Читать книгу Листи до полковника - Яна Дубинянская - Страница 3

Панянки були переважно худі й довгоногі. Втім, траплялися й порівняно кругленькі, перетягнуті пасками, наче сосиски: ці перед зйомками затягували паски ще сильніше і клялися: «Я схудну!». Напевне, хтось із організаторів не любить худеньких, інакше пампушок відсіювали би ще на вході, біля вагів із зростовимірювачем і бадьорим голоском, який радив довгоногим чаплям звернути увагу на харчування. Недовгоногим це не допомагало, і вони гуртом рюмсали у вестибулі.

Найстаршій панянці було років п’ятнадцять. Однак усі вони старанно зображали досвідченість і сексуальність. У деяких виходило переконливо. У більшості – смішно. А на фото, чорт забирай, мало дивитися щонайменше гарно.

– Марь-Іванно! – гукнув під руку якийсь ідіот; вона зіпсувала кадр і сердито обернулася. – Вітьок швейцарську бленду продає. Тобі не треба? Недорого.

– А пішов ти! – повідомила вона.

Панянки рушили нескінченним потоком; кожній дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливі пози, одна з яких усе одно йшла котові під хвіст, оскільки треба було зняти портрет. Хотілося палити. Хотілося наклацати портретну галерею цих дуреп такими, які вони є насправді: наприклад, з риб’ячими фізіономіями, увіткнутими в люстерка перед виходом на подіум. А тоді послати усіх на фіг.

Ага. І перебиватися випадковими гонорарами, на тлі яких дурна Толікова інтернет-контора – найстабільніше джерело прибутку. Поки грант не скінчиться.

– Перерва! – голосно крикнув хтось невидимий.

Панянка, чия черга крутитися перед фотографом як раз надійшла, видала тихе виття, стрясаючи кулачками з кривавими нігтями великих пальців назовні. Так тобі й треба: Марічка не втрималася й сфотографувала. А що, класний кадр, покажемо Толіку. Він поставить. І соплі розвісить від захвату.

– Ні, Марічко, справді, – спритно підскочив ідіот. – Бленда – супер! В «Об’єктиві» така знаєш на скільки тягне?

Вона спромоглася на нього глянути і начебто впізнала: кілька разів зустрічалися на зіркових тусовках і пресухах. Здається, він з якогось ілюстрованого журналу… дивно, адже там непогано платять. Мабуть, погнали.

– Чого ж собі не взяв? – поцікавилась вона.

Він вишкірився, поплескавши квадратову торбу на ремінці:

– Собі я нещодавно крутішу взяв. Добре, ти думай, Махо, я Вітькові скажу, щоб трохи притримав. Пішли курнемо.

– Пішли.

На східцях біля Будинку культури скупчилися нові претендентки. Дві третини з них нервово палили; здалеку, мабуть, здавалося, що БК оточили зусебіч та підпалили. Хто б міг подумати, що в місті мешкає така хмара німфеток старшого шкільного віку? Про перерву, мабуть, знали не всі: задні ряди вперто тиснули на вхід, не припиняючи палити. У плече однієї з акселераток Марічка ткнулася носом; не звернула б уваги, якби довга сигарета школярки не увіп’ялася їй у бік і, здається, пропалила джинси! Найбільше западло, що всі відповідні матюки отримали зовсім сторонні дівчата, які перли слідом. А ну їх в баню.

Вони з журнальним фотографом прилаштувалися під деревом ліворуч од виходу. Припалили.

– От коза, – остаточно вичерпала лексикон Марічка. Оглянула джинси: виявляється, сигарета кози не пропалила їх, а навпаки, потрапила в один з махрових розрізів на нозі. Тому й вийшло так відчутно. Ну гаразд, впіймаю я тебе на зйомках!.. якщо пощастить її впізнати, звичайно.

– Як воно тобі? – поцікавився фотограф.

– Що саме? – вона намагалася згадати його ім’я. Наче щось просте, без понтів: чи то Микола, чи то Василь. А може, вона ніколи й не знала його, себто імені.

