Читать книгу Листи - Юлія Гавриленко - Страница 2

Трішки дивно. Гаразд, дуже дивно, що у час всіляких пристроїв та Інтернету хтось пише листи. Та ще дивніше – що він призначений мені! Для мене зроду ніхто й ніколи не писав листів. Можливо, це хтось із читачів? Цікаво, як вони здобули мою адресу?… Обдумуючи усе це на ходу та перебираючи варіанти, поспіхом дістав з кишені куртки ключі й відкрив двері. Мені не терпілося відкрити мій лист.

Щойно я переступив поріг, щось торкнулося моїх ніг. Оріон. Чорний пухнастий кіт радісно муркотав, залишаючи на моїх джинсах цілу купу шерсті. В коридорі було настільки темно і він був настільки чорним, що я б і не помітив його, якби не одна особливість, завдяки якій мій улюбленець і здобув собі ім’я: в очі одразу кидалися три кругленькі цятки у верхній частині задньої правої лапи. Вони були наче залишені пензликом, що необачно стряхнули біля мого кота.

– Розцяткований ти мій, – зітхнувши, погладив улюбленця, викликавши нову хвилю муркотіння. – Скучив?

– Няв, – Оріон завжди відповідав на мої репліки. У мене дуже розумний кіт, аби ви знали.

– А мені тут листа прислали! – показав я конверт. Кіт ретельно його обнюхав. – Пішли почитаємо?

– Мур-няв, – знову муркнув Оріон і кинувся слідом за мною до кімнати.

Кімнат тут більш ніж достатньо: простора вітальня з великим вікном; робочий кабінет, де я просиджував ночі, намагаючись написати бодай сторінку чого-небудь; і моя власна кімната. А ще маленька кухонька, ванна і туалет. Досить місця, щоб зійти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завів Оріона – без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.

З усіх цих кімнат завжди найбільше любив вітальню. Світла, зі штучним каміном та купою фотографій на стінах, вона була затишнішою від решти у сотні разів. Та ще цей вид з вікна! Мені захотілося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий сніг, замітаючи світ і нагадуючи людям – скоро свята.

Відвернувшись, я сів у велике м’яке крісло і заходився розривати свій пакунок. Кіт м’яко скочив мені на коліна й згорнувся клубочком. Здається, Оріонові також було цікаво, що ж такого мені написали. Я вирішив не змушувати його чекати і розрізав вершечок конверта. Усередині лежали трішки зім’яті, складені у двоє аркуші паперу. Близько п’яти списаних акуратним почерком листків. Акуратно розгорнув першу сторінку, надягнув окуляри. Не те щоб у мене був поганий зір – вони скоріше для того, аби він не погіршувався. Але менше з тим. Струснувши аркушем, щоб він нарешті вирівнявся, я заглибився у читання.

Читав уголос. Оріон так уважно за мною спостерігав: не варто залишати його можливості почути мій перший (а можливо, й останній) лист.

«Привіт, мій знайомий незнайомцю! Як справи?», – я здивовано глянув на свого кота. – Оріон, комусь цікаві мої справи, уявляєш? Ну гаразд.

Очі знову швидко забігали по рядках.

«Ти спитаєш: чому знайомий незнайомець? Гаразд, у мене є відповідь на це запитання. Розумієш, я тебе бачила кілька разів і ти видався якимось… знайомим. Що дивно, бо бачила лише мигцем. Та й не можу тебе знати! Я не з твого міста і переїхала сюди геть нещодавно. Спитаєш, чому тобі пишу? Саме тому, що здався мені знайомим. А ще тому, що конче хотілося комусь написати листа. Знаєш, не смс-ку чи повідомлення в Інтернеті, а справжнього паперового листа. З кожною виведеною буквою, з думками, які не видалиш кнопкою BackSpace. Із душею, яку вкладаєш у текст, в кінці-кінців!

Знаєш, а я ж нікому нічого й не писала. Ось такого, маю на увазі. Напевне, це все через те, що ти ніколи не дізнаєшся, хто я, не подивишся мені в очі, не запитаєш: „Це ти та ненормальна, що писала мені усю цю нісенітницю на якомусь клаптику паперу?“. Так, це забирає значний тягар з моєї душі.

