Читать книгу Хотин - Ю. В. Сорока - Страница 4

Двадцять восьмого серпня, у п'ятницю, в Хотині з'явилися передові загони турецького війська. Спочатку небагато, але потім усе щільніше й щільніше заповнювали виднокрай військові порядки, табуни коней, череди худоби й натовпи обозної челяді. Тисячі наметів укрили навколишні пагорби і долини, змушуючи польських жовнірів тривожно поглядати на рейментарів. Бойовий дух було зламано ще до початку битви. Очі вояків із надією позирали на південь, намагаючись роздивитися там довгоочікувані козацькі полки. Але жовто-зелена долина, місцями поросла невеликими ділянками лісу, залишалася безлюдною. І голови опускалися ще нижче.

Ходкевич стояв між зубцями на південно-західному мурі, коли почув позаду швидкі кроки посильного. Уважно розглядав у далекозору трубу недалекий уже ворожий табір. Кроки затихли, наблизившись, і Ходкевич опустив трубу. Склав її і затиснув руками за спиною.

– До вас посланці, – уклонившись, мовив військовий товариш.

– Від кого? – зацікавився Ходкевич.

– Від козаків, ваша милість.

– Що?! – Ходкевич аж підстрибнув. – Де вони?

– Я наказав їм зачекати у вашій приймальні.

– Добре. Негайно збирайте військову нараду.

Ходкевич різко повернувся і покрокував сходами донизу, час від часу дзвінко вдаряючи острогами по витертих тисячами ніг сходинках. Поспішав. У думках намагався уявити, що для нього приготував Бородавка на цей раз. Але те, що постане перед ним, не міг уявити.

На місці очікуваних послів Бородавки стояв, уважно позираючи поглядом зелених очей, Петро Конашевич-Сагайдачний. Ходкевич здивовано розвів руками.

– Нєх бендзє Єзус похвальони! – він рвучко наблизився і простягнув Сагайдачному руку. – Радий бачити вас, милостивий пане.

– І я радий, шановний пане гетьмане! Дуже радий. Як ся маєте?

– Ми добре. Готуємося до оборони. Вас тільки зачекались-мо. Ну, тепер, маю надію, мої жовніри зможуть привітати панів-козаків особисто.

– Панів? – здійняв брови Сагайдачний.

Ходкевич зробив вигляд, що не почув.

– Коли ми зможемо очікувати вас?

– Але я вже тут, прошу пана! Стою поряд із вами.

– Я волів би жартувати за інших обставин!

Ходкевич уже лаяв себе за той порив, з яким він зустрів козацького ватажка.

– Я не жартую, ваша милість. Зі мною лише загін охорони. Я щойно з Варшави, – відповів Сагайдачний.

Ходкевич схилив голову. Дійсно, з чого він узяв, що Сагайдачний приведе військо? Адже доповідали, і неодноразово, що на чолі Бородавка, і тримається він досить твердо. На таку швидку зміну влади розраховувати не доводилось.

– Як там Варшава? – змінив він тему.

– Варшава непохитно вірить у вас, пане Ходкевич.

– Так, так… мені б ту віру. Ви розумієте, що Порта переважає мої сили майже у десять разів?

– Ліпше за будь-кого. Я, власне, приїхав з упевненістю, що Бородавка вже тут.

– У цьому ми з вами помилилися. Тепер я взагалі не впевнений у тому, що він з'явиться… Сідайте, пане Петре, – Ходкевич указав Сагайдачному на високе дубове крісло. Його різьблена спинка здіймалася не менше, ніж на сажень. – Я накажу подати сніданок.

Доки накривали на стіл, Сагайдачний із цікавістю розглядав інтер'єр кімнати. Хоча вона була меншою за просторі зали польських палаців, оздоблення не відставало від них за пишністю. Високі, майже до стелі зашиті темним дубом стіни, блискучий мармур підлоги. Дещо бракувало світла. Єдиним його джерелом слугували вузькі венеціанські вітражі, що на них було зображено боротьбу Георгія-Побідоносця зі змієм. Уздовж стін тягнулися мисливські трофеї та колекція коштовної зброї. Мечі-бастарди, шаблі, пістолі, алебарди… Сагайдачний не міг зрозуміти, для чого Ходкевич це все сюди привіз.

Нарешті челядь закінчила сервірувати величезний стіл у центрі кімнати, і вони знову залишилися з Ходкевичем наодинці.

– Прошу вас, – сказав Ходкевич, – вип'ємо за зустріч.

– Ваше здоров'я! – відказав Сагайдачний і перехилив келих із густим червоним вином.

Деякий час мовчки жували підсмажену дичину. Потім Ходкевич знову підняв келиха.

– За нашу спільну перемогу!

– За вікторію! – відізвався Сагайдачний.

Випили вдруге. Ще трохи попоївши, витерли губи білосніжними серветками.

– От що, – почав Ходкевич, – я наказав зібрати військову нараду. Хотів би, щоб ви були присутні. Але скажу одразу, що ваш наступник дуже засмучує нас. Не буде перебільшенням сказати: Бородавка ставить під загрозу успіх цілої кампанії… і, власне, долю козацького війська.

– Я чув про все, – похмуро відгукнувся Сагайдачний. – Пропоную повернутися до цього на нараді. А зараз хотів би запевнити вас у прихильності козацтва і своїй особисто до польської корони. Я намагатимуся зробити все, що від мене залежить, аби пліч-о-пліч із вами зупинити ворога.

Ходкевич із пошаною хитнув головою.

– Дякую вам. Не буду приховувати, що мене приємно вразив ваш приїзд. Що ви думаєте про наше становище?

Сагайдачний знизав плечима:

– Воно жахливе.

Ходкевич невесело посміхнувся.

– Дякую, ви мене заспокоїли… Ну що ж, давайте піднімемо келихи третій раз за те, щоб спільними зусиллями виправити його.

Сагайдачний мовчки підняв келих. Через хвилину забігала челядь, замінюючи страви. На столі з'явилася заливна форель, ікра і вуджена осетрина.

– Пане Яне Каролю, як ви дивитеся на переговори з турками? – раптом запитав Сагайдачний.

– Прошу? – округлив очі Ходкевич.

– Я маю на увазі умови здачі в полон.

– Це неможливо! Пан має намір мене образити?!

– Ні, що ви! – заспокійливо підняв руки Сагайдачний. – Я лише хотів упевнитись у ваших намірах.

– А ви досі були невпевнені?

– Не я… Бородавка. Він боїться, що за його спиною ви маєте намір зійтися з Османом і напасти на нього з двох боків.

– Це нісенітниця. Для нас alea jacta est, як казав Юлій Цезар, – «жереб кинуто»! Ви це розумієте?

