Читать книгу Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренко - Страница 6

Даремно Ярина хвилювалася – Данило був живий, здоровий і в міру вгодований. Він справді навесні пішов у похід, розраховуючи отримати багату здобич. Але, на жаль, заповзятливий хлопець помилився – битва під Берестечком обернулася трагедією для всієї України. Данило, звичайно, засмутився, проте, поміркувавши, визнав, що не все так погано – він живий. Перезимувавши у своїх батьків, хлопець навесні повертався на Січ, а по дорозі вирішив зазирнути у Тихий Яр.

Заїхавши на дядькове обійстя, Данило зібрався йти в хату, коли раптом двері відчинилися і назустріч йому вискочила Ярина з відром у руці. Хоча був лише кінець березня, погода стояла напрочуд тепла, і дівчина вийшла в самій сорочці та спідниці-обгортці. І Данило здивовано завмер – з того часу, як він її востаннє бачив, Ярина витягнулася вгору, зникли її худорба і вугластість, а тіло набуло спокусливих жіночних форм. Навіть обличчя змінилося – щічки округлилися, налились ніжним рум’янцем, а шкіра була молочно-білою. Ця білість різко контрастувала з червоним кольором її губ, від чого вони здавалися ще яскравішими, а великі зелені очі дивилися пустотливо, навіть із викликом. Дівчина підбігла до нього і так щасливо усміхнулася, що хлопець остаточно розгубився.

– Здрастуй, Данилочку! – привіталася вона, не приховуючи своєї радості, і заторохтіла: – До тітки приїхав? Ти часом не бачив моїх брата і хрещеного? Як вони там? Здорові?

– Так, – відповів Данило, від подиву не розуміючи запитань, та отетеріло дивився на дівчину. Ярина стояла коло нього, чекаючи розповідей, але так нічого і не почувши, пішла по воду. «Треба ж! Як погарнішала!» – подумав Данило, проводжаючи її поглядом. І навіть облизнувся, задивившись, як вона іде, граціозно похитуючи округлими стегнами, а потім увійшов до хати.

Тітонька зосереджено поралася біля печі, але на стук дверей оглянулась, очі її блиснули радістю, і вона кинулася обнімати небожа.

– Нарешті! – радісно вигукнула жінка. – Господи, слава Тобі! Ось врізати б тобі лозиною так, як у дитинстві лупцювали! Ти де був увесь цей час? Ми зі Степаном уже не знали, що й думати! Ось як тобі не соромно так вчиняти?

– Не знаю я, як лупцюють – мене ви ніколи не били, – усміхнувшись, відповів Данило.

– А треба було б! Щоб совість із заднього місця в твою голову перемістилася! – вигукнула Уляна і знову почала обнімати небожа. – Соколику ти мій! Данилочку, ми так хвилювалися! Боялися, що ти загинув! Чому ти так довго не приїжджав?

– Та ну… – зам’явся хлопець, міркуючи, що розповідати своїй жалісливий тітоньці, а що ні.

– Ох, Данилочку, краще не розповідай – знаю я все! Галочка розповіла. Вона овдовіла і сюди жити перебралася. І, слава Богу, ти живий повернувся! А де ти зимував?

Данило коротко розповів про свої пригоди, а Уляна позітхала, пожурилася і вкотре подякувала Богові, що небіж повернувся живим.

Хлопець для годиться спитав про сусідів, а коли повернулася Ярина, то почав нишком за нею спостерігати. За цей час він мало згадував її. Та й кого було згадувати – дівчину-підлітка? А тепер чомусь не міг очей від неї відірвати. «Мабуть, погостюю у тітоньки довше», – вирішив він.

Ярина не помічала його поглядів – вона зосереджено накривала на стіл. А коли сіли обідати, то Данило навмисне сів поруч із нею. І все пускав очима бісики. Проте Ярина лише здивовано поглядала на нього.

