Читать книгу Гаугразький бранець - Яна Дубинянская - Страница 2

Прозорий струмінь вдарив у глечик, розлетівся блискучими бризками, – деякі з них долетіли до обличчя Мільям, і вона примружилася. За мить пальці заціпеніли від холоду: вода з джерела Тайї і взимку, і влітку однаково крижана, наче вічний сніг на верхівці Ала-Вана. Водою з джерела Тайї не напувають овець і кіз, не поливають виноград, у ній не варять їжу й не купають дітей. Нею навіть не тамують спрагу всі, кому хочеться. Вода з джерела Тайї – тільки для жінок під час пологів і для чоловіків на війні.

До джерела Тайї завжди ходить по воду Адигюль. Вона – найстарша. Перша донька у родині, усмішка Могутнього.

Глечик помалу важчав, рука Мільям затремтіла, і дівчинка підхопила його другою рукою під денце, відпустивши гілку рожевого тамариску; захиталася на слизькому камені. Не впасти, не впустити!!!.. Розбитий глечик – смерть. Швидка, невідворотня смерть когось із родини.

…Передихнула, присіла навпочіпки, притулилася спиною до стовбура дерева. Небо вдалині було охоплене дорогим намистом гірського ланцюга. Кур-Байга, неприступна красуня зі стрімкими схилами. Кругла й довгаста, наче пташине яйце, вершина Седу. Батько гір, найвищий і гордий Ала-Ван. Потрійний зуб Кірі-Гава. Оманливо похилий, зарослий лісом підступний Ізир-Буз, що здається таким легким для підйому…

Гладкий бік глечика холодив шкіру крізь плаття й шаровари; Мільям міцніше стиснула його мокру вигнуту ручку. Трохи відпочити – і додому, помаленьку, пригинаючись за виноградними кущами. Ніхто не має бачити, що воду принесла саме вона. Друга донька в родині, насмішка Могутнього.

Мільям здогадувалася, звичайно, що все діло в Арвазі з сусіднього поселення, миршавому, майже безвусому хлопчиськові, який вже давно тінню ходить слідом за Адигюль, і вона нібито не має нічого проти. Напевно, домовилися зустрітися, – адже вони змушені ховатися від усіх, бо Арваз ще не посвячений зброєю, він не вважається чоловіком, який може привести в дім дружину – а тут ще оця вода… Та байдуже: вислухавши прохання старшої сестри, Мільям лише змогла захоплено й недовірливо прошепотіти:

– Я?!..

Вода з джерела Тайї важча за будь-яку іншу. Мільям знала про це – але не думала, що настільки. Перехилилася набік, немов очеретина; глечик вдавився в плече, наче важезна гранітна брила зі схилів Кур-Байги. Вузька стежина вздовж гірського схилу… повернути ще раз – і почнуться виноградники, а там уже близенько й до селища. Вже недовго… І щоб ніхто не помітив… не помітив…

Заокруглені дахи будівель селища вже видніли неподалік, коли Мільям зрештою зупинилася відпочити. Праворуч і ліворуч тяглися лози, прямісінько перед очима визирали з-під листя зелені бісерини винограду, що здавалися геть маленькими на товстих розгалужених пагонах майбутнього грона.

За півтора місяці ягоди наллються соком, стануть медово-золотавими й довгастими, як очі у кіз. Якщо, звичайно, не посуха й не град – виноград Могутнього, споконвічний ворог винограду земного. За півтора місяці брат Ізбек, третій син у родині, повернеться додому, посвячений зброєю, щоб одружитися, зачати первістка й знову піти на війну. Якщо, звичайно, не відправиться на бенкет Могутнього в першому ж бою. За півтора місяці наймолодший брат, чийого імені ще ніхто не знає, навчиться усміхатися у відповідь на материну пісню. Якщо, звичайно…

Треба йти.

Мільям підвелася на ноги, схована виноградною стіною майже по плечі. Пригинаючись, дісталася кінця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетіння листя й ніжних зелених вусів: чи вільна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайї залишило довгий слід в пилюці між лозами.

Навколо їхнього помешкання, другого, коли рахувати з північного краю, коливався натовп. Строкатий і неспокійний, жіночий. До Мільям долинула хмаринка нерозбірливих, збуджених, верескливих голосів. Відкинувся вхідний полог, хтось вийшов назовні, й жінки спершу відсахнулися, а тоді знову заповнили подвір’я, як-то хвилі гірської річки Терзи набігають на пороги…

Почалося.