– Так, – Сагайдачний схилив голову, – тепер так. Ну що ж, дякую за гостинність. Буду мати приємність бачити вашу милість на нараді. А поки що хотів би оглянути поле майбутнього бою.

– Упізнаю козацького гетьмана, – Ходкевич витер губи білосніжною серветкою. – Що ж, чекаю на вас через годину…

Рівно через годину Сагайдачний з'явився у залі, де щойно снідав. Тепер тут було досить людно. Крім Ходкевича, був присутній Станіслав Любомирський як коронний польний гетьман, сеймові комісари, серед них Михайло Синявський, Матвій Лєсковський, Михайло Тарнавський та Яків Собеський. На великій лаві сиділи всі дев'ять полковників польського війська.

Після привітання і коротких побажань здоров'я перейшли до справи.

– Пане Любомирський, прошу вас ще раз доповісти ясновельможному панству про розташування війська, стан оборони, а також усе, що відомо нам про місцезнаходження основних сил Османа, – звернувся до князя Ходкевич.

Любомирський, погоджуючись, схилив голову. Піднятися з крісла краківський воєвода не вважав за потрібне, тож почав розмову сидячи:

– Що ж, із радістю поділюся з паном Сагайдачним нашими планами. Якщо ви, пане Ходкевич, вважаєте це необхідним.

Ходкевич скривився від такої відкритої неповаги до козацького ватажка.

– Будьте люб'язні, – незадоволено відповів він.

Любомирський ввічливо посміхнувся.

– Ми розмістили військо таким чином, щоб максимально використати переваги місцевості. Тож усі дев'ять полків, поділені на дві частини, стоять широким півколом у напрямку на захід та південний захід. Однією частиною командує пан Ходкевич безпосередньо, другою, прислухаючись до його мудрих порад, Сейм призначив командувати мене. У тилу маємо цю фортецю і міст, який ви могли бачити і яким, власне, ми переправилися сюди. Переправилися без наших спільників, козаків. Припасів у війську майже на місяць. Артилерія розташована…

– Я мав змогу спостерігати за розташуванням артилерії, – коротко перебив Сагайдачний.

Любомирський «одягнув» на обличчя свою найлюб'язнішу посмішку і, позирнувши на Сагайдачного, запитав:

– Ми, нарешті, хотіли почути, де наші союзники. Вам відомо, що до гетьмана Бородавки вже неодноразово відряджалися посланці, але він нічого певного нам не відповів?

– Відомо, – почулася похмура відповідь.

– Навпаки, – продовжив Любомирський, – він нахабно відхилив наше прохання приєднатися до війська його королівської мосці ще на Поділлі, до переправи через Дністер. А тепер до нас доходять чутки, до того ж із вірогідних джерел, що Бородавка розкидав своє військо чатами по всій Волощині, знаходячись майже у прямій видимості у турецької армії. Тож є значні втрати.

Доповідають, що турки побили велику кількість козаків, декілька сотень взяли в полон. І це все від бажання нагріти руки легкою здобиччю. Тож я волів би поставити питання панові Сагайдачному: коли ви збираєтеся виконувати рішення козацької Ради від п'ятнадцятого червня, яка відбулася у Сухій Діброві? Адже нам було обіцяно всіляке сприяння з вашого боку, шановний пане Сагайдачний.

Сагайдачний піднявся і пройшовся по кімнаті. Потім обвів поглядом присутніх.

– Як вам відомо, ясновельможний пане Любомирський, і вам, шановне панство, я до останнього часу знаходився у Варшаві, де вів переговори з панами сенаторами. Метою цих переговорів було владнати відносини козацтва і Польщі. Адже вам відома ситуація, що склалися за останні декілька десятиліть в Україні. Так, ми вирішили у Сухій Діброві допомагати Польщі, хоча шановне панство пам'ятає, як їм відмовили у допомозі уряди Франції, Австрії, Іспанії та Італії. Козаки погодилися виступити проти турків, але й у них було багато прохань до його королівської величності. Отже, ці питання я вирішував у Варшаві. Скажу відразу, що ми досягли згоди, і я їхав у військо з приємними новинами. Однак те, що я чую від вас, шановний пане Любомирський, глибоко засмучує мене. Повинен визнати, що Бородавка дуже нерозумно поводиться. Тож я всіма силами буду намагатися виправити те, що сталося. Сподіваюся, що все ще можна поправити.

– Я гадаю, пан Любомирський дещо згущує фарби. Проте факт залишається фактом. Бородавка нахабно поводився з послами, які, до речі, були шляхтичами, а також відмовився виконувати всі наші накази, – Ян Кароль Ходасевич невдоволено глянув на Сагайдачного. – Я хотів би, щоби пан Сагайдачний знав: ми воліли б бачити його на чолі козацького війська. Бородавка зарекомендував себе украй погано в очах наших. Навіть не уявляю, як ми зможемо з такою людиною узгоджувати спільні дії проти ворога. Одним лише цим Бородавка грає на руку Османові й на згубу отчизні.

Сагайдачний спокійно оглядав присутніх. На обличчі жодного виразу, хоча в голові ціла буря почуттів. Ось воно! Нарешті заговорили прямо, не те, що там, у Сеймі. Бородавка для них надто одіозна постать, Бородавка – невдячний хам, Бородавка – загроза мирному сусідству польської та української націй… І все. А тепер чітко: Бородавка – зрадник, він грає на руку ворогові. І головне, на його місці хочуть бачити Сагайдачного. Усе ж вирішив не виказувати ні згоди, ні незгоди. Ходкевич повинен знати: реєстровим козацьким військом командує козацький гетьман, а не коронний.

– Яцька Неродича на гетьманство призначив не я, – твердо вимовив Сагайдачний, дивлячись в очі віденського воєводи. – Це компетенція Ради. Тож усунути його може лише Рада, ви всі це добре знаєте. Єдине, що можу пообіцяти, – це обговорення поведінки гетьмана на раді старшин. А там, як вирішать козаки.

– І все ж таки, пане Сагайдачний, нам невідомо, де у цей час знаходиться Бородавка. Щоб вирішити його долю, треба його відшукати.

Фраза належала Якову Собеському, середнього зросту, огрядному, але надзвичайно енергійному сорокап'ятирічному чоловікові. Собеський не міг усидіти на місці й підхопився на рівні. (Втім, знаючи його як досвідченого дипломата, Сагайдачний зрозумів, що це лише гра.)

– Волощина не така вже й маленька, – широко розвів руками політичний комісар, – а турки стоять табором супроти наших позицій. Нехай це лише частина війська, однаково, початок битви – справа кількох днів. Козаки потрібні нам тут уже зараз. Що ви запропонуєте?

Сагайдачний подивився на комісара.

– Лише одне. Я негайно вирушаю на пошуки козаків. І обіцяю привести їх якомога швидше.

