Читать книгу Судний день - Ярослав Яріш - Страница 3

Умань. Весна 1767 року

Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.

Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.

Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив – у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.

Зачіска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок виріс не дуже високим, проте доволі кремезним, жилавим. Мав він широкі плечі, грубі руки і доволі гнучкий стан, що свідчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кінця його козацький образ доповнювали чорні, як смола, вуса.

Біля Південної брами зібралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рідними, заспокоювали матерів, дівчат, дружин, сестер, обіцяли скоро повернутися. Літні чоловіки стояли поруч. Усі прийшли прощатися, адже сотня виступала в похід. У повітрі пахло дощем і розлукою.

Трохи осторонь тримався сотник. Він сидів на коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тоді гайда! – була коротка відповідь.

Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.

– Виступаємо!

Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.

– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.

Богуслав. Кілька місяців пізніше

На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.

Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.

– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.

– Не можна.

– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.

– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.

Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.

– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?

Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рідного. Навіть пані сотникова, котра народила Гонті прекрасних донечок, часто дорікала чоловікові, що він чужого хлопця пильнує часом краще за рідних дітей.

– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.

– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.

– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.

– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо далі. Найпевніше, вони по ярмарку швендяють.

Козацька служба полягала у тому, щоби відловлювати й нищити всілякий розбійницький люд, котрого у ті часи розвелося дуже багато. Іван розділив для себе розбійників на три частини: панів, харцизів та гайдамаків. Із першими Левченко воював із найбільшим задоволенням, адже це були покидьки, котрі часто заради власної розваги робили іншим людям багато шкоди. Між панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирішували їх за допомогою сили: чинили наїзди на сусідські володіння, грабували, палили села і били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамаків, намагаючись відвести вину від себе і свого пана.

А от зі справжніми гайдамаками Іванові, як і іншим козакам з надвірної міліції, зустрічатися не дуже хотілося. Перше, що це були досить небезпечні воїни, а ще – їх дуже підтримував місцевий люд, адже гайдамаки відбирали майно в кровопивців-панів і віддавали простим людям. Іванові доводилося чути багато розповідей про гайдамацькі подвиги, однак парубок зовсім не захоплювався тими людьми: вони порушували спокій у краї, отже їх треба було гнати звідси поганою мітлою.

– А може, по чарчині встигнемо гахнути? – з надією в голосі запитав Гаранджа.

– Полапаємо гайдамаків – тоді й гахнемо, – коротко відповів Іван.

Козаки повернули до шинку і тут наткнулися на купу людей, що зібралися на подвір’ї корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й інші повинності. Тут були й селяни з округи, і міські ремісники, і навіть служителі православної церкви. Усі вони щось були винні орендареві: або жили на його землі, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самі душею і тілом належали йому.

Сам орендар, єврей на ім’я Аврамко, сидів під накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.

– Тут ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.

– Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?

Орендар подивився на нього:

– Чим будеш лан обробляти?

– Чорт його знає.

– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.

Хлоп хмикнув:

– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.

Аврамко ще пильніше поглянув на нього.

– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.

Хлоп вирячився.

– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!

– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.

Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.

– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.

– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.

– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.

– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.

– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.

Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.

– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.

– Прибутку не даєш.

– Що? – не второпав чоловік.

– Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!

– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.

Аврамко аж спаленів:

– Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.

– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!

Орендар почервонів.

– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!

На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.

– Ти?

Чоловік вирішив стояти на своєму.

– У мене все сплачено, все відроблено…

– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.

– Я не лайдак, у мене все сплачено…

Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли нові удари – чобітьми. Дехто із чоловіків та жінок спробували заступитися, підняли ґвалт, однак проти озброєних списами, шаблями та мушкетами жовнірів виступати було годі. Так, люди гукали і погрожували карою Божою, однак розпашілих жовнірів це стримувало не надто сильно.

– Гайдамаків на вас нема! – раптом крикнула із серцем якась молодиця.

– Є гайдамаки!

Цей вигук почувся десь позаду – і жовніри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапці та подертій свиті, котрий щойно носив дрова.

– Відпустіть чоловіка!

Один із жовнірів пішов на нього.

– А як же ти, пся крев, посмів рот свій від…

У відповідь пішов удар. Отримавши по писку, жовнір відлетів і гепнув на землю просто під ноги своїх. Жовніри оторопіли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрімав: спочатку скинув шапку, показуючи свій запорозький оселедець, а тоді й свита полетіла додолу. Під тією драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пістолі, ніж та шабля.

– Бачу, хлопці, не хочете по-доброму.

Козак вихопив шаблю і почав нею рубати. Жовніри і не спам’яталися, як запорожець покалічив їх і вивів з бою. Тримаючись за свої рани, жовніри рачкували подалі від козака, остерігаючись, аби не порубав їх на капусту. Люди заніміли, коли ж запорожець пішов до орендаря, всі раптом відскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблід.