Весь залишок дня Данило крутився біля Яринки, раз у раз заводячи з нею розмову, і дивився на неї так млосно, що такий погляд не залишив би байдужою й черницю. Але дівчина чомусь виявилася несприйнятливою до його звабливих поглядів, і бесіда раз у раз уривалася, а ввечері Ярина взагалі пішла в гості до подружки, залишивши невдоволеного Данила в компанії тітоньки, до якої незрозуміло у якій справі прийшла Галя. І повернулася дівчина пізно, та ще й у супроводі одного з братів своєї подружки, через що Данило відчув напад йому самому незрозумілого роздратування.

Півночі Данило не міг заснути – його душу розбурхала ця нова, доросла Яринка. А ще за печінки взяло те, що вона не звертала уваги на його залицяння. Зазвичай у стосунках з жінками Данило не знав невдач. А тут така байдужість до нього, єдиного і неповторного!

Наступного дня Данило відновив свої атаки з новими силами і так перестарався, що Ярина роздратовано зажадала дати їй спокій. Тоді хлопець зайшов із іншого боку: коли до дівчини забігла потеревенити Оленка, почав приділяти їй посилену увагу. Проте і це Ярину не зачепило. А ввечері вона спокійнісінько пішла гуляти з Оленою та її братами. Данило з ними не пішов, бо не вважав для себе можливим товаришувати з сімнадцятирічними хлопцями: він – козак, лицар, а ці двоє – ще зовсім цуценята!

Коли Ярина повернулася додому, то з її веселого настрою Данило зрозумів, що вона чудово провела час. Це його вкрай розлютило, і тому наступного дня він поїхав на Січ. Там у похмурому відчуженні Данило просидів до Страсного тижня, обдумуючи причини своєї невдачі. Згадуючи Ярину, він чомусь ніяк не міг угамувати досі незнане занепокоєння в душі. Її образ переслідував його, позбавив спокою. Але коли остаточно потепліло і з Дніпра потягнуло свіжим вітерцем, коли весело защебетали пташки, а сам Микитин Ріг зазеленів, зацвів і запах усіма солодкими ароматами весни, Данило знову поїхав до Тихого Яру.

У зимівник хлопець явився напередодні Великодня. Ярина зустріла його холодно. Дівчина помітила дивну поведінку Данила ще у минулий його приїзд і мимоволі замислилася про причини. Ярина не вважала себе красунею, яка може бути предметом уваги з боку такого привабливого парубка, як Данило! Тому й вирішила, що хлопець над нею жартує. А це вже зачіпало її гордість!

Великдень минув, як і належить: усі з великим апетитом розговілися пасками і яйцями, хоч і не освяченими, оскільки на багато миль навколо не було жодної церкви. Але Данилові свято було не в радість, тому що Ярина не сиділа вдома, віддаючи перевагу товариству Олени.

У понеділок Світлої седмиці Степан, Уляна і Лаврін пішли в гості до сусідів, прихопивши з собою Данила. Так здавна у них повелося – по черзі влаштовувати застілля на свята. Яринка, розсудивши, що зі старшими буде нудно, залишилася вдома. Трохи прибравши в хаті, дівчина побігла по воду.

День був по-літньому теплим. У зимівнику було тихо, і тільки в поблизькому лісі мелодійно щебетали іволги. Яринка з задоволенням слухала їхній спів, раділа весні… і, мало не підстрибуючи, йшла до криниці. «Ой! А де ж відро?» – здивувалася вона, побачивши, що відро, яким набирали воду, зникло з журавля.

– Яринко!

Дівчина озирнулася – за її спиною стояв Данило з тим самим відром у руці, до краю повним води, з явним наміром облити її. Ярина не встигла відскочити, як він зробив швидкий рух – і дівчина стала мокра з голови до ніг. Вона розгублено стояла, кумедно розкинувши руки, уривчасто дихаючи, кліпаючи мокрими віями й оглядаючи себе: сорочка з тонкого і дорогого полотна, надіта ради свята, митю намокла й щільно обліпила тіло. Та ще мокра тканина стала майже прозорою, нескромно виставляючи напоказ груди дівчини.

