Читать книгу Митькозавр із Юрківки (збірник) - Ярослав Стельмах - Страница 4

У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилося неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди – хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд – Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне – безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений – Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув – путь його лежить через чорний хід.

Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот – і всі троє виходять у двір.

Ступнули з ґанку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.

– Стійте! – гукнув. – Велів князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого радничка колишнього, – засміявся зловтішно. – А то застудить горло гість дорогий – не зможе про хтомобілі брехати.

Знов хряснули двері, й Онисимові кроки загупали вже ізсередини.

Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.

– Ось, мабуть! – зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: – Заводь!

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука – ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, – а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.

Віка лишився сам.

Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – ніхто його не почує.

Хлопчина опустився на сіно й занишк.

«От, Віко, і збулися твої мрії! – думалось йому. – Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»

Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.

– За що мені така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотів чийсь знайомий голос. – Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?

«Та це ж княжич», – здогадався Віка.

– Ех, якби я жив у ті часи, – не вщухало знадвору, – коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..

Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:

– Віко! – почув. – Де ти?

Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався: – Тут я, тут.

За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.

– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, – усміхнувся до нього Линько. – Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.

Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.

– Тут хвіртка для челяді є, – пояснив той дорогою. – Нею і вислизнемо. А тоді стороною – вуличками, городами… Тільки нас і бачили!

Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.

– Зажди, – застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову. – Тс-с! Назад! – потягнув Віку за якийсь курник. – Міська варта.

Тепер і Віка почув – вулицею наближався гурт людей.

Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.

Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий – басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив – зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака – біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:

– Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!

І той зачув знайомий голос – враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.

– Його що, звуть так – Онисим? – усміхнувся вспокоєно Віка.

– Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався – то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні – думає, то я все вигадав.

Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.

Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.

За півгодини забовванів попереду міський вал.

– Тут недалеко… по праву руку, – заговорив уривчасто Линько, – оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся – зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко – прослизнути можна. У мене мотузок є – по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.

Обоє метнулися до валу й зачаїлися.

За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.

– Сторожа, – пояснив Линько. – Поки назад повернеться – встигнемо. Давай за мною!

Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.