одружився польський король Сигізмунд Август. А його мати королева Бона вважала одруження монарха на підданій мезальянсом. Прикрою недоречністю. Старенька Бона була з роду Сфорца. Вела свій родовід від сенаторів і консулів Стародавнього Риму. Причому без понтів, реально. Але з родинною мораллю в них були проблеми. В тій італійській сімейці усі всіх труїли. От Бона і травонула Барбару. Там ціла історія, три тонни романтики та любовних пригод. Але мова не про те. Восьмого травня все спочатку йшло за сценарієм. Варвара прочитала реферат, відповіла на питання, Шимойнас виконав замовлені господинею твори Шопена, гості поаплодували, а потім всіх запросили до фуршету. Випили шампанського й декому з гостей стало зле. Важке отруєння. Всього тоді отруїлось шестеро, з них троє на смерть.

– Варвара? – Sаня сплела пальці у знак погибелі.

– Вгадала, – кивнув Ярковський. – Варвара Радзивіл і племінниця мого знайомого – Ілона Полоскай. Плюс ще одна жінка. Правоохоронні органи вбивцю не знайшли.

– Хто б сумнівався.

– Хоча чоловік Пелагеї їх мотивував. Дуже конкретно.

– Могли б повісити на когось з прислуги. Там була прислуга?

– Була, – Ярковський сьорбнув кави. – Повісити вони, зрозуміло, намагались, але чоловік Пелагеї контролював офіційне розслідування через своїх людей.

– Вів своє паралельне розслідування?

– Щось типу того. Кажуть, що в нього на фірмі крутий начальник безпеки. Колишній слідак з могутніми зв’язками у ментовці і в СБУ. Там серйозна мотивація. Колишня господиня колишнього салону все ще в комі. Живе на апараті, чекає донорів. Наскільки я розумію, для її чоловіка пошук отруйника впирається не лише в помсту. Йому потрібно знати точну формулу. Хоча б якась надія на те, що знайдеться протиотрута.

– Протиотрута? Півтора роки потому? – скептично гмикнула Sаня. – Воно йому нічого не дасть, якщо органи давно уражені й увесь цей час деградували.

– Не знаю, – знизав плечами Ярковський. – Йому видніше. Я не цікавився історією хвороби.

– А саму справу ти бачив?

– Мені дали витяги з неї. Все там дуже дивне. Ніякої конкретики, самі лише припущення. Було п’ять чи шість експертиз, але до єдиного висновку не дійшли. Навіть до Німеччини аналізи возили, також без сенсу. Ніхто не може визначити тип отрути, відомо лише, що вона з групи нейротоксинів природного походження. Єдине, що слідчі встановили точно – отруту ввели у пляшку з шампанським за допомогою шприцу. Теоретично це міг зробити будь-хто з гостей або прислуги. Усього, за виключенням дітей і постраждалих, двадцять три особи. А з постраждалими – двадцять дев’ять.

– До екстрасенсів вони звертались?

– До Загалаєва й ще до якогось румуна. Ті сказали, що джерело зла сховано у минулому. Але нічого конкретного й нікого конкретного. Загалаєв навіть аванс повернув.

– І тоді твій знайомий звернувся до тебе?

– Так.

– І запропонував тобі велике бабло.

– Це робота. Нічого, окрім роботи.

– Наставник попереджав нас, – Sаня дивилась кудись повз плечі Ярковського, наче там повисла тінь покійного Солтиса.

– Це корисна для всіх робота. Ніхто не відбирає останні гроші у бідних, Sаня. Працюємо на жирного клієнта. На дуже жирного, повір мені. Ми вже з тобою колись це обговорювали. Наставник не забороняв нам заробляти собі на хліб. А ще він благословив нас на протистояння Темряві.

– «Де Темрява і де Світло? В якій бік відкривається брама?» – процитувала давню поему Sаня. – Протистояти Темряві… Це все для бакланів, Ярковський. Для бакланів і учнів початкової школи. І ти сам про це знаєш… – вона на мить заплющила очі, а коли вони знов відкрились, сіре в них потемнішало. – Що саме я маю робити, кажи?