– Ух, ти! Недарма облив – усе одно, що роздягнув! – усміхнувся Данило, очі його загорілися, і він безсоромно почав розглядати її груди.

– Безстидник! – заволала Ярина і, закрившись руками, побігла геть. Данило весело розреготався і кинувся навздогін.

– Стій, Яринко! Не сердься! Ну, що поганого в тому, що водою облив? Адже я зовсім не в тебе цілився, так що годі й ображатися. Ось краще візьми, накинь, а то ще застудишся, – промовив хлопець, знімаючи свій ошатний кунтуш і накидаючи дівчині на плечі. Та ще й обійняв її так, щоб вона не змогла втекти! Яринка люто зиркнула на Данила, а той не зводив із неї погляду і лагідно, і в той же час пустотливо всміхався.

– Брешеш! – насупилася дівчина. – А навіщо тоді мене кликав? Ось що ти наробив? Де мені тепер сушитися? Та й сором який!

– Та що ж тут соромного? Соромно ховати такі груди, як у тебе! – хихикнув Данило, розуміючи причину її обурення і скоса позираючи під нещільно загорнуті поли кунтуша на її грудях. Від сорому і гніву дівчина різко відштовхнула його від себе й побігла додому.

– Яринко, постривай! – Данило знову наздогнав її і пішов поряд. – Не сердься на мене, я ж пожартував! Та й звичай такий – дівок на другий день Пасхи обливати, щоб вродливішими були.

– Відчепися від мене!

– Та хіба тебе хлопці ніколи водою не обливали?

– Ні, не обливали! – відповіла Ярина. Її зачепило не те, що Данило її облив, а те, що змусив засоромитися. Але насправді Яринку збентежив його погляд, який одночасно і приносив задоволення, і тішив самолюбство, і бентежив, й обурював. Досі ніхто й ніколи так на неї не дивився.

– О, я перший! – весело відповів Данило, за що Яринка сердито штовхнула його ліктем у бік. – Ну, не гнівайся! Хоча коли ти злишся, тільки гарнішою стаєш – твої очі так і виблискують, немов зірки темної ночі.

– Відчепись!

– На якій козі до тебе під’їхати, щоб помиритися? – не вгамовувався Данило та обняв її за плечі, явно отримуючи задоволення від своєї витівки.

Ярина уважно на нього подивилась і ображено запитала:

– Даниле, навіщо ти мене дражниш?

– Яринко, ну коли ти вже подорослішаєш? – удавано скрушно зітхнув хлопець. – Я ж не дражню, я заграю. Краще ходімо додому. Тобі треба переодягнутися. Боронь Боже, застудишся, а я цього собі ніколи не пробачу!

Від його слів Ярина зніяковіла, а задоволений Данило міцніше обняв її за плечі і повів додому. Коли вони дійшли до хати, то побачили Олену, яка окинула їх неприязним поглядом.

Насправді Оленка здивувалася, побачивши, що Данило обнімає її подружку. Адже цей гульвіса сподобався їй ще минулого разу. Не те, щоб вона у нього закохалася, але Данило вигідно відрізнявся від інших зимовчаків – одразу було видно, що справжній чоловік, козак-лицар, а не тюхтій. Та й на язик був клепаний! І дівчина мимоволі відчула заздрість – їй теж схотілося такої уваги з боку хлопця.

– Ти що, змерзла? – сухо запитала Олена, вказуючи на кунтуш.

– Ні! Він мене водою облив! Тепер доведеться переодягатися! – вигукнула сердита Ярина і побігла в хату.

«Ось у що пристойне перевдягнутися? Це була моя найкраща сорочка!» – засмучено думала дівчина. Полотно на цю сорочку Степан привіз Ярині на гостинець із ярмарку минулої осені разом зі стрічками і дорогим сукном, і всю зиму вона старанно прикрашала її вишивками – у шістнадцять років кожній дівчині хочеться виглядати ошатно навіть у глушині.

Коли Ярина, вдягнена простіше, вийшла з хати, то Данило мило базікав з Оленою. Та ледь побачивши її, одразу забув про свою співрозмовницю. І бідну Оленку знову гризнула досада.

