Читать книгу Михайло Грушевський - Юлія Тагліна - Страница 1
ОглавлениеДовгі роки згадка про Михайла Сергійовича Грушевського, академіка Всеукраїнської академії наук, академіка Академії наук СРСР, колишнього голови Центральної Ради, славетного історика була у свій час крамолою. Чому так сталося?
В «Большой советской энциклопедии» про нього написано так: «Грушевский Михаил Сергеевич – украинский буржуазный историк и историк украинской литературы, один из лидеров украинского буржуазно-националистического движения. В марте 1917-го примкнул к партии украинских эсеров и возглавил буржуазно-националистическую украинскую Центральную Раду, став одним из главных ее идеологов.
…Научное значение трудов Грушевского ограничено тенденциозностью в отборе и обобщении фактов, националистической интерпретацией источников».
А ось що писав про Грушевського І. Крип’якевич у 1935 році: «Грушевський перший поставив українство на Наддніпрянщині «на весь зріст» – вимагав, щоб українці не тільки розвивали все більше свою культуру, але й виступали як самостійна нація на європейському полі. І у своїх історичних працях, і у численних статтях він усе розбуджував національну свідомість і кликав до праці й організації. Коли ж прийшла революція, він став на чолі нової української держави і з своїми найкращими намірами старався вести її до розвитку та сили.
Та йому не довелося дійти до бажаної мети. Будова, якій присвятив так багато зусиль, упала. А проте ім’я першого Президента української Держави збережеться у вічній пам’яті нашого народу. Він ніколи не забуде Того, що так щиро любив Україну, так багато за неї вистраждав та ціле Своє життя присвятив для її добра».
Сам же Грушевський звертався до українців з такими словами: «Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами».
І сьогодні ми розуміємо, що Грушевський був саме такою людиною, яка жила, працювала, страждала і боролася разом зі своїм народом.
Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 року у місті Холм (нині польське місто Хелм), що було свого часу засноване князем Данилом Галицьким, де й провів перші роки свого життя.
Але родина Михайла Сергійовича походила не з Холмщини. «Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті», – писав Михайло Сергійович в автобіографії.
Якщо казати точніше, то Михайло Сергійович Грушевський походив з козацького роду Грушів-Грушевських. Ще за часів Богдана Хмельницького в історичних спогадах фігурує військовий писар Іван Груша, «чоловік дуже освічений і розумний».
Михайло Грушевський пізніше так писав про свої коріння: «Наша сім’я походить з Чигиринщини. Найстарший осідок її мені відомий в селі Худоліївці, що завдячує своє ім’я, очевидно, сотникові Худолієві, який після Зборівського трактату пробував підняти повстання на Запоріжжі, але програв справу й положив за неї головою. Вся околиця взагалі заселялася в першій половині XVII віку. Чи належали Груші до перших осідників Худоліївки, чи зайшли пізніше, не знаю. Мій далекий родич і приятель Марко Федорович Грушевський, що уродився сам в Худоліївці й збирав відомості про наш рід з клирових відомостей київської духовної консисторії, знаходив у них як найстаршого предка добродія, що підписувався: «Василь Грушѣвъ». Се був мій прадід, дячок, дальше котрого Марко Федорович не міг прослідити сього роду. Але оповідав, що, чистячи криницю в Худоліївці чи при якійсь іншій оказії, витягли брус з вирізаним іменем священика Данила Грушевського і роком 1770-им котримсь. Прізвище се взагалі не часте на Україні. В актах мою увагу звертали «бояре Грушівські» з Кобринського повіту XV—XVI вв. Може, наш рід і стояв у зв’язку з ними, але я тому документальних доказів не знаю, правда, що й не шукав за ними».
Батько Михайла, Сергій Федорович (1833—1901), виріс у родині диякона. Свого часу він здобув вищу освіту – закінчив Київську духовну академію, проте після закінчення навчання не став священиком, а почав працювати вчителем словесності. Сергій Федорович був талановитим педагогом. Розпочавши кар’єру звичайним вчителем, він невдовзі вже працював інспектором, потім директором і отримав титул «превосходительства». Саме він склав зразковий шкільний підручник церковнослов’янської мови. Ця його праця мала визнання майже по всій Російській державі і принесла автору чималу славу та гроші.
Батько М. С. Грушевського був людиною спокійною та врівноваженою. Свої сили і любов він витрачав не тільки на родину, а на все, що стосувалося розвитку української нації і культури. Він підтримував зв’язки з багатьма визначними українськими діячами, часто виділяв кошти на громадські потреби. Сергій Грушевський палко любив усе українське і цю любов прививав своїм дітям.
