Читать книгу Мої Дікамерони - Юрiй Логвин - Страница 7

Отже, я розповів про три жанри – натюрморт, пейзаж і портрети.

А тепер почну оповідь про четвертий жанр – голе тіло. Звісно ж, жіноче.

У книжках я бачив оголених «тьоть» ще до того, як узяв олівець і став псувати папір. І більше – ще до того, як навчився читати. Коли почалася війна, то ми, тобто мама, бабуся Мінна і я, поневірялися з одного кутка до іншого. І мама й бабуся тягали за собою батькові книжки – «Калевалу» з ілюстраціями знаменитих філоновців, «Слово о полку Ігоревім», «Пісню про Гайявату», «Офорти Рембрандта», чотирі важких томи «Мастера искусства об искусстве». У тих книгах були голі тіла, різних авторів. А що оголені «тьоті» чергувалися з пейзажами, портретами й натюрмортами, то «голизна» вкарбувалась у мою дитячу голову, як річ природна й обов’язкова для всякого художника. Не знаю чому, але, на мій дитячий смак, найбільше подобався офорт Рембрандта «Оголена зі стрілою».

Тобто дещо я пояснив. А тепер поволі перейдімо до мого дебюту. Добре, що матінка привчала підписувати всі роботи та ставити дату. Тому і про час, і про місце почну оповідь.

1954 року я закінчив сім класів і того чудового сонячного літа відбув у мандри. Зупинився я в одному дивному, просто казковому містечку. Воно на річці Стрипа, лівій притоці Дністра.

Містечко стародавнє. Тут тобі і руїни величного замку на горі, і барокова ратуша XVIII століття з шаленими, експресивними скульптурами Пінзеля, католицький старовинний костьол і барокова юдейська божниця, старовинні муровані церкви.

Містечко на різних рівнях, тераса над терасою. Піднімаєшся з однієї вулиці на іншу – і вже дахи будників, які кілька хвилин височіли над твоєю головою, тепер у тебе під ногами. Але найбільше мене захоплювали дві речі в цьому місці – водяні млини та риболовля. На кутку, який звався Нагірянкою, уздовж потічка стояло кілька млинів. А потічок весело струменів по схилах до Стрипи. Колеса млинів тих піднімались вище від їхніх дахів. З лотоків на плитниці величезних колес падали пасма склистої води. Колеса бризкали густими роями крапель на оброслі зеленими водоростями камені, на соковиту траву, на поцятковані смарагдовим мохом почорнілі дошки даху. У найбільшому млині – найдірявіше колесо. Тугий струмінь води з лотоків пролітав через порожнечу в колесі і дзвінко падав у русло ручая. Цей млин, кособокий, латаний дошками й диктом, підпертий колодами, двигтів і рипів в одне дихання зі своїм здоровенним колесом і бадьоро гуркотів жорнами.

Я не одну годину прів за малюнком млина. Та й не один день. Але мої старанність і терпіння були винагороджені довгих п’ятдесят сім років потому. З дуже невеличкими змінами я переніс цей малюнок у проект поштової марки. Марка вийшла вдалою й полетіла по всіх світах. Можу похвалитися без всяких обмовок, бо не знаю іншого художника, який би зробив щось подібне.

А в останній сеанс я засидівся коло того млина й схаменувся тільки тоді, коли повністю змінилось освітлення. Швиденько зібрав своє причандалля й пострибав униз до міста.

Пролетів повз бондарну майстерню, що майже нависла над самим водоспадом. Шумування води, плюскіт, гуркіт об каміння відбивався луною межи стінами будинків. На дверях майстерні вже висів замок.

І я пострибав далі вниз.

Праворуч, по схилу вулиці одна за одною ховались коробки одноповерхових будинків. Які сірі, цементні, які червоно-руді, цегляні з одбитим тиньком. Без віконних і дверних рам, без дахів.

Наступного дня малював у тій бондарні над водоспадом. І спитав у довговидого бондаря, лемка-переселенця, про порожні коробки будинків.

– То все війна.

– Яка війна? Немає ніяких воронок, слідів від куль і осколків. І ніяких слідів пожежі, тут нічого не горіло.

– Отож бо й воно. Сам не бачив. Бо нас сюди силою пригнали з Бескидів. А місцеві казали, що німець ураз зайняв і всіх жидів поклав отамо на горі. На їхньому цвинтарі. Усіх.