* * *

– А я вам кажу. Живіт був високий, з такого лише дівки й народжуються…

– Не приведи! Третя донька в родині – прокляття Могутнього.

– Величне ім’я Його…

– …та несповідимі задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …

– Має прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому імені – прогнівити Могутнього.

– Якщо Азмет-ван ще сам не пішов на бенкет до Нього – скільки часу ані вісточки…

– Дівка буде, пригадаєте мої слова!.. якщо взагалі розродиться.

Стара Захраб-ані ніколи не любила матір. Та вона й нікого не любила, окрім своїх семи синів, які один за одним пішли на бенкет до Могутнього, – раніше, ніж устигли зачати нащадків. А надто ненавиділа старого чоловіка, котрий, аби рід не урвався, п’ять років тому взяв собі молоду дружину, яка так і не народила йому навіть дівчинки…

Мільям обережно підступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання їй, другій доньці в родині, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайї… для матері…

– Давай сюди! Хутко!

Невідомо звідки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з її рук. Кілька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп відступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зігнулася вбік од ваги на плечі. Здається, ніхто не помітив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помічала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.

Хтось смикнув Мільям за плаття – спочатку з одного, а тоді й з другого боку. Молодші брати, близнюки Асалан і Нузмет, притиснулися до неї, мов перелякані пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала їх, але Мільям була тоді ще зовсім маленькою й нічого не могла пригадати. Ще казали, ніби з двох синів, які разом вийшли з материного лона, одного Могутній неминуче забере на свій бенкет під час посвячення зброєю. Найвище щастя для воїна… але вона все одно воліла не думати, кого саме.

– Ану геть звідси! Нема чого вам тут ошиватися, – гримнув на них старший брат Хас, п’ятий син у родині, найгарніший, найнестримніший і злий. Хаса Мільям побоювалася. І, звичайно, навіть не спробувала запитати, що робить тут він сам і що скаже йому майстер зі зброї.

Вона відвела близнюків до струмка Азру, де в спеку полюбляла хлюпатися вся малеча їхнього селища. Зараз вода в потоці була ще зовсім холодною, і Нузмет, що кинувся був купатися, кулею вистрибнув на берег, коли ще не встигли впасти підняті ним хмари бризок. Обачніший Асалан залишився на березі й дражнився, приклавши до вух розчепірені долоні. Малюки безтурботні, вони легко забувають тривогу й страх.

Підібравши під себе коліна, Мільям сіла на гранітний камінь біля самої води. Сонце, що дарувало тепло й світло селищам, садам і виноградникам, поверталося в небо нестерпними для очей відблисками з рябого дзеркала Азру. Примружилася й опустила вії.

Там, у помешканні, зараз напівтемрява, яку нездатний перемогти маленький вогник лампадки – сонцеві не можна бачити таїну людського народження. У помешканні порожньо: крім матері там дозволено перебувати лише бабі-повитусі Ійтаб-ані та двом її помічницям.

І ще Адигюль. Першій доньці в родині, навченій розмовляти з Матір’ю Могутнього, захисницею всіх земних матерів.

А крім того, із силами, які набагато давніші й всесильніші за Могутнього і Його Матір. Силами, що живлять джерело Тайї та сотні інших чудодійних джерел, каменів, дерев і трав. Темними й світлими, лагідними й страшними, простими й підступними. Силами, на яких тисячу століть стоїть великий Гау-Граз.

Адигюль. Таємне знання вона отримала від бабусі, Даріми-ані, також першої доньки своїх батьків. Усмішка Могутнього. Мати – її друга донька, і вона вже тепер побоюється Адигюль.

Адигюль може взяти й не послухатися матері чи старших братів, а іноді навіть батька! Вона може сама вибирати собі нареченого і, треба сказати, вже подивляється навсібіч: згадати хоча б хирлявого Арваза, та й не лише його одного. За трапезою вона дістає свою миску відразу ж за Айдабеком, першим сином у родині; втім, Айдабек вже понад рік не повертався з війни, і невідомо, чи він ще живий.