Михайло Грушевський цікавився історією своєї родини. У своїх спогадах він зі слів батька малює колоритні портрети діда та бабусі. «Рід наш був дуже бідний. Він був духовний, але рідко хто з нього доходив до попівства. …Але дідові моєму Федорові пощастила фортуна. Він оженився з Марією Ботвиновською з Суботова – Ботвиновські держали поколіннями парафію в Суботові, і один з них, брат моєї бабки Кирило, зробив кар’єру, ставши впливовою людиною при митрополиті. От завдяки його впливам дід мій рано дістав парафію […] Парафію не в Чигиринщині, а під Києвом, в селі Лісниках. Батько мій толкував се так, що Ботвиновський пересунув швагра під Київ, напочаток на лисянську парафію, яка трапилась, згодом сподіваючись перевести на щось краще. Але дід мій не зміг задержати ласки впливового швагра, і се зіпсувало його дальшу кар’єру.
Батько оповідав, що дід був людина характеру легкого, веселого, байдужого до справ житейських, майстер поспівать, і побалакать, і поострословить, притім характеру доволі самостійного.
Бабка моя Марія, в противність дідові, була людина вдачі твердої, владної й хазяйновитої. Я пам’ятаю її трошки, коли вона доживала свої дні в нашім домі в Ставрополі – на мене малого вона робила враження страшної й сердитої – правда, вона тоді була вже на божій дорозі, хорувала, але й перед тим була, мабуть, вдачі не легкої. Мій батько вдавсь у неї фізично – не в діда, невисокий, шатенуватий, тілистий, тимчасом як дід був «циганкуватий» – худорлявий, чорнявий, жвавий. Але в характері батька було, мабуть, більше від діда, ніж від неї. Він був людиною лагідною, дуже доброю, щирою, хороший чоловік був».
Михайло Грушевський вважав, що його батько був людиною, якій щастило: «Для тодішніх часів, для того убогого осередку, з якого батько вийшов, се був успіх незвичайний, несказанний, тріумфальний. Батько мусів уважати себе пестієм долі, і думаю, що се ще більше вплинуло на його ясний, сонячний настрій. Скінчивши академію магістром, в 1859 р. він був призначений «професором» переяславської семінарії, яка саме тоді переносилась до Полтави. Пробув там недовго, щось коло року, і потім був переведений в семінарію київську – викладав літургику, Святе Письмо й інші предмети і вважавсь кандидатом на кафедру академічну.
Про сі часи батько любив оповідати, як про особливо ясну полосу свого життя. Молодого нежонатого професора семінарії радо приймали в домах київського духовенства, в купецьких і міщанських домах Подолу, в сім’ях професорів семінарії й академії. Се був тодішній «руский» чи «руско-малороский» Київ, різко відмежований від польської аристократії й російської бюрократії Липок. Жив у приязні батько також з монашою братією, різними архімандритами й економами Братського монастиря й Лаври, ще по старих студентських зв’язках. Все се була сфера аполітична, без громадських інтересів, настроєна безжурно і радісно, не зачіпала ні тодішній всеросійський радикальний рух, «нігілізм» і боротьбу з ним, ні місцевий український».
Батько розказував Михайлові, що бачив Шевченка, декламував уривки з «Катерини» й «Гайдамаків». До українського слова він ставився з симпатією і заразом з певним страхом, очевидно, під впливом балачок в київських «серйозних» кругах про «хохломанство».
Ось як Грушевський характеризував батька і його оточення: «Українську стихію народну любив щиро. Пісень знав силу і співав їх гарно – замолоду мав гарний тенор, співав в академічнім тріо. Любив взагалі українську пісню незвичайно – як весь той гурток, де він обертався. Поїхати на рибу, десь, з добрим запасом пиття, поспівать і побалакать у веселім товаристві по щирості «вільно» – се була найвища і єдина приємність для нього і для тих кругів, в яких він обертавсь. Театру там цурались, книжки не любили, громадських тем не дуже зачіпали. Була певна тиха фронда проти російського уряду… До справжньої політики мали справжній жах, як до джерела всяких бід».
Але політика впливала на життя людей, хотіли вони того чи ні.
Після придушення польського повстання у 1863 році російський уряд вирішив зайнятися відродженням «православия и русской народности» в королівстві Польському, і до втілення педагогічної сторони цього плану адміністрація долучила двох професорів Київської академії Є. М. Крижанівського і Ф. Г. Лебединцева. Одного з них було призначено начальником учбової дирекції Сідлецької, другого – Холмської шкіл. Вони почали набирати штати службовців. Охочих було багато. В порівнянні з мізерною платнею, яку отримували професори семінарій і академій, та платня, яку мали виплачувати учителям середніх шкіл у Холмщині, здавалась дуже привабливою.
