Читать книгу Останній володар - Ярослава Дегтяренко - Страница 7

Коли чутка про зникнення Ксені набула розголосу, Роман несамовито злякався. Лише тепер він уторопав, у яку халепу вскочив та яку кашу заварив. І страх як боявся за своє життя – король може його вбити як свідка. Тому хлопець прикинувся хворим, щоб не ходити у дитинець. Але вічно ховатися неможливо, та й батько дивився на нього якось недобре. І Роман, уторопавши, що родитель про щось здогадується, квапливо повернувся на службу.

Втім, і в дитинці Роман не знайшов спокою – король люто зиркнув на нього, але жодним поглядом чи жестом не натякнув на ту подію. Так само недобре на нього поглянула й королева, коли вони випадково зустрілися в коридорі. Але найстрашнішим було те, що несподівано померли два отроки, які відвозили Ксеню – один загинув у п’яній бійці; інший дивним чином упав із заборол. Роман зрозумів, що він наступний. Але його поки ніхто не чіпав. Життя королівського двору протікало так само, як і до зникнення Ксені. Однак Роман підмітив, що між королівським подружжям наче кішка пробігла – Юрій уникав дружини, а Офка часто відвідувала церкву. Тому Роман трохи заспокоївся.

Хлопець не знав, що королівське подружжя сильно посварилося. Ні, Юрієві не було соромно перед Офкою. Але дізнавшись про зникнення Ксені, він усе зрозумів і страшенно розлютився – уперше за всі роки шлюбу дружина розправилася з суперницею. З одного боку, Юрій визнавав, що дружина не мала іншого виходу – інакше він утратив би вірних бояр та настренчив проти себе інших. А з другого – у нього в голові не вкладалося: як його тиха та побожна дружина могла вчинити так жорстоко, нехай і з благими намірами?!

А от щодо самої Ксенії, то душу Юрія шарпали суперечливі почуття. Його гнітила досада, що так бездумно піддався пристрасті та ледь не нашкодив собі. Але водночас мучив нестерпний жаль за Ксенією. Ця наївна дівчинка якимось дивом зачепила живі, чутливі струнки душі Юрія, на яких ніколи не вдавалося зіграти ані Офці, ані численним коханкам. Ксеня стала для нього ковтком свіжого повітря в задусі буденності. Юрієві було невимовно шкода, що її життя так безжально обірвали, аби приховати його гріх. І мучив сором, що повівся з нею так грубо через свою запальність. Втім, мимоволі Юрій визнавав: це добре, що Ксеня мертва. Інакше він занапастив би її та себе, бо, божеволіючи від пристрасті, оселив би її в дитинці, плюнувши на людські та Божі закони.

Але найбільше роздратування у Юрія викликав Роман, бо, охолонувши, він уторопав, що йому служить рідкісна погань. «Для цієї скотини немає нічого святого – продасть що завгодно заради своїх шкурних інтересів, – думав Юрій. – Як прикро, що він син Даниловича! Якби не це, то я власноруч убив би його!»

Минали дні березня. Юрій потроху опановував себе, проте став помічати недобрі погляди Даниловича, які той не дуже вдало приховував. «Він усе знає! – зрозумів Юрій. – А може, ця підлота Роман йому повинилася? Та й дуже дивно померли ті отроки, яким Офка наказала вбити Ксеню. Так, Данилович усе знає та зачаїв злобу. За першої нагоди він розрахується зі мною. А може, і Яцькович усе знає. Господи, оце вже халепа! Треба позбутися їх обох, як позбувся Дедька». Юрій уважно спостерігав за Яцьковичем, але нещасний батько був розчавлений скорботою за донькою, і неможливо було зрозуміти його істинні почуття.

Усе ретельно обдумавши, Юрій ухвалив рішення та запросив до себе одну особу, яка хоч і не викликала у нього захвату, але ще не встигла заплямувати себе свавіллям чи норовливістю – Данила Васильковича, князя на Острозі[28].

Попри молодість Данило уславився як хороший воїн, побожна людина та мудрий управитель свого краю. Та й був людиною честі. «Треба було давно наблизити його до себе, а не улещувати цих старих брехунів-бояр», – думав Юрій, роздивляючись Острозького, якого приймав віч-на-віч.

– Нам відрадно бачити вашу княжу милість, що ви щасливо здолали весняне бездоріжжя та прибули до нас у доброму здоров’ї, – з усією приязню, на яку був здатен, мовив Юрій, пам’ятаючи, що перед ним сидить нащадок Романа Великого.

