Читать книгу Соната для вітру та ночі - Ярослав Трінчук - Страница 2

До кабінету майора Служби безпеки України Богдана Отаманчука Бутович майже влетів.

– Богдане, ти тільки послухай: нарешті я увійшов туди!

– Куди? – насмішливо спитав Отаманчук.

– В інформаційне поле Землі! Розумієш, у мене є метод один… мене навчив Братишин…

– Що ти говориш?! – майже скрикнув Богдан, зриваючись з місця. – Замовкни негайно!

Василь здивовано глянув на майора.

– Ходімо у коридор, – сказав той.

Вони вийшли. Богдан повернув товариша обличчям до себе i тихо-тихо промовив:

– Якщо ти обмовився комусь хоча б словечком, то тебе не врятує ніщо вже. Над цим б’ються наймогутнiшi розвідки світу. Американська, японська, російська. Коли б хтось iз них дізнався, що тобі щось вдалося зробити, тебе просто викрали б, замурували би навiчно у якійсь лабораторії й перетворили б на біоробота.

Василь злякався. Отямившись, оглянувся довкола, усміхнувся і так же тихо сказав:

– Богдане, я таки до Інформатикуму увійшов. Правда, прямого контакту ще не відбулося, але я отримав якісь цифри, незрозумілі знаки й символи. Ось, я записав їх. Може твої професіонали щось тут зрозуміють?

Богдан узяв аркуш, покрутив його.

– Спробуємо. Що ще?

– Менi вдалося увійти до одного із сайтів російської розвідки.

– Ну й?..

– Я прогулявся там – хай вибачають – вичитав деякі паролі i знайшов шифр, який ніхто не може прочитати.

– Звiдки ти знаєш?

– Зв’язався зi своїми росiйськими хакерами – я їм зрiдка пiдкидаю iнформацiю стосовно їхнього кримiналу, а вони – що мене цікавить.

– Це може мати оперативний iнтерес?

– Справа у тому, що над тим файлом вони вовтузяться уже десь рокiв п’ять…

– Думаєш, варто на це тратити час?

– Я колись тобі розповідав про загадковий файл.

– Так…

– У ході роботи я зустрiв кілька символів, які дозволяють припустити, що то файл Андропова.

– Але при Андропові файлів не було ще.

– Це не має значення. Могли закодувати і пізніше. Але інформація стосується генсека.

– Ходімо до кабінету.

Богдан викликав офіцера.

– Розшифруйте це, – сказав йому, i той, взявши аркуш, вийшов.

– Коли файл дійсно стосується Андропова, – продовжував Василь, – то ми знайдемо вельми цікаву інформацію.

– Якщо зараз вона ще комусь потрібна.

– Навіть, якщо б нею скористались тільки журналісти та історики, і то є сенс дізнатися, що там.

– Так… сьогодні в мене… А що як ми зустрінемося завтра? В обід у нашому кафе. Там і з’ясуємо, що нам робити далі.

– Добре, до завтра.

– Бувай.

– Бувай. – Василь зробив рукою жест і вийшов.

Офіцер відчинив двері до кабінету якось тихо.

– Богдане, тебе викликає шеф, – сказав з тривогою у голосі.

– Коли мені підійти до нього?

– Негайно.

Начальник управління був коректний. Навіть занадто. Після кількох загальних фраз перейшов до справи.

– У зв’язку зі зміною політичного курсу нам доведеться зробити невелику корекцію у роботі з політичними партіями, громадськими організаціями і бізнесовими структурами, котрі якимось чином пов’язані з опозицією. Так як «Мала академія» підтримувала опозицію, вона повинна припинити своє існування. Але це треба зробити тихо, без шуму і без журналістів. Ваше завдання надто просте: проконтролювати, аби виконавці не допустили помилки. Зрозуміло?

– Так.

– Вашого консультанта, Бутовича, я розпорядився звільнити. Підшукайте собі іншу кандидатуру.