Собеський опустив очі. Нарада продовжилася стосовно інших питань. Обговорили місце розташування майбутнього козацького табору й інші справи, пов'язані з цим. Ходкевич дав розпорядження полковникам тримати частини у стані повної бойової готовності. Хоча було малоймовірним, що турки кинуться у бій, не перепочивши, як завжди, п'ять-сім днів, але воєвода вирішив не ризикувати. Розходитися почали лише через дві години.

Сагайдачний бадьорим кроком прямував до невеликого козацького загону, на чолі якого він прибув у Хотин. Звивиста стежка, яка бігла у темному, запиленому килимі трави, привела його до місця стоянки. Над головою нависла велетенська округла споруда Комендантської вежі. Жовтий вищерблений камінь здіймався на два з лишком десятки сажнів, закриваючи майже весь виднокрай. Під стіною, здираючись стрімким схилом, паслася селянська корова. Виконувала майже акробатичні трюки, вишукуючи ліпшої паші. На болотистому дні колишнього рову дзюркотів веселий струмочок. Проминав затінок горіхових дерев і біг до широкого плеса Дністра, над яким здіймалася північна стіна із сумнозвісною вежею Смертників. З давніх-давен на кам'янистому березі під нею знаходили свою смерть десятки нещасних, що їх було засуджено до страти.

Козаки напували коней у струмку, грілися на сонці, відпочивали після подорожі через Польщу. Кілька парубків, завзято ляскаючи засмальцьованими картами, грали в чупрундира.

Сагайдачний підійшов до сотника Загнибіди, що стояв поруч із картярами й задумливо розглядав триметрові зубці на фортечній стіні. Побачивши Сагайдачного, вказав на них рукою.

– Добра кам'яниця! Такі стіни й турецькі гармати не візьмуть.

– Та добра. Маленька лише… Давай, Іване, піднімай людей.

– Вирушаємо?

– Треба.

– До Бородавки?

– До нього. Треба глядіти, як дитя нерозумне.

– Тут волохи проїжджали, казали, десь під Сучавою козаків бачили. А другі під Могилевом, трясця його знає, куди їх занесло.

– Знаю. Поляки тільки й мають діла говорити, що Яцько військо по всій Молдавії та Волощині розкидав.

Загнибіда із зітханням покрутив головою.

– Ой, не до добра!

– Звісно. Вже пішли чутки, що побили їх дуже.

– І навіщо ж воно?

– Яцька не знаєш? Йому б у здобич побавитися. Тепер полетіли буйні голови, що минулого року кричали: «Геть Сагайдака!» Тепер зачухаються! – у голосі Сагайдачного почулася зловтіха.

Він узяв у джури повід і одним рухом скочив на коня.

– Уперед, дітки, не баритись! – і першим погнав коня скелястим берегом.

Ще задовго до обідньої пори загін у півтори сотні вершників виїхав із Хотина й попрямував на захід. Сагайдачний поспішав. Він мав намір не пізніш як на другий день бути у таборі гетьмана.

Ледь всілася на обрії хмарка куряви, через місток до фортечної брами поспішав, сповнюючи повітря цоканням копит, другий загін. А ще через хвилину здивованому Ходкевичу доповіли, що його аудієнції очікує посол гетьмана Бородавки. Він назвався полковником його гетьманської милості Михайлом Дорошенком і доповідав, що козаки стоять табором за сотню верст на захід, під Могилевом, і очікують розпорядження командувача.

– Чортів Бородавка! З'явився насилу, пся крев. Стонадцять дзяблів у його холопську пельку! – заревів Ходкевич. Проте, незважаючи на лайку, в його голосі бриніли радісні нотки. Віленський воєвода щиро зрадів появі козаків, забуваючи, що завжди вважав їх натовпом черні й кривив шляхетні губи від думки, що матиме їх союзниками.

– Треба спинити Сагайдачного. Висилайте загін рейтарів за ним, – звернувся він до присутнього у кімнаті Лєсковського. – А проте… Нехай їде. Не наше шляхетське діло за холопами бігати. Та й піджене Конашевич Яцька. Ні, нехай їде…

Того вечора Дорошенко вирушив до козацького табору. При собі мав наказ козакам негайно вирушати у Хотин.

Загін Сагайдачного обережно пересувався волоською землею. Петро Конашевич їхав на чолі загону, уважно позираючи навкруги. Його непокоїла близькість турецького війська і повне незнання того, де шукати Бородавку. Вони вже кілька разів міняли напрямок руху і заїжджали у невеличкі селища. Але ніде ніхто не бачив великого козацького війська, лише невеликі загони. Люди вороже ставилися до козаків, пам'ятаючи недавній грабунок висланими Бородавкою чатами.

Нарешті зустріли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корів і телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике військо кілька днів тому, і йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився – нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.

– Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!

У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.

– Не стріляй, братику, свої.

– Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?

Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:

– Що тут у вас?

– Ось, у кущах ховалися. Нас почули – покликали.

– Хто такі?

– Свої ми, пане гетьмане, запорожці.

– А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?

– Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали… Сотня братчиків голови зложила. – Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. – А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.

Сагайдачний придивився до козака пильніше.

– Де зараз табір?

– Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.

– Добре, молодцю, – Сагайдачний повернувся. – Коней козакам! – І додав, звертаючись до Андрія: – Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.

Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:

– Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?

– Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.

– З вашого загону ви єдині?

– Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки…

– Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!

Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.

– То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?

– Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо…

Сагайдачний спересердя сплюнув.

– Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!

– Вірю, батьку.

Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу…

Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит – чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний напружився.

– Що там?

– Ми натрапили на слід війська.

– Слід великий?

– Великий, батьку, багато тисяч пройшло.

– Куди веде?

– На південь.

Сагайдачний поміркував. Слід могли залишити і свої, і вороги. Але навіщо туркам вести своє військо на південь, адже Хотин у другій стороні? Отже, Бородавка. Фатальну помилку було зроблено. Сагайдачний наказав рухатись услід армії, що пройшла тут кілька годин тому.

Деякий час загін гнав чвалом широкою смугою витоптаної тисячами ніг трави. Просіка у незайманих травах була густо всіяна конячим гноєм і рештками їжі, що нею вояки втамовували голод, не спиняючись на відпочинок.

Нарешті далеко попереду з'явилися вогні великого табору. Сотні багать укривали велику долину, яка відкрилася перед козаками. Втомлені очі чимдуж вглядались у далечінь, намагаючись зазирнути в обличчя тих, що сиділи біля вогнищ. Та марно – їх розділяли кілька верст.

– Уперед, панство, це свої, козаки! – гаркнув Сагайдачний. Він і гадки не мав, що турки повернули на південь, щоб вийти напереріз Бородавці й зашкодити його об'єднанню з армією Ходкевича. Мізерний козацький загін простував у пащу османського табору.

