Читать книгу Сходовий майданчик - Яна Дубинянская - Страница 2

Виявляється, я заснула і проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до віконного скла, яке дрібно тремтіло в такт рухові. Автобус погойдувався, темрява мирно світилася крізь розмиті літери слова «ненавиджу», яке я написала на запрілому вікні. А може, і не я – в усякому разі, вказівний палець моєї рукавички вже висох, і взагалі, все це було надто давно.

Я протерла вікно зворотнім боком долоні, знявши рукавичку, і знову натягла її на вологу руку. Зрештою, просто не треба було до нього переїжджати. Якби ми зустрічалися, як і раніше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навіщо, – але могло б. І не довелося б зараз їхати невідомо куди глупої ночі… от і все. Більше нічого б не змінилося.

Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тільки перебитий ніс і дитячі губи. Взагалі-то він був хороший, такий наївний і незграбний, схожий на ведмежа. Все тіло – тіло я пам’ятала значно краще, – у дрімучому чорному волоссі, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнім часом здебільшого не туди, куди я хотіла, – я знизала плечима і тихенько засміялася. Остання фраза, яку я від нього почула: «А я кажу, що не дам тобі вийти звідси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»

За темним вікном стояла стіна лісу, накладаючись на чітке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варіант цієї історії для Марти. З Мартою ми не бачилися років зо три, та й раніше не настільки товаришували, щоб отак вриватися до неї серед ночі з наміром поселитися як мінімум на кілька днів. Але у Марти завжди, наскільки я пам’ятаю, лежали в сумочці дамські романи в м’яких паперових обкладинках. І вона плакала над ними абсолютно відверто, не шкодуючи туш на віях.

Починати треба з фонтанчика.

…Тонкий струмінь фонтанчика для пиття, падаючи на мармуровий обідок, розбивався на водяний пил, в якому тремтіла маленька райдуга. Молодий спортсмен пив довго і жадібно, його широкі плечі, вкриті краплинами поту поміж кучерявим волоссям, важко здіймалися. Відпивши останній ковток, він випростався і подивився на мене, дитячим рухом великої руки втираючи рота.

Була весна, яскраво світило сонце, я – вже не знаю, чому, – відчувала себе щасливою… Я посміхнулась йому.

– Хочете пити?

Його голос ще ледь тремтів од переривчастого дихання. І я знову всміхнулася від цього наївного запитання, і схилилася над фонтанчиком, і відчула язиком смак крижаної води, а на талії – доторк гарячих рук…

Не зовсім на талії, трохи нижче, – але пояснювати, мабуть, не варто. Як і відтворювати нашу подальшу розмову – котру я до того ж пам’ятала більш ніж погано. Здається, він прийшов тоді до фінішу чи то передостаннім, чи ще гірше, і невдоволені амбіції знайшли вихід в іншому напрямі. Класичною першою зустрічною виявилася я. І я це прекрасно бачила, я з першого ж погляду бачила його наскрізь, простого, як телеграфний стовп, – але він був чоловік, і він був не схожий, геть не схожий… Але про це вже точно не треба казати.

Поїхали далі. Наші тіла нестримно потяглися назустріч одне одному… ні, так одразу – Марта цього не зрозуміє. Ну добре, наші тіла нестримно потягнуться одне до одного пізніше, під час прогулянки в ліс. Тим більше, що ми дійсно колись там гуляли, це було ще до того, як він виграв професійний забіг і винайняв оцю окрему квартиру – якою ж я була ідіоткою, коли погодилася туди переїхати! Про це теж доведеться сказати, тільки перехід має бути плавним, красивим.

Ліс. У густій траві сюрчали цвіркуни, а небо просвічувало крізь темно-зелені крони дерев…

– А-а-а-ї-і-і-і-а-а-а-а!!!