Так С. Грушевський опинився у Холмі. Він приїхав туди в 1865 році, щоб викладати в уніатській гімназії. У цей же час в місті відкрилися педагогічні курси, і Сергій Федорович став їх директором.
Через рік, 17 вересня 1866 року (29 вересня за новим стилем) в нього народився перший син – Михайло. Хлопчика похрестили у православній церкві Св. Іоанна Богослова (до речі, на сьогодні це єдина діюча церква у Хелмі). Хрещеними батьками маленького Михайлика стали Юлія Лебединцева з відомого київського роду Григоровичів-Барських та Федір Кокошкин, комісар у селянських справах у Красноставі, місті біля Холма.
«Сім’я, з котрої походила моя мати, була теж духовна, але іншого складу, ніж батькова, – писав Михайло Сергійович у своїх спогадах. – Вона була з західної Київщини, і глибока різниця між київським Подніпров’ям, козацько-гайдамацьким, що вело неустанну боротьбу з польським пануванням, і Київщиною західною, що пасивно і більш-менш покірно зносила се панування, відбивалась також на фізіономії обох сих родів.
Дід мій Захарій Іванович походив з дуже многолюдної родини, котрої гніздо, здається, було в Сквирськім повіті. […] Були се люди, очевидно, здібні й енергійні. Дід мій скінчив семінарію, коли се ще було великою рідкістю, визначався любов’ю до книги, особливо любив історію України; виявляв певний український патріотизм і неохоту до Великоросії, критично дививсь на правительство, але боявся всякої політики […] дуже сильно. Замолоду, як оповідала бабка, був дуже худий і зомлілий, терпів на болі голови і приливи крові, аж згодом увійшов у силу. Я пам’ятаю його величавим сильним старцем, гарним з себе, трохи орієнтальним в типі.
Навпаки, бабка моя мала характер легкий, трохи амбітний, завсіди привітний і погідний, людина була дуже розумна, тактовна й хазяйновита, невеличка собою, при тім, певно, колись дуже гарна, жвава й непосидюща настільки, наскільки був нерухливий і маєстатичний в своїм поводженні дід. Освіту мала вона «домашню», трохи з польським відтінком».
Мати М. С. Грушевського Глафіра Захаріївна дуже вплинула на його розвиток. Михайло зізнавався: «Я думаю, що я дуже багато одідичив від матері в своїй психіці – хоч завсіди почував себе ближче з більш одвертим і експансивним батьком. Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання, се те, в чім я бачу психіку моєї матері, тільки загострену ще більше, ніж у неї. Потреба в якихось сильних відчуваннях, не стільки радісних, скільки болісних, – котрі моя психіка творить навіть з приводів маловажних, коли нема важних, – в сім я теж пізнаю психіку матері».
Дитинство Михайла було щасливим. Він почав себе пам’ятати доволі пізно: спомини його починаються, коли йому минуло чотири роки. «Оповідання батька зрештою представляли мене як “дотепну” і доволі спокійну дитину. Між іншим, він згадував, як я припрошував якусь няню до їдження словами: “Тьотю, кусь кась”, що означа: “кушай кашу”.»
Михайло не багато знав про перебування своїх батьків у Холмі: батько не дуже оповідав про це, мабуть, не дуже приємним було це життя. «Кругом окружала різноплеменна неприхильна до сих пришельців-обрусителів людність, – згадує Грушевський. – Зближались до них люди безхарактерні, кар’єристи «без гідності». Тону, близького місцевому народові, не вміли взяти. В колонії їх, видимо, йшли інтриги. В додатку тамошній клімат для батька показавсь нездоровим. У нього почалась хвороба горла, початки горляних сухот: голос пропав, він не міг не тільки викладати, але навіть говорити, і нарешті лікарі йому порадили, коли хоче зістатись при житті, покинути сей вогкий і болотистий край та шукати десь прожитку на полудні. Перевестись не вдавалось. По чотирьох роках тутешньої служби батько подав в одставку та рішив поки що вернутись до тестя. В дорозі моїх батьків спіткала велика неприємність. Весь домашній скарб, посланий осібно, пропав в дорозі. І так по чотирьох роках після весілля батько мій мусів з сім’єю просити пристанища у тестів, без служби, без здоров’я і без всякого господарства. Се був доволі сумний епізод в його житті, про котрий він якось ніколи не оповідав мені».