– Для мене честь прибути на запрошення вашої найяснішої королівської величності, – з легким поклоном відповів люб’язністю Данило. І Юрій досадливо нахмурився, бо князь вклонився йому не догідливо, а майже як рівному. «Воно й не дивно! Його рід споріднений з моїм. Але чому ж він так насторожено дивиться на мене, наче очікує лиха?» – подумав Юрій та граційним жестом запросив Данила присісти на стілець поруч зі своїм кріслом.

– Дуже прикро, що ви усамітнилися у своєму Острозі та нехтуєте нашою столицею. Ми вирішили це виправити, – почав Юрій. – Адже що молодший король, то молодшим має бути його почет та радники. Молоді люди міркують вигадливіше за старих.

– Не варто ображати старих – їхня мудрість не раз ставала у пригоді молоді, – зухвало зауважив Данило.

– Може, й так! Але іноді владність старих дуже заважає молодим. Саме тому наша королівська величність бажає запропонувати вашій милості уряд печатника.

На це Данило ошелешено витріщив очі.

– Я прошу вибачення у вашої величності, але чи можливо подібне, коли ви маєте такого досвідченого та відданого собі боярина, як Василь Данилович? – здивовано запитав князь. – Якщо ваша величність вважає Даниловича негідним цієї посади, то насмію порадити вам повернути на неї Дмитра Семеновича. Так, він владний та зухвалий, але дуже відданий вашій величності. Ох, вибачте мені, що я так відверто вам це говорю, але не можу брехати своєму королю.

– Ну от, – усміхнувся Юрій. – Хто ще з наших бояр здатен так безпосередньо, а головне чесно, сказати нам правду? Лише ви, князю. Тому ми наполягаємо, щоб ви служили нам. Навіть більше – ми вже ухвалили рішення.

– Але чому я? – здивовано запитав Данило та проникливо подивився на Юрія, наче намагався розгадати справжні причини цього призначення.

– Буду з вами відвертий, як ви були відверті зі мною. Данилович оплів мою столицю своїми людьми, мов павук павутинням, і чимало підлих справ провертає за моєю спиною. Тож я більше не можу йому довіряти. Гадаю, для вас не таємниця, що чимало бояр незадоволені моїм правлінням. Даниловича треба відправити у почесне заслання. Скажімо, воєводою до Белза.

– Я б не став цього робити, – нахмурившись, відповів Острозький. – Маю на увазі, що не до Белза.

– А чому? – вкрадливо запитав Юрій.

– Белз дуже важливий – він відкриває шлях на Володимир. А Данилович дуже злопам’ятний. Ваша величність не має добросусідських стосунків із королем Казимиром, враховуючи його з князем Владиславом підлу інтригу. Тож, збав Боже, якщо Казимир надумає з вами воювати, то Данилович зрадить вас. Ліпше відправити його кудись у південні або східні землі, – чесно говорив Данило.

– І от після цього ви відмовляєтеся від посади печатника? – докірливо запитав Юрій.

– Якщо ваша величність так сильно прагне моєї служби, то краще зробіть печатником Дмитра Семеновича, а мене відправте воєводою у Белз, – попросив Острозький.

– Я не вірю Дедькові, – сухо сказав Юрій.

– Але чому? – щиро здивувався Данило. – Він же виростив вас!

– Так, він замінив мені батька. Але забув, що я король, а він боярин. Занадто нахабно він жадав влади й над королівством, і наді мною, – досадливо говорив Юрій. – Та ще й загибель його родичів породила ворожість – він вважає, що це я розправився з покійним Єлізаровичем. Але готовий присягнути на святому хресті, що я не причетний до цього! – щиро вигукнув він. – Так, Єлізарович поводився зі мною зухвало, але ніколи б не зрадив мене. Ще моя матінка на це вказувала. Тому я ніколи б не підняв руки на старого воєводу. І мені дуже гірко усвідомлювати, що Дедько вважає мене винним.

Данило уважно поглянув на короля – обличчя Юрія було сповнене смутку та досади, а губи суворо стиснуті. З усього було видно, що його принижують ці підозри. Острозький замислився, а потім рішуче мовив:

– Якщо ваша величність потребує мене, то я готовий служити вам усіма силами та здібностями, якими наділив милосердний Господь!

Юрій розквітнув задоволеною усмішкою.

– Хвала Пану Богу, що я не помилився в тобі, Даниле, – відкинувши церемонність, мовив він. – Я дуже вдячний тобі, бо часи нині тривожні. Мені доносили, що польський король нишком збирає військо.