Він зобразив сигаретою у повітрі невиразну вісімку:

– Усе це збіговисько?

– Не знаю. Ще не визначилася. Бабки добрі, а так… Ніколи раніше не працювала на реаліті-шоу.

До речі, цікаво: його вже запросили на проект чи пробують, як її? А раптом вони – конкуренти, що претендують на одне й те саме місце, точнісінько, як ці зграї пубертатних дівчаток?.. Отже, нема чого розпатякувати. Ще ляпне комусь, ніби в неї нема досвіду роботи, – грошенята й справді непогані. Є через що інтригувати, окрім звичайного спортивного інтересу.

– І скільки вона коштує, ота бленда?

Василь чи Микола назвав суму – матінко! – і Марічка, оком не зморгнувши, із розумінням покивала:

– Поміркую. Я ще об’єктив-призму розшукую. Не знаєш, може, хтось продає?

Хай не думає, що їй аж так потрібні гроші. Це для початку.

Натовп німфеток на східцях помітно зменшився, частково зникнувши у будівлі. Чорт його зна, напевно, перерва вже скінчилася. А може, просто штурмували вхід, а тепер тупо тиснуться у вестибулі. Коли стоїш надворі, завжди здається, ніби пропускаєш найважливіше.

– Я попитаю, – Микола-Василь смаковито затягнувся; примружився, дивлячись на неї. – Марусю! Стій на місці. В об’єктив не дивися.

Націлився в неї величезним «Ніконом» і зробив підряд кілька кадрів. Естет, блін. Сама вона ніколи не знімала нічого такого, що заздалегідь не можна було б нікуди прилаштувати, хоча б до Толіка; ну хіба за часів туманної фотоюності з «Зенітом». Чи все-таки пошукати себе потім на сторінках глянсових журналів?

– Світло – супер, – пояснив він. – Ну що, Махо, пішли зірченят клацати?

– Пішли, – вона щиглем відправила недопалок під чиїсь високі підбори. Не поцілила.

– Взагалі, робота, кажуть, собача, – розводився він, підіймаючись східцями. – Не продихнути. Знову ж таки, якщо в якоїсь дурепи макіяж поплив, то винен, звісно ж, фотограф. Але є чимало й приємного… – гигикнув, – ти не зрозумієш.

– Вони ж усі неповнолітні.

– А про що ти подумала? Я так, в цілому… з чисто естетичного погляду. Ну, й головне, чому я погодився – Зріз. Два місяці задарма у Зрізі! У гарному готелі, та ще й в оточенні отаких кошенят…

Марічка розсунула ліктями двох «кошенят» й увійшла до вестибулю, гримнувши скляними дверима майже перед самим писком Василя… чи як його там? Треба буде перепитати. Щоб на завтрішній фінальній співбесіді з продюсером ненароком наголосити на «приємних моментах» роботи, яких їй, дівчині з традиційною орієнтацією, аж ніяк не зрозуміти. На відміну від декотрих.

Вона проминула вестибуль, розгрібаючи натовп дівчат, наче купу минулорічного листя. Перерва ще не скінчилася, далі їх поки не пропускали; кондиціонер не справлявся з важким амбре поту, дикуватих дезиків і кишкового хвилювання. Перед східцями Марічка задля хохми стала на ваги: камуфляжний командир агрегата відкрив був рота, але впізнав фотографа та з розумінням гмикнув. Зростовимірювач гупнув залізною тарілкою по голові, а комп’ютерний голос повідомив щось про «увагу на харчування». Це разом з апаратом на шиї і сумкою з об’єктивами, фільтрами і блендами на плечі.

– Вам би підрости сантиметрів на десять, чи що, – пожартував камуфляжний. – І змогли б узяти участь.

Марічка оцінила жарт і посміялася за компанію. Нормальний хлопець, мабуть, з охоронного агентства; і як йому тут стояти, бідолашному, цілий день без перерви в задусі, зважуючи різних дуреп? Чи йому так само не без приємностей?..