Я тоді не пішов подивитись на той цвинтар. Зробив це лише тринадцять років потому. А тоді, помалювавши вправних переселенців-бондарів, поспішив униз до Стрипи. Проминув церкву-фортецю святого Миколая, пролетів повз високі обідрані мури юдейської божниці. Спустився до Ратуші. А потім одразу на міст, бо мешкав я на лівому березі Стрипи.

На кронштейні дерев’яного мосту, за перилами, примостився рибалка. Не хлопець, а дядечко. Вудка в нього знаменита. Довжелезна. Спочатку сосновий держак метра на півтора. Потім ясенева частина метри на два. Далі береза, а насамкінець довга і пружна ліщина. Ніяких поплавців і грузил. Волосінь, на кінці – гачок, а на ньому червона ягода-мореля.

Тільки я спинився, як рибалка смикнув вудлисько трохи навкіс і просто вирвав із пінистого потоку верткого сріблястого головня, а по-місцевому – «кленя».

З цього боку перил до рибалки перехилився чоловік.

Краєм вуха чую, як перехожий говорить:

– Завтра підуть нижче запори. Риба там є.

– Коли збираються?

– Як завжди, до дев’ятої… – відказує перехожий і йде далі.

А рибалка з довжелезним вудлиськом лишається на кронштейні, мов кіт на паркані.

Коли вже переходжу міст, озираюсь і бачу, як знову з пінистих струменів рибалка висмикує ще одного головня. Краєм ока бачу, що на каменях біля скотобойні стоять хлопчаки з вудками. І тягають із плеса якихось дрібних рибок. Зі скотобойні в Стрибу стікає з різницької жижа. Ось тому тут і повно рибок-виплодків.

Якесь дивне сусідство з бойнею – міська міліція. За сірими сталевими воротами з червоними зірками на стулках.

Люди казали, що зразу по війні на подвір’я привозили з лісу побитих хлопців. А потім зганяли людей для опізнання… Ну ніхто, звичайно ж, не признав серед постріляних ні знайомих, ні родичів…

Устав я тоді ранесенько. І це мені тоді аж ніяк не муляло. Перехопив щось і побіг малювати.

Того ранку так хитренько прилаштувався просто на стежці, що вела до місточка. А над містечком нависала стара кручена верба. Знав, що з цього, лівого, берега йтимуть хлопці-рибалки саме по цій стежці на правий берег, бо отаман і більшість рибалок збираються на правому березі.

Хлопці з лівого берега йтимуть до гурту і, як завжди, запросять і мене до себе. Я вже кілька разів з ними ходив «лапати» рибу. Тобто ловити рибу голіруч у шуворах під берегом, під камінням на швидкій воді й на мілині у водяній траві.

Як ходив із ними вперше, то тільки й витяг здоровенного крапчастого пічкура з водоростів. А хлопці за ті пару годин встигли набрати риби по важенному кукану.

Але азарт від того одного пічкура розпалився. І я вже не пропускав жодного «лапання» риби. Почав приносити (ну, звичайно, не так, як місцеві хлопці), що вистачало і на обід, і на вечерю підсмажити. Та ще з картопелькою відварною та хрумкими огірочками.

Сів я за малюнок десь о сьомій. І до дев’ятої встиг викінчити і покручений дуплистий стовбур верби, і початок місточка над швидкими струменями… Минулої зими перебирав старі малюнки, то десь він і мигнув.

А тоді я поспішав з усіх сил, щоб закінчити малюнок, бо й освітлення вранці швидко змінюється. Та й рибалки ось-ось мають з’явитися.

Справді, на тому боці по крутих стежках починають спускатись люди. У долину, на дорогу, що веде до заготскоту. Якраз навпроти містка й верби, де я сидів, великий загін для худоби. Чи годують, чи напувають корів, перш ніж гнати на бойню, не знаю. Не бачив. Але, як реве худоба, завжди чув.

Правобережні рибалки всі з сакулями. Цікава така снасть – два перехрещені луки зі гнучкого дерева, міцно зв’язані на перехресті. А з трьох боків затягнуті суткою. З четвертого боку відкритий отвір. Унизу до всіх чотирьох кінців каркасу припасований капшук із сітки. Сітки рибалки несуть за спиною. І розпорки-луки з натягнутою сіткою, освітлені сонцем, надають людям вигляду крилатих мурашок, що сповзають стрімким зеленим схилом до води. По зеленому яскравому схилу від рибалок лягають довгі блакитні тіні. Аж ось чую за спиною на стежці гомін. Це наша, лівобережна, команда поспішає до містка. Озираюсь.