Данило розкрив рота, наче хотів щось сказати чи спитати, але вчасно схаменувся. Проте поцікавився:

– А звідки такі відомості?

– Шпигуни, – пояснив Юрій. – Любов до короля та рідної землі іноді дуже дешево коштує – завжди знайдеться Юда, ласий до тридцяти срібників. Тож мені треба готуватися до війни. Очевидно, не зумівши хитрощами посадити на мій трон свого посіпаку, Казимир спробує відібрати мої землі силою.

– Зібрати військо – не швидка справа. Та й де гарантії, що Казимир збирається воювати саме з вами? А як давно він збирає військо?

– На жаль, це невідомо. Але, гадаю, влітку слід чекати вторгнення.

Данило хмурився, щось обмірковуючи. Його карі очі бігали.

– Я вважаю, що вашій королівській величності теж треба якнайшвидше збирати військо, – нарешті мовив він.

– Я хочу звернутися по допомогу до хана Узбека. Казимир боїться орди. Якщо я нацькую орду, то настренчу проти нього його васалів. А, можливо, під колотнечу цієї війни відберу Люблін, – задоволено усміхнувшись, повідомив Юрій. – Мені мають належати усі землі, якими володіли мої предки.

– А кого ваша величність хоче послати до хана? – обережно запитав Данило, нервово кусаючи ніготь на мізинці.

– Дедька. Він неодноразово виконував такі доручення. Та й буде непогано, якщо він поїде з Русі. Його відсутність трохи вгамує бояр, які стоять за ним. І потішить тих, що стоять за Даниловичем, – відпадуть підозри, що за намовою Дедька я позбавив його уряду. Ці бояри – мов зграї голодних собак, готові загризти одне одного, – досадливо мовив Юрій.

– Цілком згоден з вашою величністю, – улесливо притакнув Острозький.

Коли Данилович дізнався про свою опалу, то аж обличчям посірів. Але й слова супроти не сказав. Лише догідливо мовив:

– Я дуже давно служу вашій величності. А до цього служив вашим покійним дядькам, тому, гадаю, мені дійсно пора на спочинок. Я вже дуже старий. І сподіваюся, ваша величність хоча б іноді згадуватиме мене, пам’ятаючи мою вірну службу.

– Наша величність вельми вдячна тобі за вірність, тому ми не можемо остаточно усунути тебе від державних справ чи забути про тебе. Ми бажаємо, щоб ти служив посадником у Полонному, – повідомив Юрій, хижо стежачи за обличчям боярина.

Данилович аж скинувся, бо це було порубіжне місто. За ним простягалися терени Київського князівства та степи, де кочували татарські улуси. «Матір Божа!» – гірко подумав Васько.

Юрій із задоволенням відзначив, що не помилився: Данилович дійсно зачаїв на нього зло. Король нишком зиркнув на Яцьковича і помітив, що той теж зблід. «Ага, і цей переживає, що невдовзі втратить тепленьке місце, яке здобув завдяки Даниловичу! Нічого, невдовзі я і тебе відправлю якомога далі звідси!» – зневажливо подумав король.

Острозький уважніше за короля спостерігав за усіма боярами, які були присутні при цьому. В обличчях одних відбилася цікавість, інших – промайнула настороженість. Тому ледь видалася вільна хвилинка, Данило поквапився у свої покої, які король милостиво виділив йому в дитинці. Там він викликав одного зі своїх найнадійніших отроків та довго йому щось шепотів. Після цього отрок квапливо поїхав до Перемишля.

Почався квітень. Данилович ще не поїхав до Полонного – Юрій не став принижувати старого боярина, квапливо випихаючи його зі столиці. Тому Роман поки служив при дворі й одного вечора ніс варту під опочивальнею короля. Хлопець радів батьковій опалі – невдовзі вони поїдуть звідси, і він позбудеться тяжких спогадів, які переслідували його у кожному куточку міста.

Несподівано з’явилася Офка. Гидливо поглянула на Романа – вона не могла вибачити йому підлості щодо Ксенії, постукала у двері та, не чекаючи дозволу, увійшла. Роман насторожено зиркнув на Сауле, яка прийшла разом із хазяйкою та залишилася біля дверей. Але обличчя служниці було безпристрасним.

Увійшовши, Офка застала Юрія за читанням. На відміну від деяких володарів, Юрій мав гарну освіту, добре володів латиною і не проминав жодної можливості розширити світогляд та поглибити знання. Тому не шкодував грошей на книги, хоча деякі примірники коштували цілих статків.

