Читать книгу Таргани - Ю Несбьо - Страница 13

Коли Харрі повернувся до Управління, старшого інспектора Крамлі на місці не було. Нхо підняв угору палець і вимовив «Рогер», тільки-но Харрі люб’язно попросив його зв’язатися з телефонною компанією й перевірити всі розмови з мобільного телефону посла в день убивства.

Зі старшим інспектором удалося зв’язатися тільки ближче до п’ятої години. Оскільки було вже пізно, вона запропонувала прокататися по річці, помилуватися каналами й заодно, як вона висловилася, «закрити питання з визначними пам’ятками».

На пристані їм було запропоновано довгий човен за шістсот батів, але Крамлі щось просичала тайською, і ціна відразу впала до трьох сотень.

Вони попливли вниз по Чао-Прайя, потім звернули в один із вузьких каналів. Дерев’яні халупи без стін, суцільні руїни, ледь трималися на палях у воді, і запах їжі, клоаки й бензину накочувався на човен разом із хвилями. У Харрі було таке відчуття, що вони пропливають прямо крізь будинки, повз їхніх мешканців, і тільки зелені рослини рядками у горщиках заважали роздивитися те, що відбувалося всередині. Тим часом мешканців це не бентежило, навпаки, вони всміхнено махали руками у відповідь.

На причалі сиділи троє хлопців у шортах, ще мокрі; вони щойно викупалися в коричневій воді й тепер щось кричали їм. Крамлі приязно помахала їм кулаком, а весляр усміхнувся.

– Що вони кричать? – поцікавився Харрі.

Вона показала рукою на свою голову.

– Мае чій. Це значить «черниця». Черниці в Таїланді голять собі голови. Але було б на мені біле плаття, до мене поставилися б більш шанобливо, – засміялася вона.

– Он як? А як на мене, тебе й так поважають. Твої люди…

– Це тому, що я сама ставлюся до них із повагою, – перервала вона його. – І ще тому, що я вмію працювати.

Вона сплюнула за борт.

– Але тебе це, здається, дивує, адже я жінка?

– Я цього не казав.

– Багато іноземців дивуються, як це жінки у нашій країні можуть зробити успішну кар’єру. Але в нас не поширилася культура мачо, а моя проблема скоріше в тому, що я сама іноземка.

Від легкого бризу вологе повітря здавалося трохи прохолоднішим, у верхів’ях дерев чулося рипіння коників. Харрі й Ліз, як і минулого вечора, не відводили очей від криваво-червоного заходу.

– Що змусило тебе переїхати сюди? – Харрі смутно підозрював, що переходить межу дозволеного, але однаково зважився запитати.

– Моя мати була тайкою, – не одразу заговорила вона. – Батько залишився служити в Сайгоні після війни у В’єтнамі, а в шістдесят сьомому зустрів її в Бангкоку. – Ліз розсміялася й поправила подушку під спиною. – Мати говорила, що завагітніла в першу ж ніч.

– Тобою?

Вона кивнула у відповідь.

– Після капітуляції батько взяв нас із собою до США, у Форт-Лодердейл, де служив у чині підполковника. Але коли ми приїхали туди, мати виявила, що він був одружений, ще коли вони зустрілися. А довідавшись, що мати вагітна, він написав додому й вимагав розлучення.

Ліз похитала головою.

– У нього були всі можливості кинути нас у Бангкоку, якби він тільки захотів. Може, у глибині душі він і бажав цього. Хто знає.

– Ти не питала його про це?

– Хіба нам завжди потрібна чесність? І потім, я знаю, що не одержала б чесної відповіді на своє питання. Просто він був таким.

– Був?

– Він уже помер.

Вона повернулася до Харрі:

– Тобі не подобається, що я розповідаю про свою родину?

Харрі прикусив фільтр сигарети.

– Та ні, нічого.

– Батько не міг учинити так, він не кинув нас, тому що відповідальність мала для нього значення. Коли мені виповнилося одинадцять, мені дозволили завести кошеня, ми взяли його в сусідів у Форт-Лодердейлі. Я довго умовляла, і батько нарешті погодився, але за умови, що я буду доглядати за твариною. Пройшло два тижні, кошеня мені набридло, і я пішла до батька запитати, чи не можна віддати його назад колишнім власникам. Тоді він одвів мене з кошеням у гараж. «Ніколи не уникай відповідальності, – сказав він. – Саме так зникли цілі цивілізації». Із цими словами він дістав свою гвинтівку й всадив дванадцятиміліметрову кулю прямо в голову кошеняті. Після цього велів мені принести води й вимити підлогу в гаражі. От яким він був. Тому… – Вона зняла темні окуляри, протерла їх краєм сорочки й прищулилася, милуючись заходом. – …тому він ніколи не міг зрозуміти, навіщо припинили війну у В’єтнамі. Ми з матір’ю переселилися сюди, коли мені було вісімнадцять.