Почало розвиднятися. Небо поступово сіріло, відкриваючи сховане раніше довкілля. Крізь темряву проступали поодинокі дерева й зарості очерету на болотцях між стрімкими пагорбами. Над вогнями попереду з'явилися сиві шапки димів. Очі почали розрізняти окремі деталі розмитої до цього картини. Багатолюдний табір більшав і більшав, поки не зайняв величезну частину виднокола. Тисячі наметів розкинулися, вражаючи своєю кількістю.

Сагайдачний придивився. Щось насторожувало у тих наметах, щось таке, що він відчував шкірою, але поки що не розумів.

За спиною стривожено заіржав кінь, змушуючи Сагайдачного здригнутися від несподіванки. Одразу ж хтось гаряче зашепотів:

– Це турки, батьку! Побий мене грім, вони!

Сагайдачний рвучко повернувся. За ним, піднявшись у стременах, стояв Андрій Кульбаба.

– Ти здурів, хлопче!

Але Андрій не вгавав:

– Ні, погляньте! Он там, праворуч… бачите?! Біля узлісся?

Сагайдачний поглянув у напрямку, що на нього вказував козак. Ранішня імла сивою ковдрою сідала на землю, погіршуючи видимість, а старечі очі вже не мали колишньої гостроти. Хоч і вдивлявся, напружуючись до краю, бачив лише поле, щільно засіяне багряними зернами вогнищ і білим лахміттям наметів. Через хвилину вимовив:

– Я не бачу нічого підозрілого.

Андрій затанцював на місці, намагаючись стримати коня. Той відчував напруження людей і гарячкував, час від часу поривався стати дибки. Нарешті стримав, натягнувши повід:

– Тпру-у! Несамовитий… Батьку, там верблюди! Погляньте добре! Ні в нас, ні в городових полках не було жодного верблюда!

І Сагайдачного осяяло. У розпечений мозок нарешті випливло із глибин підсвідомості те, що непокоїло у вигляді наметів. Усе надзвичайно просто: їх надто багато для козацького табору. Те, що хвилину тому було незрозумілим страхом, перетворилося на смертельну небезпеку. Стало на свої місця, відкриваючи страшну помилку: там, де очікували знайти друзів і жаданий відпочинок, натрапили на ворогів.

А в таборі вже піднялася метушня, почулися крики. Переляканий голос щось лементував турецькою, потім ударило кілька пострілів. Очевидно, сторожа сприйняла сотню вершників за авангард козацького війська й несамовито била на сполох. Із шатер вибігали напіводягнені аскери, бігали, не розуміючи, що сталося, по табору. Люто гавкали собаки.

– А на чорта… – заволав Сагайдачний. – Назад! Швидше назад! Прийшли, матері його… Як барани до різника.

За мить уже мчали зворотним шляхом. Летіли розпластані над клубами ранкового туману, безжально били острогами потомлених коней. Нещасні тварини важко хрипіли, вкривалися клаптями жовтої піни, що її вітер шаленої гонитви зривав із блискучих боків. Низько схилялися вершники над гривами коней, немов приростали до них, і поганяли, лише тріпотіли червоні шлики на шапках, зав'язані вузлом за спиною рукави й різнобарвні прапорці на ратищах. А очі з надією вдивлялись у лісову смугу на обрії. Таку невимовно далеку…

Турки оговталися досить швидко і вже стукотіли, стукотіли копита за спиною у втікачів. Три сотні вершників на свіжих конях стрімко скорочували відстань до козаків. Хутко наздоганяли запорожців капрісі – комонні розвідники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-під червоних кауків, поганяли негевських скакунів і харчали від передчуття швидкої перемоги. А від табору вже від'їжджав другий загін: турки після того як зрозуміли, що козаків лише мізерна жменька, летіли виказувати свою хоробрість. Треба було приймати бій, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумів це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаєм. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загін розтягнувся полем широкою дугою і мчав до темної смуги рятівного лісу. Мчали, випереджуючи вітер, підстьогувані криками переслідувачів. Капрісі, як мисливські хорти, летіли й не розбирали дороги…

Коли до дерев залишилося дві сотні кроків, передні ряди переслідувачів ударили у спину козакам із пістолів. Троє козаків, полишаючи шалену гонитву, забилися під копитами турецьких коней. Подальший перебіг подій їх уже не цікавив. Далі зволікати було неможливо. Капрісі, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й націлювали на козаків блискучо-хижі рихви списів.

Сагайдачний рвучко повернув коня й дістав шаблю.

– До бою, дітки! До бою! – пролунав над ранковим полем його гучний голос. – Мерщій розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!

Загін, миттю обернувшись, наїжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бій розгорівся, немов шалена козацька гулянка. Гучне «алла», мов морська хвиля, розбилося до гранітного «слава», обросло брязкотом і стукотом, і, врешті, потонуло серед криків людей, іржання коней і ляскання пострілів.

Андрій разом з іншими кинувся на турків. Підскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустріла крицю, вибиваючи іскри. Турок одразу рясно спітнів і ледь встигав відбиватися від цілого вихору ударів, що їх сипав оскаженілий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увійшла в голений череп, розрубавши його аж до перенісся. Яничар злетів із коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрій уже мчав на допомогу козакові, що ледве встигав відбиватися від трьох турків. Він, як вітер, пролетів повз них, збивши одного із сідла страшним ударом шаблі. Тіло в агонії дрібно забило ногами, ніби намагалося догнати голову, яка з широко відкритими очима покотилася під кінські копита. Бій тривав з перемінним успіхом, але вже через десять хвилин до турків почало надходити підкріплення. Усі, хто були живі в бусурманському таборі, полетіли на допомогу своїм.

Уже впали з гарячих коней два десятки козаків. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубаті голови. Ще кількох сипахи підняли на списи… Андрій раптом побачив Яцька. Той, як досвідчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись із банькатим турком у зеленому тюрбані. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на підмогу і з наскоку розрядив у турка пістоля. Хлопцева шабля і Андрієва куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки крові.

– Відходь, Яцьку, не гайся! – крикнув Андрій.

– Ні, – замотав той головою, – я тут, із вами!

– Назад, скурвий сину! Кому сказав!

Андрій вперіщив по конячому крупу плазом шаблі. Яцьків кінь зірвався з місця, несучи вершника в тил козаків, що поволі відходили під натиском турків. Ті вже у п'ять разів переважали кількістю.

– Тримайся ближче до гетьмана! – кинув навздогін Андрій. Він хотів ще щось додати, та не встиг. Краєм ока вловив поряд якийсь рух і інстинктивно відсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетіло блискуче лезо шаблі. Андрій відповів ударом на удар і за мить знову пірнув у круговерть бою. Праворуч і ліворуч від нього падали у кривавому тумані люди і коні. Поле все щільніше встелялося тілами своїх і ворогів, а він немов не помічав цього, осатаніло рубав і відбивався.