Сергій Федорович Грушевський почав шукати служби на Кавказі (його приваблював клімат), і йому запропонували місце учителя гімназії в Кутаїсі. Зі своїм легким характером і вмінням скоро і легко обживатись скрізь, він скоро звик до Кавказу, здоров’я його в теплім кліматі швидко поправилось, а місцеві звичаї не дуже лякали. Він рішив залишитись на Кавказі, коли йому запропонували місце інспектора народних шкіл в новоорганізованій Ставропольській губернії. Він поїхав по сім’ю і перевіз її до Ставрополя.
Життя на новому місті було взагалі нелегким. Батька часто не було дома, бо він багато працював. А потім з ним сталось нещастя: почтові коні понесли, розбили тарантас, батько випав і зламав ногу. Михайло відчував до хворого батька велику ніжність. Саме з того часу в нього з’явилося особливе відчуття родини і почав формуватися культ сім’ї.
Мати вчила Михайла читати по російській «Граматиці» Блінова, котра довго потім зберігалась між родинними реліквіями, заяложена, потріпана і зшита нитками. «Процес вчення не лишив в мені особливих споминів, мабуть, не був прикрий, – писав Грушевський. – Пригадую, як я копіював букви на обгортці від гербати. І ще – споминаю себе в виді воєнного чоловіка – з старим попсованим величезним пістолем, який я носив на перев’язі через плече замість рушниці, з великим задоволенням парадуючи в такім виді перед своїми й чужими».
Батько теж зіграв велику роль у становленні Михайла як особистості, він був щирим патріотом і виховував в дитині національну свідомість. Як згадує І. Крип’якевич, «свою приязнь до українства зумів він передати своїм дітям. Отак Михайло не тільки не відчужився від України, а дуже рано цілим серцем і душею приляг до свого народу».
В автобіографії Михайло Сергійович Грушевський згадує: «Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869 р.: в Ставрополі (1870—1880), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ореолі далекої “вітчини” і контрастом чужеплеменної й чужомовної “чужини”».
Хлопчик рано навчився читати, і книжки замінювали йому дитяче товариство. Михайло виріс мрійником і фантазером та рано почав пробувати свої сили у написанні прози та віршів. З великою охотою він читав праці з історії літератури та етнографії України.
Неабияку роль у становленні таких рис характеру малого Михайла, як амбітність та самолюбство, відіграв батько. С. Ф. Грушевський дуже пильно стежив за розвитком та успіхами свого сина. Саме тому, коли Михайло склав іспит до четвертого класу Тифліської гімназії, і, до речи, дуже успішно, Сергій Федорович вирішив, що сину буде значно легше навчатися у третьому класі. Сперечатися з батьком не мало сенсу, і Михайло мав піти навчатися у третій клас. Але з яким обуренням писав він пізніше про цей випадок: «Думаю, що в моїм життю було небагато фактів, які мали б таке рішуче значення для всього складу моїх настроїв і змагань, мого характеру та світогляду, як се невинне рішення батька. Коли я, зложивши зовсім добре іспит до четвертої класи, добровільно пішов до третьої, то се чи не зобов’язувало мене до дечого, кат його бери!»
Мабуть звідти й пішло прагнення юного Грушевського бути першим, доводити всім і кожному, що в нього немає потреби до «заниження планки», що йому підкориться будь-яка вершина. Його принципом стало прагнення мати перед собою мету, якій він би мусив віддаватись повністю, навіть якщо для цього потрібно довести себе до крайнього напруження, самозабуття і знесилення. Він відчував себе щасливим тільки тоді, коли поставлене завдання було виконане успішно та ретельно. Безумовно, що саме цей принцип допоміг Михайлу Грушевському в майбутньому стати тим, ким він став – великим українським істориком та політичним діячем.
Михайло багато часу проводив з батьком. «Особливо зимовими вечорами ми провадили багато часу разом, – писав у своїх спогадах Грушевський. – У нас завівся звичай молитись разом, довго і з смаком, з колонника, з котрого ми вичитували молитви, поки не навчились їх напам’ять. Батько оповідав мені з свого життя всяку всячину, особливо спомини з Лісників і Києва. Я вчивсь від нього українських пісень, котрі він любив співати, акомпануючи собі на фортепіяні, що стояло в залі. У нього був доволі приємний тенор, і се для нього було найкращим спочинком – поспівати собі з власним акомпанементом, котрий він собі підбирав. Нарешті він вводив мене в круг своїх нинішніх інтересів, своїх шкільних справ і планів. Він вкладав в них всього себе. Се був взагалі тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої. Що б він не робив, він робив з любов’ю, з смаком, основно, систематично, доводячи кожну роботу до кінця. Кидати що-небудь недокінчене серед дороги, робити абияк, здаваючи на інших, було йому органічно противно. В роботі він знаходив свою утіху, поезія праці захоплювала його».