Її плаття – з найтоншого мереживного полотна, накидка пофарбована соком марени, а чеканку на срібному поясі можна роздивлятися годинами – коли Адигюль дозволяє. У Мільям плаття теж гарні, бо надійшли їй у спадок від сестри, але з тієї ж причини залатані, штопані, а накидка зношена настільки, що, дивлячись крізь тканину, можна перерахувати виноградні грона на лозі… Старша донька. І для родини було б краще, якби вона залишилася єдиною.

Це синів має бути багато. Адже вони щодня гинуть на кордоні.

…Коли надвечір Мільям з молодшими братами повернулася до помешкання, натовп на подвір’ї помітно поменшав. Але – був. А отже, ще не скінчилося.

– Не розродиться, – впевнено заявляла Захраб.

– …несповідимі задуми, – прошурхотів голос ще якоїсь жінки.

У сутінках Мільям ловила на собі погляд за поглядом – жалісні, гіркі… звинувачувальні?.. Здавалося, що всі дивляться на неї, на неї одну! – і, можливо, здогадуються. Справді, не могли ж вони не бачити тоді…

Це її провина. Вона наважилася змочити пальці у воді джерела Тайї. Прогнівити сили, які… це ж гірше, ніж коли б розбився глек, і про що вона думала раніше?! Мільям глянула на свої руки: засмаглі, худючі, всі в ципках. Насмішка Могутнього… І мати, звичайно, піде до Нього. Чавити небесний виноград для бенкету вбитих воїнів, як призначено всім жінкам, померлим під час пологів. І сонце ніколи не побачить її дитини.

Раптом натовп сколихнувся й закрутився, неначе води Терзи між підводними скелями. Звістка пролетіла над головами, наче лісова пожежа на схилі Ізир-Буза, коли вогонь потріскує верхівками дерев, не йдучи вниз…

Відпустивши поділ сестриного плаття, кинулися вперед Нузмет і Асалан. Виступив з-за чиїхось спин Хас, незрозуміло звідки з’явився й старший брат Сурген, четвертий син у родині, вищий за будь-якого чоловіка в селищі, хоча ще й не посвячений зброєю… Мільям залишилася на місці. Найдужче їй хотілося зараз стати невидимкою, як це вміють сірі ящірки, що мешкають у камінні біля дороги.

Їй це вдалося. Батько – великий, грізний, запилений вітром, із запахом війни в крилах кошлатої бурки, – пройшов крізь натовп, що розступився перед ним, мимохідь торкнувся кожного з синів, але не помітив, навіть не пошукав очима її, Мільям.

Втім, якби вона теж вистрибнула йому назустріч, якби загородила дорогу, – нічого б не змінилося.

Батько зайшов до помешкання.

Всі, хто був на подвір’ї, відразу ж замовкли, навіть стара Захраб. Крізь тишу із темної, закритої для всіх глибини помешкання долинув тихий, болісний стогін. І ще один… і ще…

Мільям боляче закусила губу. О, Мати Могутнього, допоможи!.. Ти ж і сама теж…

Але Вона не почує. З Нею може розмовляти тільки перша донька в родині. Що вона зараз робить там, у помешканні, ця вертихвістка й задавака Адигюль?!!..

І раптом почувся новий звук.

Той самий.

І всі видихнули одним спільним видихом, і заговорили, забалакали, запобивалися, й ніхто нікого не слухав, і від цього суцільного бабського галасу хотілося тікати, заткнувши вуха, – якби не головне, чого ще ніхто не знав і що найміцнішими вузлами тримало всіх на подвір'ї.

Мільям підвелася, пролізла за чиїмось спинами майже до самого пологу помешкання. Брати вже були тут, і Хас сильно і злісно пхнув її ліктем у бік. Мільям нічого не відчула.

Полог підлетів угору. Батько вийшов назовні, й усі замовкли.

– Могутній подарував мені восьмого сина. Ім’я йому – Абсалар.

Притискаючи до себе край бурки, він проминув подвір’я і вийшов на дорогу – туди, де чекав, помахуючи сплутаною гривою, змилений кінь, який щойно пройшов найкоротшим, а отже, найважчим шляхом гірськими стежками від кордону до селища. Батько скочив у сідло, й кінь рушив з місця слухняно й легко, і застукотіли копита, і все швидше й швидше понісся вершник уздовж виноградників…

У нього на грудях заходився плачем новий захисник Гау-Граза.

* * *

– Дивися.