– Допомагати мені в реконструкції.

– На рахунок старої ролі дівчинки-помагайки я зрозуміла. Але, якщо можна, конкретніше.

– Ти повинна знайти серед свідків «маяка» [9]. А ще потрібно буде багато спілкуватись. Розпитувати, акуратно підсаджувати на ритм [10]. Збирати інформацію. А може й ще дечого.

– Чого саме?

– Думати, аналізувати.

– Ще що?

– Трошки попрацюєш медіумом.

– …?

– Ти ж вмієш відчувати той холод.

– Я не лізтиму у петлі, – Sаню пересмикнуло. – Ні-за-що! Навіть не сподівайся. Краще нарий в ком’юніті якого-небудь голодного екстрасенсика.

– Дякую за пораду.

– Прошу.

– Тобі не треба буде нікуди лізти. Мені достатньо, щоби ти відчула залишкові енергії в місцях і предметах.

– Залишкові енергії? – недобро примружилась Sаня. – Відколи це ти перейшов на довбаний страусячий сленг? [11]

– А як тобі більше подобається: «сліди», «тіні»?

– Наставник казав «тіні».

– Гаразд, тіні.

– У моєму виконанні, пане Ярковський, тіні дорого коштують, – дівчина відкинулась на бильце стільця, по-котячому потягнулась усім тілом.

– Оце вже ділова розмова, – посміхнувся син нумізмата. – Отже, почнемо зі списку присутніх восьмого травня. До речі, саме восьмого травня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року померла королева Барбара. Нічого випадкового.

– Маєш список в електронній формі?

– Ні, лише на папері, – Ярковський витягнув блокнот.

– На папері! – хмикнула Sаня. – Чому не на глиняних табличках?… Забий, – вона великодушно махнула рукою. – Я потім собі на планшет сфотаю.

– Але спочатку ми пройдемо по фігурантам.

– Авжеж, пройдемо, – дівчина підозріло легко погоджувалась на всі напряги.

– У списку двадцять дев’ять осіб. Перший номер, зрозуміло, хазяйка салону Пелагея Дмитрівна Вержо, тридцяти дев’яти років, удруге заміжня, має двох дітей від чинного шлюбу…

– Блондінка?

– Ні, не вгадала. На фотках чорна як ворона… Вона ж перша зі списку постраждалих. Досі у комі, на апаратах.

– Номер другий…

– …її чоловік, авторитетний бізнесмен та знаний меценат Микола Григорович Осинський, п’ятдесят шість років, спонсор салону.

– Я про нього чула. Олігарх.

– Ну, до справжнього олігарха дядько поки що не дотягує. Радше – зародок олігарха. Швидко зростаючий будівельний бізнес плюс вельми перспективна мережа промтоварних маркетів плюс франшиза брендів побутової хімії. Микола Григорович двічі балотувався в нардепи, має зв’язки серед політиків. З підозрілою регулярністю перемагає на будівельних тендерах. За офіційною інформацією, адміральську дочку Микола Григорович любить по-справжньому, був шокований тим, що з нею сталось, безвідмовно оплачував лікування усіх постраждалих і тут, і за кордоном, фінансував паралельне розслідування та роботу есперів.

– А за неофіційною інформацією?

– За неофіційною саме він фінансуватиме й нашу з тобою роботу.

– Ок, – на мить наморщила чоло дівчина. – Зрозуміла. Третій номер?

– Музикант з Литви Альгірдас Шимойнас. П’ятдесят два роки. Європейська знаменитість, лауреат і дипломант міжнародних конкурсів. Зараз у світовому турне. Поза підозрою.

– Не наш клієнт, – підтвердила Sаня, подумала й додала:

– Радше за все.

– Номер четвертий, – вів далі Ярковський, – найсправжнісінький граф Ондор Кароль фон Белер-Бозо, громадянин Австрії. Живе в родовому замку, доктор історії та мистецтвознавства, колекціонер живопису та антикварних авто. Експерт престижних аукціонів. Приятель кількох колишніх президентів та прем’єр-міністрів. Кавалер іспанської версії ордена Золотого Руна. Сімдесят два роки.

