Читать книгу Богиня і Консультант - Володимир Єшкілєв - Страница 12

Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню і включив чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.

– Не можна відкривати двері, не запитавши: «хто там?» – зауважила Індиго.

– Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..

– Я чекала надворі.

– Усю ніч?

– Майже.

– Але ти вперта.

Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:

– Де моя кімната?

– А я ще не придумав.

Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.

– Тут погана енергія, – сказала вона. – Це кімната вашої дружини?

– Так. А ти нахаба.

– Ви ще нахаб не бачили.

– До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»

– Добридень.

– Будеш спати у вітальні. На дивані.

– Там теж погана енергія.

– Краща за інтернатівську.

– Гірша.

– Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.

– Оце тут спальня? – Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. – Тут краще, але…

– Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?

– Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.

– О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю – скажеш.

Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.

– Який гарний чайничок! – телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.

– Антикваріат. Йому вже понад сто років.

– Там, у портфелі, ваш ноутбук.

– Так. І що?

– У вас там надто простий пароль доступу.

–..?

– Я можу бачити електронні паролі.

– Перевіримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбінацію з п’яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», – майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю – для Індиго. «Зрештою, синій – це її колір».

– А що ти ще можеш бачити?

– Різне.

– Наприклад.

– Можу знаходити загублені речі.

– Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?

– Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип Borant.

Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

– Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, – уточнила Індиго і відкрила очі.

– У якій кишені?

– У нагрудній.

Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

– Дякую, – сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. – Свій чай ти вже відпрацювала.

– Який ви щедрий, пане.

– Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

– Хто це?

– Та дівчина, яка була тут до тебе.

– Шльондра?

– Малá ти ще таке на людей казати!

– Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.

Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

– Що ти в ній відчула поганого?

– Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

– А таке можливо?

– Вам важко буде зрозуміти.

– Я спробую.

– Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думки інших людей. Дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша – зомбі. Друга – спеціально треновані люди. А третя – то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

– Має печатку?

– Ні, вона не має, вона лише несе.

– Ти мене зовсім заплутала, – визнав старший консультант. – Яка різниця між «має» і «несе»?

– Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви – шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

– Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичної розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

– Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

– Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

– Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

– Як звати?

– Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.

– Він досліджував методи програмування егрегорів?

– Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.

– Не боїться?

– Його тема давно закрита. А теперішніх есесів[9] цікавлять лише хлібні горбухи[10].

– Але ОДР[11] насправді у всьому тому рубає?

– Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.

– Треба. Дякую тобі.

– Нема за що. Записуй телефон діда.

Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.

– У вас класний ноут, – сказала Індиго.

– У мене все класне.

– Ага. Десь я таке чула.

– Де?

Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», – подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:

– Дядько Слава вам передавав, аби ви обов’язково подивилися інтерв’ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.

Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб, з якими Мітеликові дотепер доводилося працювати. Робили досьє досвідчені та інформовані люди. Починалося воно з далеких предків Бориса Робертовича Адамчука, які в дореволюційній Вірменії належали до знатної родини і числили свій рід ледь не від князя Васака Рубіняна. Рубрика «Сім’я» містила також детальну інформацію про дружину професора Маріанну, її родичів і близьких друзів. Дружина пережила професора на шість місяців. Діти та онуки її старшого брата, теж покійного, жили в Ізраїлі і в Росії. У Харкові мешкав перший чоловік Маріанни, теж відомий науковець-гуманітарій. Спільних дітей в них не було.

Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків – Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В. П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений ним у двадцятидвохрічному віці. Отже, власних дітей братан Боб мати не міг. Ця відмітка певним чином перегукувалася з даними медичної експертизи, згідно з якими вбита разом із Бобом аспірантка Ірина Валентинівна Маргель перебувала на четвертому місяці вагітності. Мітелик подумки поставив над цією інформацією знак оклику.

Серед опису наукової діяльності професора автори досьє ретельно перерахували всі археологічні експедиції, в котрих брав участь та якими керував Борис Адамчук. Валерій Петрович знайшов у нумерованих додатках навдивовижу повні списки учасників експедицій включно з прізвищами та адресами студентів-практикантів, детальні звіти про знахідки, про плани, схеми і розрізи розкопаних об’єктів, праці і статті самого Адамчука, рецензії на них колег-науковців. В окремому додатку містилися тексти численних інтерв’ю, які археолог з європейським ім’ям, професор, доктор наук давав газетам і журналам. Були навіть інтерв’ю, перекладені з англійської і німецької. На фаховий погляд Мітелика, збирання бази даних та упорядкування досьє обійшлося замовникові, як мінімум, у три тонни євро.