Михайло приймав близько до серця службові заняття й інтереси батька. «Се було найбільш живе, до чого я міг в тім часі приліпитись, – писав він. – Я виростав, що називається, цікавою дитиною, а тим часом не мав в тих роках ні дитячої компанії, ні того могутнього елементу, яким повинна бути в нормальнім житті дитини природа. Що більше – я не мав навіть цікавої лектури, ні яких-небудь розривок, вроді гулянок, театру, цирку, як то буває у інших дітей».
Дома у бібліотеці, крім різної педагогічної літератури, якою Михайло не цікавився, був один том творів Карамзіна, «Історія літератури» Галахова, «Енеїда» Вергілія в поганім перекладі Соснецького, книжка про Крим, другий том «Фрегата “Паллади”» Гончарова і три томи Гоголя, які Михайло читав і перечитував безкінечно.
Він гарно вчився. Пізніше М. С. Грушевський напише: «Я вчивсь дуже пильно і затратив масу даремної й непотрібної праці на вчення речей непотрібних і не навчивсь того, чого міг би навчитись, – наприклад, нових мов, в котрих я так і зіставсь чоловіком тупим (мабуть-таки, з природи не мав здібності до уживання мов практично – хоч граматично виучував їх добре, і старі й нові). В своє вчення я вкладав той ригоризм обов’язку, що я одідичив від своїх батьків – прикладав навіть багато зайвої праці, навіть мучив себе свідомо наукою, з тою неурівноваженістю, з нахилом до певного самомучення, котрим я завсіди визначався».
Звернемо увагу на те місце в автобіографії, де Грушевський писав: «Виростав на Кавказі… зрідка звідуючи Україну». Куди саме приїздив Грушевський?
У 1988 році в журналі «Київ» побачили світ «Спогади» Грушевського, де йшлося про його дитинство в Сестринівці, невеличкому селі, що на Вінниччині.
У Сестринівці жив дід Михайла Сергійовича – Захарій Опоков, який був священиком. У селі його добре пам’ятали. Дід Грушевського мав безліч нагород: два ордени Святої Анни, бронзовий хрест і пам’ятну медаль Кримської війни 1853—1856 рр., золотий наперсний хрест, орден Святого рівноапостольного Володимира. Надзвичайним фактом є те, що священикові Захарію Опокову свого часу було подаровано дворянство. Юний Грушевський вважав дідуся своїм духовним наставником, поважав його і неодноразово приїжджав до нього в Сестринівку сповідуватися.
У Сестринівці збереглися унікальні документи, наприклад метрична книга місцевої Святопокровської церкви. У ній є запис про те, що 1887 року в сім’ї місцевого священика Захарія Опокова народилася донька Глафіра (мати Михайла Грушевського). Також тут було збережене свідчення про шлюб 17-річної Глафіри Опокової з 30-річним Сергієм Грушевським, професором Київської духовної семінарії.
У своїх «Спогадах» Михайло Грушевський пише, що любив Сестринівку «незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя».
Саме це місце було для Михайла свого роду порятунком від важких буднів, від страшенної туги. Тут він мав можливість розмовляти своєю рідною українською мовою, милуватися українською природою, спостерігати за народними звичаями, обрядами, традиціями. «Я кохався усім в селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурні хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги… Як найкращі пахощі я відчував запахи дьогтю на дорозі, сильні пахощі ярини в повітрі, дух старої соломи на току, збіжжя в коморах. Життя в Сестринівці було для мене одним неустанним святом…»
У селі й донині збереглася церква, у якій служив Захарій Опоков, його могила біля храму. До 2006 року тут стояла і хата, в якій він жив. 140-річчя від дня народження Михайла Грушевського стало зручною нагодою для початку заходів по вшануванню його пам’яті, і практично за місяць на місці дідової хати, яка за ветхістю вже, на жаль, не підлягала відновленню, виріс ошатний музейний будиночок. Фахівці обласного краєзнавчого музею створили в ньому прекрасну експозицію. Є тут навіть ексклюзивні експонати, наприклад, залікова книжка студента Івана Березовського із записом, який зробив особисто Михайло Сергійович.
Життя в Сестринівці було для Михайла Грушевського святом, і, повертаючись з канікул на Кавказ, він думками своїми залишався на Україні.