– Дідуля.

– Не поспішай з висновками, тому що під п’ятим номером в мене значиться чарівна юна ґьорлфренд його світлості, записана у переліку гостей під ім’ям Кімі. Неповних дев’ятнадцять років, фотомодель, фатальна красуня. Себто, Ондор Кароль зовсім не дідуля, як щойно ти зволила його обізвати, а той ще мачо. Могутній орел.

– Має бабло на віаґру, – знизала плечима Sаня. – А прізвище у ґьорлфренди Кімі є?

– Звісно, що є. За паспортом графська дівчина зовсім не Кімі, а така собі Твердохліб Катерина Іванівна, уродженка міста Вінниці.

– Ця шампанського не пила.

– Як ти здогадалась?

– Тут гадати не треба. Провінційні фотомоделі промиваються водочкой.

– Ти знову вгадала. Якщо вірити записам Балтера, графська лялька того вечора виступала по міцним напоям.

– Ну й хрін з нею… Хто там далі?

– Шостий і сьомий номери. Доповідачка Варвара Володиславівна Радзивіл та її подруга Ілона Ігорівна Полоскай.

– Вони що, як пара записані?

– Уяви собі.

– Ні фіґа собі… Лесбійки?

– Не доведено. Відомо, що вони були подругами, двічі разом відпочивали у Греції і в Чорногорії, мали багато спільних знайомих і друзів як в реалі, так і в соцмережах. Обидві незаміжні. Варвара була набагато заможнішою за Ілону, але це їм, судячи з усього, не заважало. Померли вони приблизно за двадцять-двадцять п’ять хвилин після споживання шампанського. Паралич дихальних органів. Свідки кажуть, що обидві помирали болісно. Варварі ледь виповнилось тридцять один, Ілоні – двадцять вісім. До речі, Ілона записана в офіційному гостьовому переліку не як «Полоскай», а як «Ойгендорф». Ні більше, ні менше.

– Якби в мене було прізвище Полоскай, я би теж щось з тим робила. А звідки вона взяла таке погоняло?

– Її дядько Антей Маркович стверджує, що Ілона сама придумала своє аристократичне походження. Називала себе баронесою ну й все таке… фентезі.

– І плотно тусувала з Радзивіліхою, – примружилась Sаня. – Грьобнута була дівка. На всю голову.

– Про покійників або добре, або…

– Далі.

– Номер восьмий – відома естрадна співачка Ліна Бурис, вона ж, за паспортом, Соскіна Неоніла Борисівна, двадцять шість років.

– Чула. Попса кончена.

– Під дев’ятим номером її чоловік – Мехмед Маґачханогли, бізнесмен з Азербайджану. Має два паспорти – азербайджанський і турецький. Повних сорок років. Пані Соскіна його третя дружина, дві попередні також були з України. Десятим номером значиться цілий козачий отаман Павло Семенович Каймак-Сагайдачний, а одинадцятим – його дружина Ніна Олександрівна. Степові жителі, колхозани, але доволі заможні й не без родословної. Предки пана отамана та його дружини мали російське дворянство і родичались з гетьманами. Їх уперше запросили до салону. Дванадцятий номер без пари. Історик, професор Володимир Євстахійович Ципорин. Удівець, майже сімдесяти років, автор статей про українських Радзивілів. Далі йде богемна парочка – номери тринадцятий і чотирнадцятий – письменник і журналіст Данило Костик та його дружина-журналістка Маріанна Костик. Письменникові сорок п’ять років, дружина на дванадцять років молодша. Бездітні, працюють у редакції журналу «Бур».

– Уперше про такий чую.

– Це чоловічий щомісячник із сильним андеграундовим нахилом.

– При сильному нахилі дах їде.

