Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 16

Це був зовсім невдалий перший день у початковій школі. Андрій засмучено сидів над домашнім завданням і ледве стримував сльози. Йому ніяк не вдавалося заслужити похвали вчительки, яка раз у раз зривалася до нього на крик. Чисте серце дитини ніяк не могло змиритися з такою жахливою несправедливістю.

– Сину, допомогти?

Мама тихо присіла біля нього і лагідно торкнулася його волосся. Ці материні дотики, у них стільки спокою й тепла. Андрій тихо похитав головою, продовжуючи виводити цифри.

– Що сталося?

Мати відгорнула синові чорняве волосся з чола й легким дотиком торкнулась устами скроні. Від маминої любові, її захисту хлопчикові стало краще, хоч осягнути те, що відбулося, не допомогло.

– Тебе знову сварили? – материнське серце все відчуває.

– Так, – схлипнув хлопчик.

– Це минеться. Не бери близько до серця, сину мій, – вона лагідно всміхнулася, хоч серце рвалося з грудей від страждань її дитини.

– Я не можу зрозуміти.

– Що саме?

– Чому вона кричить? – хлопчик повернув заплакане обличчя до мами.

– Не знаю, любий, – та стерла рукою сльозу, що котилася по синовій щоці. – Мабуть, їй не до вподоби працювати з дітьми.

– То чому вона працює вчителькою, коли не любить нас?

– Хороше запитання, – мама поцілувала сина в чоло. – Не всі можуть бути вчителями, не кожному це дається. Для того щоби стати чудовим педагогом, треба не тільки любити дітей, а й бути психологом, розуміти людей, мати терпіння, відчувати й уміти подавати матеріал так, аби його правильно сприйняли та засвоїли. Вчитель – дуже складна професія, багато хто позбавлений якостей, потрібних справжньому педагогові.

– То чому вони не можуть обрати те, що для них підходить? – здивувався хлопчик.

– Не знаю, синку. Деколи ми всі робимо непомірковані вчинки.

– А ким би я міг стати? Ким? – зацікавився хлопчик, і його оченята спалахнули інтересом.

– Час покаже, – усміхнулася мати. – Потрібно трішки підрости, щоб зрозуміти, до чого насправді маєш хист.

– Мамо, а чому ти вирішила стати швачкою? – Допитливими оченятами син дивився на свою маму.

Жінка відповіла не відразу. Вона пригадувала. Вступ. Нелегкий вибір. І результат.

– Я вчилася в школі непогано. Була хорошисткою. Тоді мені ніхто не пояснив, що від цього теж багато що залежить. Мені дуже подобався урок трудового навчання, я шила, вишивала, плела гачком…

І справді, їхній дім прикрашали неймовірно гарні вишивані скатертини з вишуканим геометричним орнаментом з країв. Та й зараз Андрій сидів у теплих вовняних шкарпетках із зображенням зайчика. Мама плела зимові шарфи, шапки, шкарпетки і светри. Вони були надзвичайні, прикрашені візерунками, що ніколи не повторювалися. Навіть Сашко, який ходив лише в дорогому одязі, якось попросив у його мами вив’язати для нього шкарпетки чи светр. Мама сплела і те, і те. Їй було завжди приємно допомогти ближньому.

На стільцях, що стояли за обіднім столом, були вив’язані накидки з дивовижним, нестандартним візерунком, де кольори переходили один в одного та створювали свою особливу картину.

На столах у вітальні та у спальнях лежали скатертини, які мати створила за допомогою гачка. Ніжні, зроблені із найтендітніших ниток білого кольору, вони здавалися такими легкими. Рясніли легкими візерунками – на перший погляд простими, але придивившись, можна було побачити цю складну роботу.