– Навіщо ти прийшла? – запитав Юрій, не відриваючись від книги.

– Юрію, я більше не можу так жити, – похмуро відповіла Офка. – Відтоді як я прибула сюди з Литви, не було жодного дня, щоб я не почувалася нещасною…

– У цьому не моя провина, а твоя, – перервав її Юрій та роздратовано закрив книгу. – Нас одружили з певною метою: моя мати хотіла для мене надійного союзника в особі твого батька, а твій батько хотів таким чином здобути ще більше прав на моє королівство. А від такого розрахунку рідко буває щось хороше. Та й ти так і не народила мені сина!

– Не моя провина в тому, що ми не маємо дітей. Це тебе Господь карає за сластолюбство! – ображено парирувала Офка.

– Мені цікаво, а як Господь скарає тебе за вбивство? – єхидно запитав Юрій.

Офка почервоніла та відвернулася. Убити Ксеню їй підказала Сауле, і нині жінка гірко шкодувала, що послухалася няньки. Лише скоїла важкий гріх, бо Юрій однаково віддалив від себе вірного Даниловича.

– Ти ж сам розумієш, що це дівча поскаржилося би батькові, і ти б утратив прихильність Яцьковича, а потім і Даниловича, бо це була його майбутня невістка, – холодно мовила Офка у своє виправдання. – Я дбала насамперед про спокій у королівстві та твою безпеку.

– Не твоя журба – моя безпека. Навіщо ти прийшла?

– Я більше не можу так жити. Мені набридла твоя зневага та численні приниження. Я хочу піти у монастир, – твердо мовила Офка.

На це Юрій голосно розсміявся. А насміявшись, зневажливо мовив:

– Ти не підеш у монастир! Принаймні доти, доки мені вигідно мати тебе за дружину.

– Ти не смієш мені заборонити! – гнівно крикнула Офка. – Я тобі не холопка і не рабиня, щоб ти мені наказував! Я донька великого князя! Я втомилася так жити! Я… я… напишу батькові та поскаржуся на тебе! – схлипуючи, викрикнула вона. – Ти дорого заплатиш за роки моїх кривд!

Юрій різко встав та підскочив до дружини. Ухопив за шию, проте не душив, а міцно тримав. Офці стало моторошно, бо красиві очі чоловіка заблищали пекельним полум’ям люті.

– Тільки спробуй розкрити рота, сучко, і я власноруч виріжу тобі язика або відріжу пальці, що й рядка не напишеш! – прогарчав Юрій та боляче натиснув на горло. – Я давно міг би позбутися тебе, але живу з тобою попри твоє безпліддя!

В очах дружини він прочитав страх. А в куточках її очей, на темно-русявих віях, зблиснули сльози, мов два крихітних діаманти. Юрій прибрав руки, а налякана Офка не втрималася на ногах і впала на коліна.

Юрій зітхнув, потер руками обличчя, опановуючи себе. Покосував на заплакану дружину і відчув жалість. Підняв її з колін та пригорнув до себе. Офка почала вириватися, але Юрій скрутив її, притиснувши спиною до своїх грудей. Жінка забилася в його руках, однак сила перемогла, і вона завмерла, схлипуючи та шмигаючи носом.

– Марно плакати, Офко, – заговорив Юрій. – Нашу з тобою долю не виправити. Якщо це тебе втішить, то спочатку я був до тебе небайдужий. Навіть більше ніж небайдужий. Варто було поглянути на тебе, як кров грала від жадання. Але оця твоя фанатична побожність, манірність, гонор… Якби ж ти була іншою! Якби ж народила мені дітей! Я сам утомився від тебе, Офко. І охоче б відпустив. Але не зараз! Зараз ти мені ще потрібна. Тому не гарячкуй та не свавільничай, а живи, як жила. Потерпимо одне одного ще трохи.

Ці цинічні слова так розлютили Офку, що вона з несподіваною силою вирвалася з рук чоловіка.

– Я ненавиджу тебе! – прокричала нещасна жінка та вибігла з кімнати.