– Все можливо, – не став сперечатись Ярковський. – Маріанна Костик – одна із шістьох отруєних. Їй пощастило більше за інших, токсин не вплинув на парасимпатичну систему й не призвів до паралічу. Тепер вона майже здорова, проте має залишкові проблеми у вигляді безсоння, анґіоспазмів та частих нервових зривів. Далі в нас ще одна подружня пара (№№ 15–16): Антін і Наталія Віліґжаніни, менеджери шоу-бізнесу тридцяти восьми й двадцяти трьох років. Постійні відвідувачі салону, неодноразово читали там доповіді. Під сімнадцятим номером значиться вельми поважна персона, ректор приватного університету, академік Роман Васильович Безсторонній, а під вісімнадцятим – його дружина Лада Георгіївна Безстороння, ще одна жертва фатального шампанського. Померла практично миттєво.

– Скільки їй було років?

– Повних тридцять два. Вона молодша… тобто, пардон, була молодшою за чоловіка майже на тридцять років.

– Віагра рулить, – скривилась Sаня.

– Ти, бачу, сьогодні зовсім без настрою.

– Просто не люблю, коли молоді дівки шлюбляться зі старими козлами.

– Ти екстремістка, Sаня, – скрушно похитав головою Ярковський.

– Думаєш? – вилицювате обличчя несподівано розплилось у хитрій посмішці. – Хто там дев’ятнадцятий?

– Письменник-фантаст, поет і, за сумісництвом, фахівець з питань геральдики Федір Андрійович Бусурманко. П’ятдесят шість років. Лауреат літературної премії «Золотий Дракон» за найкращий пригодницький сюжет. Багаторічний друг родини Осинських-Вержо, ветеран їхніх салонних тусовок. З ним, як завжди, була його дружина Антоніна, сорока років, домохазяйка. Вона є останньою жертвою, на сьогодні перебуває в комі. Під двадцять першим номером значиться поетеса Маргарита Петрівна Гжесь, незаміжня, член Спілки письменників, авторка двох десятків поетичних збірок. Дуже популярна в колах викладачів літератури середнього і старшого віку.

– Гжесь? – перепитала Sаня. – Я її по телевізору бачила. Така божевільна бабця в окулярах, щось теревенила про духовність. Я так розумію, ця Вержо зібрала цілий звіринець.

– У переліку гостей ще дві подружні пари. Перша – художник-баталіст Володимир Воронюк та його дружина Олена. Володимир написав діараму якоїсь древньої битви, де, серед інших, зображено Миколу «Чорного» Радзивіла, брата королеви Барбари. Олена – художниця-керамістка, робить таких прикольних птахів, я їх на її сайті бачив. Друга пара – бізнесмен і меценат Анатолій Олександрович Сахневич та його благовірна Юлія Стефанівна Сахневич-Пшеладовська, колишня оперна співачка. У вісімдесятих роках, якщо вірити приміткам Антея Марковича, була чи не примадонною у столичній опері та фавориткою одного з членів Політбюро ЦК КПУ. В тогочасних театральних колах Юлю Пшеладовську як чуми боялись, а після розвалу СРСР з опери попросили. Таке от, Sанька, висшеє общєство. Всі пасажири з цієї четвірки у поважному віці, жодних нелюбих тобі вікових мезальянсів. На цьому перелік гостей вичерпано, усього маємо двадцять п’ять позицій.

– Ще прислуга.

– І охоронець.

– …?

– По персоналіях: Наталія Сліденко, кухарка, тридцяти п’яти років, неодружена, Яна Павловська, покоївка, двадцяти трьох років, неодружена, Богдан Мерега, запрошений офіціант з ресторану «Риба Аврора», двадцяти шести років, також неодружений. Антей Маркович підозрює, що цей пасажир гм… AC/DC, так би мовити [12]. Й, нарешті, охоронець і шофер пана Осинського Гурґен Гаїн, серйозний такий чоловік, action man з великим і різноманітним досвідом роботи у спецпідрозділах та правоохоронних структурах, п’ятидесяти трьох років.

– Одружений?

