Читать книгу Леопард - Ю Несбьо - Страница 15

Стіне дивилася на хлопця, який щойно до неї забалакав. Борода, біляве волосся, плетена шапочка. У приміщенні. До того ж на ньому тепла шапочка, що закриває вуха. Навіжений сноубордист? Придивившись пильніше, Стіне зауважила, що то не парубок, а чоловік. Десь за тридцять. Принаймні на засмаглій шкірі були білі зморшки.

– То й що? – відповіла вона, намагаючись перекричати музику, що гриміла у приміщенні в Краббе. Нещодавно відкритий клуб голосно заявив, що відтепер – це нове місце для молодих і найсучасніших музикантів, кіномитців та письменників зі Ставангера, котрих насправді чимало у цьому поведеному на бізнесі місті, що рахує нафтові долари. Збіговисько ще не вирішило, чи заслуговує Краббе їхньої прихильності. Й Стіне не вирішила, чи вартий її прихильності цей парубок, чи то пак чоловік.

– Я лише гадаю, що тобі треба вислухати те, що я розповім, – мовив він, упевнено посміхнувся їй своїми блакитними, як на неї, надто яскравими очима. Чи, може, це тут таке освітлення. Стробоскопічне світло? Супер? Видно буде. Він крутив у руці келих з-під пива, обіпершись на барну стійку так, що їй довелося б нахилятися, щоб розчути, що він розповідатиме, – але дзузьки! Одягнений у товсту дуту куртку, але під недолугою шапочкою не видно й краплини поту. Може, це якась модна шапочка? – Бо мало з тих, що, об’їхавши на мотоциклі всі райони дельти Іраваді в Бірмі, повернулись звідти такими живими, щоб про це теревені правити, – промовив він далі.

Такими живими. Базікало, та й годі. Такі їй осоружні. Він на когось скидався. На якогось героя класичних американських бойовиків чи серіалів вісімдесятих.

– Отож я заприсягнувся, що коли повернуся у Ставангер, піду десь посидіти, куплю пива, підійду до найгарнішої дівчини, яку побачу, й скажу саме оце, що зараз. – Розвівши руками, він посміхнувся білозубою широкою посмішкою. – Мені видається, що ти – дівчина біля синьої пагоди.

– Де?

– Це із Редьярда Кіплінга, панно. Ти – дівчина, яка чекає британського солдата біля пагоди Мульмейна. То як? Поїдеш зі мною? Ходити босоніж мармуром Шведагона? Або їсти м’ясо кобри Баго? Засинати під молитовні замовляння мусульман у Янгуні й просинатися під буддійські в Мандалаї? – Він передихнув.

Вона нахилилася вперед:

– Отже, я тут найгарніша дівчина?

Він роззирнувся.

– Ні, але у тебе найбільші цицьки. Ти гарна, але конкуренція шалена, питання в тім, чи ти найгарніша з усіх. Гайда звідси?

Засміявшись, вона похитала головою. Ніяк не могла визначити: чи то він смішний, чи просто ненормальний.

– Я тут із подружками. Спробуй цей фокус на комусь іще.

– Еліас.

– Що?

– Тобі ж цікаво, як мене звати? А раптом ми ще побачимося. Мене звати Еліас Скуг. Прізвище забудеш, але Еліаса запам’ятаєш. Тож ми ще побачимось. Раніше, ніж ти це усвідомиш.

Вона схилила голову набік:

– Он як?

Він теж схилив голову набік і перекривив її:

– Отак.

Потім допив пиво, поставив келих на стільницю, засміявся їй в обличчя й пішов.

– Хто це? – спитала Матильда.

– Хтозна, – відповіла Стіне. – Він наче нічого, але дивак. З говірки – ніби зі Східної Норвегії.

– Дивак?

– У нього дивні очі. І зуби. Чи, може, це лише стробоскопічне світло…

– Стробоскопічне?

Стіне засміялася.

– Як у солярії. Колір зубної пасти. Через це пика ніби у зомбі.

Матильда хитнула головою.

– Мусиш випити. Ходімо.

Стіне пішла слідом, зиркнувши мимохідь на двері. Їй здалося, що вона помітила за склом обличчя, але там нікого не було.