Юрій стомлено потер скроню. Він почувався безмежно самотнім, бо поруч не було жодної живої душі, яка б зрозуміла його та пожаліла. Коли він уперше побачив Офку, то вона йому справді дуже сподобалася. Але, прийнявши хрещення, жінка дуже змінилася. Юрій бачив, що в ній тліє вогонь пристрасті, але клятий католицький піп, якого вона з лише їй відомих міркувань пригріла біля себе замість православного, навчив її, що це гріх. І їхнє життя перетворилося на безкінечну низку сварок і релігійних повчань. А потім Офка чомусь зацікавилася державними справами та почала втручатись у них, даючи поради. Юрія це невимовно бісило, бо йому хотілося від дружини м’якої підтримки, а не порад. Хотілося прийти до неї, розповісти про свої турботи та отримати розраду та жіночу ласку. Але Офка не могла йому цього подарувати через свою ревну побожність, яка викривила її уявлення про подружнє життя та обов’язок дружини.

– Ей, отроче? – гукнув Юрій. – Хто там з вас є?

У двері просунулася пика Романа, і король ще більше роздратувався.

– Передай Мацею, нехай принесе мені вина, – наказав він.

Роман хутенько знайшов Мацея та повернувся до королівського покою. Він чув сварку королівського подружжя і дуже з цього зловтішався. «А так їм обом і треба! От уже дійсно Пан Бог високо сидить – кому схоче, тому й насере на голову, якщо звів такого грішника та святенницю разом!» – зі зневагою думав хлопець, коли несподівано з’явилася Сауле.

– Де Мацей? Я ніде не можу його знайти, – діловито запитала жінка.

– Король наказав принести йому вина.

Цієї миті саме підійшов Мацей із глечиком. Сауле щось швидко зашепотіла йому на вухо. Старий скривився, віддав глечик Романові та квапливо пішов із Сауле. «Цікаво, що таке сталося, що цей старий собака пішов втішати ту ханжу?» – подумав Роман, дивлячись услід челядникам, які зникали в темряві порожнього коридору. Лише свічка освітлювала їхні постаті. Хлопець осміхнувся, постукав у двері та увійшов, наткнувшись на роздратований погляд короля.

– Мацея гукнула Сауле, – обережно пояснив Роман.

– Чого ти мнешся, мов їжака ковтнув? – запитав Юрій, помітивши дивну нервозність хлопця.

– Мені ніяково, що я чув сварку між вашими величностями, – знайшовся Роман.

– Ніяково? Тобі? Та така наволоч, як ти, не має ані сорому, ані честі! – урвав хлопця Юрій. – Налий мені вина!

Роман зблід від приниження та тремтячими руками налив вина у кубок. Засмучений Юрій цього не помітив, а залпом осушив кубок і знову його простягнув. Роман уже впевненіше налив вина. Цього разу король випив повільніше.

– Ти поїдеш звідси разом зі своїм батьком, – несподівано мовив Юрій. – Мені гидко тебе бачити біля себе! І терплю тебе лише через твого батька!

– Але ваша величність вчинили не менш ницо, ніж я! – огризнувся Роман. – Я лише виконав ваш наказ! Ви знали, що Ксенія вийде вам боком, але однаково жадали її.

– Ксеня могла б стати для мене відрадою, – несподівано сказав Юрій, не маючи сил як слід розгніватися на таке нахабство. – Але ви навіть це в мене відняли! Ступай!

Роман поставив глечик на стіл і квапливо вискочив.

Вранці Юрій прокинувся розбитим. Тіло охопила дивна слабкість, а до горла підступала нудота. «Не міг же я так сильно напитися від одного глечика?» – здивовано подумав він та гукнув:

– Мацею!

Слуга квапливо забіг до кімнати, несучи цеберко води та рушник.

– Накажи затопити піч. Щось холодно сьогодні, – мовив Юрій. Зняв сорочку, потягнувся – м’язи чомусь відгукнулися болем. Але Юрій не зважив на це та почав вмиватися. Несподівано до горла підступила нудота, і Юрій виблював просто у воду.

– Господи Боже! – заволав Мацей та кинувся до свого господаря. – Ваша величносте, ви такий блідий!

Старий обмацав лоб Юрія – той був холодний.

– Мацею, щось мені дуже зле, – видихнув Юрій. – Зовсім немає сил!

– Я зараз пошлю по знахаря! – закричав Мацей.

Протягом наступних годин Юрієві стало ще гірше, посилилася блювота, з’явилася нестримна спрага. Але скільки б бідолаха не пив, усе виходило назад.

Страшна новина швидко поповзла дитинцем. Офка, дізнавшись про це, негайно прибігла до чоловіка. Учора розлючена жінка хотіла відправити до батька гінця зі скаргами, але її відмовив Мацей – він часто залагоджував їхні сварки. А сьогодні вона, переживаючи за Юрія, уже гірко шкодувала про це. І, побачивши хворого чоловіка, ледь не заплакала.