Харрі кивнув.

– Як я розумію, твоїй матері, з її азіатською зовнішністю, було не так уже й просто приїхати після війни на військову базу до США?

– На базі було найпростіше. А от інші американці, які не були у В’єтнамі, але втратили там сина або чоловіка, саме вони ненавиділи нас найдужче. Для них будь-який косоокий був Чарлі.[13]

Чоловік у костюмі сидів біля обгорілої хатини й курив сигару.

– А потім ти закінчила Поліцейську академію, стала слідчим у відділі вбивств і поголила голову?

– Не в такій послідовності. І я не голила голову. Волосся саме випало лише за тиждень, коли мені було сімнадцять. Рідкісна форма алопеції. Зате практично в місцевому кліматі.

Провівши рукою по голові, вона втомлено усміхнулася. Харрі тільки зараз помітив, що в неї немає ані брів, ані вій, нічого.

Повз них пропливав інший човен. Він був ущерть навантажений жовтими солом’яними капелюхами, і літня тайка жестами показувала то на капелюхи, то на їхні голови. Крамлі усміхнулася, поштиво відмовляючись від пропозиції, і щось сказала. Але жінка, перш ніж обігнати їх, перегнулася через борт до Харрі й простягнула йому білу квітку. А потім указала на Крамлі й розсміялася.

– Як буде «дякую» тайською?

– Кхоуп кхун кхрап, – сказала йому Крамлі.

– Зрозуміло. Скажи їй це за мене.

Вони пливли повз храм, ават, що стояв прямо в каналі, так що з його розкритих дверей чутно було спів ченців. Люди сиділи на сходах і, склавши руки, молилися.

– Про що вони моляться? – запитав він.

– Не знаю. Про мир. Про любов. Про краще життя, зараз або в майбутньому. Про те, про що просять люди скрізь і всюди.

– Я не вірю, що Атле Мольнес чекав повію. Думаю, він чекав когось іншого.

Вони пливли далі, і храм незабаром зник удалині.

– Кого ж?

– Гадки не маю.

– Тоді чому ти так думаєш?

– У нього були гроші тільки на те, щоб зняти номер, і я просто впевнений, що він не планував купувати секс-послуги. У цьому мотелі він збирався з кимсь зустрітися… За словами Ванга, коли Мольнеса знайшли, двері його номера були не замкнені. Хіба це не дивно? Адже коли зачиняєш подібні двері, замок у них спрацьовує автоматично. Він, мабуть, спеціально натиснув кнопку на ручці, щоб двері не замикалися самі. А вбивці це було просто непотрібно: він або вона, швидше за все, не чекали, що перед ними будуть незамкнені двері. Так чому ж Мольнес це зробив? Більшість людей у подібному місці замкнули б двері, коли б лягали спати, хіба не так?

Вона похитала головою.

– Може, він усе-таки ліг спати, але побоявся, що не почує стукоту в двері, коли прийде той, на кого він чекав?

– Навряд чи. Не було в нього причини залишати двері незамкненими й для цієї Тоні Гардінг, адже вони домовилися, що він спершу подзвонить. Згодна?

Харрі так захопився, що не помітив, як сильно зсунувся до борту, і весляр крикнув йому, щоб тримався посередині, бо човен перевернеться.

– Думаю, він хотів приховати, що збирався з кимсь зустрітися. І в цьому сенсі мотель був зручним місцем, оскільки стоїть за містом. Саме те, що треба для таємної зустрічі, та ще й ніякої реєстрації гостей.

– Гм. Ти думаєш про фотографії?

– Хіба можна про них не думати?

– Такі знімки можна купити в багатьох місцях Бангкока.

– Можливо, він зробив наступний крок. Може, йдеться про дитячу проституцію.

– Можливо. Продовжуй.

– Мобільний телефон. Його не було, коли ми знайшли вбитого, і його немає ані в кабінеті, ані в нього вдома.

– Його поцупив убивця.

– Так, але навіщо? І якщо це злодій, чому він заразом не взяв гроші й не угнав машину?

Крамлі почухала вухо.

– Доказ, – продовжував Харрі. – Убивця ретельно замітав сліди. Може, він прихопив із собою мобільник, тому що той містив важливу інформацію?

