Читать книгу Танго долі - Юлія Шеко - Страница 1

Мені завжди подобався вираз «народився в сорочці». Ніби, не зважаючи на будь-які підлості та невдачі, тебе все одно врятують, витягнуть зі складних ситуацій, допоможуть не потрапити у біду… Як кажуть, янгол-охоронець завжди поруч. Так от, все це – точно не про мене. Навіть сьогодні, у такий чудовий день свого двадцятип’ятиріччя, я все одно потрапила у халепу. Ось я перечіпляюсь за сходинку тролейбуса, відчуваю як втрачаю рівновагу і лечу прямісінько у брудну і, я впевнена глибоку, калюжу. Бачу як пасажири всередині тролейбусу та на зупинці витріщаються на мене, навіть не намагаючись простягнути руку допомоги. Моє гарно закручене волосся, на яке я витратила дві години дорогоцінного часу, розкуйовджується, а блідо-рожева сукня вкривається підступними плямами. Ну що ж, хіба це вперше?

Але стоп! Що це? Картинка змінюється, плівка перемотується назад і ось на пів шляху до мого грандіозного занурення з’являється він – чорноволосий красень. Його статура досить міцна аби схопити та втримати мене, при цьому навіть не похитнувшись Я із вдячністю побитої кішки дивлюся на нього, а він спускає мене з рук і ставить на землю.

– Вам треба бути обережнішою. – промовляє він мені низьким баритоном.

– Ага. – тільки й в змозі видавити я із себе, зачарована його голосом.

Він відходить від дверей, пропускаючи повз невдоволений натовп.

– Поставали на проході! – обурюється бабуся і штовхає мене у спину.

Я знову не втримуюсь на ногах і падаю в обійми незнайомця.

– Пробачте. – виправдовуюсь я. – Я ненавмисне.

– Пусте. – відповідає він і, схопивши мене на руки, переставляє на безпечну відстань. – Було б прикро якби ви зіпсували своє вбрання.

– Та! – кидаю я. – Мені не звикати.

– Тобто, ви вже не вперше падаєте у калюжу? – сміється він.

Але хіба це смішно?

– Я не лише падаю в калюжі. – гордо кажу я. – Зі мною багато й чого іншого трапляється.

– Тобто ви – майстер із потрапляння у халепи?

– Можна й так сказати. – сумно підтверджую я. – Але, до речі, це перший випадок за тиждень. Напевно, той, хто робить мені всі ці підступи, лише сьогодні повернувся з відпустки.

– О, то вас можна привітати?

На його вустах знову сяє посмішка і я автоматично посміхаюсь у відповідь. В голову раптово приходить неймовірна ідея.

– А ви б не могли на один день стати моїм кавалером?

Я обожнюю своїх подруг. Ми знайомі ще зі шкільних лав, тому знаємо одна одну, немов облуплених. Я ладна піти на все заради них. Та все ж таки інколи у мене виникає непереборне бажання вбити їх – і бажано всіх одразу.

Нас разом п’ятеро. Олеся подорослішала з нас найпершою – у сімнадцять років вона вийшла заміж, через пів року народила малюка. Зараз цьому шибенику сім років і він в змозі довести до істерики навіть найспокійнішу людину в світі. Та вона почуває себе щасливою. Ірка час від часу крутить короткі романи, притримуючись певних правил у виборі чоловіка. Він обов’язково має бути елегантним, щедрим, розумним, ввічливим, цікавим у спілкуванні… Та ще багато іншого. Ну а головне – статок. Як вона сама каже – з любим рай і в курені, якщо курінь на Балі.

Аня найближча мені – ми вдвох мріємо про благородних принців, про велику родину та будиночок за містом. А ще декількох собак різної породи. Єдина (і дуже вагома) наша відмінність полягає в Аніному нареченому – він у неї справжній, а не уявний, як у мене. Ну і Тоня – вперта, впевнена у собі, трішки самозакохана бізнес-леді. По закінченню школи, вона одразу ж пішла на роботу до адвокатської контори і зараз, отримуючи заочно вищу освіту, вже претендує на досить високу посаду. Кілька місяців тому вона одружилася з одним зі своїх клієнтів.

Сьогодні, у свій день народження, я не могла постати перед ними на самоті. По-перше, вони всі мали прийти зі своїми половинками і я, напевно б, почувала себе білою вороною серед них. А по-друге, я вже сказала їм, що маю кавалера. Хоч це і було брехнею, я вірила, що зможу якось вийти із ситуації. Невже доля, в нагороду за мої попередні негаразди, послала мені цього чоловіка? Я не тішилася ілюзіями щодо тривалих стосунків та раділа, що хоча б на один день звільнилася від надокучливих питань своїх подруг.