– Краще йди звідси, Офко, – похмуро попросив Юрій. – Не хочу, щоб ти мене бачила таким.

– Я нікуди не піду, Юрку! – вигукнула жінка та присіла поруч із ним на ліжко. – Ти мій чоловік, і я обіцяла бути з тобою в здоров’ї та хворобі! Таке буває – ти щось несвіже з’їв! Це мине! Я дбатиму про тебе, доглядатиму. Ти одужаєш! – лагідно говорила Офка, з ніжністю гладячи бліде обличчя чоловіка.

Юрій гірко усміхнувся й притулився щокою до її долоні, замруживши очі від задоволення. На очі Офки навернулися сльози, і вона міцно заплющила їх, щоб не заплакати.

Прибув якийсь знахар. Але, поглянувши на короля, спохмурнів. Відвів Офку вбік, розпитав, що вчора їв король, а потім чесно сказав, що це отруєння і король приречений.

– Ні, цього не може бути! – вигукнула налякана жінка. – Ти брешеш!

– Навіщо мені брехати вашій величності? Дай Боже, щоб король прожив три дні. Краще гукайте попа – він хоч душу його зцілить, – порадив знахар.

– Не може бути такого, щоб нічого не можна було вдіяти! – закричала Офка. – Ти ж чаклун! Звернися хоч до диявола, але врятуй короля!

– Його отруїв сам диявол, – ховаючи очі, мовив знахар. – Жодна людина, наділена душею, не зважилася б на таке. Король помиратиме у страшних муках.

– Звідки ти це знаєш? – м’яко пролунало позаду.

Офка та знахар озирнулися – позаду них стояв Острозький. Він непомітно підкрався та все чув.

– Звідки в тебе такі відомості, що король помиратиме у муках? Говориш так, наче сам готував для нього отруту? – вкрадливо питав Данило.

– Хоч люди вважають мене безбожником, але я ніколи не віднімав чужого життя, – спокійно відповів знахар. – І я неодноразово бачив людей, які отруїлися блідою поганкою. Недуга короля дуже схожа на таке отруєння, а напередодні він грибів не їв. Тоді що це, як не отруєння?

Данило проникливо поглянув на знахаря, але той не відвернувся, а відкрито дивився йому в очі. Тоді князь перевів погляд на Офку – бідолаха була наче не в собі, в очах застигли біль і жаль, а завжди гордовито розправлені плечі понуро опустилися.

– Ви обоє не повинні нікому казати, що це отруєння, – несподівано зажадав Данило. – Принаймні доти, доки я не дозволю. Хто ще знає, що король хворий?

– Багато хто знає, – раптом подала з кутка голос Сауле, що князь аж здригнувся.

– І чого ти вічно по кутках трешся, мов нечисть яка?! – роздратовано вигукнув Данило. – Краще пусти чутку, що королю стало краще!

– Навіщо… – почала Офка, але князь її перервав.

– Ваша величносте, короля могли отруїти лише найближчі йому люди. Це ви, Мацей, ваша вірна Сауле, – незворушно перерахував Данило.

– І ти! – гнівно крикнула Сауле, підскочивши до нього.

– Я не прислужував королю за столом, – урвав її Данило.

– Але поки тебе не було, король був здоровий! – крикнула служниця. – Дійсно, ледь ти з’явився, як король захворів!

– Писок стули, стара курво, та роби те, що я тобі наказую, – гнівно рикнув Данило. – Де Мацей?

– Біля Юрія, – помертвілим голосом відповіла Офка.

– Я буду в горниці короля. Нехай прийде до мене, – наказав Острозький та м’яко мовив до Офки: – Ваша величносте, наберіться мужності. Завжди є надія. Можливо, знахар помилився, і його величність одужає. Тому не зневірюйтеся, а моліть Бога за здоров’я його величності.

З очей Офки бризнули сльози, і вона понуро пішла до чоловіка. Поруч з Юрієм стояли Данилович з Яцьковичем, зі скорбним виглядом спостерігаючи, як короля нудить. Бояри мовчки вклонилися Офці. Жінку охопило роздратування, бо вигляд у них був такий, наче вони прийшли ховати короля. Вона люто крикнула:

– Йдіть до біса!

Бояри перезирнулися та вийшли.

Офка присіла поруч з Юрієм.

– Дай мені попити, – попросив він.