Ахсаб склала долоні разом і сховала в маленькій хатинці строкату волохату гусінь. Гусені не сподобалося, вона спробувала виповзти з-під маленьких пальців з обкусаними нігтями, але Ахсаб не пустила, щільніше притиснувши руки до землі. Й зашепотіла, забурмотіла щось: як не намагалася Мільям, вона не могла розібрати жодного слова.

Обличчя Ахсаб стало дивним – наче вона спала з відкритими очима й бачила дуже цікавий, але ні для кого більше не видимий сон. Чотири чорні кіски – тоненькі, не те що в Мільям, – рівно погойдувалися з боку в бік.

Раптом вона тихенько скрикнула й прибрала руки.

На землі, безпомічно помахуючи крильми, сидів великий гарний метелик. Мільям захоплено видихнула. Ахсаб обтрусила з долонь трішки пилку:

– От.

– А літати він вміє?

– Не знаю. Навчиться, мабуть.

Мільям простягнула вказівного пальця метеликові. Той лоскотнув її вусиками й довірливо переліз на палець, слабко вхопившись тремтливими ніжками. Мільям підвелася на ноги та витягнула руку вперед: метелик вчепився міцніше. З його жовтих крилець перелякано дивилися блакитні й червоні очі з чорними обводами.

– Посади на дерево, – порадила Ахсаб. – Він тебе боїться.

Метелик дуже не хотів залишати палець Мільям, але врешті-решт його вдалося струснути на товсту гілляку яблуні, всуціль укриту новонародженими плодами. Там він склав крила, старанно намагаючись здаватися непомітним. Навколо здивовано пурхали дрібні й непоказні яблуневі плодожерки.

Мільям ковтнула. Запитувати не можна, вона знала, – але хотілося страшенно, до трему та холоду в грудях, і вихопилося мимоволі:

– Як… ти це робиш?

Ахсаб скоса глянула на неї примруженими очима. Так, наче була на дві голови вищою зростом:

– А тобі нащо?

Якби в її голосі було хоч трохи менше гордості й презирства, Мільям би це знесла. Є зима й літо, гори й виноградники, вівці й кози, чоловіки й жінки, перші й другі доньки в родинах. Так улаштований світ, і нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жінки йшли на війну. Але ці презирливі вогники в очах Ахсаб… руйнівна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага  в її словах…

Мільям нічого не відповіла. Мовчки, зціпивши зуби і звузивши очі так, що весь світ перетворився на примарну щілину, кинулася вперед і вчепилася обома руками в тоненькі, як голі осінні лози, слизькі від олії чорні кіски.

…Розійшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна одній образи, вже порожні, легковажні, обкатані, наче камінці з дна струмка Азру. Ріденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всі боки, під оком набрякав синець, плаття було роздерте від коміра і майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мільям вдоволено передихнула. Щоправда, її коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до крові. Але це дрібниці, загоїться… шкода тільки накидки, благенька тканина якої стріпувалася під вітром стрічками-пелюстками…

І раптом почувся сміх. Знущальний, дзвінкий, подвійний.

Сміялися Нузмет і Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись і тримаючись за животи, і один здавався віддзеркаленням другого у гладенькій воді високогірного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тоді перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справді, що може бути смішнішим за старших дівчат, які побилися невідомо через що?

Зворотнім боком долоні Мільям витерла подряпану щоку, подивилася. Справді, кров. Відшукала поглядом очі Асхаб і з захватом помітила в них тінь страху. Саме час налетіти знову, безжально, як скельний сапсан накидається на бурого пацюка…

Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разі, йти геть вони, здавається, не збиралися.

– Чого вам? – злісно кинула Мільям.

– Тебе мати гукає, – не без насмішки повідомив Асалан.

– Сурген іде на посвячення зброєю, – додав Нузмет.

– Сурген? – здивовано перепитала вона.

Височезний Сурген – його завжди можна попросити дістати м’яча, що застряг у яблуневому гіллі. До нього так цікаво залізти на плечі, коли в селище приходять актори й натовп оточує їх щільним кільцем. Веселий і добрий, не те що Хас… Але Сурген ще не досяг віку! Мати завжди нагадує про це подругам Адигюль, які так і чіпляються до нього на шию…

– Еге ж. Аби батькові двічі не їздити, – як дорослий, пояснив Асалан.

Мільям кивнула. Так, звичайно… Чоловік повертається додому з війни у трьох випадках: щоб зачати сина, щоб дати синові ім'я і щоб взяти сина з собою. Шлях від кордону неблизький і важкий, і зазвичай якісь дві речі чоловіки поєднують… А Сурген і без того виріс та змужнів набагато раніше строку.