Вже на східцях запищав мобільний.

– Марічко, – звісно, то був Толік. – Мені тебе треба. Терміново.

Розповідати йому про реаліті-шоу, серйозні бабки, Зріз і таке інше поки що не хотілося: Марічка була стримано, без фанатизму, але забобонна. Відіслати на три букви, нічого не пояснюючи, теж – Толік з усіма його закидонами все-таки нормальний хлопець. Тому вона сказала так:

– Сорі, я зараз не можу говорити. Перетелефонуй годинки за три, ОК?

Він перетелефонував за три секунди – вона не встигла піднятися на другий поверх. Довелося відімкнути мобілу. І це тоді, як вона очікувала щонайменше на два важливих дзвінки з журналів; і ще на один, від хлопчика-мажора з економічного форуму, де вона знімала у вівторок, – сподівалася. Втім, йому буде корисно послухати про «недоступного абонента».

Біля подіуму було порожньо й мертво, ніхто з персоналу ще не повернувся з перекуру. Однак здоровенна баба-зампродюсерка накинулася на Марічку з таким вереском, ніби через неї, і тільки через неї, простоює техніка і зриваються плани проведення відбіркового туру. Марічка слухала відсторонено, без жодних емоцій: посилати цю дурепу і те чомусь не хотілося. Навіть погодилася пошукати оператора й освітлювачів, але в цей момент вони повернулися самі, і зампродюсерка змінила вектор свого гніву.

Оголосили кінець перерви, і до зали знову нескінченним потоком ринули школярки в міні. Марічка ловила у кадр їхні уявлення про шалену еротику, досить стандартні, щоб за годину-другу виробився міцний штампований кадр, точніше, чотири варіанти, разом із портретом. Біс його знає, добре це чи погано. Навряд чи від неї очікують польоту фотографічної фантазії – але все може бути.

Спробувала змінити точку. Чергова довготелеса претендентка виставила вперед гостре плече, прикрашене червоною витатуйованою трояндою. Марічка хижо посміхнулася: троянда нагадала про опік від сигарети у розрізі джинсів. А якщо і не вона, то байдуже. Зробимо експеримент, еге?

Раптом хтось торкнувся її руки. Василь-Микола, мабуть. Хоче, щоб вона вибилася з ритму й запорола якій-небудь дурепі фотосесію; фіг вам.

– Геть, – не озираючись, кинула Марічка. Присіла: у такому ракурсі цю фіфу рідна мати не впізнає. І ще. І отак. І портрет.

– Марічко, – дихнуло гарячим у потилицю, – ну нарешті. Думав, узагалі тебе не знайду. Ходімо, спізнюємося.

– Толік?!

На подіум уже залізала інша дівуля, блондинка явно без проблем із харчуванням за версією вагів. Відвести очі від видошукача було ніколи.

– Ти псих, – крок назад, щоб умістилася в кадр; клац. – Чого ти сюди приперся? – клац. – Як ти мене знайшов?

– Швидше! У неї сьогодні день варення. Це навіть крутіше за вчорашній візит до цивілів! Контакти, зв’язки, явки-паролі… може, навіть інтим! Такого назнімаємо! Ось побачиш, завтра рейтинг буде вищим, аніж у «Голої правди»!.. і навіть «Топ-секрета»!!!

Знову блондинка. Фарбована. Років тринадцять, ноги від шиї. Поїхали!..

– Марічко!!!

– Відчепися.

Звісно, це було нереально. Толік ніколи й ні від кого так просто не відставав. Щиро вважаючи свою занудність проявом талантів журналіста. І портрет. Клац!

Біля входу на подіум виникла колотнеча. Схоже, якусь ципу вибракував зростовимірювач, але їй вдалося пролізти досередини. Зараз на неї хором верещали зампродюсерка з другим зампродюсером. Німфетка з похмурим фанатизмом намагалася-таки штурмувати місце під софітами.

Марічка обернулася:

– Як ти мене відшукав, питаю? І як тебе сюди впустили? Ти зважився, чи що?.. в міні?