Першим іде височенький та чорний, як циган із кузні, Збишко. Він хлопець із трьох чи чотирьох польських родин, що не схотіли виїхати до Польщі. Збишко кличе мене до гурту. Радо приєднуюся.

Перебігаємо по хиткому місточку на правий берег. Наша команда – самі хлопці. І всі без сіток.

Наздоганяємо рибалок із сакулями. А там всякого віку люди – від двох хлопчаків-школяриків до поважних дяьдків. І жіноцтва між ними є трохи – дівчата й тітки.

Ідемо кілька кілометрів униз за течією. Ми, хто без сакуль, завершуємо ходу. Найближчий із тих, хто із сакулями, – міліціонер. Сині галіфе, рожева майка, попечені сонцем плечі. Щось гомонить сусідові, як у нього стріляли трасуючими кулями. Але він наздогнав нападника. І той виявився лемко-переселенець, який на його полі підривав молоду картоплю, бо голодував. Я так зрозумів, що той міліціонер нібито тільки забрав у лемка німецький карабін і набої з трасуючими кулями…

Ідемо ключем вузькою стежкою попід самісіньким крутим схилом каньйону. Річка весь час петляє. Ось робить ще один вихил, і тут відкривається невеличка долина, з купками верболозу та кількома молодими вільхами.

Зупиняємось. Починається гамір, метушня. Чоловіки докурюють цигарки. Старші скидають лише сорочки та підкачують холоші штанів. Хлопці роздягаються до майок і трусів.

Дівчата й тітки йдуть перевдягатись за кущі. Ті рідкі пагони верболозу, за які вони сховались, нічого не прикривають. Але то межа, за яку чоловіцтву зась. Проте дивитись мені ніхто не забороняє. І добре бачу білі й рожеві тіла із великими обвислими грудьми й тугі невеличкі перса дівчат. Зрозуміло, що малювати їх не можу. Але роздивився добре. Однак усе ж довго милуватись не можу – це впаде в очі. Між поважними рибалками сновигають хлопчаки-носії. Вони йтимуть берегом і тягтимуть одяг ловців.

За командою отамана ловці заходять у воду й стають упоперек течії підковою.

Посередині отаман. Невисокий кремезний дядько. Обличчя червоне, засмагле, важке підборіддя, щоки різані глибокими зморшками, світлі сірі очі примружені й навколо павутиння тонких зморшок. Поряд син отамана. Потім найстарші за віком. А далі – хто як зміг, так і став.

Лишаюсь на березі з хлопчаками-носіями. Витягаю альбом і починаю малювати. До мене найближче двоє хлопчаків просто під берегом. От їх я й намагаюсь схопити в русі. Як вони бредуть проти течії, як піднімають і ставлять свої сітки.

Справа чомусь не йде, хоча ранок біля містка почався добре.

Та не здаюсь і все повторюю й повторюю свої спроби. Міняю аркуші. І щось таки починає з’являтись. Не дуже правильні за анатомією, але справді виразні постави хлопчаків із сітками… На жаль, десь при переїздах, більшість тих неправильних, але дуже живих малюнків, загубились.

– У воду! – вигукує отаман.

І сітки занурюються в тугі струмені води. Вода напинає сітки й дерев’яні розпірки дрібно тремтять.

У жовтаву воду падають навкісно тіні від людських тулубів і сіток.

– Виймай! – дає команду отаман.

Блищать на сонці веселкою мокрі сітки. Виблискують, мов срібні зливки, тріпотливі рибинки. Вправними рухами рибалки пхають улов за спину в фанерну круглу коробку. Риба дзвінко стукотить у коробках. Наче справжній барабанний бій.

Рибалки проходять угору кроків сорок і знову занурюють у воду сітки.

І знову підносять вгору сітки й кожен виймає з них улов. Ураз капловухий хлопчисько зривається криком: «Щука! Щука!» Хапає сітку обома руками, схиляється до неї, припадає до розпорок грудьми. Велика щука, що невідомо як ускочила до хлопчакової сітки, згинається кільцем, пружиною розпрямляється й скажено тріпочеться у вузькій сітці. Тріскають вічка! Хлопчисько репетує, аж заходиться й ось-ось полишить сітку з такою неймовірною здобиччю.

Дебела дівчина, яка поруч нього бреде в потоці, передає свою сітку сусідові й кидається на допомогу малому. Вона вихоплює сітку зі щукою й вискакує на берег. Легко і вправно вивертає сітку.