Офка обережно підняла його за плечі та напоїла водою, а потім зручніше вклала його голову на подушці. Юрій скинув на неї мутний погляд та слабко посміхнувся.

– Я помру, Офко? Чи не так? – запитав він. – Саме це тобі говорив знахар.

Бідолашна жінка не знайшла в собі сил відповісти. Лише сльози рясно покотилися по її щоках.

– Навіщо плачеш за мною, Офко? Якщо мене не стане, то скінчаться твої муки.

– Не кажи дурниць, Юрку! Ти мій чоловік. І я колись кохала тебе.

– Ти і досі мене кохаєш.

– Так. Кохання ще не вмерло у серці. Якби Бог дав нам шанс почати спочатку… – Офка не договорила, а впала Юрієві на груди та гірко заплакала.

Юрій пригорнув її до себе слабкою рукою, погладив по спині та прошепотів:

– Пробач мені за все, Офко!

– Я вже давно все тобі вибачила! Я… я… не хочу, щоб ти помирав! Я не знаю, як житиму без тебе! Я… Господи! – схлипувала бідолаха.

У цей час Данило задумливо походжав улюбленою горницею Юрія. У нього не було жодного сумніву, що короля отруїли. Але хто? Данило не марно провів ці дні при дворі, тому багато чого дізнався та вивідав. Він виділив двох осіб, яким ця смерть була вигідною. Першою була Сауле – стара служниця могла помститися за численні кривди своєї хазяйки. Тим паче, Острозькому вже донесли про вчорашню сварку подружжя. Другим був Данилович, який міг мститися за опалу. Але князь не квапився з висновками – невже боярин настільки знавіснів, що так необачно помстився за свою кривду?! Найімовірніше, він сам чогось не врахував або не про все дізнався. Данило зупинився біля гобелена та уважно оглянув змія. «Ох, чи вдасться мені знайти змія, який ужалив короля?» – подумав він.

– Навіщо ти хотів бачити мене, княже? – пролунало позаду.

Данило озирнувся, прискіпливо оглянув Мацея та відверто запитав:

– Як гадаєш, хто отруїв короля?

Старий змінився в обличчі, але промовчав.

– Найбільше, чого мені зараз хочеться, це віддати тебе катові, щоб у тебе розв’язався язик, – повідомив Данило.

– Я не боюся тортур, бо в мене чисте сумління – я вірно служив своєму володареві, – без тіні страху відповів Мацей.

– Тоді як ти допустив, що його отруїли?

– Я не знаю, хто міг це зробити і як. Їжу короля спочатку куштують, а лише потім подають на стіл. А якщо король бажав чогось з’їсти чи випити, то я приносив йому… – і тут Мацей затнувся та зблід.

– Чого це ти так пополотнів? – вкрадливо запитав Данило.

– Учора я ніс королю вино. У коридорі мене зупинила Сауле, а потім я віддав глечик Романові, синові Даниловича, – помертвілим голосом мовив старий.

– Сауле торкалася глечика?

– Не знаю! У коридорі було темно.

– А що цей Роман? Де він?

– Не знаю! Я не бачив його зранку. Та й не до нього було. Княже, невже ти гадаєш, що він помстився королю за свою наречену? Але ж він сам… – і тут Мацей осікся.

– Чому ти замовк? Розповідай, що там ще за помста. Тільки не здумай мені брехати, – порадив Данило.

Мацей розповідав сумну історію Ксені, а Острозький уважно слухав і ще більше хмурнів.

– А хто ті отроки, що вбили дівчину? – запитав він.

– Їхні батьки – бояри-слуги. Нічого особливого, ніякого впливу.

– Як вони померли?

– Один загинув у п’яній бійці, інший п’яним упав із заборолів.

– І який же біс напоумив цю стару відьму Сауле порадити таке королеві?! – у досаді вигукнув Острозький. – А як королева могла на таке піти попри свою побожність?! Чому королева взагалі влізла в цю історію?

– Її величність останнім часом чомусь дослухалася до Дедька і почала втручатися в державні та особисті справи короля. А от мій бідолашний господар йому не довіряв.

– Чому?

– Дедько вважав, що це король знищив його родичів. Та й Дедька потіснив Данилович. Така владна та хитра людина, як Дедько, обов’язково помстилася б усім.

На це Данило кисло усміхнувся та рішуче мовив:

– Отже, так: жодна душа не повинна знати, що короля отруїли. Пустимо чутку, що королю стає краще. Інакше сполохаємо вбивць.

– Вони й так напоготові, – похмуро мовив Мацей.