Всі троє вирушили гуляти. Олена йшла поруч із Данилом, мило базікаючи. А Ярина йшла позаду сама й тому помітила, як підозріло ворухнулися кущі попереду, і зупинилася. Помітив це й Данило і миттєво вихопив шаблю – мало хто міг забрести у зимівник! Але з кущів вилетіли Ілля і Кирило і щедро плеснули на нього водою. Взагалі вони збиралися облити дівчат, але Ярина стояла далеко, а моторна Оленка сховалася за спину Данила, який умить став мокрим із голови до ніг. Повисло мовчання: хлопці перелякалися, дівчата завмерли, а Данило онімів від люті.

– Ви що, шмаркачі, робите? – загорлав він, нарешті повернувши дар мови. – Вам що, повилазило?

– Прости, дядьку Даниле, ми не тебе – дівчат хотіли облити, а ти недоречно попереду йшов… – почав виправдовуватися Ілля.

– Та який я тобі в біса дядько? Теж мені небіж знайшовся! Попереду я йшов… А ти мені що, вказувати будеш, де мені йти? – шаленів Данило, бо дівчата заливисто зареготали. – Ану, забирайтеся звідси під три чорти, щенята! Ще раз мені на шляху попадетесь – шкури з обох спущу! – горлав він.

Збентежені хлопці пішли. Вони побоювалися Данила, вважаючи його навченим життям чоловіком, якого слід шанувати. Дівчата, хихочучи, пішли з ними. А Данило, мокрий, осміяний і злий, залишився стояти на стежці. Але тут Яринка повернулася до нього.

– Данилочку, ти як переодягнешся, то сходи води принеси – мені завадив, так тепер виправляй! – янгольським голоском мовила вона і швидко втекла. З обуренням парубок побачив, як Ярина наздогнала Іллю і, поклавши йому руку на плече, щось шепнула на вухо, а той, прислухаючись, поклав їй руку на талію, але потім, засоромившись, прибрав. Данило мало не загарчав від люті, сховав шаблю, яку все ще тримав у руці, і поплентався додому.

Погостювавши ще зо два дні, Данило повернувся на Січ, зарікшись найближчим часом приїжджати до Тихого Яру через байдужість Яринки. Але місця собі не знаходив і все думав про Ярину, поки не дійшло до того, що почав бачити її у снах. Та ще й зустрів Ярему! Поглянувши на точну копію своєї любки, Данило помчав у зимівник.

І на цей раз Данилові пощастило – Ярина поставилася до нього трохи прихильніше. Проте Данила це не влаштовувало – йому хотілося побути з Яриною наодинці, але постійно хтось заважав.

– Ярино, а давай верхи покатаємося! – одного разу запропонував він.

– Ні. З тобою буде нецікаво, бо ти – нудьгар, – підштрикнула Яринка.

– Я – нудьгар? – здивувався Данило і доклав усю свою красномовність, щоб умовити її, але дівчина навідріз відмовилася.

Тоді Данило підступно натякнув, що знає одне місце, де росте багато степової суниці. Яринка одразу зацікавилася – минулої весни дядько привозив їй із Уляною повний кошик суничок, але збирав він їх десь далеко, і вона гадки не мала, що ці ягідки ростуть зовсім поруч.

– Татари навмисно пасуть кобил у тих місцях, де росте багато суниці, і тоді молоко цих кобил пахне суницею, – розповідав Данило. – Маленьким я часто туди бігав поласувати.

– З Галею? – запитала Яринка.

– Ага. Це ж моя приятелька була.

– Та я й дивлюся, що у тебе приятелі самі жінки! – глузливо мовила дівчина.

– А ти що, ревнуєш? – стрепенувся Данило. – Чи шкодуєш, що не моя приятелька?

– Ти старий, щоб бути моїм приятелем! – знайшлася Ярина.

– Ну, раз я старий, то піду їсти сунички сам, – образився Данило.

– Так нечесно! Ти обіцяв мене туди відвести!

