Читать книгу Балакуче яблуко та інші історії - Юрий Винничук - Страница 1

Ніч була темна, безмісячна, а коли ніч безмісячна, сон тоді такий міцний-преміцний, що вранці зовсім не хочеться прокидатися.

– Ку-ку, ку-ку! – долинав з лісу голос зозулі.

– Хто це кукає? – спитав спросоння Гопля.

– Ніхто не кукає, – пробурмотів Піпля. – Це тобі сниться. Спи!

– Гм… Невже й ти мені снишся?

– Еге ж. Я тобі, а ти мені.

– Виходить, ми розмовляємо крізь сон?

– Виходить, так.

Гопля, не вірячи, про всяк випадок ущипнув себе за носа. Заболіло. Тоді підкрався до ліжка Піплі й ущипнув його.

– Ойо-йо-йой! – заверещав той.

– Ага! Не спиш!

– А от і сплю, – вперто стояв на своєму Піпля і сховався під ковдрою.

– Чому ж ти кричав?

– Бо мене заболіло.

– Хіба може боліти уві сні?

– Ще й як! Одного разу мені наснилося, як мене проковтнула Страхітлива Старушенція. Я так верещав! А прокинувся весь потовчений.

Гопля пройшовся по хаті, розмірковуючи над словами товариша. Можливо, і справді усе це їм тільки сниться. Раптом він зупинився.

– Ну, ти собі як знаєш, але я й уві сні відчуваю голод. Я йду снідати.

– Зачекай, я теж, – вискочив із ліжка Піпля.

– Ого, які ми з тобою однакові! Мені наснилося, що я голодний, і тобі те саме наснилося.

– Так воно і має бути. Ми ж з тобою нерозлучні друзі… А що у нас на сніданок?

– Мені сниться, що у мене на сніданок буде манна каша з родзинками і горішками. А тобі?

– А мені сниться, що ти її вариш.

– Чому я?

– Тому, що вчора мені снилося, що варив я.

– Але ж насправді варив я.

– Звичайно, ти. Але уві сні буває все навпаки. Тому сьогодні твоя черга. А я піду у садок і ще трішечки на сонечку подрімаю. А коли тобі насниться, що ти вже зварив кашу, то поклич мене.

Сонечко так ласкаво світило і так лагідно пригрівало, що Піплю знову потягнуло на сон. Він знайшов у садку затишну місцинку під розлогою яблунею, ліг на м'яку травичку і задрімав. Та й ще б не задрімати, коли довкола тільки й чути що сонливе дзумріння різноманітних кузьок і комашок, а здалеку – тихе кування зозулі, переплетене зі співом жайворонка.

Не знати, скільки б він спав, але з яблуні раптом зірвалося велике червоне яблуко і гугупнуло об землю.

Піпля в одну мить прокинувся. Йому здалося, що стався землетрус. Наляканими очима роззирнувся на всі боки, але нічого страшного не побачив. Зате неабияк вразило його велетенське яблуко.

– Ого, яке! – вигукнув, бо ж яблуко було завбільшки з його голову. – Добре, що на мене не впало.

Він погладив його долонями, покрутив, помилувався і тільки-но наготовився вкусити, коли почув тонесенький писклявий голосок:

– Ой-ой-ой! Не їж мене!

– Хто це говорить? – здивувався Піпля, випускаючи яблуко з рук.

– Це я, яблуко.

Піпля нахилився і побачив, що голосок лине з маленької чорної дірочки біля хвостика.

– Хіба яблука говорять? – не вірив своїм вухам Піпля.

– Ще й як говорять! Тільки дуже тихо. А я таке яблуко, яке говорить голосно.

– І то тільки тому, що ти говориш голосно, я вже не повинен тебе їсти?

– Ні, не тільки тому. Головна причина полягає в тому, що я ще росту.

– Ростеш? – здивувався Піпля.

– І дозріваю.

– Дозріваєш?

– Росту і дозріваю.

– А чому ж ти тоді впало з дерева?

– Тому, що мені вже зовсім мало залишилося. Ось я ще трішки підросту і дозрію, а тоді ти зможеш мене з'їсти.

Піпля подумав, що й справді куди приємніше їсти дозріле яблуко, аніж недостатньо зріле, і лишив його в спокої.

– Добре, я почекаю. Мені нема куди квапитися.

Він знову заклав руки за голову і почав спостерігати за хмарками в небі. Але якісь дивні звуки, що долинали з яблука, не давали йому зосередитися. Щось у яблуку похрумкувало та поцьмакувало, щось там безперестанку вовтузилося, крекчучи та мугикаючи; а що воно було таке, Піпля ніяк не міг дошолопати.

– Гей! А хто це там хрумкає?

– А це я так росту, що шкурка вже не витримує і похрумкує. Ось я ще трішечки підросту, а тоді ти мене з'їси.

– Добре. А хто ж тоді там цьмакає?

– А це я так дозріваю, що аж соком наливаюся, і через це поцьмакую. Ось я ще трішечки подозріваю, а тоді ти мене з'їси.

Піпля заспокоївся і знову задивився в небо. У цей час з'явився Гопля.

– Ну от, ти знову б'єш байдики, – зітхнув він, підійшовши до Піплі.

– А ось і ні. Не б'ю я ніяких байдиків. Я взагалі, коли хочеш знати, не люблю битися. Я зараз зайнятий важливою роботою.

– Якою саме?

– А такою – я вилежую яблуко!

Гопля почухався за одним вухом, потім – за другим і сказав:

– А хіба яблука висиджують? Це ж не яйця.

– Не висиджують, а вилежують. А хто не вилежує яблук, той їсть недозрілі. А я буду їсти найспіліше яблуко з усіх яблук у світі.

– Добре, а звідки ти знатимеш, коли воно дозріє?

– Воно мені само про це скаже.

– Що? – здивувався Гопля. – Яблуко скаже? Що ти вигадуєш? Яблука не вміють розмовляти!

– А ти пробував коли-небудь заговорити до яблука?

Гопля як стояв, так і впав. Адже цю фразу сказав не він і не Піпля, а ніхто інший, як саме яблуко, що лежало біля ніг.

– Ось бачив? – сказав Піпля. – Говорить, ще й як! Тепер віриш?

– Ні, не вірю, – замотав головою Гопля. – Це якісь твої жарти. Яблука не говорять!

– Піднеси мене до вуха, – сказало яблуко, – і сам переконаєшся.

Гопля слухняно підніс яблуко до вуха і прислухався:

– Ну?

– Що, ну? – озвалося яблуко.