– Сьогодні вранці я відправив до Дедька гінця – нам треба дочекатися його приїзду, – зронив Данило.

– До Дедька? Але як твоя милість може, коли… – Мацей аж задихнувся від обурення.

– Дурень! – роздратовано гаркнув Данило. – Ти, старий собако, так ретельно вигризав усіх вошей, що й свого хвоста відгриз! Дедько був вірний королю попри вбитих родичів та опалу! Це він посадив його на трон! Він виростив його, мов кревного сина! І ніколи б Дедько не зрадив, бо смерть короля погубить Русь! Ти хоч це розумієш? Ти розумієш, що ви тут усім скопом накоїли? Король помре, і нікого більше посадити на трон, бо в нього немає синів! Що станеться з нашим королівством? Ти хоч колись про це замислювався? Чи думав лише про те, як вправно привести королю паплюг в опочивальню? – Острозький аж зайшовся від гніву. А коли заспокоївся, то жорстко мовив: – Гадаю, ти мене правильно зрозумів. Дедько приїде щонайменше через чотири дні. І нам треба цей час протриматися. А далі видно буде. І потайки дізнайся, де цей Роман. Ступай!

Ні живий ні мертвий Мацей подріботів геть, а Данило знесилено опустився у королівське крісло. Потер скроні, наче в нього нестерпно боліла голова. «Хай там як, але ця стара мегера не посміла б отруїти короля. Отже, залишаються Роман, Данилович і Яцькович, у яких спільна кривда. В останнього найвагоміша причина – він міг помститися за доньку. Але невже вони наважилися би на таке, знаючи, що на них перших впаде підозра?! Що ж, варто дізнатися, яким чином королю могли підсипати отрути. Господи, дай мені сил протриматися до приїзду Дедька! Бо сам я нічого не вдію, якщо король помре, а бояри захоплять владу!» – думав князь.

Невдовзі прибіг Мацей та повідомив, що Роман мов у воду канув. Острозький аж загарчав від гніву – занадто промовистим виглядало безслідне зникнення хлопця. «Поклич до мене Даниловича!» – наказав він Мацеєві, перебуваючи в упевненості, що боярин не прийде.

Але Васько прийшов.

– Василю Даниловичу, – з великою приязню в голосі заговорив Данило. – Мені дуже шкода, що я зайняв твоє місце, бо шаную тебе так, як шанував би рідного батька. Але я нічого не міг вдіяти з волею короля. Тому щиро сподіваюся, що ти не тримаєш на мене зла.

– Ні, не тримаю, Даниле Васильковичу, – спокійно відповів боярин.

– Тож, гадаю, не відмовишся допомогти у скруті. Хвороба його величності дуже недоречна, адже відомо, що король Казимир збирає військо, – говорив Острозький зі спокійним обличчям, нишком уважно придивляючись до боярина.

– Звідки у вашої милості такі відомості? – щиро здивувався Данилович.

– Від короля. Тому я дуже прошу тебе, Василю Даниловичу, не від’їжджати нині та нікому не розповідати про хворобу короля. Збави Боже, піде чутка – і тоді ми приречені, бо…

– Ви вважаєте, що король помре? – холодно запитав Данилович.

– Я палко молюся про його одужання, але мені боязко, – довірчо мовив Данило. – Тому дуже розраховую на твою підтримку: ти стільки років служив королю, відаєш усіма його справами. Сам-один я нічого не вдію, якщо король… Господи Боже, відведи й заступи!

– А як ваша милість вважає, від чого король захворів? – невимушено запитав Данилович.

– Він грибів поїв, – зронив Данило.

Боярин уважно подивився князеві в очі, але не побачив і тіні настороженості чи підозри.

– Добре, я залишуся доти, доки король не одужає, – погодився Васько. – Але потім поїду, як він мені наказував.

– Благослови тебе Бог, Василю Даниловичу! – щиро вигукнув Острозький.

– Просто якщо король, збав Боже, помре… – почав Васько, але замовк та промовисто поглянув на Данила. – Що нам тоді робити?

– Навіть не знаю! А що ти б зробив?

– Гадаю, доречно скликати все велике боярство та обговорити це питання – ми не можемо бути без володаря. Що боярська рада вирішить, те я й робив би, – з безвинним виглядом мовив Васько.

– Це мудре рішення! А поки молитимемося про одужання його величності.

Данилович на це лише кивнув та квапливо вийшов. А Острозький гнівно нахмурився – справа почала прояснюватися.