– Нічого я тобі не обіцяв! Я сказав, що знаю, де вона росте. Але вести туди не обіцяв.

– Ну, і їж її сам! – намурмосилась Ярина, на що Данило тільки хитро посміхнувся.

А наступного ранку обоє вирушили на заповітний лужок. День видався задушливим, і вони йшли неспішно, розмовляючи і змагаючись у дотепності. І Яринка встигла змучити Данила своїми піддражнюваннями. Але він стоїчно зносив таке насильство, бо після кожного жарту дівчина так лагідно йому всміхалася, що він готовий був терпіти що завгодно. Очі її сяяли, а руді коси золотились і палахкотіли на сонці так, що Яринка мимоволі нагадувала Данилові вогник.

Нарешті вони дійшли до широкої луки, де в густій траві росла суниця. Не встигла Ярина знайти і зірвати кілька ягід, як моторний Данило простягнув їй повну жменю суниць. Дівчина всміхнулася і двома пальчиками взяла соковиту ягідку, делікатно відкусивши від неї.

Данило дивився, як рухаються її соковиті й червоні, як та суниця, уста, як звабливо згинається їх лінія, і очей не міг відвести. Ярина взяла наступну ягідку, м’яку і перестиглу, поклала до рота, ненароком забруднивши верхню губу. А прожувавши, охайно облизала її. Від цього Данила охопило збудження, і він відвів очі, приборкуючи себе. Але Ярина ласувала суницями, не помічаючи, що, власне, спокушає його, що він ледь розум не втрачає від пристрасті. Залишилася остання ягідка, і Данило сам підніс її до губ дівчини. Ярина зустрілась із ним поглядом і почервоніла – у його оксамитових очах, немов вогонь, бушувало жадання. Вона в сум’ятті відвернулася.

– А останню? – запитав Данило.

– Дякую. Я вже наїлася, – мовила Ярина. – Собі її візьми.

– Ні! Треба з’їсти! Інакше вона буде за тобою ганятися! – зі смішком сказав Данило і, повернувши обличчя дівчини до себе, поклав їй до рота останню суничку. При цьому ніби ненавмисно забруднив соком її щоку.

– Яка ж у тебе шкіра біла! – сказав він, дістаючи хустинку і насилу стримуючи себе, щоб не поцілувати дівчину. – Наче сніг! – і витер їй щоку. А потім пестливо ковзнув пальцями по її шиї, додавши: – І ніжна, мов пелюстки квітів!

Зніяковіла Ярина, пробелькотівши: «Дякую», підвелась і мало не побігла геть. Вона була ще занадто юна і не розуміла, що розпалила в ньому небезпечну пристрасть. Але його погляди чомусь не тільки бентежили, але й зігрівали душу. Данило, наздогнавши дівчину, мовчки пішов поруч.

Загриміло, і Ярина, подивившись на грозові хмари, прискорила крок. Але різко дмухнув сильний вітер, принісши в собі прохолоду. Високі трави захвилювалися, зашелестіли, обурюючись, що так безцеремонно порушено їхній спокій. Світлий небокрай почорнів від хмар. І несподівано його осяяв спалах, а потім оглушливо гримнуло, а в жаркому повітрі запахло грозою впереміш із пахощами трав і гіркого пилу. Яринка майже бігла додому, коли посипалися перші важкі краплі. Данило схопив її за руку і потягнув до найближчого гаю. І тільки-но вони вбігли під покрив дерев, як почалася злива.

Гілки жалібно скрипіли під поривами холодного вітру. Ярина зіщулилася від цієї прохолоди. Данило всміхнувся і пригорнув її до себе, щоб захистити від вітру. «Не варто!» – нахмурилась дівчина, намагаючись вивільниться. Але вирватися з його сильних рук виявилося непросто.

– Та пусти мене! – зажадала Ярина.

– Навіщо? – спокійно запитав Данило і дихнув їй у потилицю.