– Чомусь це в мене не занотовано, – Ярковський пролистав блокнот, марно шукаючи запису про сімейний стан Гаїна. – Упс. Можливо я провтикав, коли переписував… До речі, ця обслуговуюча четвірка першою потрапила під ментовські підозри. Типу ненависть бідних до багатих. Універсальна мотивація. Сліденко з Мерегою одразу затримали й змушували підписати зізнання. Але Осинський всю цю лажу переграв, дав їм адвокатів-ротвейлерів й ті відмазали обидвох ще на стадії досудового слідства. Павловську також підозрювали, мовляв, ревнувала господаря до жінки, того вечора крутилась на кухні. Але й ця їхня лінія зайшла в глухий кут. Павловська мала нареченого, а Осинський категорично заперечував зв’язок з покоївкою. Антей Маркович у примітці додає, що Павловська півроку тому вийшла заміж й нині щаслива молода родина очікує на поповнення. Я бачив фото тієї Павловської. Страшненьке чудо, вуха, як сибірські пельмені. Не можу собі уявити, щоби Осинський на таке спокусився.

– Ти багато чого не можеш собі уявити.

– Зате міцно сплю.

– Отже, невтішний Микола Григорович прагне знайти справжнього вбивцю? – підсумувала Sаня. – Багатенький буратіно затявся?

– Так, принаймні, виглядає.

На деякий час потік питань вичерпався. Ярковський використав паузу, щоби допити холодну каву.

– Цікаво, чому Загалаєв сповз з теми? – відновила потік дівчина.

– І мені цікаво.

– З його досвідом… – Sаня закотила очі.

– Власне.

– Значить, там якась лажа. Якесь хитре западло.

– Не виключено. Але ж тим цікавіше.

– Щоби та твоя цікавість нам боком не вилізла.

– Рано чи пізно.

– Не грайся у фаталіста.

На відверте хамство Ярковський вирішив не реагувати. Зрештою, іншого медіуму йому не знайти.

– А що там з рештою підозрюваних? – Sаня відчула його невдоволення і повернула з рефлексій на конструктив.

– Слідчі, якщо вірити приміткам Антея Марковича, на якомусь етапі підозрювали фантаста і художника. У творах Бусурманка знайшли сюжет з отруєнням, а в художника першою освітою виявилось щось, пов’язане з фармакологією. Ну вони й проробляли версії. Рили в різних напрямах, відробляли бабло Осинського. Проте ані мотивів, ані речових доказів знайдено не було. Їх навіть не затримували.

– Я на місці слідчих придивилася б до жінок, – раптом заявила Sаня. – Особливо до старих заздрісних гримз. Наприклад, до тієї маразматичної Маргарити або до відставної примадонни. Отруєння – чисто жіночий спосіб убивства.

– Детективи читаєш?

– Не без того, – кивнула Sаня. – О, слухай, в мене виникло не по темі питання.

– Щодо суми твого гонорару?

– Ні, пане Ярковський, не щодо суми. Який ви все ж таки меркантильний… Мені цікаво, чому Шимойнас грав саме Шопена?

– А я знаю чому, – заявив син нумізмата. – Ванда з Радзивілів була його коханкою.

– Чиєю?

– Шопеновою.

– Он як, – гмикнула Sаня. – А ці Радзивіли усюди відмітились. Зачьотна сімейка.

– Розгалужений рід, – погодився Ярковський. – Якщо дозволиш, дам тобі оперативну пораду. Думаю, тобі треба почати з охоронця.

– Справді так думаєш?

– Гаїн – профі, навчений все підмічати, тримати під наглядом ситуацію. Антей Маркович написав, що в момент отруєння й до того Гаїн постійно перебував у залі. Міг щось підсвідомо зафіксувати, краєм ока. З іншого боку, військового тобі легше буде підсадити на ритм. Він має бути гіпнабельним, його ж роками вишколювали на виконання наказів.

– Це все теорія, пане Ярковський, – зауважила дівчина і останнім великим ковтком допила свій фреш. – А на практиці військові бувають різними. Є такі, що підсаджуються без проблем, а є й такі, що взагалі не підсаджуються. І виходить з усього того підсажування один лише попандос.

– Ну, мала, ти на цьому краще розумієшся. Тобі й карти в руки.

– Якщо так, – хвилину поміркувавши, неквапно почала Sаня, – то, виходить, назріло питання про гонорар. До речі, від суми залежатиме, чи пробачу я тобі звертання «мала».

Ярковський назвав їй суму і вона йому пробачила.