Велика слизька щука, уся в жовтих цятках по темному тілу, вигинається, підскакує, б’ється об землю.

Дівчина каменем гамселить щуку по голові та ледве впихає у хлопчикову коробку.

Хлопчисько повертається на місце. Дівчина забирає свою сітку в сусіда.

Ловці повільно рухаються вгору.

Береги розширилися пласким зеленим подом. І буйна трава геть уся засипана білим цвітом ромашок. Понад самісінькою водою густотрав’ям бредуть хлопчаки-носії. Поки що їм рідко доводиться підхоплювати рибу, яку викидають на берег рибалки без сіток.

Згинаються й розгинаються лискучі засмаглі спини хлопців. Раз у раз крізь плюскіт і шум води пробивається голос отамана.

Вода вибиває з-під ніг каміння, зрошує бризками, сонячні спалахи засліплюють очі.

Через річку ланцюгом поставали люди. Вони розгинаються й нахиляються, а в їхніх руках мокрими мереживними дзвонами виблискують сітки.

До запори рибалки йшли проти течії години зо дві. І річка крутила то ліворуч, то праворуч. Дно було то кам’янисте, то мулисте. І вода то шумувала, то розтікалась маслянистим плесом. А праворуч і ліворуч здіймались кручі з кучерявими деревами.

Настає найрішучіший момент – дійшли до запори.

Лютує вода в камінні, піниться. Бризкає на випечені сонцем пласкі брили.

Підкова розпадається на окремі шматки – кожен рибалка шукає своє місце. Течія зносить їх, збиває з ніг, вивертає їхні тіла й піднімає сітки, вириває сітки своїм шаленим бігом.

Серед пінистих струменів у водяному пилу руки здіймають сітки-сакулі, мов блискучі скляні мережива, і в них тріпочуть рибини.

Хлопці без сіток схиляються й обмацують каміння. І недарма – у їхніх руках опиняються то марени, то краснопірки, а то й невеликі щучки.

Тут я не витримую. Лишаю альбом і своє шмаття на траві й спускаюсь у воду. Скрізь метушаться рибалки. І я щосили бреду крізь бурхливі струмені до великого плаского каменя біля протилежного берега. Там ще нікого немає.

Азарт захоплює й носіїв. Кидають усе на траву, із вищанням і галасом біжать у воду. Течія їх зносить, як легеньких каченят, але дітлахи вперто чіпляються за каміння, пхають руки в дірки під водою.

Звичайно, де їм до старших рибалок – риба тікає в них між пальців. Але риби тут стільки, що хоч три-чотири штучки, а кожен витяг і, прокусивши голову, запхав, закрутив у труси під гумку.

Зрештою, отаман кричить і всі поволі вилазять на берег. Ніхто навіть не думає сперечатися з отаманом і доводити йому, що зараз найбільше риби йде в сітки. Отаман знає, що робить, – він господар і дбає, щоб і наступного разу була добра здобич.

На розкішному зеленому лузі галас, сміх, гучні розмови. Розкладають улов. Хто в складчині, той ділиться. Хто без коробок, той силяє на кукан. Носії одержують свою плату за допомогу. Я з-під пласкої кам’яної брили витяг десь сім чи вісім добрих червінок. Так що мій улов – начерки рибалочок і рибалок із сітками та трохи риби. Отож, риби в мене не більше, ніж плата в хлопчаків-носіїв. Вирізаю тонкий вербовий прут і настромлюю на нього своїх сріблястих червінок із вогненно-червоними плавцями.

На лужку при запорі рибалки спинились капітально. Сидять, полуднують. У кого хліб зі скибочкою сала, у кого окраєць із огірком і цибулею. Але всі щось жують.

У кого сітки попсувались, ті, не чекаючи доки дістануться додому, лагодять їх тут. Отаман мовчки викладає свою здобич. Відбирає дві марени, завтовшки з руку. Вони блискучо-золотисті й круглі, мов невеличкі снаряди. Віддає синові, у якого сьогодні не дуже з уловом.

А білявий хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п’яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.

О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.

І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:

– Ну ти, батяре, справді схожий.

Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:

– Тепер Янку змалюй, – і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.

– Вона в аркуш не влізе, – резюмує міліціонер.

На що хтось таки з молодиків додає:

– Та й далеченько – усього наш маляр не розгледить. От нехай він іде до зеленбуду. Там і Янка, і все бабство після роботи голяка бовтаються.

– А ти що – підглядав? – питає міліціонер.

– Для чого підглядати – там із цього берега добре все видно. Дивись – не хочу.