Його гаряче дихання одночасно і обпекло, і зігріло, а в його обіймах було тепло, проте Яринка, чомусь злякавшись, намагалася будь-що вирватися. Тоді Данило круто повернув її обличчям до себе і міцно притис до грудей, ковзнув рукою по її спині, погладив шию, потилицю, підняв її обличчя за підборіддя, змусивши дивитися на нього. І Ярина з хвилюванням прочитала в його погляді пристрасть. Він лагідно всміхнувся і, нахилившись до її губ, поцілував. Яринка завмерла в його обіймах – вона ніколи не цілувалася, а від дотику його губ зашуміло в голові, шалено закалатало серце, а ноги чомусь стали підкошуватися. А Данило все пристрасніше цілував її, і коли відчув, що вона відповідає на його поцілунки, його руки почали все наполегливіше блукати скрізь по її тілу. Від цього Ярина миттю схаменулася, якось вирвалася з його обіймів, відскочила і забігла за дерево. Утекти їй особливо було нікуди – навколо суцільною стіною лив дощ.

– Ти здурів чи що? – ледь перевівши подих, промовила вона.

– Тобі ж було холодно, ось і хотів тебе зігріти, – пустотливо відповів Данило, знову підступаючи до неї.

Ярина почала задкувати навколо стовбура, а він наступав на неї. Розвернувшись, вона побігла до іншого дерева, але хитрий Данило метнувся навперейми, і вона потрапила йому прямо в руки.

– Попалася, рибко! – усміхнувся він, схопивши її, і міцно, але в той же час ніжно притиснув до себе.

– Відпусти! Ти що собі дозволяєш? – розсердилася Ярина.

– Ти мені подобаєшся, Яринко! Сильно подобаєшся! Тягне до тебе, наче метелика до вогню. Якщо не бачу тебе день, два, тиждень, то сам не свій, – палко говорив Данило, дивлячись на неї закоханими очима.

Ярина зніяковіла і перестала вириватися – від цих слів серце затріпотіло. Але, як на гріх, згадалися інші слова: «Ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна». І душу Яринки сколихнула давня образа.

– Не смій більше торкатися мене! А то ще в моїх кістках застрягнеш! – сердито крикнула вона, рішуче відштовхуючи його, і побігла геть із гаю у суцільну сіру пелену зливи.

Ярина миттєво вимокла до нитки. Серце шалено калатало, а губи горіли від Данилових поцілунків. Вона побігла додому навпростець, по високій траві, плутаючись у мокрому подолі, підставляючи під дощ обличчя і не помічаючи, як боляче висока трава і дощові краплі б’ють по щоках і плечах. Задихаючись від швидкого бігу, дівчина влетіла в хату.

– Святі угодники! – вигукнула Уляна. – Що сталося, дитино? На тобі ж лиця немає!

– Зі мною все добре! Промокла я просто! – тремтячи всім тілом, мовила дівчина.

– Давай швидше переодягайся в сухе, бо, не дай Боже, захворієш. Дай я тобі допоможу! – жінка підійшла до Ярини і зазирнула їй в очі, а потім строго запитала: – Доню, що сталося? Часом не Данило тебе образив?

– Та хіба став би він мене ображати?! Холодно мені, ось і тремчу, – ховаючи очі, брехала Ярина, і хоча Уляна одразу її розкусила, але промовчала.

– А де ж Данило? – запитала жінка, дістаючи зі скрині сухий одяг.

– Не знаю.

Уляна усміхнулася і сіла за свою прядку.

Невдовзі дощ скінчився, і з’явився Данило. Він незворушно увійшов у хату і всівся на лавці біля віконця, нишком зиркаючи на Ярину. Дівчина підвела голову, і, зустрівшись із ним поглядом, спалахнула й відвернулась. Уляна мовчала, поглядаючи на цих двох, а потім понесла мокрий Яринин одяг сушитися на вулицю. Ледь вона вийшла, як Данило схопився, метнувся до Яринки і вхопив її за руки. «Наступного разу нікуди від мене не подінешся. Не втечеш, мій вогнику!» – палко зашепотів він, намагаючись поцілувати її.

– Відчепись! Я все тітці розповім, якщо не відстанеш! – відвертаючись, пригрозила Яринка.