Не бачив навіть того, що козаків залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецької кінноти. У лихоманці бойовища просто не мав часу оглянутися. Помічав лише те, що руків'я шаблі стало зовсім мокрим від крові. І боячись, що зброя вислизне з рук, він раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарешті до нього долинув крик, який умить привів його до тями.

– Батька поранено!

Андрій повернувся і побачив Сагайдачного, що, зігнувшись у сідлі, тримався за поранене плече.

– У Конашевича влучили! – крикнув ще раз той самий козак, котрий із закривавленою шаблею у руках кружляв навколо пораненого ватажка. Цієї самої миті куля влучила і в нього, і він, тримаючись за затягнуті синім сукном груди, важко сповз на землю. Кінь сполохано заіржав і залишився стояти біля вбитого господаря.

Андрій чвалом погнав коня до місця, де був Сагайдачний. Там побачив і Яцька.

– Треба тікати, пане гетьмане!

Сагайдачний відповів крізь міцно стиснуті від болю зуби:

– До лісу, молодці, там порятунок!

– Тримайтеся за мене, батьку, – Андрій підставив плече.

– Сам! – Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу і, вдаривши коня в боки, помчав до лісу. Андрій і Яцько кинулися за ним. Бій позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весіллі і тепер лежали всі там, де їх застала смерть. Кожен забрав із собою кількох ворогів: у бою загинуло майже п'ятсот чоловік відбірної кінноти османів. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утікачів, але на узліссі спинився: заходити у гущавину жоден з турків не наважився…

Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.

Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.

– Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! – не витримав нарешті Андрій.

Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.

– Добре, – промовив він згодом, – від бусурман, здається, відірвались.

Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.

– Зараз, батьку, зараз! – він повернувся до Яцька, – Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!

Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.

– Що там? – підняв голову Сагайдачний.

– З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. – Він простягнув принесену Яцьком фляжку.

Сагайдачний зробив кілька ковтків.

– Добра оковита, козаче! Будеш?

– Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.

– Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.

Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.

– Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.

– Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!

Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.

– Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!

Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.

– Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!

Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.

– А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?

– Восьмий рік.

– А як опинився?

– На Січі?

– На Січі.

– Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…

– Біда нашим людям!

– Біда, батьку.

Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:

– Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!

Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.

– Усе, – нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.

– Як міг, зробив, – сказав він, розглядаючи свою роботу.

– Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

– Може, все ж відпочинете? – Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

– Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – підкликав він Яцька, – допоможи.

За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.

– Давайте, запорожці, не відставайте! – вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.

Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

– Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.

Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.

– У турка, – невесело протягнув він, – його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!

– От непослух! Я тобі де казав бути?!

– Та я… усі ж билися!

– Ну, бились. А де ж тепер шабля?

– Впустив! – гірко зітхнув хлопчина.

– Це ти тому такий кислий?

Яцько мовчки хитнув головою.

– Молодець, малий, – повернувся до них Сагайдачний, – буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.

Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.

– Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати… Подобається на Січі? – похитав він головою.

– Дуже! – вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.

– Яцько молодець, – озвався Андрій, – там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.

Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.

Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло – перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:

Невесела пісня, що її виводили низькі чоловічі голоси, умить звеселила трьох подорожніх.

– Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! – вихопилося в Андрія.

Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрій з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не міг пораненою рукою ні гребти, ні триматися за луку сідла. Час від часу Сагайдачний стогнав, міцно зціпивши зуби. Широка річка неквапно несла свої води, і легкий вітерець допомагав змученим козакам – на застиглому дзеркалі води не було ні найменшої хвилі. Коні напружено форкали і стрімко скорочували відстань до берега. Від могутніх копит по воді розходилися невеличкі коловороти. Через півгодини ноги намацали слизьку глину річкового дна. Коні й люди стріпували із себе струмки холодної води.

Сагайдачний скочив на коня і повернувся до Андрія.

– Дякую тобі, козаче. Знай: я тепер твій боржник. У будь-який час радий тебе бачити. А зараз мені час до Бородавки.

Залишивши запорожців на березі, він помчав до табору. За лічені хвилини проминав уже здивованих вартових, котрі позирали на нього з лінії возів, що ними було обставлено табір. Неприємно вразило те, що його ніхто не намагався затримати. Сагайдачний, як досвідчений полководець, був здивований такою безпечністю, адже турки поряд. Нарешті його білий аргамак вихором вилетів на майдан перед гетьманським шатром. Тут охорона поводилася пильніше: від вогнища, розпаленого проміж двох гармат і кількох гаптованих сріблом хоругов, підхопилися троє вартових. Тремтливі язики полум'я кидали примарне світло на постаті у синіх жупанах і гостроверхих, зі срібними китицями, шапках. Спрямувавши на прибулого мушкети, завмерли. Отетеріло кліпали заспаними очима.

– Ану стій, стерво! Злазь із коня, а то вмить черево шротом начинимо! – вигукнув хрипким голосом один із них. Звичним рухом скинув мушкет до плеча і звів курок.

Сагайдачний не рухався з місця.

– Ти що, іроде, не чув?!

– Славно зустрічаєте. Добре, хоч попередили, а не одразу шмальнули, – Сагайдачний владно дивився на гетьманських джур, примушуючи тих губитись у здогадках, хто перед ними.

– Ти хто такий? – тепер голос пролунав невпевнено.

Один із тих, що стояли позаду хрипкоголосого джури, наблизився. Деякий час вдивлявся в обличчя. Упізнавши, очманіло закліпав очима.

– Конашевич! – здивовано протягнув і повернувся до товаришів. – Братчики! Та це ж Сагайдачний!

Уся трійця повільно опустила мушкети і зняла шапки. Сагайдачний, відчуваючи втіху, зрозумів, що він для них не просто київський полковник, посаду якого обіймав у даний час.

Один із вартових шанобливо вимовив, ховаючи очі:

– Зачекалися тебе, батьку. Вибач, що не признали… Ми, як то воно… уже й не сподівалися тебе живим видіти… Весь табір гудить: убили турки нашого Конашевича.

– Не вбили, як бачиш, – похмуро відповів Сагайдачний. – Де Бородавка?

– Пан гетьман відпочиває, будити?

– Не треба. Де розташовано мій полк?

– Он там, – показав один з козаків, – поряд із запорожцями. Вони там у невеликій балці стоять.

– Добре, – він хвилю подумав і додав: – А гетьман нехай спить. Тільки б гетьманства свого не проспав…

Сагайдачний ударив коня і пірнув у темряву. Трохи поплутавши між возами й козаками, багато з яких спали покотом на землі, знайшов нарешті розташування полку, що ним командував. Він розбудив наказного полковника Івана Підмогильного й покликав джуру. Прибіг заспаний козачок, на ходу замотуючи очкур.

– Хлопче, давай прожогом по полках. Передай полковникам Богданові Куроші, Іванові Зискарю і Данилові Деркалю, щоб… Хоча ні. Ще передай Цецюрі Севрюку.

Так-от, скажи, що з ними хоче порадитися Петро Конашевич-Сагайдачний. Нехай терміново вирушають сюди. Усе, давай, давай!

Сагайдачний повернувся до Підмогильного, який щойно підійшов:

– Здоров був, пане Іване.

– Здрастуй, батьку.

– Ну, як ви без мене?

– Та ніяк! Козаки вкрай незадоволені.

– Чим?

– Гетьманом нашим, ось чим, чи то пак ким.

– Чи багато загиблих у тих чатах?

Підмогильний зовсім не здивувався поінформованості свого ватажка. Він уже давно звик до того, що Сагайдачний завжди в курсі всіх справ.

– Багато. Замалим не три тисячі людей втратили, а припасів так і катма!

– Чортів Яцько! Ну, добре, зараз тут будуть полковники, що їм я найбільше довіряю. Вирішимо, що робити.

Зайшли в намет. Підмогильний покликав джуру і наказав принести Сагайдачному щось попоїсти. Через хвилину молодик приніс казанок кулішу і чималий шмат м'яса. Однак Петро Конашевич відмовився.

– Спочатку діло, їжа потім. А я бачу, що провізії поки що вдосталь.

– Поки вдосталь, але це ненадовго. Для коней зовсім мало фуражу.

Почали сходитися полковники, з радістю вітаючи Сагайдачного. Першим з'явився мовчазний Цецюра Севрюк, за ним Богдан Куроша та Іван Зискар. І, нарешті, у намет зайпіов огрядний Данило Деркаль. Його полк був розташований у протилежній частині табору. Після привітань та обіймів перейшли до справ. Першим слово взяв Сагайдачний. Він нервово заходив по намету.

– Зібрав я вас, пани полковники, ось для чого: хочу порадитися, що робити з Бородавкою.

Запанувала тиша. Всі чекали, що колишній гетьман скаже далі, і він продовжив:

– Не буду кривити душею, у Варшаві мені чітко на це натякнули. Пани магнати не хочуть бачити Бородавку на чолі козацького війська. Це було сказано неофіційно, але з наголосом. Мені обіцяли багато поступок щодо скасування універсалів, видаваних останнім часом і спрямованих проти православної церкви. Також король обіцяв повернутися лицем до нас. Він скасовує свої рішення про ліквідацію козацького війська. Ми йому потрібні. Зі свого боку, я пообіцяв, що ми будемо у союзі з Ходкевичем боронити Хотин. Усе згідно з рішенням Ради. Але на вимогу замінити Бородавку я відповів відмовою, і по-іншому я не міг. Звичай є звичай. Сказав їм, що гетьмана обирала загальна Рада, тож козаки мають до нього довіру. І мої власні амбіції тут ні до чого, хочу, щоб ви це знали. Але тепер я у довірі цій не впевнений. Хочу почути, що скажете ви, пани полковники.

Сагайдачний сів і дістав люльку. Обережно притримуючи її пораненою рукою, почав накладати. Неквапно припалив від принесеного джурою каганця й застиг, позираючи на присутніх.

Глибоко замислилися полковники. Питання неабияке. Міняти гетьмана під час походу, коли з дня на день мала початися битва, – це не просто. Але, з другого боку, в кожного кипіла злість на Бородавку за його власні прорахунки. Першим піднявся Іван Зискар, кремезний козак, одягнутий у розкішний, оторочений соболями жупан, із величезною шаблею при боці. Полковник зайняв мало не четверту частину шатра. Прокашлявся й оглянув присутніх. На нього спокійно поглядали такі, як і він сам, суворі козацькі старшини. Такі розуміють лише щиру мову.

– Я скажу лише за себе, – почав низьким густим голосом, – а ви, панове, скажете, що ви мислите. Отже, Бородавка! Коли його вибирали, я був із ним. Я підтримував його й пізніше, коли він гетьманував. Деколи, звичайно, я з ним не погоджувався, але то життя, усі ми люди, усі помиляємося… Але його просили! Христом Богом молили не розкидати людей по Молдавії, а що з того вийшло? Одне слово, я проти нього… Три тисячі, чуєш, Конашевичу, – три тисячі! А де припаси? Катма! Люди загинули ні за що, припасів обмаль. Поляки ні нас, ні наших коней годувати не будуть. Тож нехай Яцько за це відповість, така моя думка.

Закінчивши мову, Зискар опустився на одну із широких потемнілих лав під стінами намету. Виклав на коліна свою велетенську шаблю й мовчки позирав на завішані килимами стіни.

– Хто ще скаже? – запитально подивився на полковників Сагайдачний. Йому сподобалася мова Зискаря, але обачний колишній гетьман не виказав цього жодним рухом.

Піднявся Данило Деркаль. Пригладив вуса на великому, як таріль, обличчі й поправив на чималому череві очкур.

– А що тут казати? – Деркаль, як завжди, говорив у своїй чудернацькій манері. – Одне лиш! Скучили ми за тобою, Конашевичу! На кого ти, нерозумний батьку, покинув дітей своїх? На кого залишив? Голова йде – ноги мусять, так і ми за Неродичем. А там є за ким?! Ще тиждень тому в мене у полку було три з половиною тисячі козаків, тепер лише три! І за віщо люди голови склали, питаю? Ані за цапову душу! Коли він надумав розсилати чати по Волощині, я був проти, люди не дадуть збрехати. «Яцьку, – кажу, – одумайся, голубе. Турки за горбом, що ти робиш?» А він мені, знаєте, що на це? Отакої: «Будеш мати булаву – будемо робити, що ти скажеш!» Чим це все закінчилося, ви знаєте. І не тільки в мене в полку, у всіх так… Куди ми дивилися? Вибирала дівка – вибрала дідька! З нього гетьман, як з лайна куля! Тож довго нема про що говорити. І, крім того, моя думка така: скарати на горло! Хай заплатить.

Деркаль сів. Запанувала тиша. Сагайдачний був дещо приголомшений. Він, будучи добрим дипломатом, тонко відчував настрій старшини й бачив, що настав чи не найсприятливіший час повернути собі гетьманську булаву. Як хорт у тепле заяче тільце, встромив він ікла в шию Бородавки. Але тільки у переносному значенні, тож Сагайдачний здригнувся, зачувши різкі холодні слова про страту. Козаки не вміли прощати помилок своїм ватажкам. Не виказуючи думок, Сагайдачний подивився на Цецюру Севрюка.

– А ти що скажеш?