Я сіпнулася всім тілом, ледь не зойкнула сама, – нерви геть ніякі! – і обернулася. Товстуха, яка сиділа за мною, верещала так, ніби її от-от збиралися згвалтувати чи, принаймні, показали пацюка. Світло-бузкове пальто цієї пані прикрашав чорний відбиток розкритої п’ятірні, розташований якраз посередині лівого плеча і такий виразний, що цілком міг зійти за якусь емблему. Але товстуха не припиняла верещати – якраз у мене над головою, в якийсь момент мені навіть вуха позакладало. На цей крик наклалися, поступово гучнішаючи, голоси інших пасажирів, гнівні й обурені. В автобусі починалася сварка, до якої я не збиралась мати стосунку. Я знову сіла і втупила очі у вікно, де у темно-синій імлі гойдалася нерівна лісова стіна. Значить, ліс, цвіркуни, небо…

Картинка за вікном сіпнулася і завмерла. Ми чомусь зупинилися, причому у зовсім безлюдному, явно випадковому місці на шосе. Здається, таки трапилося щось серйозне.

– Викинути його, як собаку! – гаркнув, підіймаючись, чоловік, що сидів поруч зі мною. Цей голос органічно доповнив злісне й агресивне багатоголосся, в якому виринали окремі репліки такого ж змісту. Я також підвелася – і лише зараз помітила його.

В епіцентрі конфлікту, просто напроти мене стояв, учепившись обома руками за поручень, скривавлений, обліплений брудом чоловік. Неймовірно брудний – це поки що й утримувало від рукоприкладства розгніваних пасажирів, утворюючи навколо волоцюги трохи простору, ніби зачароване коло. На цій людині буквально не було живого місця, з котрого не відпадала б жирна багнюка, перемішана з бурим листям. Весь його одяг був замащений чорним і липучим – хоча раніше це був цілком пристойний одяг, навіть колишня краватка вибилася з-під розірваного плаща. Я завжди пишалася своєю спостережливістю. Я помітила, що нігті на його руках, вкритих чорною кіркою, були коротко підрізані, а роздряпане до крові підборіддя – чисто поголене.

А потім я побачила його очі.

Він у відчаї зацьковано озирався на всі боки. Сірі, вкриті червоною павутиною капілярів, очі зі зліпленими віями блукали по колу, не знаходячи ніде й іскри підтримки, і наповнювалися безнадійною рішучістю захищатися до останнього… Він був зовсім молодий.

І отут я зробила крок вперед, поклала на його чорні, обідрані пальці свою руку у світлій рукавичці і, обернувшись до пасажирів, чітко сказала:

– Вибачте нас, будь ласка.

Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер він знову так безглуздо, по-дурному знайшов собі ще й цю проблему. А чому б і ні, врешті-решт?

– Вибачте, Джім не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мій голос звучав м’яко, ледь не з материнськими інтонаціями. – Знаєте, ми гуляли в лісі, а там такі яруги, і, уявляєте, їх зовсім не помітно, доверху залиті водою і листя згори плаває. Коли Джим провалився, я навіть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляєте? Я так боюся, тільки б він не підхопив запалення легенів, адже по саму шию, і крижана вода…

Варто тільки почати варнякати всілякі дурниці – далі вони варнякалися самі собою, а я з презирством спостерігала, як злість і агресія на тупих фізіономіях трансформувалися у неприхований інтерес до захоплюючого видовища. Треба ж, цей брудний волоцюга і ця вродлива елегантна дівчина їдуть разом, та й не волоцюга він зовсім, ох, яке непорозуміння, а ми його ледь не… І хоч би один ідіот згадав, що я мало не з півгодини куняла тут біля вікна!

– Неодмінно зваріть чаю з липою, – з виразом материнської турботи на повновидому обличчі вимовила жертва. – І розітріть хлопця спиртом, ви чуєте, молодий чоловіче, нехай вас натруть спиртом…

– А ви почекайте, доки пляма висохне, зішкрябайте її акуратно ножем, а тоді почистіть щіткою, – серйозно сказала я. – Навіть сліду не лишиться, обіцяю вам!