– Добре.

– Ідіть працюйте.

– Я хотів би спочатку піти у відпустку.

Начальник управління здивовано глянув на Отаманчука.

– Пане майоре, – сказав лагідно. – У нас виконують накази, а не шукають підстав, аби втекти він них.

– Дружина купила путівки. Я їй пообіцяв, не здогадуючись про термінове завдання.

– Гаразд. Бери відпустку.

– Дякую.

– Іди, – сказав. Потім зловісно: – Надіюся, ти пам’ятаєш, що у нас звільнення нема. Від нас ідуть на пенсію, або… в могилу.

– Мені це було сказано років з десяток тому, коли влаштовувався на роботу.

– Ступай. Я так, про всяк випадок, – і вишкірив зуби.

Отаманчук вже знав: покинути працю без проблем у нього не вийде. Але то не його вина – обслуговувати казнокрадів він не наймався. Його, як людину, що володіє певним талантом, запросили захищати інтереси держави. І він погодився. Але коли служба безпеки стала займатися невластивою їй роботою – переслідувати тих, хто висловлювався проти Президента – вибачте, хлопці. Що, що, але себе він не зганьбить… Правда, він знає забагато. Таких не звільнюють із власного бажання. Такі можуть потрапити в аварію, отримати інсульт, інфаркт. Навіть пропасти безвісти. Віднині треба бути обережнішим. Зрештою, для нього обережність – щось ніби дихання. Коли засадили кількох впливових крадіїв, то зрозумів на власній шкірі, що відчуває чоловік, коли за ним полюють. Правда, нападники скалічені, замовники в тюрмі. А в нього відчуття загрози – як у звіра.

Коли на другий день зайшов у кафе, Василь уже чекав на нього. Богдан оцінив обстановку – нормально – і підсів до друга.

– Хлопці твій код розшифрували, – сказав тихо. – Там географічні координати. З точністю до десяти метрів. Ми те місце вже знайшли. Це в морі недалеко побережжя, трохи південніше Севастополя. Може, там скарб якийсь? – і посміхнувся.

– То що робитимемо? – спитав Василь.

– Поїдемо, накупаємося в морі. В мене відпустка, тому проблем нема. Як ти?

– Я ж бо сам розпоряджаюсь часом.

– Їдемо дня через три. Візьми акваланги, усе знаряддя для підводної й надводної рибалки й про всяк випадок пістолет.

– Добре.

– Намет також. І нікому ні словечка.

– Та зрозуміло ж…

– Їдемо твоєю машиною.

– Гаразд.

– Своїм у «академії» скажи, аби порядок навели у документах. Ну й нехай будуть обережні. Й готові до усього.

– Знову наліт готується?

– Так. І серйозний. На аргументи зважати не стануть. Якщо є гроші, то сховайте.

– Дякую. Нічого в них не вийде. Уже не ті часи.

– Я теж так думаю. Скажи, нехай знайдуть порядних журналістів й піднімають галас на весь світ. А ми, поки-що, їдемо на море.

– Мене мої осудять. Скажуть, що втік навмисне.

– Може трапитись так, що нагоди в нас більше не буде.

– Їдемо.

Через кілька днів на безлюдному побережжі моря друзі розкинули намет і підготувались до рибалки.

Що Оксана і Марта були подругами, достеменно сказати не зміг би ніхто. Оксана пішла в бізнес, Марта осталась працювати в школі. Учила дітей української.

– Ви до нас ставитесь несправедливо, – сказала якось Оксана Марті. – Вам здається, що ми обдурюємо всіх, крадемо звідусіль і взагалі люди непорядні. Так, багато серед нас є непорядних. Багато, на жаль. Але, повір, посеред нас стрічаються люди, які розуміють, що таке честь, шляхетність… Одного такого, здається, я навіть зустрічала…

– Оксано, облиш. Ти знаєш, що я тебе шаную. – Марта підійшла до подруги і торкнулась до її руки. – Я бачу, як ти працюєш.