– Погано чиниш, іродів сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся і все бачу. Що ті люди тобі завинили?

– Нічого! Зовсім нічого, – не маю до них жодного нічого! – лопотів язиком переляканий орендар.

Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очі.

– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось із цих людей скаже мені, що ти непомірно їх обдираєш, на панщину гониш несправедливо чи іншу наругу твориш над ними, – прийду. І тоді начувайся, лихварю, бо від гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!

Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.

Кілька днів пізніше

Коні пішли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонілі за цілий час дороги козаки скинули шапки з голів, повитирали піт. Надворі було досить тепло, хоч і прийшла уже осінь. Сонечко пригрівало, повсюди літало павутиння. Пахло свіжою землею – десь недалеко звідси орали селяни. Вітерець бігав по полі, прохолоджаючи козаків.

– Де ж подівся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федір із досадою у голосі.

– Він не харциз – запорожець. Це, брате, різне, – поправив Гаранджа.

– Правду кажуть, що ці запорожці з чортом знаються – немов у воду канув.

– І жовнірів покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?

– Бондаренко, – відповів Іван, пильно оглядаючи степ.

– Отож-бо.

Чота уманських козаків, що складалася із дванадцяти чоловіків, пішла навздогін за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславі на жовнірів і потнув їх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизає з їхніх рук – і це Левченкові починає не подобатися. Осавул зупинився серед степу і почав оглядатися: дорога пішла поміж лісом і хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзів.

– До лісу йти годі, – тут же озвався Борщик. – Темніє.

– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаємо, що і як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федір.

Чогось у Левченка крутилася у голові думка, що Бондаренко також не подався в ліси…

Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зітхнули – нарешті людська оселя замість темного лісу та безлюдного степу. Втома з далекої дороги написана на їхніх обличчях; одяг – у дорожній куряві, навіть коні форкали раз у раз і крутили головами – знак неабиякої втоми.

Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалині виднівся гурток плугатарів, що доорювали ниву. Трава в полі пожовкла; зілля зсохло і не пахло уже так, як навесні. Не було чути співів степового птаства, ні свисту бабаків. З неба чулися крики запізнілої зграї диких гусей, що летіли на південь.

Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обід. Треба квапитися – дні тепер короткі. Ось уже і степ до зими приготувався, і люди урожай з поля позвозили та закінчують сіяти озимину.

А з села долинали звуки музики.

– Десь весілля або танці. Приїдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федір Моторний.

– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз іще з Бондаренком погуляємо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у відповідь посміхнувся:

– Так не я ж танцював – моя шабля!

Чим ближче козаки доїжджали до села, тим виразніше чулася музика.

– Ніби в отому кутку грають.

– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось він засидівся… – спробував підколоти Федір.

– Тут оженишся, як по півроку дівчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козаків уже неквапом в’їхала у село, минула церкву і рушила до того кутка, звідки чулася музика.

– А я, хлопці, ще женитися не хочу. Не по мені це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобі говорити: у тебе дівка у кожному селі. Та не смійся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федір.

Стемніло. Козаки зупинилися перед одним подвір’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися сміхом цимбали, а бубен бив так, що аж в голові все підстрибувало, а ноги самі кидалися в танок. Тин і хвіртка були прикрашені, з хати било яскраве світло. Петро під’їхав упритул до брами, товариші відстали трохи. Кінь ворушив ніздрями, задирав голову – почув інших коней, однак музика, співи, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився і таки вгледів: осідланий карий кінь стояв перед стодолою, хрупаючи сіно. Зазвичай, гості на весілля або йдуть пішки, або їдуть на возах – верхи рідко хто прибуває.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поїдеш? – запитав Левченко сам себе, а тоді спішився. – Оточити подвір’я! Мушкети – напоготові! Гаранджа і Моторний – за мною.

Людей був повен двір: так і розсілися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати і пиячили вже разом зі всіма. Гості говорили голосно: парубки реготали, а дівчата співали пісню про дівчину-сироту, яка віддавалася такому ж сироті, і їм вже з наступного дня після весілля разом прийдеться боротися зі злиднями й недолею. Старі баби мовчки слухали, згадуючи свою молодість.

Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.

Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

– Гайдамака мені не брат…

– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:

Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:

Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.

– Досить вже того. Вставай!

Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:

– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…

– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!

Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.

– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!

– То й що! – почулося у відповідь.

– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?

– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!

– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?

– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!

– Не дамо!!!

Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа поплескав товариша по плечу.

– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаємо. Тамтой – харциз і розбійник, а цей оно – добродій. Краще нам іти звідси.

– Еге ж, – підтримав Федір. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокійно продовжував сидіти за столом.

– Ще побачимося.