– Як це?

– Що робить типовий власник мобільного телефону, коли сидить у мотелі й на когось чекає, а цей хтось теж має мобільний телефон і саме в цей момент їде до мотелю, застряючи в жахливих заторах на дорогах Бангкока?

– Він дзвонить і запитує, чи довго ще йому чекати, – відповіла Крамлі, і здавалося, вона досі не розуміє, що він має на увазі.

– У Мольнеса був телефон «Нокіа», такий, як у мене. – І Харрі дістав телефон. – Як і більшість сучасних мобільних, він зберігає в пам’яті останні п’ять-десять дзвінків. І ймовірно, Мольнес розмовляв з убивцею до його приходу, а тому той знав, що його можуть знайти за набраними номерами у мобільнику.

– Ну так, – протягнула вона без особливого захвату. – Він міг просто стерти всі номери й покласти телефон на місце. Але в нас тепер є побічний доказ: убивцю Мольнес знав.

– А якщо телефон був вимкнений? Хільде Мольнес пробувала додзвонитися чоловікові, але марно. А без пін-коду вбивця не зміг би стерти в телефоні номери.

– О’кей. Тоді нам треба зв’язатися з телефонною компанією й одержати перелік номерів, за якими дзвонив Мольнес того вечора. Однак співробітники, які звичайно допомагають нам у таких справах, уже закінчили роботу, так що я подзвоню їм завтра вранці.

Харрі потер потилицю.

– Це не обов’язково. Я розмовляв із Нхо, він цим займається.

– Ясно, – сказала вона. – Ти навмисно зробив це не через мене?

У її голосі не чулося ні роздратування, ні виклику. Вона запитала тільки тому, що Нхо був її підлеглим і Харрі порушив ієрархію. І справа не в тому, хто тут начальник, а хто ні, а в тому, що ефективніше для розслідування. А це вже в зоні її відповідальності.

– Вас не було на місці, старший інспектор Крамлі. Вибачте, якщо я поквапився.

– Не варто вибачатися, Харрі. Ти ж сам кажеш, що мене в той момент не було. До речі, можеш звати мене Ліз.

Тепер вони піднімалися вгору річкою й уже встигли пропливти досить далеко. Старший інспектор показала пальцем на будинок, оточений великим садом.

– Там живе твій співвітчизник, – вимовила вона.

– Звідки ти знаєш?

– У пресі був скандал, коли він побудував собі цей будинок. Бачиш, він схожий на храм. Буддистів обурило, що язичник живе в такому житлі, вони вважають це блюзнірством. До того ж вони наголошували на тому, що будинок зведено з колишнього бірманського храму, котрий перебував на спірній прикордонній території з Таїландом. У ті часи там було важко, раз у раз зчинялася стрілянина, так що люди їхали хто куди. А норвежець купив задешево цілий храм, й оскільки північні бірманські храми побудовані з тикового дерева, він зміг розібрати його й перевезти до Бангкока.

– Це ж треба, – здивувався Харрі. – І хто це?

– Уве Кліпра. Один із найбільших будівельних підрядчиків у Бангкоку. Думаю, ти ще почуєш про нього, якщо затримаєшся в нас трохи довше.

І вона наказала весляреві повертати назад.

– Нхо, мабуть, уже одержав список дзвінків. Як щодо того, щоб замовити їжу з доставкою?

Список справді вже чекав на них, поховавши теорію Харрі.

– Останній дзвінок був зареєстрований о сімнадцятій п’ятдесят п’ять, – заявив Нхо. – Інакше кажучи, приїхавши в мотель, він нікому не дзвонив.

Харрі подивився в пластикову миску із супом-локшиною. Білі смужки нагадували бліді, заморені спагеті, і він щораз здригався, коли вони зринали в самому несподіваному місці, тільки-но він намагався підхопити їх паличками.

– Однак номер убивці може бути й у цьому списку, – промовила Ліз із напханим ротом. – Інакше навіщо йому було красти мобільник?

Увійшов Рангсан і повідомив, що тут Тоня Гардінг, у неї беруть відбитки пальців.

– Можете поговорити з нею, якщо хочете. І ще дещо: Супаваді сказав, вони перевірять ампулу з машини, результати будуть відомі завтра. Нашою справою займаються в першу чергу.

– Передавай їм привіт і скажи коп кон крап, – відповів Харрі.

– Що-що?

– Скажи їм спасибі.

Харрі дурнувато усміхнувся, а Ліз, подавившись, закашлялася так, що рис розлетівся по стінах.