Фізіономія Толіка виявилася точнісінько такою, як вона її собі й уявляла, не відриваючи погляду від еротичних школярок. Як завжди – захоплена й наївна. Толік подобався всім; звичайно, до того часу, поки «всі» не читали про себе в його статтях. Камуфляжний командир вагів біля входу, мабуть, ще не читав. І навряд чи буде.

– Мені Довгий сказав, що ти, напевне, тут. Марічко! Це ж повний відстій. Це…

Захоплення перекрило також звичним Толіковим занудством. Оце зараз почнеться. Марічка скоса глянула в епіцентр конфлікту: ципа вже була вся в сльозах і патьоках туші, але на подіум все одно лізла.

– Зніми! – змовкши на мить, збуджено шепнув Толік.

Марічка клацнула кілька кадрів: щоб зробити йому приємність, щоб відчепився. Першої мети досягла легко, з другою справи були кепські.

– А тепер ходімо. Я її сьогодні від ранку вистежую! Виходила один раз, купила батони й зелень. І води чотири пляшки! Поза тим сидить вдома, мабуть, куховарить.

– То й що?

– Як це що?! Отже, буде-таки сабантуй. Причому на роботі, я вчора накопав, вона не виставляється, відмазалася, типу, старого ще не поховали, ля-ля, фа-фа! Прикинь, який матеріал вимальовується?!!

Ципу нарешті остаточно довели до істерики й погнали до виходу. Марічка втомлено глянула на Толіка. Час припиняти, хоча й шкода хлопчика. Врешті-решт, він завжди акуратно платив їй за фотки, якісь копійки, але все-таки. Цікаво, надовго ще вистачить його гранта?.. чи до закінчення шоу він тю-тю?

Між іншим, на шоу її ще не взяли. А на подіум уже шкрябалося наступне зірченя.

– Значить, так, – Марічка впіймала її у видошукач. – Найближчі два місяці мене нема. Ти гарний хлопець, з тобою цікаво працювати, але тут, бачиш, погані дядьки платять грубі гроші й везуть на халяву в Зріз. Тож сорі, але полювати за своєю інфантою будеш сам. І малювати матеріал, – вона клацнула портрет і на мить обернулася зі сліпучою посмішкою. – Тобі пощастить.

Та якби Толіка було так легко здихатися!..

Вона працювала, а він противно й монотонно канючив під руку; дратувало це все більше й більше:

– Марічко… Це ж фуфло. На фіга тобі знімати оті цицьки й задниці… кого цим зараз здивуєш? Халтура для пенсіонерок. Позавчорашній день. А ми з тобою… Це ж наш зоряний час! Драйв, ульот, оргазм! Такого ще ніхто не робив! Ми покажемо суперклас сучасної журналістики! «Слідами» поб’є всі рекорди відвідування!

Службовий персонал кілька разів намагався пояснити Толіку, де двері, але він тримався впертіше за конфліктну ципу. І мудріше: він їх узагалі не помічав.

– Марічко! Вже шоста година! Пошли ти їх усіх на…

Послати хотілося його самого, але Марічка чудово розуміла, що це нічого не дасть. А ситуація ставала небезпечною: щохвилини Толікові вибрики віднімали в неї все більше балів і щедро додавали їх Василю-Миколі. Треба щось робити. Клац. У повний зріст. І ще раз. Тепер портрет…

– Слухай, – мовила вона пошепки, скориставшись мікроскопічною паузою між дівулями, – будь людиною, йди вниз. І чекай мене там, тут уже недовго залишилося. Добре?

Він начебто припинив нудити, і, закріплюючи успіх, Марічка кинула скоромовкою:

– До сьомої маємо встигнути. Без нас не почнуть.

Хотілося палити. Страшенно.

* * *

– Катя телефонувала! – повідомила з кухні мама.

– Ага, – відгукнувся він.

Пішов у душ. Сьогодні він уже був у душі двічі: вранці й після тренування, – але в таку спеку досить пробігти вулицею, і від футболки несе, як з роздягальні на зборах, ніякі антиперспіранти не допомагають. До речі, мама випрасувала білу сорочку чи, як завжди, забула? Треба нагадати, ще є час.

Часу було достатньо, щоб пройти кільканадцять білетів з літератури. Спрямувавши тугі струмені собі на плечі, Стар залізно вирішив так і зробити. Скласти іспит краще за всіх у класі! А чом би й ні, йому це не складно. Головний затик – вірші. Особливо той довгий, про війну, з п’ятого білета. От із нього й почнемо.

Закрутив кран і, не втримавшись, глянув у дзеркало. Бреше він усе, цей психований Бейсик, і тіпа-правдиві його джерела теж брешуть. Про те, ніби у малих чоловіків завжди більший, ніж у високих, – повна фігня, маячня в надії на прихильність Відкривачки. А Марісабель хихикала, бо дурна. Всі вони дурні, малолєтки сопливі. Всі до одної.

Обкрутившись рушником, Стар вийшов із ванної кімнати. І ледь не зіштовхнувся з мамою; в її руках, затиснута між двома ганчірками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, відступивши на крок:

– Сергію!

– Я не хотів. Попередила б, чи що.

– Міг би обваритися! Це компот. Віднеси на балкон. Тобі Катя телефонувала.

– Вже знаю, – він акуратно перехопив із її рук ганчірки; праву долоню відразу ж обпекло крізь витерту тканину. – Чорт! Навіщо я тобі рукавиці подарував?

– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.

– Їй треба, хай дзвонить. Ти мене пропустиш чи як?

Мама відступилася, і Стар на простягнутих руках поніс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттєво зіпсувала весь ефект від прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, заліземо ще раз. У дверях вітальні він обернувся:

– Випрасуй сорочку, мам! Чуєш?

Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконі, Стар пройшов до себе в кімнату. Увімкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стінах зашурхотіли кутики плакатів із гравцями Ен-Бі-Ей, але прохолодніше в тісному тамбурі з вікнами на сонце не стало. Стар виліз із ногами на диван, що займав півкімнати, і розкрив хрестоматію. Вірш про війну не викликав ніяких почуттів, окрім нудьги, – навіть здорової спортивної злості. А треба.

Не те щоб він хотів відтягнути момент. Але, врешті-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав між корінцями книжок і витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографічною емблемою турфірми: дракон на переливчастому гребені хвилі. Відкрив, провів пальцями по рельєфному паперові з округлим і тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..

А бабки народ ще підзбирає. Куди вони подінуться?

Зітхнув і героїчно позирнув на перший чотиривірш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.

А другий перебив телефонний дзвінок.

– Дилда? – напівзапитально, замість «алло», сказав Стар. І вгадав.

– Я тобі телефонувала, – у її голосі, як завжди, тремтіла образа. Не на нього, а на життя. – Тобі мама казала?

– Ні, – збрехав він. – А що сталося?

– Та ні, нічого. Просто, по-перше, ти маєш у зошиті по Лімбергу про види аберацій?

– У зошиті немає. Але в підручнику ж усе написано, він більше не запитає. А ти що, літературу вже вивчила?

– Звісно. А ти ще ні? Маєш проблеми? Я взагалі-то могла б прийти й…

– А по-друге?

– Що? – не зрозуміла Дилда.

– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проїхали.

Зависла мовчанка. Стар міг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирішила кинути слухавку й навіть піднесла її до апарата. Але потім передумала.

– По-друге, – вона говорила дзвінко, ніби падали металеві сльози, – я сьогодні не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.

– Які справи?

– У мене… у мене іспит післязавтра!.. Коротше, я не мушу нічого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.

Стар прослухав кільканадцять коротких гудків, знизав плечима. Теж дурепа.

Знову відкрив хрестоматію. Воєнний вірш розлягся папером, безкінечний, ніби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступної сторінки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував більше мужності, ніж мав після розмови з Дилдою. Іспит у неї!.. а в кого не іспит? Повний ідіотизм. Але Дилда принаймні без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох інших.

Він усе ще тримав у руках слухавку. До речі. Натиснув на важіль і, почувши довгий гудок, по пам’яті вистукав номер Марісабелі. Пам’ять на цифри Стар мав добру, він запросто тримав у голові телефони мало не всього класу. Якби з віршами було так само легко!..

– Драстуйте! Можна Марину? Запитує староста класу.

Звичку солідно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й відкривало серйозний кредит довіри з боку батьків однокласників, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марісабелі буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичеві, розповідаючи, чому саме онуки немає вдома. Стар пропускав її слова повз вуха цілими пачками, вишукуючи зачіпку для втечі від розмови: нібито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевізорі… й наплела ж Марісабель своїй наївній бабці! Врешті-решт він зачепив лівою рукою важіль. Справді, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лінії!

Бейсик, як повідомила його мати, пішов до інтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому. Ще кілька номерів узагалі не відповідали; де той народ носить, ніби нікому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.

– Старе? – в його голосі не було ентузіазму. – Привіт.

– Привіт. Зубриш?

– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?

– Збираємося біля метро, у пів на сьому, як домовлялися. І гроші прихопи.

– Які гроші?

– Слухай, – теревенити з ним хотілося не більше, ніж із Дилдою чи бабцею Марісабелі. – Не клей дурня. Я майже половину доклав своїх, із тих, що в мене на мопед.

– На фіга?

Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.

– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже інтимним. – Я тобі щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаєш, усі бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуєш?

У чому сила шісток: їх зневажаєш, але слухаєш, нікуди не дінешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крізь них:

– Давай.

– Отже, так, – заторохтів Горобець. – Ми порадилися й вирішили… Ніхто не йде. Ну й гроші, звичайно ж… шкода, що ти вже влетів із цим подарунком. А повернути ніяк не можна?

– Почекай… Куди не йде?!

– До Єви. Їй самій, мабуть, не до того, поховання завтра…

– Я перепитував, – роздільно мовив Стар. – Вона нічого не відміняла. Вона на нас чекає.

– Та ну тебе, Стар… Якого хріна? Її все одно випруть зі школи, вона ж донька цього фашиста. На іспиті по-любе нікого не завалить, буде тихше трави… так на фіга, питається, висуватися, лизати задницю старій? Особисто я не по цих справах. Не в кайф.

– Якого фашиста?..

Це все, на що його вистачило.

Стар слухав короткі гудки, геть не пам’ятаючи, чи він сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це має значення? Тим більше, що Горобець зробив свою гарну підлабузницьку справу: повідомив його. Стояв би, як ідіот, півгодини біля метро… а післязавтра однокласники робили б однакові козячі писки: «Сорі, Старе, я думав (-ла), ти в курсі». Безсовісно списуючи в неї під носом, – «тихше води!» – і тільки він один не смів би підвести погляд вище вчительського столу…

І чия це, хотів би він знати, ідея? Відкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любові до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марісабель – як завжди і скрізь, через ревнощі? Від останнього припущення він почервонів. І впрів; але все одно час під душ.

Які все-таки козли! – Стар вилляв на плечі півбанки гелю й почав розмащувати його по грудях і під пахвами. З усього класу раніше про Лілового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та він їм глибоко байдужий, той полковник. Тут інше. Просто в кайф почувати себе сильнішим і крутішим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкість. І вдесятеро кайфовіше – якщо перед ним, кимось, треба було післязавтра труситися зі шпорами під партою, але внаслідок останніх подій вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Ліловий полковник… Він, Стар, знав. Він прочитав усе, що знайшов на цю тему в інтернеті. Так, диктатор, так, жорстокий і кривавий, але вона… Принцеса! Справжнісінька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й відразу робилося все, чого б вона не забажала, і цілий Зріз без залишку належав їй… сказитися можна. Так дивно, а раніше він дивився на неї – й не помічав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалі гідні переступити поріг її дому?!

Під пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку відпустити там волосся, то ніяких дезиків не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав і щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Відкривачка, Лисий і деякі інші пацани солідно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язані з голінням, і Стар часом сумнівався, чи все в нього гаразд. І прищів чомусь немає: з одного боку ніби класно, а з іншого – це ж, по ідеї, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалі у повен зріст. Нормально!..

Відхилив двері, впускаючи ілюзію прохолоди, переконливу перші кілька секунд:

– Ма! Ти сорочку випрасувала?

– Зараз, Сергію, в мене суп на плиті.

– Ну ма!!!..

– Ти що, сильно поспішаєш? – вона виглянула з кухні, вкрита бісером поту. – Здається, в тебе ще є час. Я звільнюся за десять хвилин.

Він зітхнув:

– Давай швидше, а? Треба ще квіти купити.

– Що, крім тебе нема кому?

– Я ж староста класу.

Магічний титул допоміг, як завжди, він допомагав у найрізноманітніших ситуаціях, компенсуючи незручності громадського навантаження. Їй він також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсім не тому, що підло сподіваюся на особливе відношення під час іспиту. І тим більше не тому… про що вона ще може подумати?

Мама винесла зі спальні сорочку на плічках. Стар щедро втер під пахви антиперспірант із запахом медичного спирту. Взагалі-то мама мала рацію: ранувато виходити за півтори години. Хоча йому таки треба купити квіти. І не хапати ж будь-що…

Стар узяв з полиці конверт із голографічним драконом. Подумав і вклав його в другий, білий, витрусивши звідтіля купу фоток «три на чотири», які залишилися після воєнкомату і паспортного столу. Заліпив, подивився на світло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нізащо не вгадаєш, що там усередині. Він попросить її не заглядати туди до вечора післязавтра. І нехай Дилда і всі, хто спромігся здати по двадцятці, скільки завгодно не вірять, що він про це попросив. А решту він так чи інакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительській, які вона любить квіти.

…Вже на східцях він злякався. Що квіти не такі, ну що для неї, питається, якісь там троянди? У неї в замку, напевне, підлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путівка, та ще й в ідіотському сліпому конверті, наче хабар… Головне, не забути висловити співчуття. Коли?! – відразу на порозі?.. Чи спочатку привітати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Він відчував, що змок, що запах поту легко перемагає антиперспірант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, бігти в душ… Але палець уже сам по собі натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до відступу.

– Зараз! – притлумлений голос із казкового замку з драконом.

Її звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евіта.

Клацнув замок.

Гаряче повітря із запахом ванілі. Жінка в маленькому фартушку поверх чорної сукні. Щось в’язке й задушливе в горлі…

– Здрастуйте… Єво Миколаївно.

– Старченко, – вона усміхнулася сумно, наче відразу все зрозуміла. – Проходь.

Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякі дерева вже без листя. Вчора навіть комин затопили! Цікаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в літній резиденції все одно краще. Я б хотіла завжди там жити.

Сеньйор Річес замовив тобі нові підручники. Це добре, тому що старі ми вже пройшли. Цього року в нас гуманітарний ухил. Мені подобається. Подбай, щоб і далі був гуманітарний, я цю математику ненавиджу! А фізику взагалі. З неї навіть підручників немає, тобто, всі вони неправильні, каже сеньйор Річес. Він задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здібна учениця.

Щоправда, Вілья сміявся. «Спробував би твій сеньйор Річес так не сказати, знаєш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вілья старший від мене на рік. Його мама кастелянша у зимовому замкові. Ми товаришуємо.

Ти уявляєш, тут під північною стіною відбивалка!!! Вілья показав мені. Відбивалка – це… Ну, вона відбиває, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являється зображення, просто з повітря! Ми їх багато наробили, дуже смішні, особливо ті, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобі має бути соромно». Але мені не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потім. А так я б тобі надіслала на згадку.

Приїжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влітку приїдеш? У літню резиденцію, так? Тоді поки пиши довші листи. Знаєш, Вілья каже, що їх узагалі пишеш не ти. Бреше, еге?

Твоя Евіта.

21.02.12