Підтягнула шаровари, обтрусила плаття: доведеться підлатати на плечі, а от що робити з накидкою?.. та ну її. Навряд чи хтось помітить її – не лише накидку, а й саму Мільям, – на велелюдному святкуванні, де зберуться гості з усіх сусідніх селищ. Усього лише другу доньку Азмет-вана, який забирає на посвячення зброєю свого четвертого сина.

Ахсаб уже зметикувала, що бійки більше не буде. Підняла з землі й витріпала накидку, тоді передбачливо відступила на кілька кроків назад і закричала:

– А ще я вмію перетворювати камінці на квіти! І розмовляти з птахами! І очищати джерела! І викликати духів місячної трави! І лікувати кашель! І…

Але Мільям твердо вирішила нічого не чути.

* * *

– А що казати? Просиджують штани у своїх скляних укріпленнях, жаб’яче поріддя. І звідтіля запросто розстрілюють всі наші атаки.

– Глобали завжди були боягузами. В мої часи за одну смердючу шкуру доводилося покласти трьох-чотирьох воїнів щонайменше.

– Це ти мені розповідаєш, Асуре! Та ж того дня, коли я виїхав, дванадцятеро наших… І жодного глобала ми не дістали. Жодного, розумієш?! Вони ж не вистромлюються, зміїне кубло, а скло їхнє ні автомат не бере, ні кулемет…

– А з гранатомета?

– Не знаю. Тепер на всьому кордоні залишився лише один, на заставі Зограб-вана. Прикордонні, риб'ячий слиз, задерли ціни, як спідницю в шльондри.

– А коли спробувати…

Одноногий Асур-ван, майстер зі зброї, навчав військовій справі хлопчаків з чотирьох навколишніх селищ. І, як здалося Мільям, його єдиного у святковому натовпі – здебільшого жінок, старих і непосвячених юнаків, – батько вважав рівнею собі. А тому, щойно виголосивши тост за сина, непомітно відійшов від прибраних циновок, що строкатими ламаними лініями простяглися уздовж плетеної загорожі.

Монотонно бринькали струни, відгукуючись на нечасті ритмічні постукування бубна. Посеред подвір’я, торкаючись одна одної спинами, танцювали четверо дівчат з прозорими укривалами на витягнутих руках. У повітрі, майже перекриваючи музику, висів звичний багатоголосий гомін. А в широкому затінку платана стиха вели бесіду двоє чоловіків, які дещо знали про війну.

Мільям не збиралася підслуховувати, – її просто відтіснили від циновки, ще добре, що з великим шматком лаваша в руці. Ні Асур-ван, ні батько не помічали дівчинки, скуленої клубочком, – хоча інколи й ковзали байдужими поглядами в неї над головою. І вона покрадьки роздивлялася батька: профіль хижого птаха, трикутник жагуче-чорного ока, виразне біле пасмо у вусах… За тих три дні, що він був удома, Мільям почула від нього лише одне слово, звернене до неї, і це слово було «геть».

…– А тротил? І відразу ж ударити у всіх напрямках. Перевірений засіб, Азмет. Глобали легко панікують.

– Не проходить. Цю тактику вони вже давно розкусили.

– Отже, треба видозмінити. Але суть залишається та сама, адже ти не будеш казати, що вони більше не бояться смерті…

Батько розреготався – так страшно, що Мільям миттю сховала очі. І ледь-ледь відсунулася вбік: тепер у просвіт між чиїмись рухливими спинами їй було добре видно Сургена.

Він тримався дуже прямо, тому й сидячи був на півтори голови вищим за всіх навколо – навіть якщо не зважати на ворону папаху, що гордовито злітала над його бровами, зведеними на переніссі. Такий серйозний і такий гарний: червоний верх папахи виблискує золотими нитками, срібні трубки газирів блищать на чорному сукні бешмета. На поясі таке тонке й вигадливе карбування, що Адигюль, яка вже встигла присунутися мало не на батькове місце – ліворуч від брата, – сховала під накидкою свій, грубий і тьмяний. А як прикрашені причеплені до пояса піхви кинджала, пістоль з довгою цівкою й оздоблена сріблом порохівниця!.. Мати, яка сиділа праворуч Сургена з маленьким Абсаларом на руках, не зводила захопленого погляду зі свого дорослого, гарного, готового до війни четвертого сина.