Грушевський гарно вчився – під час навчання у тифліській гімназії він був одним з найкращих учнів. Більш за все Михайло цікавився історичними творами, які спонукали його до роздумів над долею України. Саме в цей час він познайомився з історичними творами М. Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники пісень М. Максимовича й А. Метлинського, «Историю Новой Сечи» А. Скальковського, «Історію слов’янських літератур» О. Пипіна.
Всі ці книжки допомагали Михайлу розширити своє знання про культуру і минуле рідного краю. Його батько всіляко підтримував інтереси сина, тому спеціально для нього виписував науковий журнал «Київська старина», присвячений історії й літературі України.
Тим часом на Кавказі створилася вибухонебезпечна атмосфера, пов’язана з національним питанням. Кавказькі народи, підкорені Росією, бунтували, і це оточення не могло не мати впливу на хлопчика, загострюючи його національні почуття. У своїх спогадах Михайло Сергійович пише, що мета, зміст і щастя уявлялись йому в тому, щоб послужити національному українському відродженню.
Шістнадцятирічним хлопчиком Михайло писав у своєму щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, що люблять свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе мені зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу».
У 1878 році на Наддніпрянщині було видано царський (Валуєвський) указ, за яким українську мову заборонили використовувати в церкві, школі та громадських установах. Жодна книжка, написана українською, не мала права на існування. Вражений цим, Грушевський питав себе, у чому причина такого переслідування і як український народ може цьому протистояти. Як саме він, Михайло Грушевський, може цьому протистояти?
В автобіографії, згадуючи про своє дитинство на Кавказі, Грушевський писав, що з малих літ саме українознавство обрав своєю спеціальністю. Питання на той час для нього було лише у тому, яких граней торкнутися – славістики чи історії. Нагадаємо, що на книжкових полках хлопчика стояли і «Записки о Южной Руси» Куліша, і монографії Костомарова, і збірники Максимовича, і «Істория Новой Сечи» Скальковського, і «Історія слов’янських літератур» Пипіна.
Скоро Михайло визначився – він обрав історію. Особливе зацікавлення в нього викликала полеміка про «початок» Русі, теорії появи княжої Русі, теорії початку козацтва.
Грушевський накопичував необхідні знання для продовження свого навчання в університеті. Турбувало його лише те, що у Тифлісі йому ні з ким було поділитися думками про українське минуле, сучасність та майбутнє. Тому Михайло хотів якнайшвидше потрапити до Києва, щоб жити й працювати там, робити все, що він зможе для національного відродження. Але батько, який сам і виховав у хлопця національне почуття, довго не давав на те згоди.
Навесні 1882 року родина Грушевських зазнала великого горя: протягом одного місяця померли два брати Михайла і його сестра. Сам Михайло Грушевський згадує про ту жахливу весну так: «Тепер смерть пройшла посеред нас, як біблійний ангел з мечем, і витяла всіх, кого стріла на своїй дорозі. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі».
У 1884 році з’явилися перші твори Михайла Грушевського: оповідання «Страшний свідок» та «Остання кутя». Потім, у пошуках власного стилю, Грушевський написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.
Грушевський писав, спираючись на власні переживання. Наприклад, на оповідання «Унтер-офіцер Трохим Скавучав» його надихнув слуга із гімназії, що був дуже гордий за своє «унтер-офіцерство», не помічаючи своєї жалюгідності. У іншому оповіданні – «Бех-аль-Джугур» – Грушевський змальовує часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Африці, а саме в Судані. Михайло, живучи на Кавказі, знав мусульман, тому із розумінням проблеми висвітлив поневолення малокультурного народу європейцями. Це оповідання вийшло у Грушевського краще за інші, тому він вислав його до Києва – Іванові Нечуєві-Левицькому, відомому на той час письменнику. Але молодий Грушевський дещо соромився, тому підписався чужим прізвищем і поставив на конверті адресу свого товариша. Через два тижні прийшла відповідь, яка надзвичайно схвилювала Михайла, бо він дуже поважав Нечуя-Левицького, а у листі письменника він прочитав схвальні про свій твір слова.
Саме Нечуй-Левицький став літературним хрещеним батьком Грушевського. У 1885 році оповідання «Бех-аль-Джугур» надрукували у Львові. Так, можна сказати, молодий Грушевський ще гімназистом став українським письменником.
Він так писав про ці події у своїх спогадах: «1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в «Очерках історії укр. літератури» Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим».