– Розповідай! – коротко засміявся Данило. – Що вона мені зробить? Нічого! Та й хіба погано те, що я кохаю тебе?

Ярина аж застигла від його слів, але тут пролунали кроки, і Данило швидко відскочив від неї.

Коли Уляна увійшла, то обоє з незворушним виглядом сиділи по різних кутках кімнати. Запанувало мовчання: Уляна зайнялася пряжею, Данило нишком спостерігав за Яриною, а вона взялася за вишивання.

– Піду я до сусідки. Вона мене ще вранці запрошувала, – несподівано сказала Уляна.

– Я з тобою! – схопившись, вигукнула Ярина, бо второпала, що тітка навмисне залишає її з Данилом наодинці.

– Чого б це? – здивувалася Уляна. – Краще сиди вдома, а то ти змерзла, а на вулиці прохолодно.

– Ні, я вже зігрілася. Візьми мене з собою! – благально сказала дівчина, скоса поглядаючи на Данила.

– Добре, ходімо!

Ярина з Уляною вийшли з хати, дійшли до стежки, що вела на той бік балки. Тут жінка зупинилася і відверто запитала: «Ярино, що у вас з Данилом сталося?»

Ярина зашарілася, але не відповідала. Уляна помовчала, а потім знову заговорила:

– Дитинко, розкажи мені все чесно, – зажадала Уляна. – Я не стану тебе лаяти або засуджувати, бо хто не був молодим, той не був дурним! Данило що, зазіхнув на твою честь?

– Та Бог з тобою, тітонько! – ужахнулася Ярина. – Та ніколи він не зробив нічого такого, від чого було б соромно мені чи йому!

– Тоді чому ти його боїшся?

– Просто він… він… – м’ялася Ярина. Але вона й сама не могла зрозуміти, чим саме її бентежить Данило.

– Теж припав тобі до душі, як і ти йому, – закінчила за неї Уляна. І тут же їй стало шкода Ярину, яка низько опустила голову, зробившись яскраво-червоною від збентеження. Жінка обняла дівчину за плечі й почала гладити по голові, питаючи: – І що в цьому страшного, що ти його цураєшся? Хіба мій небіж поганий?

– Та ні, тітонько! Данило він… він хороший! Просто я… Я не вірю йому! – затинаючись, промовила Яринка.

– Чому? – здивувалася Уляна. – Може, він і легковажний, але це тому, що не одружений, а от як одружиться, то з нього добрий чоловік буде!

– Ах, ні! Не тому! Просто… Я ж коли з дому втекла, то в дорозі Данило поводився зі мною, як із маленькою – все дражнив і насміхався. До сліз образливо було! А тепер різко змінився і проходу мені не дає. І як його тепер зрозуміти?

– Ох, Данило! Споганив криницю, а тепер хоче водиці, та не вдається напитись. Яриночко, доню, що було, то загуло! Ти ж тоді ще недолітком була, а нині гарнішої за тебе дівки в усьому Дикому Полі не знайти! Цей бовдур тільки заради тебе сюди їздить, бо закохався по самі вуха! Тільки ось тобі самій вирішувати – потрібен тобі Данило чи ні. Якщо не любиш його, то скажи йому про це чесно. Тільки не бійся з ним говорити про це! Ну, а якщо він тобі милий, то… – Улянка пустотливо і двозначно усміхнулася.

– А якщо він просто морочить мені голову? – запитала Ярина. – Адже він старший за мене!

– Ну, то й що, що старший?! Він старший за тебе лише на десять років, і що ж йому тепер, не можна тебе кохати? Ти, дитино, краще не ходи зі мною до сусідки, а прогуляйся, бо саму себе не можеш зрозуміти, – м’яко промовила Уляна, поцілувала дівчину в лоба і швидко пішла стежкою.

«Ох, ну чому мені так складно повірити в його кохання? А чи кохаю я його? Мене до нього тягне, але… Ох! Я справді сама себе не можу зрозуміти!» – зітхнула Ярина.