Читать книгу Ги-ги-и - Юрий Винничук - Страница 3

– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталінові.

– Що?

Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.

Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так – тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.

Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:

– Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!

Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.

Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.

– Я тебе уб’ю, – прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.

Я ґречно вклонився.

Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.

До Кремля мене привезли з в’язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверіньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м’яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п’ятеро братів – Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень – Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах – хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.

Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.

Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.

– Щоб я здохла, коли його не розстріляють! – ляснула себе по животу Мать Революція.

– Але спочатку нехай намалює портрет, – сказав Каганович. – Історія мусить балдіти від своїх героїв.

– Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, – крутнув вуса Ворошилов.

– Особливо, коли це групове зґвалтування, – докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.

– Цікаво… – задумався Каганович. – Коли розстрілюють – це боляче?

– А чому ти не спитав у троцькістів? – поцікавився Ворошилов. – Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…

– О-о-й, Адольф! – простогнала Мать Революція. – Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.

– Ну, це ви, Мамашо, загнули, – обурився Каганович. – Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами – жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми – повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.

– Да, – перебив його Ворошилов, – Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…

– Климусь! – устряв Каганович. – Екскременти – це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.

– Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стільки цінного научного продукту прахом пустили.

– Ну ти зрівняв! – похитав головою Молотов. – Якби Адольфу треба було зничтожити п’ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.

Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.

– Чудово! Я в захопленні! – нарешті проказала вона. – Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.

– Можна? – потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: – Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!

– Еге ж, Матусю, – усміхнувся до неї Каганович. – Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.

– Червона порнуха колись завоює світ, – сказав Молотов.

– А-ах, – потяглася Мать Революція, – коли нам подадуть солодке?

– За десять хвилин, – повідомив Ворошилов.

Каганович голосно висякався і буркнув:

– Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.

– Цікаво-цікаво, – заплескала в долоні Мама, – я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге – про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?

Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:

– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.

– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з’їхати з глузду.

– А для чого ти виїжджав?

– Куди?

– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з’їхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся і знову зайняв своє місце за столом.

– Ну? – не вгавала Матуся.

– Я там опинився відразу, як з’явився на цей світ.

– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!

– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.

– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.

– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!

– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.

Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.

– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, – продовжувала Мать, – але в нього є своя сім’я, і обслуговувати двох жінок…

– Трьох! – вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.

– Трьох?! – підняла голову Мать.

– Еге ж, трьох, – засміявся Молотов.

– Чия ж третя?

– Оно, – кивнув на Малєнкова. – Пупсика.

– Пуп-си-ка?! – вирячила очі Революція. – Пупсик! Це правда?

Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.

– Так ти шо, Клим! – гримнула Революція. – Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Га?

– Пардон, Маман, – підняв вказівного пальця Молотов. – Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.

Мать вдарила кулаком по столу:

– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!

– За десять хвилин, – відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.

– Так шо, Лазар? – знову провадила своє Мать. – Доки твоя жінка буде клянчити любов?

– До наступної п’ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…

– Лазік! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.

– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.

– Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?

– Поняв. А з чого ми його будуємо?

– З обломків соціалізму! – зареготав Молотов.

– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!

– Шо-о? – визвірився Молотов. – Я – обломок?!

– Ану припиніть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он – прєдставітєль народа… – і вказала на мене.

– А-а, – махнув рукою Ворошилов. – Хай дивиться, все одно в расход пустим.

По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.

– Всьо, – сказала Мать, – моє терпіння лусноло. Де солодке?

– За десять хвилин! – гукнув з повним ротом Ворошилов.

– Я вже це десятий раз чую!

– І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.

– Шо у вас за порядки дурні? – дивувалася Мать. – Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.

– Родінє нужни герої, но рождаєт піська дураков! – заспівав Каганович.

– Це ти про себе? – спитав його невинним голосом Молотов.

– Гандон штопаний, – відбрикнув Лазар.

– Нормальні порядки, – сказав Молотов. – Ми рішили, що коли в нашій країні все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От і призначили одного члена Політбюро, а іменно товариша Пупсика Малєнкова на пост Генеральної Кукушки. Стоїть йому тільки кукнути – і відразу озиваються куранти, щоб возвістити на весь світ наше радянське врем’я, которе іде всігда впірод. Но діло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирає істеричний сміх і замість кукати, він, падла, починає пукати. Тоїсть по-простому пердіти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб він прокукав, тоїсть пропукав восьму годину. Ми вирішили, що у вашій присутності це виглядатиме непристойно.

– Єрунда, – відмахнулася Революція. – Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.

Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б’ючи себе по боках та мало не гигикаючи.

Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну Революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.

Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.

– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Які в мене талановиті діти!

– А ось і солодке! – оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.

– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де різні там розочки, пташечки, листочки?

– А де напис «Смерть космополітам»? – трахнув кулаком Молотов.

Ворошилов нервово облизався, але запізно.

– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.

Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.

– Всьо! – сказала Мать Революція. – Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!

– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.

Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія, і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.

– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. – І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.

– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта мені пожаліли!

– Нічого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.

Саме в цей момент з’явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.

– Во! Приказ про твій розстріл! – Він тішився неймовірно.

– А Йосип Віссаріонович підписали? – поцікавився я.

– Конешно підписали. Так шо я тебе вб’ю.

– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.

– Справді? – витріщив баньки Лаврентій. – Чому?

Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.

– Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.

– Які персонажі? Який автор?

– А такий, – мені дуже подобалося його дратувати. – Ви всі – плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам’яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.

– Брєд! Самашедший брєд! – загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. – Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі – це тільки твоя фантазія?

– Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.

– Не зможу… прокинутися… – навіщось повторив він і протер пенсе.

– Е! – озвалася Мать Революція. – Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?

Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а може, й спасінню.

– І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам’яті і відразу ж з’явитеся ви – Вічна Фрейліна Смерті!

– Браво! Браво! – заплескала в долоні Мамуся. – Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!

– Він уже сховався, – гигикнув Малєнков.

– Але ж це повний брєд! – нервував Берія і натис дзвінок.

До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.

– В чом дєло? Тривога?

– Да, – сказав Лаврентій. – Іменно тривога. Цей суб’єкт запевняє, що нас не існує і що ми – плід його фантазії. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобі подобається?

– Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.

– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.

– Ніхто його не вбивав! – невідомо чого сполошився Берія. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…

– Жидівські погроми, – підказав Сталін.

– Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, – заперечив я.

– Неправда! У нас є документи! – ще нервовіше заверещав Берія.

– Спокійно, – сказав Сталін, – одним Петлюрою менше, одним – більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.

– А діло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна получається комбінація.

– У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! – обурився Ворошилов. – І ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов – узагалі скандал.

– Це зовсім інша тема, – перебив Берія. – Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб’ють.

– Мовчать! – гаркнув Сталін. – Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.

– Тоже мені таємниця, – здвигнув плечима Берія. – Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.

– Він нас продасть, – засопів Сталін.

– Ніхто йому не повірить.

– Його потрібно негайно ліквідувати, – сказав твердо Сталін.

– Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, – заперечив Каганович. – Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.

Сталін зміряв мене поглядом, повним ненависті.

– Думайте, хлопчики, думайте, – сказала Мать Революція. – Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.

– Треба негайно зібрати Політбюро, – сказав Сталін.

– Та ж воно усе тут! – здивувався Берія.

– Я сказав зібрати Політбюро! – гримнув Сталін. – А не родичів!

Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:

– Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. – Він підняв слухавку: – До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Двері відчинилися і з’явилася зовсім гола секретарка:

– А ось і я!

– Негайно збери Політбюро.

– Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує, промине купа часу.

– А ти не давайся!

– А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.

– Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?

– Канєшно! Я й чотирьох можу.

– Да? А яким образом? – пожвавішала Мать Революція.

– А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.

– Чудово! – вигукнула Мать Революція. – До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.

Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:

– Давай, дерзай. І все в темпі.

Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:

– Мені все-таки здається, що він нас дурить.

– Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, – заперечив Берія.

– А тобі ніби хочеться.

– І мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Лєнін?

– Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?

– Да ти ж його сам і визвав.

– Я? – вибалушив очі вождь.

– Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.

– Так я що, казав саме його викликати?

– Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.

– А-а, – закивав радісно Сталін, – так це він «Щорса» зняв?

– Він! От бачиш – признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…

– Так це ж режисер, а не художник.

– Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей – сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.

– Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? – Тяжко зітхнув Сталін. – Добре, а шо було далі?

– Як? А ти шо, не помниш?

– Да у нього ж страшні провали, – озвалася Мать Революція. – Він не пам’ятає, куди люльку подів, не то шо…

– Про провали нам давно ізвєсно, – сказав Берія. – Але одне дєло люльку загубити, а друге – державу.

– Е! – стрепенувся Сталін. – Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!

– Правильно гне! – підтримала Берію Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.

– Коротше, – вів далі Берія, – ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь, і давай отдельну картіну.

– Ну і що? Не заслужив я, чи що?

– Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.

– І я заслужила! – нагадала про себе Революція.

– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.

– Так, – кивнув Сталін. – Це пам’ятаю. А що далі було?

– А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.

– А він шо?

– А він чи не здогадався, чи здєлав вид – не знаю. Всі вони – ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.

– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.

– Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.

– А він і тут не догадався? – аж позеленів вождь.

– Нє-а… і тоді якраз случився припадок.

– З ним?

– Ні, не з ним, а…

– З тобою?

– Да я шо – припадошний, чи шо?

– А з ким?

– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем’я ето самоє…

Тут Берія поляскав долонею по кулаці.

– Шо за єрунда? – стенув плечима Сталін. – Да ніколи я з його мамашою нічого такого…

– Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, – ляск-ляск долонею по кулаці, – ето самоє.

Сталін перестав міряти залу й спинився.

– А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо – образився?

– Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.

– А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам’ятаю. Так воно й було.

Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.

– Що це таке?! – аж кипів Каганович. – Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні!

– Це все штучки Лаврентія! – сопів Ворошилов.

– А по-моєму, правильно, – сказав Молотов. – Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.

– Не угробити, а умавзолеїти, – заперечила Мать Революція, – бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.

– А ви знаєте, Маман, – задумливо промовив Каганович, – як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам’ятник.

– А шо? – примружила око Мать. – В цьому шось є. Інтересна мисль.

– Він буде стояти і показувати рукою туди, – продовжував Каганович. – Або туди!

– Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? – спитав з єхидною посмішкою Берія.

– А куди?

– А на Сибіряку!

Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:

– Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити – стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося – як заскавулиш.

– Да, – кивнув Каганович, – но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.

– Ану прекратіть іздіватися над покойником! – затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. – Я хотів сказать – над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!

– Сталін живєє всіх живих! – заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. – Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!

Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь або в прекрасне майбутнє.

Помітивши цю ленінську позу, Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.

– Геніально! – заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. – В одному я впевнена: якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!

– Чому ви це назвали експериментом? – спитав Сталін. – Шо за шуточки?

– Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Лєнін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.

– Шо? Так і сказав? – аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…

– Так! Ну всьо! Ну всьо! – заспокоював їх Берія, душачись від сміху. – Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…

– К нам їде ревізор, – зхохмив Каганович.

– Шо, знову цей Ріббентроп? – сполошився Малєнков.

– Мовчать! – гаркнув Берія. – Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?