– Починала я просто. Один знайомий, людина порядна, як для нашого чиновника, посприяв, аби я в кредит отримала лісоматеріал для шахт, а ті за ліс дали мені вугілля, котре я виміняла на електроенергію, якою закрила борги одному господарству, а воно у свою чергу дало мені свій товар. Товар, а це, скажімо, комбайн, я виміняла в одного крупного фермера за урожай. Урожай – то уже майже готівка. Склали угоду на соняшникове насіння. Та насіння забрав рекет (місцева влада за якісь борги), тож вирвала у нього я пшеницю. Завантажила на елеваторі, все, як годиться. Тільки відправив елеватор пшеницю третього класу, а одержали на нашому елеваторі пшеницю п’ятого класу. Два роки роботи вхолосту. Далі. На кожній операції треба платити. Як не податок, то хабарі. Як тільки пішли у рух товари з’явилося з десяток прохачів: лікарня, школа, податкова, міліція, різні фонди, партії, добровільні охоронці і так далі. Та якби я змогла дати допомогу, скажімо, лікарні, на цю допомогу я повинна сплатити ПДВ. Що таке ПДВ, питаєш? Це одиниця виміру тупості українського політикума. Чим вище посада, тим більше пдв. Взагалі, то це податок на додану вартість і у розвинених державах платять його там, де перевиробництво товару. Розумно. А в нас? Звертається до мене поет – кажуть, талановитий – щоб я видала йому збірочку у кілька сотень примірників. Та перш, ніж видати збірочку поезії, я повинна двадцять відсотків від усієї суми сплатити ПДВ. Чи не скажеш мені, яка додана вартість у філософської поезії? В нашої влади у мозку замість звивин – пдв. Та що тобі говорити. От з’являється у тебе в банку на рахунку якась копійка. Про це відразу знає рекет. З’являються непрошені і пропонують «поділитись з ближнім». Призначаю час, коли дам їм гроші, і йду в міліцію. Так і так, рекет вимагає грошей, будуть тоді то. Приходять хлопці і тут їх міліція «накриває». Наручники, і в машину. На другий день я випадково коло міліції. Дивлюся, а ті що приходили за грішми і ті, що їх в’язали бесідують мило – хлопці-то свої. Побачили мене – й ніби нічого не відбулося. Потім такий невинненький дзвінок. Не роби, жінко, дурниць, бо може трапитись нещасний випадок. Іду до служби безпеки – не дам же я себе тероризувати – а там спокійно так: це буде коштувати стільки-то. Ну, як тобі? Думаєш, що після цього я читатиму ваші безглузді романи? Чи мені до поезії? Чи, може, буду слухати Шопена? Щоденно жди біди. А раз вриваються в помешкання – наручники і в ізолятор у штрафний. Просиділа ніч з кримінальницями. З’ясувалось – п’ять років тому не заплатила ПДВ. Під заставу випустили. Кілька тижнів шукали і документ таки знайшли. Але принизили, зневажили мене, забрали час, і людей відлякали? За що? За те, що я організувала рух товаро-фінансових потоків в Україні. Якби я не зробила цього, ліс згнив би, вугілля не дібрали б, а весь товар був би без руху. Кому поскаржитись? Хіба лиш Богу. Та Він, здається, не хоче з нами мати справи. Те, що ми робимо, жоден американець не здатний зробити. Розуму б трішечки неповноцінній нашій владі, і трішечки б шляхетності… Ну, крапельку якусь… Куди там… Козли…

– Такими подвигами я похвалитися не можу. Перевантажена дріб’язком. Щоб вижити, працюю додатково – готую до екзаменів приватно. Оце і все. У вільний час, як вийде, то щось десь прочитаю, послухаю Шопена. Навіть з чоловіками зустрічатися часу нема. Правда, охоти теж. Ото зустрілася якось з одним… а воно ж бідненьке-бідненьке… І освіта якась є, і грошенята водяться… Та цур йому. Краще самітній бути, аніж з таким сім’ю творити.