Севрюк, як завжди, був небагатослівним:

– Скарати! Повинен відповідати за все! На спис собаку й у Дністер!

Сагайдачний випустив хмаринку тютюнового диму. Сивувата імла, поступово розширюючись, розповзалася під парусиновим склепінням. Десь у таборі почувся бадьорий спів півня. Скоро ранок. Раптово Сагайдачний відчув себе надзвичайно стомленим. Те, про що він потайки мріяв майже півтора року, відбувалось у нього на очах. Але чомусь він не відчував задоволення.

– А ти, Богдане, якої думки? – запитав у Куроші.

– Моя думка – це ще не все, – озвався Куроша. – Особисто я не схиляюся до думки, що винен лише Бородавка. Тоді разом із ним ракам на сніданок ідуть і ті полковники, що з порожніми возами у похід вирушили. Та й під Яссами, під Сороками я не бачив невдоволення в очах панів полковників. Чого ж тепер на одного Яцька усе валити? Але, як би не було, справедливим буде запитати сірому. Хай вирішує Рада.

– А ти чистеньким хочеш залишитися?! – підхопився Зискар. Люто зиркаючи, він підійшов до Куроші. Куроша спокійно піднявся і твердо глянув Зискарю в очі.

– Я хочу, щоб виконувався звичай! Урешті, чи не ти ставив голоті десять бочок меду після обрання Бородавки?

Зискар хвилину постояв, палаючи люттю, а потім потягнувся до шаблі.

– Панове! – підвищив голос Сагайдачний. – Припиніть негайно! Це все у минулому. Треба вирішувати, що робити зараз.

Зискар круто повернувся й попрямував до свого місця. Сів на лаву й затих, люто граючи жовнами.

– Богдан правильно каже! – загудів Деркаль. – Нехай Рада вирішує, що ми п'ятеро? Не по правді це.

– Я згоден, – додав Севрюк.

Сагайдачний схилив голову. Що ж, на це він і розраховував.

– Отже, якщо я правильно вас зрозумів, Бородавка вам не до вподоби, – підсумував він. – Треба збирати Раду. Зберемо. Але не зараз. Я щойно від Ходкевича, він нас очікує. Турки вже стали табором на відстані одного переходу від Хотина. Ми й так сильно забарилися, тепер треба поспішати до поляків на з'єднання. Тож зробимо так…

На світанку до намету Бородавки ввійшли четверо полковників із шаблями наголо. Вони мовчки стали, позираючи на гетьмана. Бородавка сів на постелі. Він одразу все зрозумів і похмуро мовив:

– Я одягнусь.

– Не барися, – відповів Деркаль, – ти й так довго нас тягав не туди, куди треба. Пора вже на війну вирушати.

– Сагайдачний тут?

– Тут.

– Тоді мені все зрозуміло. Я хочу побачитися з ним. Проведіть мене.

– У цьому немає потреби, – мовив Сагайдачний, заходячи до намету. Бородавка одразу помітив криваву пляму на забинтованому плечі Конашевича. Його рука, затягнута дерев'яними лубками, висіла на перекинутому через шию шматкові шовку. Бліде лице видавало втому. З непроникним виразом обличчя завмер навпроти Бородавки. Деякий час розглядав зодягнутого лише в білизну гетьмана й небагате умеблювання шатра. На стіні, у головах похідного ліжка, лише лук і шабля. Поряд стіл зі срібним каламарем і стосом паперів. Окремо, на єдиному у шатрі килимі, – підставка з темного різьбленого дуба, вкрита вишневим оксамитом. На ній гетьманська булава.

– Доброго дня, Яцьку… Якщо він для тебе добрий, – кинув крізь зуби, мимоволі милуючись всипаною самоцвітами булавою.

Бородавка простежив за поглядом Сагайдачного. Криво посміхнувся:

– Що, скучив за булавою?

Сагайдачний знизав плечима.

– Якщо й так, то що?

– Знаю, Петре! Ворогом лютим для мене став ти відтоді, коли її втратив. День і ніч думав, як би повернути. Тепер почув, що настала твоя година. Так?

– Я тут ні до чого. Тобі не вірять козаки.

– Козаки?! – загримів Бородавка й піднявся з постелі. – Скажи краще, що ляхи!

– Ляхи теж.

– Ото ж бо й воно!

– Ти маєш рацію, Яцьку, але не зовсім. Ляхів ніхто не питає їхньої думки.

– Це тобі у Варшаві на думку спало?

– Ні… Яцьку, винувать самого себе. Рада старшин вирішила тебе заарештувати. Будеш під вартою до часу, коли твою долю вирішить загальна Рада.

– Робіть, що хочете, – Бородавка махнув рукою. – Але знай, Петре, я намагався привести військо під Хотин, як і було домовлено. Тобі там, у ляхів, не потрібно було приймати рішень, тож тепер виглядаєш чистеньким. А знаєш, чому ляхи відмовилися зробити припаси й для нас? Не знаєш! А я знаю! Тому що вони плювати на нас хотіли. А ти їм руки цілуєш. Що ж, кожному своє…

– Ти відправив людей на смерть. Смерть безглузду й непотрібну.

– Так! Так, відправив! Але вони козаки, а зараз іде війна, чому ж ти дивуєшся? Думаєш, не картаю себе? Картаю!

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка. Бородавка почав одягатися. Сагайдачний похитав головою:

– Що в тебе робиться у таборі, Яцьку? Тільки що я проїхав крізь нього і дістався мало не до твоєї постелі, а ніхто не додумався спитати мене, хто я. Полковники люті на тебе. Тільки ти у цьому винен, ти один… Кажеш, вони вояки? Так! Але ті жертви, що їх ми зазнали у Волощині, були марними. Ти думав, бути гетьманом – це лише безмежна влада? Думав, булава – дарунок провидіння? Що ж… Тепер ти скуштуєш справжній смак цієї влади. Ті, хто кричав за тебе півтора року тому, жадають твоєї крові. Картайся ліпше за це.

Бородавка закінчив одягатися. Глузливо поглянув в очі Сагайдачному.

– Чорт із вами, в'яжіть! Але пам'ятай, лядський вишкребку, ляхи тебе обдурять! Мене зі світу зживуть, а тоді й за тебе візьмуться!

Конашевич не витримав повного зневаги погляду й відвів очі.

– Побачимо, хто кого… А поки давай шаблю. До рішення Ради тебе вирішено взяти під варту.

Бородавка недбало простягнув цяцьковану золотом і самоцвітами шаблю.

– Тримай… Бачу, тебе поранено. Куди ж булаву візьмеш? – посмішка гетьмана нагадувала вовчий оскал.

Сагайдачний узяв простягнуту зброю й відповів спокійним, але, разом із тим, твердим голосом:

– Клейноди залишаються у ради старшин.