Автобус рушив, і пасажири розійшлися по своїх місцях. Я теж сіла і, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джіма, тягнучи його на сидіння біля себе. На цьому все мало скінчитися.

Я спробувала відновити в пам’яті свою романтичну історію. Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час він жодного разу не подарував мені квітів, навіть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, він носив мене на руках.

Отже, кожну суботу, якраз о третій, я зупинялася перед дверима, оббитими шкірою із знайомим карбованим номером, і тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спів, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких кроків. Двері розкривалися, і з порога він підхоплював мене на руки, і я заплющувала очі, віддавалася на волю його могутніх рук…

Між іншим, так воно і було. Навіть нічого не треба вигадувати – просто ненав’язливо забути про деякі речі. Наприклад, як, зголоднівши, він хапав мене однією рукою і ніс на кухню – на самому цікавому місці детективного фільму. Або безцеремонно виносив мене за поріг кімнати, коли хотів на самоті дивитися змагання з регбі. Звичайно, я ставилася до цього з гумором і навіть намагалася опиратися – а потім рахувала круглі синці на зап’ястках. До того ж він вважав, що я не повинна ухилятися від прання його вічно розкиданих по всій кімнаті шкарпеток, маю чистити його кроси, навіть мити станок для гоління… все це, звичайно, вже по тому, як я переїхала. Дурна. І ще ці вечори, довгі осінні вечори в товаристві людини, що має в лексиконі не більш як п’ятдесят слів. Ось про це я і скажу Марті. Ми виявилися занадто різними людьми, яких пов’язувало лише тілесне бажання… Чорт, набридло, гидко. Якщо щось, то буду імпровізувати.

За темним вікном уже миготіли різнокольорові вогні міських ліхтарів і вітрин. Я прилипла до скла, намагаючись вгледіти бодай якийсь орієнтир – в гостях у Марти я була лише раз і то бозна коли, до того ж із компанією, що дає повне право не запам’ятовувати дорогу. Єдине, що я пам’ятала, – це кінцеву зупинку. Будинок на розі, третій поверх. Я глянула на годинник: одинадцята тридцять п’ять. Саме час для невимушеного дружнього візиту.

Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику і зупинився. Розкрилися двері, люди косяком потяглися до виходу, я встала – і зіштовхнулася поглядом із тим самим хлопцем, із «Джімом».

Він не підводився з місця і, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне заднє вікно, за яким було геть неможливо щось розгледіти, окрім миготіння вітрин і автомобільних фар. Бруд, що в’ївся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотілося. Але хлопець не підводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у світло-бузковому, і ми були останніми людьми, що ще лишалися в салоні.

– Перепрошую, містер, – почала я, і він раптом рвучко повернувся до мене, наче почув постріл. Очі в нього були такі ж зацьковано-відчайдушні, як і в той момент, коли його хотіли викинути з автобуса. Я чомусь відчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пізній вечір і абсолютну абсурдність ситуації, на того, хто був у цьому винен, і ще раз на себе… Знову захотілося написати на склі «ненавиджу».

Я ввічливо сказала:

– Дайте пройти.

Він мовчки дивився на мене впритул декілька секунд – а потім вимовив глухим, ледь чутним голосом:

– Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють.

Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевільна. Я подала йому руку і сказала дуже по-діловому:

– Гаразд, виходимо разом.

Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.

А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто.

Виходячи, він подав мені руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, – однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох – поверх і квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.

Ми ввійшли у під’їзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.

Він заговорив першим.

– Я навіть не знаю, що… я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег…

Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.

– Не варто, – перепинила я його досить різко. – Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і…

На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей під’їзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.

Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то п’ять, чи шість, – чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч – друга ліворуч, без варіантів, – і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що…

І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! – а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі… це хоча б романтично…  це хоча б по-дурному…

Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, – а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, – навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася…