Читать книгу Чому я не втомлююся жити - Ярослав Мельник - Страница 3

Серце мене схопило, коли я лежав у ванні, наповненій парою – я вже десь читав про таке: чоловік зачинив на ключ зсередини вхідні двері, напустив у ванну окропу і поліз паритися (він хворів на ревматизм). Коли ж у нього стався напад, він не знайшов у собі сили підвестися, так і помер, у тому окропі: знайшли його через два тижні, якісь родичі, виламавши з поліцією двері.

Але ні, цього не могло трапитись зі мною. Я зробив зусилля і спробував сісти: ага, якби ж то! При спробі найменшого руху біль у серці настільки посилювався, що я відразу повертався у початкове положення.

Щоби покликати на допомогу – треба було вийти з ванної: у квартирі був телефон, на сходовій клітці – сусіди. Може, минеться? Я подивився на двері ванної: і їх, як на зло, я замкнув зсередини, механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.

Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?

У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:

– Давай, кінчай його.

Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі – якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.

– Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? – і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.

– Хто ви? – запитав я через силу.

– Дивись, який культурний.

Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.

Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку – там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.

– Дивись не дивись, а тобі капець, – сказало друге створіння і теж стало наближатися.

– Хто ви?

– Боги ми, боги, – сказало те, яке нагадувало жабу. – Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.

– Неправда, – сказав я. – Бог не такий.

– Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! – перекривило мене страхіття. – Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли – самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.

Я засміявся раптом:

– Ні, це неможливо.

Настільки все це здавалося безглуздим.

– А ось зараз подивимося, можливо чи ні.

І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.

– Ой!

Моє серце пронизав божевільний біль.

– Давай помучимо його, – почув я громовий голос з іншого боку, з-під стелі.

– Ой! Ай! А-а!

Я весь спітнів – це був інший піт, не від окропу.

– Ну як, добре, ні? – захихикав карлик. – Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк – здох вже, чи що?

Він уважно подивився на мене.

– І… – я насилу підбирав слова, – і… ви є… боги?

– А хто ж, персонажі з ваших безглуздих казок, чи що? – заржав карлик.

– І… і… немає іншого бога?

– Ідіот.

І тут я побачив, у тумані пари, видіння: це були знайомі і незнайомі мені події, що проходили низкою, одна за одною. Там лилася кров, тріумфували ницість і посередність, потерпали у злиднях або просто гинули чесні і благородні люди, в цілковитій невідомості. Батьки оплакували смерть своїх дітей – безневинних янголят…

– Бачиш? – сказав карлик. – Бачиш, яке блядство?

– Бачу, – сказав я.

– Світ створений Сатаною.

– Так.

– Сатаною. Після смерті всі прозрівають.

– Я ще не помер.

– Ти вже труп. Труп.

І він зробив щось рукою – я закричав не своїм голосом від болю. Карлик розсипав радісний сміх.

– Ти – садист? – запитав я, віддихавшись.

– А хто ж, по-твоєму, бог такого світу? Навіщо йому страждання людей, якщо він не садист?

– Значить, усі наші молитви…

– Вигадані вами самими казки, для заспокоєння. Зрозумів, ні? Усі ви просто бовдури, бовдури, бовдури!

І, розгарячившись, він почав бити мене по голові пляшкою, повною шампуню, дуже боляче.

– На допомогу! – закричав я. – Рятуйте!

Це були не боги – це була якась банда з підворіття.

– Ха-ха-ха-ха-ха! – вони сміялися хором; один товстий і один хрипло-писклявий голос.

Раптом я відчув, що зависнув униз головою: створіння-циркуль підняло мене за п’яту, до стелі.

– Твоє серце – вже шматок лайна, зрозумів? – бризнув мені в обличчя слиною карлик. – Ти труп, труп.

І він боляче схопив мене, своїми липкими пальцями, за ніс.

– Що ти можеш проти нас, хробак?

– Я не хробак… – прошепотів я, – я…

– Хробак! Ти хробак! Ти, сука, сподівався на рай – а замість раю ти отримав ось що!

І він так крутнув пальцями, що у мене з очей бризнули сльози.

– Ти думав, що пекло – тільки в житті? Пекло всюди! Пекло всюди! Скрізь і завжди! Ти здохнеш, і ми будемо продовжувати тебе катувати – вже по-іншому. Вічно. Тобі не буде спокою, не сподівайся, сука!

– Навіщо? – сказав я плачучи, тому що він продовжував крутити-викручувати мій ніс.

– Тому що нам це подобається, тому що це нам потрібно, потрібно. Ми створили пекло-життя, щоб насолоджуватися муками, і ми створили пекло-вічність: щоб завжди були муки, безвихідь і темінь. Зрозумів, так? Так? Так? – за кожним разом він викручував мені ніс.

– Неправда! – мені було вже все одно. – У житті є інше. Є! – я вже не міг зупинитися. – Є захід сонця, рідність, є любов… – тепер я плакав іншими сльозами. – Світ повен любові, світла – неправда! Я не вірю, не вірю, не ві…

– Ось тобі!

Моє серце сіпнулося і зупинилося. Я впав назад у воду, вже бездиханний. Майже без носа. Я був мертвий.

Дивно, але я відчував тепло – воно оточувало і зігрівало мене звідусіль.

Скільки минуло часу, я не знаю: не було ні почуттів, ні думок про те, що зі мною, чи я живий.

Як раптом відчинилися виламані двері, і я почув голос:

– Боже мій, Васильку! Васильку, що з тобою!

І я відчув чиїсь руки – рідні, людські, які виймали мене з ванни.

– Боже мій, рідненький.

Я лежав тепер на килимі посеред кімнати, голий, куди мене притягли, і чув схвильований жіночий голос:

– Проспект Свободи, 25, квартира 40, швидше, прошу вас, так, серце! Серце!

Очі в мене були заплющені, однак я все чув. Чув, як жінка, кинувши трубку, підбігла до мене, стала цілувати:

– Живи, чуєш, живи. Я відчувала – щось зупинило мене, якась тривога, і я вирішила повернутися, перевірити. Боже! Боже, допоможи мені – мені і йому! Не забирай його, Боже!

Вона вже ридала, у мене на грудях.

Я відкрив очі і – поверх її голови – побачив ангела: красивого, який світився, – справжнього. Він стояв, випромінюючи жовте світло, в кутку, і його права рука була піднята. «Я з тобою», – сказав ангел.

Потім він зник.

Через місяць я вийшов з лікарні, після першого інфаркту.