Справа у тому, знайомий незнайомцю (ти ж не проти цього імені, так?), що я сама-самісінька. І мені немає кому „вилити душу“. А знаєш, як хочеться? Деколи сидиш, от як зараз, узимку, із чашкою гарячого шоколаду на підвіконні, дивишся на сніг, а в голові думки, думки, думки… І тобі ні з ким ними поділитися, розумієш? Паршиве відчуття. Нікому б не бажала його відчути. Хоч доброю мене назвати важко.

Та зараз не про це. Тому, бідна твоя голова, тобі доведеться вислухати усю мою історію. Вибач, що вибір впав на тебе. Просто ти декого мені нагадав. Людину, якій я колись відкривала свою душу, не замислюючись ні на секунду. Звісно, життя – річ не справедлива. Він зник. Той хлопець. Не знаю куди, чому… Просто ми більше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.

А у мене з того часу трапилось стільки усього! Коротше, я не можу більше мовчати. Мені потрібно виговоритися! Точніше, виписатися, в цьому випадку. Отже, починаємо.

Я ще дитина. За психологічним віком, принаймні. Але моє дитинство і дитяче ставлення до світу отруїлося, щойно виповнилось 19. Я досі пам’ятаю цей день, наче це було вчора, хоча пройшло вже кілька років. Кілька нестерпних, болючих років. Бо тоді, в тій клятій аварії, втратила найцінніше, що у мене було. Я втратила свого батька.

Пам’ятаю, хоча давно волію забути, як один із тих жахливих дитячих снів, про які боїшся комусь розповісти, бо тоді вони можуть збутися. От тільки мій збувся. І все ще не можу цього забути.

Ми їхали додому. На дворі стояла непроглядна ніч, сипав сніг, от як зараз, і дорогу вкрила кірка льоду. Ти ж знаєш, як працюють наші комунальні послуги: зима для них – завжди несподіванка! Отже, пісок не закупили, їздити в ту ніч було вкрай небезпечно. Але тоді я про це не думала. Була надто зайнята, набундючено сидячи поряд з батьком і палко сперечаючись.

– Чому мені не можна залишитися? – злилась я. – Мені уже не п’ять років!

– Тому, що я хвилююся. І мені не подобається твоя компанія.

Тепер мені й самій не подобається тодішня компанія. Алкоголь, голосна музика, сигарети – усе це помилки мого минулого. Не даремно тато непокоївся. Та тоді мене це мало хвилювало. Я була надто дурною і впертою, а ще на тій вечірці залишився хлопець, який мені дуже подобався. А батько взяв і забрав мене звідти, ще й зганьбивши! Де це бачено, щоб у дев’ятнадцять тебе забирали з вечірок? Зрозуміло, настрій у мене був не з найкращих.

– Тобі просто всерівно! Тобі завжди було всерівно, чого я хочу!

– Доню…

– Ні, послухай мене! Не потрібна мені твоя увага! Мене вже це дістало, чуєш?!..

І це було останнім, що я встигла йому сказати. Тато саме обернувся до мене, щоб щось відповісти, як на зустріч вискочив джип. Він їхав на величезній швидкості практично по льоду і водій не впорався з кермуванням. Здоровенну машину стрімко розвернуло і понесло на нас. Батько спробував ухилитися, але куди там… Усе, що я пам’ятаю – це сильний поштовх. Нас крутонуло у повітрі. Далі удар, ще один поштовх, мене пронизав різкий біль у попереку. Я повернулася і побачила тата. На якусь жахливу мить усе довкола застигло. Час припинив свій рух, завмер і з жорстокою насолодою спостерігав поряд: за моїм розпачливим криком, за наляканими обличчями, за спалахами й іскрами, що, здавалося, були скрізь. Він сміявся, реготав до сліз; йому було байдуже, він просто насолоджувався видовищем. І я нічого не могла вдіяти, дивлячись на усе це поруч із ним. А тоді, світ заполонила темрява.