От лише Сургенові недовго ходити у цьому багатому одязі – на кордоні, розповідала колись Ахсаб, всі воїни перевдягаються в куплений у прикордонних плямистий і потворний… як його… камуфляж.

Втім, Мільям і сама про це знала. Саме в камуфляжі, брудному й зашкарублому від крові, минулого літа привезли додому старшого брата Харсуна, другого сина в родині. Он сидить біля останньої циновки його вдова, що встигла стати матір'ю двох синів. Промине ще рік, і її, можливо, знову хтось візьме заміж. Можливо, навіть Сурген, уже посвячений зброєю… можливо.

– …занадто молодий. І, скажу чесно, він не був у мене найздібнішим учнем, Азмете. Я б на твоєму місці зачекав, поки хлопець досягне віку.

– Ти не уявляєш, що зараз робиться на кордоні, Асуре. Я не можу так часто тут бувати, я командир. І в мене кожна рушниця на обліку.

– Але…

– Сурген – мій син. Він не може не стати добрим воїном.

Батькові слова розлетілися по всьому подвір'ю, чітко пролунаши у тиші. У тиші?.. юні танцівниці склали укривала й присіли рядком біля циновки, а велелюдна юрба, прошурхотівши наостанок тихим відгомоном, наче стихлий вітер  у винограднику, замовкла, приготувалася слухати.

І Мільям, захоплено стримуючи дихання, приготувалася також.

Він довго вмощувався посеред подвір'я, крекчучи, щось бурмочучи собі під носа й покрикуючи на хлопчика, який то так, то інакше вкладав для господаря кудлату кошму. Потім старий бідну годину налаштовував струни, низько нахиляючись до них глухуватим вухом. Але всі давно звикли до цього. І були готові чекати скільки завгодно – коли він почне говорити.

Сам Каралар-ван, оповідач, чия слава рознеслася по всьому Гау-Гразу.

* * *

– …І знову прийшли чужі воїни, й лилася кров, і горіли села, і плакали жінки. А правителі широких рівнин знову й знову присягалися своїми брехливими богами, нібито хочуть миру й любові. Миру, в якому живуть владики з рабами, любові, якою ван кохається зі шльондрою. Так було споконвіку, люди широких рівнин завжди вважали себе панами. Їхні брехливі слова й криваві мечі споконвіку були спрямовані в одну ціль – свободу великого Гау-Гразу.

І був день, схожий на ніч, і була буря, схожа на полум'я, і здибилася земля, і наші прадавні гори зійшли зі своїх місць й зробили крок назустріч зайдам. Вісім днів і вісім ночей земля сперечалася з небом, розжарені камені й каламутні потоки безжалісно наздоганяли прибульців, а таємна долина Варн, що біля підніжжя батька гір Ала-Вана, за потрійною спиною неприступного Кірі-Гава, берегла дітей Гау-Гразу.

І настав дев'ятий день, і сказав Могутній вустами славетного Тизрит-вана: це наша земля. Вільний народ зуміє зробити так, щоб нога заброди повік не плюндрувала кордони Гау-Гразу. Наші прадавні гори допоможуть нам нести варту, а наші жінки народять нам більше синів, аніж візьме війна. І відповіли славетні вани: хай буде так! І стіною стали уздовж кордону, і сини, які досягли віку, стали разом з ними, готові прийняти посвячення зброєю.

І була битва…

Легенда про славного Тизрит-вана, вічну війну й священну свободу Гау-Гразу завжди розповідалася в день проводу юнаків на посвячення зброєю. Мільям слухала його вдруге. Коли йшов старший брат Айдабек, вона ще не народилася, проводів Харсуна не пам'ятала – була зовсім маленькою… Але минуло лише дев’ять місяців відтоді, як на війну пішов третій син у родині, Ізбек, – тоді ж, мабуть, зачали восьмого, Абсалара. Для якого Каралар-ван теж коли-небудь розповість цю легенду…

Мільям не мала сумнівів, що Каралар-ван такий самий вічний, як і його легенди.

Він закінчив, наостанок кілька разів перебравши струни. Хлопчак уже тримав напоготові глиняну піалу з кумисом – оповідач ніколи не пив вина. Захоплена тиша помалу виповнювалася звуками: спочатку неголосні, вони стрімко набирали сили, немов селевий потік зі схилів Кур-Байги.