У 1886 році відбулася подія, яка стала для молодого Грушевського випробуванням, після якого він певною мірою перестав мріяти і фантазувати, затаївши навіть деяку образу на сувору реальність. У гімназії, в якій навчався Михайло, п’ять абітурієнтів мали здобути почесні золоті медалі. Але незважаючи на добру підготовку не впевнені у собі учні зробили велику помилку – викрали завдання до іспитів. Цю крадіжку помітили, і найкращі учні, у тому числі і Грушевський, залишилися без золотої медалі. Це була його перша поразка у житті, бо до тієї події він завжди добивався того, про що мріяв.
Але після цієї прикрої події доля посміхнулася Михайлу: мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, бо сам свого часу навчався у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, і врешті-решт дав згоду лише тільки після Михайлової обіцянки не брати участі в студентських гуртках. Сам Грушевський так згадував про це: «Тим сильніше мріяв я як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на се і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—1890, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все інше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназист. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики».
Лідер ліберально-демократичного науково-художнього об’єднання «Стара громада» професор Володимир Антонович став науковим керівником молодого Грушевського. Саме за підтримки Володимира Антоновича майбутній великий історик та політик займався вивченням історії України, починаючи з самих ранніх її періодів. Під керівництвом професора Грушевський працював з арабськими, перськими літописами та іншими маловідомими документами. У багатьох тогочасних історичних джерелах було безліч помилок щодо української історії. Але студент Грушевський старанно шукав правду, він намагався знайти відповідь на запитання, що не давало йому спокою: де лежить причина занепаду України, чому така нелегка доля українського народу.
Збираючи докупи факти, нанизуючи їх мов на нитку, молодий історик розповідав про справжній розвиток української нації, вказував на приховану силу й живучість свого народу. Наукова діяльність Грушевського мала велике значення, бо до цього часу український народ не мав власної історичної науки. Всі історичні факти, пов’язані с українською нацією, невід’ємно були переплетені з історією Московського князівства і завжди розглядались вкупі. Замість того, щоб починати свою історію від появи Московського князівства, російські історики приєднували і Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів (Ярослава Осмомисла) та галицько-волинських (Романа та Данила) – до своєї історії. Об’єднавши таким чином українських та руських князів, російські історики взагалі переставали згадувати про Україну аж до того часу, коли Богдан Хмельницький звільнив її від влади Польщі.
Першою історичною працею Грушевського стала робота «Южно-русские господарские замки в половине XVI века». Після написання кількох історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах, на третім курсі університету Грушевський взявся до праці на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века».
Ця робота отримала золоту медаль, бо була вже доволі серйозною, «достиглою», як казав про неї сам Грушевський. В 1891 році її видали у Києві, а молодого вченого зробили професорським стипендіатом на кафедрі руської історії.
Грушевський пише про ці події в автобіографії: «Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887 p., а кілька разів потім перероблена): «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» – моя перша історична «праця» (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах – вони вказані в покажчику «Наукового збірника» 1906 р.). З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по кафедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI – 520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на кафедру історії у Львові».
Грушевському пощастило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX століття. Незважаючи на численні тактичні компроміси, головний курс громадської діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, виправданим і патріотичним. Крім того, Антонович був найвидатнішим українським істориком того часу, фундатором традиції документалізму в української історіографії, саме він заснував першу українську школу істориків.
Вже своєю першою історичною роботою Грушевський спростував російський погляд на українську історію. Спираючись на історичні документи різних народів (арабського, перського, польського та багатьох інших), молодий історик довів, що київський період належить саме до української історії, а московська історія бере свій початок від заснування Московського князівства. Подібних поглядів на українське історичне минуле дотримувалися деякі польські історики. Але поляки вважали, що українська історія закінчувалася часом, коли українські землі увійшли до складу Польщі.
Грушевський у своїх наукових працях показав, що, хоча певний час українські землі належали полякам, народ боровся за існування своєї мови, звичаїв та традицій, тому нема підстав змішувати українську історію з польською.
У цей же період починається захоплення Грушевського соціологією. Великий вплив на формування соціологічних поглядів Грушевського мало його знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років Грушевський вивчав праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонували погляди Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури.
Коли Михайло Сергійович вже мав чимало зібраного матеріалу, йому почало здаватися, що чогось все ж не вистачає. Але він пам’ятав про обіцянку не брати участі в ніяких студентських гуртках. Тим часом політична ситуація у країні не змінювалася – українську мову за царським наказом повсюди забороняли. А молодий історик вже добре розумів, якою важливою є для нації власна мова. Крім того, Грушевському хотілося, щоб весь написаний ним матеріал побачив світ, потрапив до тих людей, кому була присвячена ця праця. Тому, незважаючи на батьківський наказ, юнак згодом починає свою широку соціальну діяльність. Під кінець свого навчання в університеті Грушевський вже був частим гостем у літературних і політичних українських кружках. Потім він самостійно займався організацією подібних гуртків.