– Нарешті! – налетіла на мене Іра. – Ми гадали, що ти знову потрапила у неприємності.

Я перевела погляд на свого супутника, благаючи його мовчати. Сподіваюсь, він зрозуміє мої натяки і не розкаже про недавній інцидент.

– Та годі тобі! – підхопила весело Олеся. – Все з нею добре, хіба не бачиш?

– Дякувати Богу, що сьогодні твою сукню не зажувало в ескалатор. – влізла у розмову Тоня. – Нас би це не здивувало, а от, гадаю, чоловіки були б в шоці від напів оголеної іменинниці.

– Познайомтесь, це Богдан. – вирішивши не зважати на підколювання подруг, сказала я.

Мій новий знайомий тримався впевнено, гордо оглядаючи присутніх. Однією рукою він обіймав мене за талію.

– Радий знайомству. – гучно сказав він.

По черзі він кожному із чоловіків потиснув, а жінкам поцілував руки. Я здивувалась, що ще досі існують такі галантні особи і краєм ока помітила здивування своїх подруг. «Ну що, зробила я вас?» – переможно думала я, дивлячись на Богдана. Шкода тільки, що цей спектакль лише на один день.

– Як давно ви знайомі з нашою Вітою? – запитала як завжди говірка Олеся. – Вона у нас як партизан, витягнути з неї якісь подробиці неможливо.

– Не так давно, як ви гадаєте. – хитро відповів Богдан.

«Всього сорок хвилин» – подумала я і опустила очі донизу. І чому мої любі подруги так люблять про все допитуватись?

– А скільки вам років? – запитала в свою чергу Аня.

Біля неї сидів із замріяним поглядом Ігор і тихо хрумтів салатом. За весь час нашого знайомства я почула від нього лише кілька слів. Цікаво, разом з нею він такий же мовчазний?

– Двадцять два. – не вагаючись відповів Богдан.

Всі помітно зацікавились. Чесно кажучи, я й сама була здивована почутому, адже виглядав він щонайменше на двадцять вісім!

– О… – проспівала Іра. – То тебе потягнуло на молодняк, Вітусь?

– А ти щось маєш проти? – відбила я подачу, зиркнувши на її сьогоднішнього кавалера.

Це був дорослий, я б сказала, поважного віку чоловік, який зосереджено за всім споглядав. Його сивина була вдало замаскована каштановою фарбою, а на обличчі вже давно проступили глибокі зморшки. Іра почала їсти ще гарячий жульєн, зосереджено длубаючись у ньому.

– Може, потанцюємо? – запропонував Олесин чоловік, щойно почув музику. – Сьогодні тут грає оркестр, чому б не насолодитися цим?

– Дозволите запросити вас? – простягнув долоню Богдан, слідкуючи прикладу попередника.

Повільно кружляючи в танці, я помітила, що тільки одна Іра сидить з похнюпленим виглядом і часто ковтає дороге вино. Це було не схоже на неї і я вирішила розібратися у чому справа як тільки з’явиться потрібний момент. А поки, ми мовчки танцювали з Богданом і я боязко притискалася до нього, не бажаючи бути викритою. В той час як він, здається, почував себе досить комфортно, міцно тримаючи мене за талію.

Після трьох келихів шампанського, я зрозуміла, що час зупинятися. Усі присутні були достатньо п’яними аби звертати увагу на винуватицю сьогоднішньої події (тобто на мене) і розбрелися парами по закутках кафе. Я відчула полегшення, звільнившись від ролі закоханої жінки. На мій подив, тільки один Богдан залишався тверезим, торкнувшись вишуканого вина всього один раз. Зараз він сидів на шкіряній софі і про щось дискутував з Іриним бойфрендом – чи то про політичні, чи то бізнесові новини. Згадавши про подругу, яка зникла з мого поля зору ще хвилин двадцять тому, я попрямувала до дамської кімнати.

Там було тихо і порожньо; мимохідь я подумала, що Іра непомітно пішла з кафе, коли ми несамовито обговорювали якусь нісенітницю. Але тоді чому залишився її кавалер?

Нарешті, з однієї із кабінок долинули незрозумілі звуки.

– Ірка! – невідомо навіщо голосно крикнула я. У голові нестримно стрибали коники від міцного напою. – Ти тут?

За хвилину двері розчинилися, з-за них з’явилась Ірина голова. Порівнюючи з початком нашої зустрічі, вона мала змарнілий, навіть хворобливий, вигляд.

– Щось трапилось? – схвилювалась я. – Тобі зле?

– Ні, нічого. – відповіла вона, намагаючись бути впевненою у власних словах. – Все добре.

Я ще раз поглянула на неї і зрозуміла, що вона приховує щось від мене. Не в моїх правилах витягувати з людей подробиці, про які вони самі не хочуть розповідати, але зараз я серйозно затурбувалась за самопочуття своєї подруги.

