Читать книгу Три долi - Вовчок Марко - Страница 3

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм’ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашої слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

– Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.

– Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

– Вiн чорнявий.

– Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

– Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

– I трохи не гордий?

– Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

– Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiється Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!

– Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його – який.

– Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

– Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаєш…

– I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неї.

– Та що я маю казати?

– Який вiн?

– Молодий, чорнявий…

– Отеє i всього! – смiється Катря. – Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчівськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi – мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати – нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут – нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, – з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв – стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся – все на тебе незнакомi очi блискотять…

«Де ж отой Чайченко, – думаю собi, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, – коли чую: «Ой менi лишечко!» – жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

– Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

– Не знаю… не знаю…

– Чи не Чайченко!

– Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла її; вона задумалась – не погляне…

– Марусе! – кличу: – хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

– Вiн, – каже.

«Що ж то за краса! Що то за парубок!» – шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

– Чи ж тобi не до сподоби? – питаю.

– Хороший, – промовила стиха.

– А що вже Катря, – говорю Марусi, – то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» – от, мов, вона ворожка стара, абощо.

– Ну, добре, – кажу, – iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? – Взяла її за руку, притягла до Катрi.

– Катре! – почну, а Катря як стисне менi руку.

– Iде, iде, просто до нас iде! – шепче, а сама так i трiпоче.

Чайченко став коло Катрi i взяв її у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…

– Марусе, iзмiчаєш?

Маруся їм услiд дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до неї:

– А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

– Та я ще його добре й не розгледiла, – одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.

Декотрi й вiри їй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» – а которi – так з-пiд брови на неї подивились.

А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.

– Вiн нами гордує, – обижалися iншi дiвчата, – що бере нас, у вiчi не подивившися!

– Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, – вмовляли знов другi.

Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?

– Добре, як взяти любу та милу! – озвавсь Чайченко.

– Чому б тобi i не взяти, – одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, – тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.

– Багатий на дрiбнi сльози, – промовив Чайченко всмiхаючись.

Музики заграли, усi пiшли у танець – i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував – хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло – задумалися.

Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, «нi!.. еге ж!.. авжеж!» – одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря – то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди – хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.