Читать книгу Ледащиця - Вовчок Марко - Страница 2

Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панiї рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б’є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спiдницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам’ятатимеш…

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.

– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

– Чому нi?

– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Нi, мене взято з сiм’ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.

– А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

– З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

– I довгенько ви жили з ним?

– Пiвроку.

– Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

– Сп’янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.