– Давай викличемо лікаря? – заметушилась я. – Може тобі принести води? А краще ходімо на свіже повітря?

– Чудова ідея. – погодилась вона і пішла до виходу.

Я йшла поруч неї і відчувала як невпевнено вона крокує. Ніхто не звернув на нас уваги і без зайвих запитань ми вийшли на вулицю. Вона злегка притулилась до стіни і витягнула з кишені цигарку.

– Маю сумніви, що це покращить тобі самопочуття. – сказала я, відхиляючись убік. Сморід її ароматизованих цигарок викликав у мене нудоту.

Вона була вперта і ніколи не прислуховувалась до чужих порад. Ще жоден не зміг переконати її у тому, що нікотин – це зло, хоча вона й сама, мабуть, все це чудово усвідомлювала.

Я помітила, що колір її обличчя знову стає нормального відтінку – рожевого, а не сіро-брудного як був ще з хвилину тому. Виявляється, і цигарки в певних випадках можуть творити дива.

Вона закрила очі і важко видихнула повітря.

– Тобі краще? – поцікавилась я.

– Набагато. – сказала вона і присіла на лаву.

– Тобі потрібно звернутися до лікаря. – ненав’язливо порадила я. – Чи ти просто перепила?

– Я вагітна. – немов відрізала вона, знову затягуючись цигаркою.

Я шаленими очима дивилась на неї і не знала як відреагувати на почуте.

– Справді? – зраділа я. – Ти впевнена у цьому?

– Нещодавно була у лікаря. – сухо відповіла Іра. – Тринадцять тижнів.

– Три місяці? – показала я видатні математичні здібності. – Наші знають?

– Звісно, ні. Я сама про це дізналася лише кілька днів тому.

Я не помітила жодних проявів радості у її словах; скоріше, навпаки вони звучали сумно та приречено.

– Я хотіла зробити аборт як тільки дізналась про вагітність. – зізналася вона. – Але лікар сказав, що на моєму терміні це робити небезпечно. Можуть бути сумні наслідки, аж до летального результату.

– Але чому одразу аборт? – обурилась я за ще ненароджену дитину.

– А що ти пропонуєш? – раптом вибухнула подруга і злим поглядом пальнула в мене. – Зв’язати себе по рукам та ногам у двадцять п’ять років? Самовільно посадити себе до в’язниці?

– Олеся взагалі народила у вісімнадцять. – запротестувала я. – І нічого, виглядає щасливою.

– Не порівнюй нас! Хто знає як би склалося її життя аби не цей малолітній тиран. Пам’ятаєш як вона хотіла стати акторкою?

Я на мить завагалася чи варто взагалі продовжувати цю розмову і переконувати її у чомусь. Адже, ймовірність бути почутою залишається на дуже низькому рівні.

– Ти просто втомилась. – лагідно промовила я, обіймаючи її за плечі. – Тобі немає через що турбуватися. У тебе є ми, є коханий чоловік. У тебе просто величезна група підтримки і разом ми впораємось.

Я побачила як по її кам’яному обличчю скотилась сльоза.

– Ти гадаєш дитина від нього? – запитала вона, показуючи головою у бік свого нового залицяльника. – Ми знайомі всього місяць.

– То що заважає тобі сходити до батька майбутньої дитини? – не здивувалась я її заяві.

– Гадаю, він буде просто на сьомому небі від щастя! – уїдливо сказала Ірка. – Враховуючи те, що у нього своїх спиногризів достатньо. Хоча, найщасливішою у цьому випадку буде його дружина – «я була коханкою вашого чоловіка і тепер ви маєте прийняти мене до себе з малим байстрюком». Вийде справжня шведська родина.

Я уважно слухала вибухи її гніву і по-своєму жаліла її. Та чи не сама вона винна у тому, що трапилось?

– Чому ж тоді ви не користувалися контрацептивами? – запитала я.

– Йому, бачите, не подобалися відчуття у презервативі! А я весь час забувала про пігулки…

– Тоді скажи своєму, до речі як його звати?…

– Мовзар.

– Мовзару, що це від нього дитина. Чоловіки все одно не тямлять у термінах вагітності. Він здається солідним чоловіком.

– Так. – підтвердила подруга. – У нього своя фірма, є будинок в Києві… Але якби ти знала який він жмикрут! Я хотіла сьогодні ввечері порвати з ним.

– Ти сама знаєш як буде краще. Але завжди пам’ятай, що я поруч і в будь-якому випадку готова прийти тобі на допомогу.

– Як Чіп та Дейл? – усміхнулась вона.

– Скоріше як Гаєчка. – відповіла я, посміхаючись.

Її очі знову засяяли.