Згодом молодий і талановитий публіцист став брати участь у закордонних українських виданнях, у виданні перших книжок «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Перша така книжка вийшла у 1892 році і розпочиналася статтею Михайла Грушевського «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», що було для молодого вченого доволі почесно.
На початку 1891 року В. Антонович повернувся з подорожі по Галичині і розповів своєму найкращому учневі Михайлу Грушевському про плани кафедри української історії Львівського університету. Антоновича хотіли зробити її завідуючим, але він вже почував себе недостатньо енергійним для цього. Тому замість своєї кандидатури він запропонував молодого й перспективного Михайла Грушевського.
Грушевський не міг стримати радощів з приводу того, що його активна праця почала приносити плоди, що його поважають визнані вчені. Він добре знав і про українське культурне становище на Галичині, і те, що зацікавлені кияни сподівалися створити там всеукраїнський культурний, літературний і науковий центр. При концентруванні письменників і учених всієї України на Галичині можна було б ефективно використовувати сприятливі умови для боротьби проти заборони української мови в Російській імперії.
Молодий Грушевський відчував у собі великий потенціал. Скільки б не було написано або зроблено, йому завжди цього здавалося замало. Вже тоді, мабуть, відчував він, що на ньому лежить велика відповідальність за його народ. Думки про створення кафедри української історії не йшли з його голови ні на мить. Чи вартий він того, щоб стати завідуючим кафедрою? Ці сумніви змушували молодого Грушевського постійно самовдосконалюватися і працювати з великою віддачею.
У пошуках наукових джерел Михайло Сергійович працював на Поділлі, а саме у місті Кам’янець-Подільський, разом із своїм науковим керівником В. Антоновичем. Тут він вивчав у фондах історичного музею різноманітні рукописи, брав участь у засіданнях Подільського єпархіального Історикостатистичного комітету.
У цей час на дністровських кручах поблизу Старої Ушиці, біля Ушицького скельного монастиря доби XII—XIV століть, проходили розкопки, які очолили В. Антонович і Є. Сіцінський. Долучився до цих розкопок і Грушевський.
Під час цієї праці між Грушевським і Єхимом Сіцінським зав’язалася дружба. Сіцінський вирізняв молодого Грушевського з-поміж інших як дуже талановитого історика. Спеціально заради Грушевського Сіцінський протягом 1891—1893 років розшукував на Поділлі документи з проблематики, якою цікавився Грушевський. У цих пошуках йому допомогли священики сіл Летичівського повіту (Радівці, Галузинці, Липовці, Явтухи, Васютинці, Віньківці та ін.). У своєму листі до Грушевського від 1 грудня 1891 року Сіцінський писав: «Вельмишановний Михайло Сергійович! Висилаю Вам оригінал відповідей семи священиків… Зверху на відповідях я поставив адреси священиків на випадок, якщо буде потрібно Вам звернутися до кого-небудь з проханням пояснити написане…» Всі ці матеріали були використані Грушевським в статті «Етнографічні дані про Барську околичну шляхту до кінця ХVШ ст.» та в книзі й дисертації «Барське староство».
Дружба двох істориків згодом стала такою міцною, що все написане вони у першу чергу надсилали один одному на рецензію. Про це свідчить їхнє листування. У листі від 5 листопада 1891 року Сіцінський пише: «Сердечно дякую за надіслану книгу «Історія Київської землі». Не торкаючись її наукових принад (про що я не можу говорити), скажу тільки, що крізь серйозну наукову оболонку Вашої праці проглядає щира любов до свого рідного краю».
Після одержання книги «Акти Барського староства» Сіцінський відгукнувся у листі від 8 лютого 1894 року: «З великим інтересом прочитав Ваш… 1-й том VIII частини «Архива Юго-Зап. России». Дай Бог Вам сили й здоров’я і далі трудитися. Цікаво побачити 2-й том Вашої праці».
З приводу монографії Грушевського «Барське староство» Є. Сіцінський виразився просто й коротко: «Ця робота вельми цінна». У своєму листі від 17 квітня 1892 року він писав: «Дозвольте, перш за все, подякувати Вам за прислану брошуру про Барську шляхту, а за сим звернутися до Вас з уклінним проханням… знайти брошуру «Списки актових книг Центральних архівів». У листі від 2 березня 1893 року Сіцінський відзначає: «В останній час я зайнявся історією Кам’янця і мені необхідно познайомитися з сучасним устроєм міст, а книга, «O городах»… автора я не пам’ятаю… прошу повідомити мені, якщо книга буде знайдена».