І раптом все обірвалося. Тому що батько, славетний Азмет-ван, – це про нього, про нього щойно йшлося у легенді! – просто обвів натовп величним поглядом. Він уже сидів на своєму місці біля циновки, ліворуч від Сургена. Настав час останнього обряду, який виконують перед тим, як обидва воїни рушать в дорогу.

З ледве чутним м’яким звуком відгорнувся полог помешкання. В отворі з'явилася Адигюль. Вона встигла перевдягтися в темно-бузкове плаття без пояса, закуталася в довгу, вишиту золотом накидку. На витягнутих руках – лінивими гадючками виблискували від ліктів до зап'ясть численні браслети – перша донька в родині несла срібну чашу з золотим ободом, прикрашеним чотирма пурпуровими сяючими каменями.

Адигюль зупинилася перед батьком і братом, опустилася на коліна й простягнула чоловікам чашу. Батько схилився й, не беручи чаші до рук, зробив один довгий ковток. Тоді надпив і Сурген.

Воду з джерела Тайї.

І ще по фляжчині з цією водою кожен з них візьме з собою на війну. Але ж вода – та сама… яку набирала вона, Мільям. Тихенько всміхнулася, прикривши вуста краєчком накидки.

…Небо над селищем стало зовсім чорним. На круглій, як яйце, вершині Седу лежав місяць, схожий на жовтий лаваш. Тоді два кола роз'єдналися, пропустивши поміж себе тоненьку смужку ночі.

Давно пішов Каралар-ван – він ніде не затримувався надовго, бережучи славу рідкісного й бажаного гостя. Пішли з двору музиканти й танцівниці, розійшлися гості з сусідніх селищ, та й місцеві помалу розбрелися по своїх помешканях; час від часу хтось спотикався об циновку, перекидаючи, а то й розбиваючи на друзки порожню миску чи глек. У повітрі висів вечірній скрегіт цвіркунів та цикад. Але дехто залишився: темні, а тому здебільшого невпізнавані постаті у місячному напівмороці. Мільям помітила, як невисокий худенький хлопчина – Арваз? – підійшов ззаду до Адигюль і обійняв її за плечі. Сестра застережливо підняла пальця: мовчи!.. слухай… зараз!..

Наставила вуха, витягла вперед черепашачу шию і стара Захраб-ані.

Зойкнула дитина, напевне, Абсалар, – і відразу ж замовкла із хлібною соскою, а може, й з материнською груддю в роті.

Мільям прислухалася настільки уважно, що ніч здавалася їй наповненою справжньою лавиною шерхоту, дзвону, шепоту, шелесту… Ні, ще не чутно. Але вже скоро… щойно вони в'їдуть на перевал Кену на вершині Ізир-Буза… так завжди буває, і не можна пропустити…

От.

Звук почувся так чітко, наче це тут, відразу за плетеним тином, простукотіли копита двох коней, відносячи Сургена й батька на давню й споконвічну війну великого Гау-Гразу.

* * *

– А мені не дуже сподобалося, – промовила Ахсаб. – Я не люблю про битву. Я люблю про Тизрит-вана й прекрасну Галібу. І про чарівницю Мейну.

– Я теж люблю про Мейну, – зітхнула Мільям. – Але ж це тільки на весіллях…

Сонце вже припікало, наче в розпалі літа, й дівчатка сховалися в затінку. На яскраво-синьому небі нестерпно сяяла засніжена вершина Ала-Вана, а решта гір вже здалися й скинули білі накидки. Мільям подумала й собі зробила так само – а що, адже спекотно! Та й хто побачить їх отут з Ахсаб?.. усі зайняті повсякденними справами теплої пори року. Їй самій сьогодні треба ще збити масло, спекти лаваш, обібрати зелену гусінь з виноградного листя…

– А у вас скоро й буде весілля, – повідомила Ахсаб.

– У нас?

Шкода, що вирвалося: на мить пізніше Мільям збагнула, що Ахсаб має на увазі Ізбека – до його повернення залишився місяць і ще трішки. Але ще невідомо, з якого селища він візьме собі дружину, адже основні святкування відбуваються в домі нареченої.

І потім… але батько нічого не казав про Ізбека. А сказав би.

– Ваша Адигюль виходить заміж. Ти не знала? А моя мама вже готує дари нареченому.

