Отрывок из книги
Тимофій любив мріяти. Вимальовував собі дивні світи, незвичайних людей, чудернацькі дерева; у його фантазіях квіти вміли говорити, співати, усміхатися, музика звучала з кущів, а янголи співали, гойдаючись на білих хмарах. Усі випромінюють добро, живуть разом, спілкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонія. Вимальовував собі міста, де будівлі не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дім, кожна деталь продумані, де все гармонує з ландшафтом і є його органічним доповненням, де погляд людини відпочиває, а мешканці такого міста не знають злоби, ненависті. Інколи про свої марення ділився з ровесниками. Над ним кепкували, насміхалися, та він не переймався тим. Якось ще в школі замість контрольної роботи намалював у зошиті будинок. З фонтанчиком, зі скульптурною групою, довкола живопліт, сад, яскраві сонячні плями, песик бігає. Ну й що з того, що він пояснював, що хотів би бачити світ саме таким – отримав двійку, під затильника від батька, хоча, якщо чесно, батько руку ніколи не прикладав, просто учителька допекла, і він ляпнув, розсердившись; але Тимофій знав, що це без злоби, і не образився. Не можна ображатися на батька.
Все одно нічого не допомогло. Він час від часу виводив у зошитах якісь лінії, комбінував кольоровими олівцями незрозумілі різнобарвні фігури і тішився, коли виходило до ладу.
.....
– Яно моя гарненька, я й справді не хочу жити… Світ чужий мені, я чужий світові – і все, ми квити. Тут навіть без психіатричних ускладнень.
– Ти жорстокий.
.....