– Ну, ну, – поблажливо похитує міліціонер головою.

А я собі зразу зауважую: «О! Так той зеленбуд в кінці вулиці, на якій я живу. Там ще вбога хатина лемка-коняра. Ну й якісь будівлі, де дівчата із зеленбуду після роботи складають реманент.

Хлопці просять у мене малюнок. Хочуть показати жіноцтву.

Та міліціонер спиняє.

– Не треба. Баби таке вигадають і розплещуть скрізь. Не треба…

На тому моє малювання оголеної чоловічої натури в польових умовах закінчується. (Прошу не плутати мої польові етюди з «дослідженнями» однієї противсюшки.) Але те, що було згадано про купелю біля зеленбуду, я добре собі запам’ятав…

Наступного дня, саме ополудні, пішов туди й добре роздивився. Просто дивне місце. Річка тут перестає стрибати по каменях і спокійно розливається плесом. Зразу до води не підступитись – густі лози й ціла череда темно-зелених вільх. У клінці заростей величезна старезна вільха. Чорностовбурна вільха. А листя в неї темно-зелене, майже чорне.

Далеко сісти – нічого до пуття не роздивишся. Однак вирішую сісти подалі. І не перед кінцем робочого дня, а десь трохи загодя, пообіді.

І справді місце для купелі чудове. Праворуч нависає над склистим плесом, наче масної води смарагдово-чорне віття вільхи. Ліворуч – високі вербові кущі. А посередині купеля з вузесенькою смужкою піску. Це єдине місце на березі, де є пісок. Тільки тут.

Тихий плин води відбиває високий берег, перегнутий догори дриґом. По тому, правому, берегу понад самісінькою водою йдуть якісь сільські жінки з кошиками і за спиною, і спереду.

Далі вузька смужка зеленого лужка. По ньому розбрелися руді, плямисті й чорні корови. Угорі над лугом ідуть вервечкою корови схилом крутої гори. Усі руді. За коровами дріботять кози. І забігають угору по схилу на кам’янисті урвища. Смакують там якусь їм одним відому травичку. Пастух лається, хльоскає вандою й кидає в них камінцями.

А по небу пливуть сліпучо-білі, пухнасті хмари, від них по кучерявому схилу гори по яскравому лугові, по жовтавій склистій воді перебігають розпливчасті блакитні тіні. Працювати не хочеться.

Хочеться розлягтися голічерева й дивитись з-під мого солом’яного бриля на непорушну баню блакитного неба і як нею прокочуються сліпучо-перлинні хмари та зникають за крутою зеленою стіною схилу.

Але треба ставати до роботи, щоб перші, хто прийдуть до купелі, бачили малюнок у роботі. Першою з’являється дівчина з сапою по плечі. Її обличчя мені видається знайомим. Але я не пригадую, щоб я з нею розмовляв.

Спиняється біля мене й зазирає в альбом.

І нараз питає:

– То ти справді голого Мілька малював?

– То й що?

– А нічого. Просто хлопці дуже сміялись.

– А що Мілько?

– Мількові хоч би що… То такий хлопак, хоч і молодий…

– А ти що – стара?

– А вже старша за Мілька… Про таких, як Мілько, кажуть, що в нього курка пацьо мала… Ну, добре, я пішла… Тільки дивись, мене, як Мілька, не малюй…

– А ти що – голяка будеш купатись?

– Спитав! Що я буду в трусах намилюватись? Дивись, мене не малюй… – І посварила мене пальцем і якось дивно подивилась, ніби підманювала поглядом. Та й пішла до купелі. Поклала сапу на траву й той вузлик, що був почеплений на неї. Почала стягувати зіпрану злинялу блакитну суконку.

Саме тоді я відвернувся й заходився в повну силу набирати стовбур вільхи.

За якийсь час обернувся до купелі. Знайома-незнайома дівчина вже зайшла у воду. Якраз так, що вода закрила лоно. Стояла боком до мене, намилювала черево. Швиденько витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.

Поки гибів над цим аркушиком і намагався олівчиком передати захват від її пружних рожевих цицьок, вона кілька разів поглядала в мій бік. Проте нічого не крикнула й знову пальцем не сварила. Хоча добре бачила: я її малюю!

Отак все розпочалось 7 серпня 1954 року. А далі – пішло-поїхало. Хоча спочатку діло йшло та їхало не завжди вдало…

До тієї купелі я ще кілька разів приходив. Щось там помалював, але з часом і за переїздами воно загубилось.