– Твоя мама?!

Ахсаб поблажливо розсміялася:

– В них усе давно домовлено. Ще до того, як мій брат Мухатбек пішов на посвячення зброєю. Він ось-ось повернеться й відразу ж надішле дарунки, – вона замріяно зітхнула. – Ти бачила б, Мільям, які там укривала…

– А…

– Ти про Арваза? Та ну його, просто твоя сестра вирішила повеселитися перед весіллям. Адигюль дала слово Мухатбекові. На проводах вона піднесла йому води з джерела Тайї, замість мене, уявляєш собі?! А це значить – на життя і на смерть.

– На смерть… – нечутно повторила Мільям.

Останні слова Ахсаб чомусь вразили її дужче, ніж новина про швидке заміжжя Адигюль. Про воїнів не говорять – смерть. Помирають жінки, старики, маленькі діти… і ще боягузи-глобали – вони, як відомо, зубами тримаються за свої смердючі шкури. Воїни Гау-Гразу йдуть до Могутнього, який чекає їх на бенкеті й радий кожному гостеві. Але чому так боляче – коли йдуть?!..

Вона майже не пам'ятала Харсуна, чиє тіло привезли до селища минулого літа. Зовсім не знала Айдабека – втім, його ніхто не бачив убитим. Але Сурген…

Краще не думати.

– Це тільки так говорять – на смерть, – пояснила Ахсаб. – Ну, заклинання. А Мухатбек точно повернеться. Твоя сестра його тримає, розумієш?

Її обличчя раптом стало загадковим – майже як учора вранці, коли вони побилися через метелика. Мільям сама пішла миритися: Ахсаб не винна, що народилася першою донькою в родині. Звичайно, вона пишається своїм таємним знанням. Так улаштований світ, і влаштований він справедливо… Справедливо!..

Це вона, Мільям, немов непевна риска в карбуванні, псує правильність і гармонію світу. Чому їй так хочеться знати те, що не дозволено від народження? Чому вона постійно міркує над споконвічними, передбаченими речами так, немов їх можна змінити?! І так, наче вона могла б…

– Як тримає?

Прикусила язика. Але Ахсаб сьогодні не була налаштована задаватися, свято бережучи прадавні таємниці. Навпаки, їй самій хотілося поділитися, похвалитися, розповісти:

– За мотузочку. З його і свого волосся, з ниткою від чорної вівці і, здається, ще з якоюсь травою… я знала, тільки забула. Головне, звичайно, щоб він пролежав ніч, коли місяць уповні під Соколиним каменем, і щоб обов'язково дощ, ну, й заклинання… А тоді розрізають навпіл. І він точно повернеться – той, у кого половинка.

– Справді? А якщо глобали його…

Ахсаб знизала плечима:

– Можна, звичайно, ще попросити Матір Могутнього, щоб уберегла… але за мотузочку надійніше.

Мільям прикусила губу. Над вершиною Ала-Вана кудлата хмара, схожа на овечу шкуру, закрила сонце, й воно випустило поміж завитками небесної шерсті сніп яскравих гарячих стріл.

Отже, будь-який воїн може залишитися живим, не піти на бенкет до Могутнього, не пропасти безвісти, не повернутися додому трупом у зашкарублому камуфляжі. Якщо тільки цього захоче дівчина, котра…

Перша донька в родині.

… – Що з тобою?

Мілям здригнулася:

– Ахсаб, я піду. Вже пізно. Лаваш… і гусінь треба обібрати з винограду…

Вона намагалася йти повільно – поки Ахсаб могла її бачити. Тоді прискорила кроки, зірвалася, побігла, все швидше й швидше… Сурген. Його точно вб'ють у першому ж бою, адже він такий високий і плечистий, у нього так зручно стріляти. А вертихвістка Адигюль тим часом тримає за половинку мотузочки якогось там Мухатбека, про якого, мабуть, зовсім забула, милуючись у виноградниках з недорослим Арвазом… І нічого не можна змінити. Так влаштовано світ. Справедливо…

Важко дихаючи, зупинилася під яблунею. Тією самою, де вчора вони з Ахсаб… У траві щось жовтіло, і Мільям опустилася навпочіпки.

Внизу, під яблуневою гілкою, лежав мертвий метелик. Чорні мурахи вже обліпили його з усіх боків, по-діловому обгризаючи йому ніжки й крильця.