– Мені завжди подобалося створювати щось нестандартне, робити приємне людям. Особливо розробляти одяг, – вона ніжно усміхнулась. – Та й руки мала слухняні. Я була посидючою, неквапливою, помічала помилки та огріхи. Завжди із креслення отримувала «відмінно». Я любила точність у всьому. Згодом побачила, як людям подобаються мої роботи, вони хотіли носити таке саме… Тоді я переконалась, що це дійсно моя справа. У мене замовляли спіднички, суконьки… Коли знаходиш справжнє призначення – ти це відчуваєш.

– Як? – зацікавлено спитав Андрій.

– Бо навіть утомившись після робочого дня, ти все одно усміхаєшся. Час летить, і ти забуваєш про все. Маленька зарплата хоч і приносить труднощі, але не відбирає віри.

– А тато? Як він став лікарем?

– Коли я пішов в армію, – як виявилося, тато вже давно стояв у дверному отворі та слухав їхню розмову, – то не думав, що там буде так важко. Мені довелося побачити багато чого, а психіка на той момент була ще юною. Проте армія змінила моє сприйняття життя. Тоді я зрозумів, що мені хочеться не воювати, а допомагати. І, хоч мене все життя тягнуло до точних наук, я подав документи у медичний виш.

Він підійшов до них та сів поруч із мамою, злегка обійняв її, усміхнувся.

– Найважче було скласти іспити. Ми з твоєю матір’ю виросли не в дуже багатих сім’ях, тому мусили все здобувати самі. Я витратив рік, щоб підтягнути знання з біології, мови та хімії. Я мав міцну волю, характер та психіку, помічав деталі, які ніхто не міг помітити, мав розвинену логіку завдяки надмірній любові до математики. Та й вчителька у мене була дуже хороша – дійсно той природжений наставник, який може навчити всього. Вона вміла знайти правильні слова, пояснити легко найскладнішу тему. Вчила нас логіки, а вже потім – математики. Тому я вирішив стати хірургом. Чи було це важко? Дуже. Часом хотілося кинути. А скільки сил було витрачено на все навчання… Далі ще гірше. Інтернатура була пеклом. Я мусив знати все, просто все на світі.

– І ти не здався? – здивувався син.

– Ні. Не здався, – батько усміхнувся. – Перед першою операцією я дуже нервувався. Тряслися руки, нудило, ноги підкошувалися… Але все минуло, коли я став перед операційним столом. Розум був ясний, руки слухалися як ніколи, я тримався вправно, просто ідеально, наче за інструкцією виконував кожен рух. Коли все скінчилося і я вийшов з приміщення, то відчув адреналін. Кров наче знову почала циркулювати по тілу. Я задоволений своєю роботою, бо коли бачиш, як повертається до людини життя і попереду у неї ще не один рік… Це найкраща нагорода.

– А смерть?.. – зовсім тихо запитав син.

– Вона руйнує, – зітхнув батько. – Тоді ти розумієш, що життя коротке. Звинувачуєш себе, відчуваєш, ніби не встиг зробити всього, що міг, шукаєш помилки… Але це вчить тебе того, що деколи неможливо нічого зробити. Є ситуації, коли ти прийшов занадто пізно і все втрачено. Ти залежиш і від інших людей, і не завжди вони виконують усе, як треба.

Мама притулилася до тата, легко цілуючи його в щоку. На обличчі батька вже давно з’явилися зморшки, волосся починало рясніти сивиною. Робота виснажувала, і хоч він рятував життя іншим, його власне не надто цікавило владу. Він отримував невелику зарплату за те, що зберігав таку тендітну іскру всередині людини.

– Ти припускався помилок? – запитав Андрій.

– Можливо, – тато поклав руку на плече сина і промовив: – Ти повинен запам’ятати, що всі припускаються помилок. Ми від них не застраховані. Тому варто спочатку думати, а потім діяти.

На цьому розмова завершилася. Андрій продовжив виконувати домашнє завдання під контролем мами, а тато пішов відпочивати. Тоді маленький хлопчик пообіцяв собі, що вибере лише ту професію, яка приноситиме задоволення. І колись ніхто не зможе підвищити на нього голос. Він прагнув поваги…