– Ти помиляєшся, Марто. Якнайменше – жінка має народити сина.

– Трапиться якийсь розумний, сильний… але дитину роститиму таки сама.

– Знову помилка. Якщо тобі чоловік не потрібен, то синові батько – обов’язково.

– Не зустрічала я такого, якого я хотіла б полюбити. І, здається, таки не зустріну. Дрібненькі всі якісь. Дрібненькі.

– Слухай, Марто. Чи не гайнути нам кудись на тиждень-два?

– Я знаю місце, де можна на самоті побути. Там, правда, краєвиду нема такого як у Ялті, та море гарне. Головне – тихо. І людей обмаль.

– Збираємо речі.

Згодом дві подруги облюбували собі відлюдну місциночку у західному Криму і насолоджувалися абсолютною тишею, спогляданням моря і його ласкавими хвилями.

Повітря пахне літом та водоростями, квилять чайки, у глибині небес гуде літак. Мир, спокій, рай.

– Хоча б нікого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я відчуваю, що можу зненавидіти людей.

– Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Відпочинь трохи – і полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось із отих козлів. – І засміялась.

– Знаєш, Марто, я навіть жартувати вже не можу. Я тільки бачу, що людина перетворилася на щось незрозуміле. Нікчемне, примітивне, заздрісне і жадібне не в міру.

– Людина не змінилася. Яка була з часу Адама, така й сьогодні. Просто ми уже вийшли з внутрішнього підпілля і демонструємо свою глупоту, що раніше робити не дозволялось. Тому стали розуміти людину краще. Ще не на стільки, щоб змінитись, але вже розумієм. Зрідка – навіть себе.

– Козли вони – ось що я розумію. Козли, собаки і розцяцьковані горили. О, здається, вже лиха несе їх.

Спочатку чоловіків побачила Оксана. Сама їх з’ява викликала в неї лють. Вона демонстративно лягла долілиць.

До них повільно підходили два молодих атлета років так під тридцять.

– Скучаєте, дівчата?

– Доки вас не бачили, нам було добре. Ідіть собі, хлопці, далі, ідіть.

Чоловіки глянули один на одного.

– Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрінуть чемно.

– От халепа, помилився – відповів старший стурбовано. – Ходімо геть.

І чоловіки пішли поволі.

– Несподівана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нічого не зможемо робити.

– Доведеться викурити їх звідси.

– Як?

– Треба знайти для них щось ліпше. Он там, під тим он каменем, місце, мабуть, не гірше за це, запропонуємо їм.

– Якщо вдасться вступити в контакт. Це відлюдьки, я таких знаю. З такими говорити – що солому їсти.

– Вступимо. Уже вступили.

Коли чоловіки поверталися, жінки – мовби ніде нікого нема і не було ніколи.

Богдан зупинився, взяв якийсь прилад, глянув на нього і так, ніби між іншим, сказав Василеві.

– Тут підвищений радіаційний фон. Ходімо геть.

Коли вони відійшли трохи, Оксана попросила зупинитись.

– А ви нас не розігруєте? – спитала, підійшовши.

– Та ми хотіли б, але ви не даєтесь. – Василь намагався бути серйозним, а вийшло як у ображеної дитини.

Оксана посміхнулась.

– Не грайтеся. Тут дійсно є радіоактивний фон?

– Он там, біля тієї скали, – показав рукою Богдан, – прекрасне місце. І чисте, чисте. Якщо ви перейдете туди, то ми не набридатимемо вам.

– І поряд будемо. Про всяк випадок, – додав Василь

– Де ви взялися на нашу голову? – проворкотіла Оксана, але уже не сердито. – Допоможіть перенестись.