Через кілька хвилин у спорожнілому шатрі залишився лише Бородавка. Знадвору біля виходу стали двоє сотників Київського полку з шаблями наголо. Бородавка сів на постіль і обхопив голову руками.

Чутка про прибуття Сагайдачного й арешт гетьмана миттю пролетіла по недавно ще сплячому табору, перетворивши його на бджолиний рій. Усюди стояли купки козаків, котрі схвильовано обговорювали новини. Подекуди чулися крики прихильників Бородавки, збирались юрби, неспокійно реагуючи на арешт свого ватажка. Проте переважна більшість козацтва була задоволена приїздом Сагайдачного.

Хоча він був дещо жорстким у ставленні до козацької сіроми, і всі знали колишнього гетьмана як людину, що карала за найменші гріхи, козаки його любили й мали до нього довіру. Булава не раз потрапляла до рук Сагайдачного і потрапляла по праву. Він виявляв талант полководця і неабиякого державного діяча. Під керівництвом Петра Конашевича козаки громили турків у морських походах, розносили вщент татарські улуси в Криму, гуляли з великою славою і здобиччю у Московських землях. І завжди їх супроводжували успіхи, завжди вони перемагали, а ворог зазнавав жорстоких поразок. Велике значення мали також зусилля Сагайдачного у справі відновлення православної церкви, яка перебувала в Україні у жалюгідному стані після унії 1596 року. Козаки, глибока релігійність яких була найбільшою частиною їхньої політики, це цінували не менше, ніж військове щастя. Тож Сагайдачний мав великий авторитет у війську, і тепер, раптово з'явившись і прибравши Бородавку, мав на кого покластися. Козаки пішли за ним, хто помірковано, а хто й наосліп. Тому нечисленні прихильники Бородавки швидко затихли, а після того як Сагайдачний виступив зі своїм словом і доповіддю про результати посольства до польського короля, вітали його оваціями. Вгору полетіли тисячі шапок, виказуючи згоду козацтва зі своїм ватажком. Втомлений дорогою та важкою раною, Сагайдачний зміг відпочити аж опівдні, після того як дав наказ вирушати ввечері до Хотина. Табір уже почав затихати, коли козаків сколихнула інша чутка: повернулася частина загону запорожців, що кілька днів тому разом з іншими чатами так нерозумно була кинута Бородавкою у пащу турецькій та татарській арміям.

Запорожці йшли важкими, стомленими кроками, стискаючи у руках довгі ратища списів. Схудлі, почорнілі обличчя похмуро дивилися перед собою, не розглядаючи натовп, що крізь нього простували до свого стану. Пошматований і вимащений багном одяг прибулих мало нагадував знамениті запорізькі жупани й шаровари. На багатьох не було навіть шапок, тож довжелезні оселедці, намотані на вуха, перебирав легенький вітерець. Усі були пішими. Ті кілька коней, що залишилися, тягнули два важкі вози. Колеса рипіли сухим скрипом, наповнювали тишу багатолюдного натовпу пронизливим вереском втомленого заліза. Поряд із переднім возом, затягнутим цупким полотном і просмоленими мотузками, крокували ті, хто був цілим і неушкодженим. На соломі заднього возу розташувалось, розкинувшись, людське лихо – у ньому лежали й сиділи поранені козаки. Порубані й постріляні, брудні, вкриті закривавленими пов'язками, бліді. Похмуро позирали навколо поглядами розпечених лихоманкою очей. Валка схожих на привидів людей простувала до табору Низового коша. Дзвінку тишу порушували, крім рипіння возів, лише зітхання та тихі прокльони на адресу Бородавки. Козаки широко розкритими очима дивилися на тих, кого вже вважали загиблими.

Наблизилися до знайомих возів. Застигли серед майдану, очікуючи задніх. Нарешті підійшли. Мовчазні січовики стояли деякий час у дивному заціпенінні. Потім усі разом кинулися допомагати прибулим. Із натовпу видерся кошовий. На його обличчі проступив вираз болю й розпуки, коли він дивився на те, що залишилося від трьох сотень козаків Микитиного загону. Сам Непийпиво стояв попереду. М'яв укритими кров'ю та пороховою кіптявою руками шапку. Подивився на кошового:

– Добридень, батьку кошовий отамане, приймай у товариство.

Семен Шило мовчки, без слів, ухопив Микиту в обійми. Міцно стиснув давнього товариша. Потім, відсторонивши його від себе, заглянув у вічі:

– Микито! Чортяко! Живий-таки… А ми вже й не сподівалися… не чекали живим бачити.

Микита глибоко зітхнув.

– Я живий, батьку, але товариші мої загинули… Три десятки душ привів я, та й ті ледь тіла тримаються. Так ось… – у його голосі була така гіркота, що у кошового защеміло серце.

– Та ось ще, – Микита вказав на передній із возів, – віз сухарів, – і невесело посміхнувся, – із зубів в отоманина вирвали. Лише боюся, що на всіх не вистачить.

– Та впадь із ними, з сухарями. Слава Ісусу, що сам повернувся!

– Андрій загинув, – Микита ще більше спохмурнів.

– Кульбаба? Живий! Приїхав уночі, Сагайдачного привіз пораненого. У нас новин повно, Бородавку заарештовано!

Козаки допомагали пораненим побратимам. Почулося кілька болісних стогонів. Закривавлених запорожців знімали з воза, клали на постелені кожухи і напували водою. З'явився ієромонах Гавриїл, що під час походу лікував поранених. Віддавши кільком молодикам розпорядження принести все необхідне, заходився обмивати рани і міняти пов'язки. Підбіг Андрій.

– Матінко Божа, Микито! Максим із тобою?

– Зі мною, – Микита стиснув Кульбабу в обіймах. – А ви як з тієї печери вирвалися?

– Я один і вирвався. Молодика ще з собою витягнув. Решта загинули, Царство їм Небесне.

Андрій коротко переповів усе, що з ним сталося з часу невдалої переправи через Прут.

– А ви як? Ми тоді раділи за вас, думали, що ви відірвались.

– Який там чорт! Увесь день турчин ліз, накосили їх там до біса. Потім уночі знялися, почали відходити, вони за нами. Зранку спинилися, поробили шанці, вози засипали землею. Знову цілий день билися. Під вечір по росі турки таки захопили нас. Сам бачиш, скільки нас залишилося. Коли почали нукери перестрибувати через вал, зібрав, кого зміг, і, підпаливши вози з порохом, відійшов. Нам пощастило, що вітер на нас подув. Після вибуху стільки диму було, що бусурмани й носа свого б не знайшли.

– Молодці. Тут перебіжчики були від турків, болгари. Кажуть, ви мало не дві тисячі одних яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не підкурили нас. Так диму напустили, мало Богові душу не віддав.